— Навіщо тобі машина?
— З нею зовсім інше життя. Людиною себе відчуваєш.
Фонарьков витяг двадцять п’ять карбованців однією купюрою, недбало кинув на стіл:
— Бери. На суботу вистачить.
— А коли віддавати? — поцікавився Сашко.
— Віддавати не треба. Відпрацюєш.
— Гаразд, — Сашко трохи повагався й попросив: — Іще хоча б зо два папірці.
Фонарьков похитав головою і дав.
Хлопець швидко засунув гроші в кишеню і всміхнувся:
— Тепер легше. А що робити?
— Слухатися. Найголовніше — слухатися і не базікати. Тоді все буде: і машина, і дівчата першого сорту, і білий пароплав з люксовою каютою.
— Слухатися й мовчати — це я затямив, — Сашко допив коньяк. — А яке моє завдання?
— Подобаєшся ти мені, — перевів розмову на інше Фонарьков. — Будуть з тебе люди.
Сашко вдячно кивнув головою. Випили.
— Час уже, — Фонарьков недбало кинув пістолет у шухляду стола.
21. Барон — Степан Фонарьков
Поляков виявив крадіжку тільки через тиждень, але міліції не викликав. Поводився, як і раніше, впевнено, спокійно. За той тиждень у його квартирі побували дві компанії: жлуктили горілку, танцювали до знемоги, трощили посуд, варнякали мало не до ранку. Остання гулянка закінчилася бійкою. Хоча ніби всі й помирилися, Поляков був певен, що гроші поцупив хтось із учасників оргій, аби насолити йому. Поляков, твердо вирішивши більше нікого ніколи до себе не запрошувати, заходився потай мстити горілчаним приятелям.
Одинадцять тисяч, вкрадених у Полякова, Барон поділив на дві нерівні частини. П’ятсот карбованців дав Моховикові зразу, а три тисячі залишив на потім, щоб віддавати поступово, частинами, ніби зарплату.
За свою, більшу частину, не скупився влаштовувати в компаніях знамениті баронські гульбища.
Згодом вдалося «взяти па приціл» ще одну квартиру й вдало обібрати її. Грошей прихопили чимало. А потім ще, і ще.
Так минуло два роки.
За цей час «коло» то звужувалося, то розширювалося. Когось спіймали на гарячому, когось заарештували, хтось накивав п’ятами, відчуваючи небезпеку. Натомість виринули інші, не менш підступні, ласі до грошей і втіх. На слідствах і судових процесах ім’я Барона — Степана Фонарькова — згадувалося, але як свідка. Та він навіть собі не зізнавався, що вже не здатен жити поза «колом», без щоразу тугіше напханого грішми гаманця і хворобливого відчуття зверхності над усіма. А ще напосілася нудьга. Відчував, що її змогла б розвіяти лише та, колишня, Віка. Вирішив розшукати. З’ясувалося, що в ательє Вікторія не повернулася. Якийсь час ніде не працювала, потім влаштувалася на роботу в маленький клуб, де вела гурток малювання. Там її і знайшов Фонарьков. Проте розмови не вийшло. Віка була в окулярах з товстими скельцями, говорила глухо й чимось скидалася на Таню. Розповісти Віці про свою самотність, нудьгу, відразу до життя і людей Фонарьков так і не зміг. Спробував удатися до спогадів, спитав, чи пам’ятає вона сказану нею фразу: «Мене не існує. Я — фантом».
— Пам’ятаю, — сумно відказала Віка й тихо додала: — Тоді мене не існувало, тепер — тебе…
Віка помилилася: Барон існував. Одну за одною він оббирав квартири, накопичував награбоване і подумував про втечу за кордон. А коли виникла реальна небезпека розкриття однієї квартирної крадіжки, пішов на вбивство…
22. Сашко
Фонарьков сів за кермо, Сашко примостився поруч. Машина рушила.
Якийсь час їхали мовчки. Потім Барон запитав:
— Це ти Лукіну заготовку добув?
— Еге ж.
— Навіщо?
— Секрет фірми. Лукін заплатив за ту залізяку.
— А тобі навіщо заготовки?
— Тітка просила зробити. Ключ у нас один на двох.
Фонарьков повернув у вузький провулок і натис на гальма. Машина зупинилася біля старенької підстанції, неподалік від житлового будинку.
Сашко взявся за дверцята, але Фонарьков гримнув:
— Сиди.
Помовчавши, запитав:
— А ключі ти де навчився робити?
— Дід Кузьма — я вже розповідав про нього — шпилькою замки відкривав. Він мене й просвітив у цьому ділі.
