— Але не на довше, — діловито попередив Сашко.
Шеремет усміхнувся:
— Гаразд.
— Я вже один ключ зробив. Для вас.
— Молодець, — похвалив Матвій Петрович. — А на коли Фонарькову пообіцяв?
— На вівторок.
— Отже, вони планують на вівторок, не раніше, — розмірковуючи про щось своє, сказав Шеремет.
— Я знаю й будинок, навіть під’їзди, — спохопився Сашко. — З дверей підстанції видно тільки два під’їзди. Я ходив туди, перевірив. Вулиця Островського, 16, другий і третій під’їзди.
Матвій Петрович задоволено кивнув головою. Дуже допоміг їм цей хлопець. Тепер є можливість спіймати злочинців на гарячому.
24. Сашко
Сашко поклав на чистий аркуш паперу щойно виточений ключ. Фонарьков байдуже глипнув на нього.
— А де зліпок?
Сашко витяг зліпок.
— Скільки?
— Та вже не поскупись. Набридло з порожніми кишенями ходити. Так що, мабуть, пістолет продам.
— Уже й покупця знайшов?
— Напитав одного грошовитого «діловара».
— А про тріщину сказав йому?
— Яку тріщину?
— На стволі.
Сашка аж у піт кинуло. Виходить, Фонарьков про все здогадався…
— «Діловар» в окулярах, не помітить, — над силу всміхнувся Сашко. — Гроші візьму — і шукай вітра в полі.
— Спритний… Люблю таких, — Фонарьков ступнув до дверей.
— А червінці?
— Увечері віддам, — Фонарьков махнув рукою й вийшов з майстерні.
Перед обідом до Сашка підійшов Сомов.
— Тобі допомогти?
— Сам упораюсь. Ще хвилин три — чотири, та й кінець, — сказав Сашко. — Гукни шефа, хай перевірить.
— Федорович кудись поїхав. Сказав, що незабаром повернеться.
Сашко закрутив останню гайку й запитав:
— Знімати загородження?
— Зачекай, я сам зніму, — Сомов підійшов до сітки, яка розділяла підстанцію на зони високої і низької напруги, і посмикав двері в перегородці.
Нещодавно відчинені — це Сомов твердо пам’ятав, — вони не піддавалися.
— Хто замкнув? — повернувся він до установників.
— Та вже ж не ми, — сердито відповів Валентин.
— Я сам усе зроблю, — гукнув Сашко.
— Гаразд, — погодився Сомов. — Але обережно.
Сашко розблокував привід секційного роз’єднувача, зачинив дверцята полагоджених чарунок і, стиха насвистуючи, ступнув до переносного загородження.
Загородження стояло косо, неначебто його хтось ненароком зсунув.
— Мабуть, Федір, ходить, як слон, — стенув плечима Сашко.
— Цей роззява може, — підтвердив Сомов.
Сашко, зазираючи в робочу зону, нагнувся над бар’єрчиком. І завмер, приголомшений несподіваним жахливим здогадом.
Нічого підозрілого він не помітив — просто відчув, що все було так, як тоді, коли загинув Льоня Крячко.
Згодом він проаналізує всі збіги: й те, що в камері він залишився сам, і що обставини неминуче змушували його розширити робочу зону, адже на перший погляд усе видавалося безпечним — біля шинодроту стояв заземлювач. А за перегородкою, як, певне, і тоді, стовбичив Валентин… А зараз Сашко лише встиг збагнути, що один його порух може стати останнім…
Ледь позадкувавши, натягнув діелектричні рукавиці й швидко виставив з камери легке загородження.
— Ти що робиш? — занепокоївся Сомов. — Стій! Кому кажу?..
Та Сашко, вихопивши з інструментальної сумки розрядник, кинувся до шинодроту в неробочій зоні.
— Стій! — ще раз, уже розпачливо, крикнув Сомов і, смикнувши двері в перегородці, метнувся назад, щоб оббігти зовні чотирикамерну підстанцію.
Сашко тицьнув розрядником у шинодріт поряд із заземлювачем — сірим, отже, чужим заземлювачем, який стояв підозріло близько біля рубильника… Спалахнула й заревіла електрична дуга; розрядник смикнуло з рук, але хлопець, примружившись від яскраво-синього полум’я, шарпнув до себе інструмент. Дуга згасла. Перед очима пливли різнобарвні кола. А через мить почув, як клацнув замок. Хтось промайнув у дверях. Оговтавшись, ступив до шинодроту, щоб зняти сірий заземлювач.