— А сам і ніші в твоїх костюмах ходить?
— Находився вже. Закопали.
Фонарьков слухав і позирав на провулок, вікна будинку, під’їзди. Зненацька запитав:
— Ти де «вальтер» узяв?
— На звалищі знайшов. Ходив, гуляв, стусонув ногою якусь коробку — пістолет і випав.
— Ти там часто гуляєш?
— Де?
— На звалищі.
— Дорогу знаю. Але заглядаю туди рідко. Там з порожніми руками нічого робити.
— Поведеш мене, — твердо сказав Фонарьков.
— На звалищі всілякі жевжики крутяться, чужих не люблять.
— Налякав…
Сашко посерйознішав:
— Я спершу сам поспитаю. А що треба? Фінку?
— Газовий пістолет. Чув про такий?
— Аякже. У зоні один сидів. Хвалився, що мав пістолет. У моряків виміняв.
— На що?
— На ікру.
Фонарьков ще раз подивився на годинник і натиснув на стартер. Машина тихенько рушила. Довго їхали мовчки. Нарешті Фонарьков, ніби й розмови не було про газовий пістолет, сказав:
— Я дам тобі зліпок. Виточиш ключ. До вівторка. Зробиш на совість — не поскуплюся. Ні — шию намилю.
— А для кого ключ?
— Для мене. Замок надійний, а ключ у річку впав. Зрозумів?
Фонарьков зупинив машину біля магазину, де бригада брала за талони молоко. Поки Сашко стояв у черзі, до вантажівки під’їхали сірі «Жигулі». З них квапливо вибрався Валентин і віддав Фонарькову якийсь згорток. Коли Сашко повернувся з пакетами молока, за «Жигулями» вже й сліду не лишилося.
Помчали до підстанції.
— Де будеш виточувати ключ?
— У майстерні.
— Завтра роздобудеш заготовку?
— Спробую сьогодні.
— На, візьми, — Фонарьков тицьнув червінець, — для початку.
— А зліпок?
— Зліпок у мене.
23. Шеремет
— Матвію Петровичу!
Шеремет озирнувся. Неподалік стояв невисокий хлопчина, русявий, з голубими очима, на підборідді — шрамик підківкою.
— Слухаю…
— Хочу з вами поговорити.
— Паспорт є?
— Авжеж.
— Ходімо, — Шеремет попростував до кабінету.
У кімнаті було прохолодно, та Матвій Петрович одразу відкоркував пляшку мінеральної води, налив у дві склянки.
— Пий, — дружелюбно запропонував і порадив: — Не хвилюйся. Ти, мабуть, не за адресою прийшов. Тут прокуратура, а не міліція.
— Я до вас. Особисто.
— А хто порадив?
— Федір Кобзєв, ваш колишній сусід. І не радив, а просто багато розповідав про вас.
— Кобзєва знаю. А що сталося? Дільничний присікується?
— Навідується. А як ви здогадалися?
Шеремет усміхнувся:
— Та вже якось здогадався. Давно звідти?
— Не дуже…
— Як тебе звати?
— Левашов, Олександр Левашов. Ось паспорт. Працюю з Кобзєвим в одній бригаді.
— Давно?
— Уже два місяці.
— Спеціальність набув у колонії?
— Ще раніше.
— За що строк дали? Хуліганство?
Сашко примружився, на шиї набрякла жилка.
— Крадіжка. Зі зломом. Мені можна йти?
— Чого наїжачився? — запитав Шеремет. — Я ж повинен знати, хто ти і яка в тебе справа.
— А я просто так, без справ. Вирішив познайомитися з колишнім сусідом Кобзєва, знаменитим Шереметом. — Заспокоївшись, додав уже цілком серйозно: — Знаєте, скільки передумав, поки наважився прийти?
— Правильно зробив, що наважився. Якщо зможу, то допоможу.
— Хлопця в нас убили… — раптом випалив Сашко.
— Це ти Леоніда Крячка маєш на увазі? А чому ти вважаєш, що його вбили?
— У бригаді не сліпі працюють. Той щось почув, той помітив… Я вислухав усіх, проаналізував…
— Гаразд, а що ти на це скажеш? — Матвій Петрович відчинив шафу, витягнув теку й знайшов аркуш з ескізом підстанції. — Дивись уважно. Ось робоча зона, ось тут було загородження, ось чарунка, яку ремонтував Крячко. А ось місце, де він був уражений електричним струмом. Бачиш — Крячко на цілих два метри зайшов у неробочу зону й зачепив рукою нижні губки рубильника. Саме нижні — там слід дуги. На комісії висунули припущення, що Крячко втратив рівновагу, оступився чи спіткнувся…
— Ні, — рішуче заперечив Сашко, — електромонтер якщо й спіткнеться, то за шину чи губки не схопиться. І Рем Євтихійович точно знав би, що Льоня спіткнувся…
— Зі свого місця він нічого не міг побачити…
— А почути?
— Що? Ну, оступилась людина, махнула рукою — навіть крикнути не встигла.
— Льоня, коли працював, наспівував. Тихенько, впівголоса. Того дня мугикав один рядок: «Под крышей дома твоего…» І замовк лише тоді, коли дуга заревла.
— Чому ж Сомов на слідстві про це не сказав?
— А ви запитували?
— Ні.
— Тож-бо й воно. Електромонтер у неробочій зоні нічого не зачепить. Принаймні без наказу. І лише тоді, коли твердо знатиме: напругу знято. Крім того, Льоня не простяг би руки до рубильника, якби не бачив заземлювача.
— Заземлювача? Судячи з розповіді бригадира і шофера Лукіна, його там не було!
— А ви Сомова спитайте! Він вам інше скаже.
Матвій Петрович допитливо подивився на Сашка, щось занотував у блокноті й запитав:
— Чому ж тоді Льоня, спокійно мугикаючи пісеньку, потрапив під напругу?
— Заземлювач був зіпсований.
— Ми перевірили. До єдиного. Всі заземлювачі непошкоджені.
— А незадовго перед тим Фонарьков узяв заземлювач в іншій бригаді…
— Хто це може підтвердити? — швидко запитав Шеремет. — І де нині цей заземлювач?
— Лукін бачив. Він мені й розповів. А самої залізяки ніде немає. Я вже скрізь шукав, розпитував сусідню бригаду.
— Ціка-а-вий ти співрозмовник, — сказав Шеремет і відзначив подумки, що недооцінив Левашова. Хлопець був не тільки спостережливим, а й умів зіставляти факти, аналізувати, робити правильні висновки.
— Ти когось конкретно підозрюєш? — після паузи запитав Шеремет.
— Бригадира нашого, Степана Федоровича Фонарькова.
— Отже, Льоня пішов на мотузок — тобто, офіційно кажучи, загородження, бо там стояв заземлювач. Так було?
— Так.
— А коли приїхала міліція, заземлювач мов крізь землю провалився. Як це сталося? Не міг же він випаруватися? Значить, заземлювач забрали. Сомов пригадав, що хтось пройшов повз нього до дверей.
— Чому повз нього? Є ще інші двері. Саме в них і вскочив… — Сашко затнувся на хвильку й твердо сказав: — Валентин Моховик, установник.
— Але ж перегородка між камерами була зачинена.
— То й що? Ті двері можна будь-яким цвяшком відімкнути. А багато лінійників не цвяшки, а ключі мали.
— Справді, замки стандартні.
— Моховик відімкнув двері, зняв заземлювач і, очевидно, сховав його в свою машину.
— А що було далі? — вже не приховував цікавості Шеремет.
— Поставили інший заземлювач, щоб Льоня неодмінно зайшов у неробочу зону, бо знали, що такий старанний робітник не може не прибрати все; ще й накладку припасували на рубильник, щоб Льоня й туди підійшов. А потім… Потім зняли…
— Логічно. Але я ніяк не втямлю, чим Крячко насолив Фонарькову? По-друге, незрозуміло: припустімо, вони все-таки погиркалися, стали лютими ворогами. Але ж ти стверджуєш, що заземлювач зняв не Фонарьков, а Валентин Моховик. Чому саме він?
Сашко мало не сплеснув руками. Але щось стримало його. Подивився на Шеремета, який низько схилився над блокнотом. Справді, якась дивина: говорили про Фонарькова, а звели все до Моховика. І раптом хлопець збагнув, що Шеремет знає набагато більше, ніж йому здавалося. Наприклад, слідчий не запитав, у який спосіб злочинець міг увімкнути лінію після того, як було встановлено інший заземлювач, а потім вимкнути її… Вимкнути через якусь хвильку, вже напевне знаючи, що Крячка вбило струмом. Не здивувався Шеремет і тоді, коли Сашко згадав Моховика. Отже, Матвій Петрович здогадувався, що діяли спільники: один із них маніпулював заземлювачем, а другий здійснював непросте завдання — робив такі перемикання щоб вони нагадували звичайні й водночас давали змогу пропустити струм у шинодріт. І ще одне вразило Сашка: слідчий, як і він, зацікавився тим, що профілактика на двісті третій підстанції проводилася позапланово, без жодних на те підстав і вказівок.