У цю хвилину до камери вскочив пополотнілий Сомов. За ним — Кобзєв і Лукін.
— Стійте! — загородив їм дорогу Сашко. — Викликайте міліцію! — І додав, важко прихилившись до стіни. — Тут, Сомов, не кочерга, про яку ви мені казали. Тут і струм, і мережа. Злочинна…
Олександр Соболь, Валерій Шпаков
Довгий шлях в лабіринті
Фантастична повість
Пролог
Вечоріло. Сонце сховалося за гребенем Чит-Аю, і прощальні промені поволі танули у скляній гущині сутінків. На сході загрозливо чорніли громаддя хмар. Вони поглинали верхів’я гір, що траурною стрічкою оповивали обрій. У проваллях зазміїлися сиві пелехи туману. Потягло пронизливою вільгістю.
Сюди, на залом стрімкої скелі, він приходив щороку в той самий день, о тій самій порі, коли це сталося. Чимало часу спливло відтоді, але пам’ять гостро нагадувала про минуле. І знову очі тоскно вдивлялися у розлоге плато, поросле могутніми столітніми кедрами, у корпуси науково-дослідного центру, що сховалися у віковічному лісі.
Невелика блідо-зелена цяточка на тлі старих почорнілих дерев притягала погляд найчастіше. Тут повиростали молоді ялинки, начебто для того, щоб пом’якшити гіркі спогади про місце, яке знову й знову нагадувало про давню трагедію. Нескінченні сторінки довгої, сумної, але невимовно дорогої книги…
Раптовий шерех змусив озирнутися. Але миттєве роздратування одразу ж змінилося подивом:
— Ірино! Звідки ти тут узялася?
— Десять років минуло, Валентине… Я не могла не прийти у цей день!
Вона підійшла ближче, і Валентин побачив сльози на її блідому, втомленому обличчі.
— Де це трапилося? — прошепотіла Ірина.
— Отам, де молодий підлісок виріс… Від корпусу навіть сліду не лишилося.
— Жодного?
— Так. Повна дезінтеграція в радіусі десяти метрів.
— Ще хтось там був?
— Ні, тільки Віктор.
— Тільки Віктор… — Ірині перехопило подих. — Але ж я майже нічого досі не знала. Боляче було згадувати… Нібито якийсь захисний рефлекс спрацьовував. Але чому ж ви, його друзі, не дозволяли мені докопатися до правди?
— Ти чекала тоді дитину… А потім годувала, виховувала Вікторового сина. Всі ми вважали за свій обов’язок оберігати тебе від усього, пов’язаного з минулим. А потім це стало звичкою. Та й сама знаєш: досі ніхто не може пояснити цього експерименту і хоча б приблизно передбачити його наслідки.
Ірина заплющила очі й довго мовчала. А тоді поволі й стиха заговорила:
— Того дня я була в експедиції на Адріатиці. Дощ. Море наче оскаженіло. Стало сіро-зелене. Навіть піна на бурунах була не біла, а якась брудна. Я щойно повернулася з чергового занурення, не встигла й гідрокостюм скинути, а наш радист уже гукає: “Йди-но швидше сюди — твій на зв’язку!” Слухаю Віктора, а він якийсь не такий: збуджений, мов лихоманить його. Не знала таким його ніколи… І раптом: “Ну, Ірино, — каже, — збулася моя мрія! Запускаю свою психомодель у “Арідан”! Уявляєш?” Я, звісно, нічого не уявляла. Знала лише, що цей “Арідан” — потужна й дуже складна комп’ютерна система. Про неї багато писали тоді… Віктор два роки марив нею, писав до Всесвітньої ради, навіть до самого Іволгіна звертався, але “Арідан” передали до твого інституту, і тоді він почав атакувати тебе…
У Валентина сіпнулося обличчя, і він відвернувся.
— Не картай себе, — лагідно промовила Ірина, — ти був його найкращим другом і не міг відмовити. Я все розумію. Та й Віктор, мабуть, запевнив тебе, що експеримент абсолютно безпечний…
— Не зовсім так, Ірино, — глухо відповів Валентин. — Словами справі не зарадиш, якими б вони гарячими й переконливими не були. Але “Арідан” мав дев’ятирівневий захист, що робило його практично безпечним при проведенні будь-яких експериментів… Тільки не подумай, що я шукаю собі виправдання…
— А я все ж таки хочу знати, що тоді трапилося!