Сашко не знав, що існує ще один ланцюжок, який від початку до кінця простежив Шеремет. Переглядаючи особові справи членів бригади, Матвій Петрович звернув увагу на одну невідповідність. Електрослюсар п’ятого разряду Фонарьков стояв на обліку як офіцер запасу, склад технічний, лейтенант… Отже, мав відповідну освіту. Шеремет одразу надіслав запит у військкомат — з’ясувалося, що Фонарьков закінчив політехнічний інститут за спеціальністю «Струм і мережі». Характеристики позитивні, оцінки — відмінні, пропонували вступати до аспірантури. Що ж, такий фахівець міг дуже легко передбачити всі перемикання, вчасно подати й зняти напругу.
Фонарьков як спеціаліст високого класу обдумав усе так, щоб не тільки вбити Крячка струмом, а й відвести від себе будь-які підозри. Він, домігшись позапланових робіт на двісті третій технічній підстанції, кожну дрібницю заздалегідь обміркував. Залишилося невідомим одне: де перебував сам Фонарьков, звідки подав високу напругу? Втім, Шеремет був певен, що все незабаром з’ясується… А нині, після розмови з Левашовим, і поготів.
Для Сашка вже не було сумнівів: у всьому винен Фонарьков. Моховик — його спільник, слухняний виконавець волі страшної людини. І сам він мало не став безмовним поплічником убивці за пачку дорогих цигарок, мідяки, непевні обіцянки. Він вважав, що зможе перехитрити Фонарькова, приховати свої справжні наміри. Та не так просто все виявилося. Фонарьков дедалі міцніше брав за зябра, робив усе, щоб хлопець боявся його як вогню, — боявся й шанував.
І все ж Сашко знайшов у собі сили, щоб піти до Шеремета. За час роботи в бригаді прислухався до розмов, виважував, аналізував, і ось тепер зрозумів, що смерть Крячка — не випадковість. Чомусь відразу подумалося: «Несправедливо, що гинуть такі хлопці». Порівнюючи свою долю з долею Крячка, усвідомлював, що хотів би жити саме так, як Льоня. Не зміг і не жив, як він, але хотів би…
Шеремет, позираючи па похнюпленого хлопця, ще й ще раз пригадував кожну подробицю в розповідях членів бригади Фонарькова.
— Може, кави вип’єш? У термосі трохи лишилося.
Сашко заперечливо похитав головою. І раптом сумно посміхнувся:
— Я вже давно збагнув, що ви все знаєте. Мабуть, і про запчастини довідалися…
— А з чого почалося? — ніби про щось само собою зрозуміле запитав Шеремет.
— З набалдашника. Льоня впізнав набалдашник у машині Моховика.
— Набалдашник?
— Еге ж, на важелі перемикання швидкостей. Льоня лише два таких виточив. Один віддав Андрієві Петренку, чоловіку сестри. — Сашко на мить замовк, а потім додав: — Про це я дізнався у Раї, Льониної сестри. Вона сказала, що набалдашників було лише два й що Льоня дуже журився, коли одного поцупили. Тоді, коли пограбували Петренкову квартиру. А коли я сам побачив у машині Моховика цей набалдашник, я зрозумів…
— Той самий?
— Авжеж! Мені Рая про нього розповіла… до найменших подробиць.
— Ну, а чому ти так зацікавився цим набалдашником?
— Бо Фонарьков тоді саме квартиру пограбував.
— Фонарьков? Квартиру? А факти? — відкрив термос, налив у склянки ледь теплої кави.
— Факти? Скільки завгодно. Лукін за зліпками зробив ключі. Фонарьков скористався ними, — Сашко замовк на хвилину, ніби вагаючись, чи говорити далі, потім твердо сказав: — Не міг не скористатися тими ключами.
— Чому?
— Знаю Фонарькова.
— Ти? Фонарькова? — здивувався Шеремет.
— А що? Вважаєте мене за хлопчиська? А я купив його… Сам не сподівався. Випадково. Але купив… На пістолеті.
І Сашко розповів про те, як дешево, за якусь двадцятку, придбав зіпсовану цяцьку, як застукав його Фонарьков, і про розмову з ним у підвалі, згадав і зліпки, і квартири, які хотів обікрасти Фонарьков.
Матвій Петрович підсунув до хлопця аркуш паперу:
— А тепер напиши про найістотніше. Без белетристики.
— А ключі?
— Зліпок у тебе?
— Так.
— Можеш залишити на півгодини? Повернемо непошкодженим.