— Цього ніхто не знає. Відомий лише початок та кінець. Між ними була біла пляма. Навіть більш-менш ймовірних гіпотез немає. А ідея експерименту була цікавою надзвичайно: дослідження особливостей поводження психомоделі з вибірковим відключенням пам’яті. Віктор вирішив справу по-своєму. Зробив свій власний психовідбиток і через селективний блокіратор пам’яті запустив його до інтегрального імітатора “Арідана”. А втім, навіщо я тобі все це розповідаю? Не варто… Адже стільки часу минуло.
Валентин замовк, знову вдивляючись у світлу пляму молодого ялинника, що розрісся за десять років і сховав під собою навіть найменші ознаки давньої катастрофи. Але поруч з Іриною мовчати не випадало, і Валентин, зітхнувши, продовжив:
— Я трохи спізнився. Коли зайшов до лабораторії, Віктор уже сидів перед пультом Прямого контакту з шоломом на голові і дуже хвилювався. Л як побачив мене, вигукнув: “Вальку! Дивися й запам’ятовуй! Я чекав цього моменту все життя…” Я тоді досить скептично ставився до психомоделювання і, пригадую, не втримався від іронії, бовкнувши, що не уявляю, яку конкретну користь можна мати від споглядання походеньок якогось електронного духа. Віктор глянув на мене, як на дурня, і сказав: “Згадай триптих Гайярда “Краса і Самотність”. Пам’ятаєш, з якими відчуттями стояли ми колись перед цим шедевром? Скільки думок і питань навіяв він тоді! Чимало з них і дотепер залишилися нерозгаданими…” Тепер я розумію: цей триптих був для нього чимось більшим, ніж звичайна картина, навіть улюблена. Це була частина його душі, сторінка життя, яку не можна вирвати.
— Мабуть, що так, — тихо озвалася Ірина. — Віктор казав мені, що я схожа на одну з жінок Гайярдового триптиху…
Голос жінки затремтів, і вона замовкла, ковтаючи сльози. Валентин обережно торкнувся її руки:
— Так, Іринко! Він і мені те саме говорив. Радів, як дитина, з того. Бо кохав тебе по-справжньому.
— Але ж не може це… Ні! Ні! Збожеволієш тут! Чи це… чи не пов’язане це якось із катастрофою?
— Не знаю. У цій історії аж надто багато загадкового. За якими принципами Віктор програмував інтегрально-моделюючі блоки “Арідана”? Інакше кажучи, яким він бачив той світ, де мала перебувати його психомодель? Ну, нехай я, фізик-технар, чогось не розумію. Але ж всесвітньовідомі психологи й мистецтвознавці сушили голови! А знаменитий японський академік Агава сказав, що Віктор із нікому не відомої генеральної ідеї зробив акваріум, влив туди суміш ідей-компонентів, а потім запустив у нього якусь безрідну рибину — психомодель. Звучить начебто дотепно, але далі цього Агава, завжди обережний з висновками, не спромігся піти. Й ніхто не пішов. Проте залишилися деякі записи, зроблені рукою Віктора. їх вивчала спеціальна комісія. Виявилося, що твій колишній… Вибач, будь ласка… твій Віктор за основу принципу програмування поклав літературні джерела. Але як! Зразки середньовічної літератури Сходу, класика всіх часів і народів Європи, Америки, Африки, російський декаданс початку двадцятого століття, фольклор з найдавніших глибин історії людства, різноманітна белетристика відомих і невідомих авторів. І, нарешті, Гайярд! Це все стрибок у наш час — кінець двадцять другого століття! Нещодавно я зустрічався з професором Коліним, і він сказав, що Віктору, мабуть, закортіло відправити свою психомодель у подорож по казкових літературно-художніх світах. Але вводячи до інтегрально-моделюючих блоків “Арідана” мистецькі оригінали, він порушив пропорції психомоделювання і… зник. Віктор програмував “Арідан” способом прямого контакту і, напевно, вклав у нього всю свою особистість. А до того ж він оддавна мені казав, що мріє побувати у чарівній країні, змодельованій з літературних образів, які найглибше зачіпають душу…
— О так! — підтвердила Ірина. — Він і мені говорив щось подібне. Смішно зізнатися, але у перші роки нашого знайомства ми гралися, як діти, вигадуючи всілякі казкові подорожі, смішні й трагічні ситуації.
— Це підтверджує гіпотезу Коліна, — сухо зауважив Валентин. — Але я не впевнений у тому, що все це мало якийсь конкретний глибокий зміст. Мабуть, правду казали науковці, котрі твердили рік у рік, що Віктор пішов безперспективним шляхом голого експериментаторства. А втім, хтозна, як воно насправді? Можна втрапити пальцем у небо… А може, Віктор мав рацію? Такий підхід до життя ще ніким не заборонений. Усе залежить од наслідків… Ти не слухаєш мене, Ірино? Вибач, я не хотів морочити тебе своїми сентенціями. Але дозволь ще кілька слів. Про Віктора говорили всякого: і доброго, і поганого. Та річ не в тім. Здається мені, що у нього все-таки була заповітна мета — чітка й глибока. Коли ж він зник… пробач, пішов на експеримент… у той час теорія і практика темпоральної фізики були, так би мовити, в ембріональному стані. Але мушу зауважити: саме в той час був створений перший комплекс для дослідження часових переходів під назвою “Хронос”. Як тобі це пояснити?..
— Машина часу?
Валентин мимоволі посміхнувся:
— Ви, неспеціалісти, інколи одним словом сміливо називаєте найскладніші речі. А чи ти знаєш, як офіційно іменується оцей “Хронос”? “Комплекс ер-зет-каскадних анатохронних генераторів з нелінійним темпоральним квазіінверіором…” От бачиш, ти навіть посміхнулася. А це, між іншим, ще неповна назва. “Хронос” — річ архіскладна. Тому і знадобилася для управління ним така могутня комп’ютерна система, як “Арідан”. Вони непогано поєдналися, але, на жаль, наслідки взаємодії надскладних систем не завжди можна передбачити. А Віктор пристосував до цих двох систем ще й третю, набагато складнішу… Одним словом, під час експерименту “Арідан” невідомо яким чином заблокував усі дев’ять рівнів захисту і ввімкнув “Хронос” у такому режимі, який ніхто навіть передбачити не міг. От тобі й катастрофа. Однак це лише те, що, як кажуть, лежить на поверхні. Далі ж криється щось незрозуміле. Дивна річ, але здається, що психомодель Віктора вийшла з-під контролю електронного мозку, більше того — сама почала ним керувати. Містика якась! “Хронос” запрацював у режимі часового пробою. Простіше кажучи, Віктора закинуло у глибини невідомо яких сторіч… І він сам у цьому винен. Не треба було підмінювати свою психокопію собою. Комплекс спрацював на рівні неможливого. Але — тільки в один бік…
Ірина плакала. Та раптом вогник надії зблиснув у її очах. Вона рвучко повернулася до Валентина.
— Значить… Значить, не виключена можливість зворотної дії!
— Ні, Ірино. На превеликий жаль. Усі відомі факти мають лише теоретичний інтерес. Ми досі не змогли досягти структурної ідентичності об’єктів, переміщуваних у часі. Навіть найпростіших. Що вже казати про людину… Ні, це неможливо.
Вітер, поривчасто зірвавшись з гір, розгойдав верхівки могутніх кедрів, і вони озвалися глухо й непривітно. Ірина зіщулилась, охопивши плечі руками. Перші зорі заяскріли у розривах поміж хмарами, місячне світло невиразним сріблястим віялом дробилося у пухнастих гілках.
— Ходімо, я проведу тебе, — сказав Валентин. — Ночі вже холодні.
Він обережно торкнувся Ірининого плеча. Вона пішла за Валентином.
— Знаєш, Валентине, що найбільше допікало мені всі оці десять років? Я не встигла сказати Вікторові про сина. Під час нашої останньої зустрічі я вже знала про це. А він так і не довідався. Не можу змиритися з його загибеллю… Він сниться мені щоночі. І завжди живий. Сни якісь чудернацькі… Начебто продирається він до мене крізь жахливий заплутаний лабіринт. Я кличу його — не чує. Тільки іноді дивиться на мене тоскно й читає вірші.
— Вірші?
— А хіба ти не знаєш, що він писав вірші? Втім, це й не дивно: він не вважав свою поезію гідною чиєїсь уваги.
Вона заплющила очі й тихо, співуче продекламувала: