— Для того, щоб організувати роботу штолень і керувати ними, мені потрібна сила струму, що його тепер виробляють усі ніагарські гідроелектростанції разом. Але Ніагара вже зайнята, і я створю собі власну Ніагару!
Вони попрокидалися від своїх роздумів і подивилися Алланові в обличчя. І ще дещо впало їм в очі: за весь час, поки цей чоловік говорив, він жодного разу ані всміхнувся, ані пожартував. Гумор, видно, був йому чужий. Тільки один раз товариство дістало нагоду посміятися — це коли фоторепортери відкрили шалений вогонь затворами і Аллан гримнув на них: «Stop your nonsense!» [16]
Наприкінці Аллан зачитав відгуки фахівців із світовими іменами, висновки інженерів, геологів, океанографів, статистиків, фінансистів Нью-Йорка, Бостона, Парижа, Лондона, Берліна.
Особливий інтерес викликало коротке резюме Ллойда, що розробив систему фінансування проекту та одержання прибутків. Аллан зачитав його насамкінець, і тридцять голів запрацювали з якнайбільшою швидкістю і точністю.
Спекота зненацька мовби потроїлася. Обливаючись потом, присутні лежали в кріслах, і по їхніх обличчях стікали цілі струмки. Навіть кондиціонери, що стояли за кущами та величезними вазонами й безперервно видихали холодне, насичене озоном повітря, не давали вже полегшення. На даху було як у тропіках. Бої-китайчуки, вдягнені в прохолодні, білосніжні полотняні костюми, нечутно сновигали серед крісел і розносили лимонад, horses-neck [17], gin-fizz [18] та воду з льодом. Але ніщо не допомагало. Задуха хмарами підіймалася з вулиці й клубочилася в цьому садку гарячою парою, яку, здавалося, можна було схопити руками. Нью-Йорк, весь із залізобетону й асфальту, нагадував акумулятор із тисяч батарей, що ввібрав у себе спекоту останніх тижнів і тепер її віддавав. А глибоко внизу без угаву кричала й ревіла, мов у лихоманці, ущелина Бродвею. Напханий людьми Нью-Йорк (з одного боку — три тисячі миль океану, з другого — три тисячі миль континенту), цей збурений безсонний Нью-Йорк сам, здавалося, закликав, підганяв цих людей, вимагав від них дедалі більших, небачених зусиль. Нью-Йорк, мозок Америки, ніби й сам замислився, перевертав так і сяк гігантську думку, народжував її...
І ось Аллан замовк. Мало не на півслові. Його виступ узагалі залишився без кінцівки. Це був виступ навиворіт — його кульмінаційний момент припав на початок.
Кінцівка настала так несподівано, що всі зосталися в тих самих позах і ще напружували слух, коли Аллан уже пішов, давши їм можливість самим обговорювати проект.
Рекламний дирижабль якраз пролітав над «Атлантіком», і над Манхеттеном пропливали слова: «Продовжити життя на 25 років!» — «Гарантія!» — «Доктор Джості з Брукліна!»
7
Мак спустився з Мод у ліфті на десятий поверх, щоб повечеряти. Він був такий мокрий від поту, що мусив усе переодягнути. Але й тоді краплини поту все ще виступали раз по раз у нього на чолі. Від величезного внутрішнього напруження очі в нього й досі були широко розплющені, погляд невидющий.
Мод дбайливо витирала йому чоло й остуджувала скроні серветкою, змоченою у воді з льодом.
Мод аж сяяла! Вона щось говорила, говорила і сміялася від збудження. Який вечір! Оте товариство, гірлянди лампочок, зелень на даху, чарівний Нью-Йорк довкола — повік не забуде вона цього видовища! Як усі вони сиділи в одному колі! Імена, які вона тисячу разів чула змалечку, які вже самі по собі навіювали атмосферу багатства, влади, генія, відваги й сенсації. І всі вони сиділи й слухали його, Мака! Мод безмежно пишалася своїм чоловіком. Його тріумф викликав у неї захват, вона вже ні на мить не сумнівалася в успіху Мака.
— Як же я боялася, любий! — палко вигукнула вона і обхопила руками його за шию.— А як ти виступав! Я не вірила своїм вухам! Боже мій, Маку!
Мак засміявся.
— Мені легше було б виступити перед ватагою дияволів, аніж перед цими типами, повір мені, Мод! — відказав він.
— Як ти гадаєш, скільки вони там сидітимуть?
— Годину-дві. А може, й цілу ніч.
Мод вражено розтулила вуста.
— Цілу ніч?!
— Можливо, Мод. Принаймні вони дадуть нам час спокійно повечеряти.
До Аллана повернулася цілковита рівновага. Руки в нього вже не тремтіли, очі дивились і бачили. Як шанобливий чоловік і джентльмен він поклав дружині кращий шматок м'яса — такий, який вона любила, найкращу спаржу й боби, а тоді й сам спокійно взявся до вечері. На лобі в нього й досі ще виступали великі краплини поту. Аж тепер Мак відчув, що страшенно зголоднів. А Мод так жваво щебетала, що ледве встигала їсти. Вона перемивала кісточки всім, хто сидів нагорі. Віттерштейнер мав, на її думку, прекрасну й показну голову, молодявий вигляд Кілгаллана її здивував, а Джона Ендрюса, гірничорудного короля, вона порівняла з бегемотом. Зате Ч. В. Сміт, банкір, видався їй хитрющим лисом. А ота стара відьма місіс Браун витріщалася на неї, Мод, ніби на школярку! А це правда, що місіс Браун така жахлива скупердяга — навіть не вмикає вдома світла?..
Посеред вечері до номера ввійшов Хоббі. Цей Хоббі зважився (і він міг собі таке дозволити) спуститися в ліфті «Атлантіка» без піджака.
Мод відразу схвильовано підхопилася.
— Ну що там. Хоббі? — вигукнула вона.
Хоббі засміявся й упав у крісло.
— Такого я ще не бачив! — вигукнув він.— Там уже чубляться! Як на Уолл-стріт після виборів! А Ч. В. Сміт хотів був уже чкурнути!.. Ні, ви тільки послухайте! Я, каже, йду, це діло, як на мене, надто ризиковане. І — в ліфт. Тоді вони — за ним і ну щосили витягати його за поли з ліфта! Не брешу! Ye gods and little fishes! [19] А Кілгаллан стоїть посередині, розмахує тими відгуками й кричить, як на базарі: «Цього ж ви не заперечуєте, проти цього ви нічого не скажете!»
— Ще б пак, Кілгаллан! — кинув Аллан.— Що ж він матиме проти!
(Кілгаллан стояв на чолі «Сталь-тресту».)
— А місіс Браун! Добре, що прийшли фоторепортери! Вона схожа на городнє опудало в екстазі! Ця бабця з глузду з'їхала, Маку! Трохи не повидряпувала Ендрюсу очей. Розходилася, не тямить себе й усе кричить: «Аллан — найбільша людина всіх часів! Ганьба для Америки, якщо його проект залишиться не здійсненим!»
— Місіс Браун? — Мод застигла від подиву.— Але ж стара навіть світла не вмикає, така скупа!
— Уяви собі, Мод! — Хоббі знов вибухнув веселим сміхом. — Дідько їх знає, цих людей, girl [20]! Вона й Кілгаллан — ці двоє стоятимуть за тебе горою, Маку!
— Не хочеш з нами повечеряти, Хоббі? — спитав Аллан, обсмоктуючи курячу ніжку й уважно слухаючи товариша.
— Ну звісно, Хоббі, сідай! — вигукнула Мод і поставила ще одну тарілку.
Та Хоббі було ніколи. Він хвилювався куди більше, ніж Аллан, хоч усе це стосувалося його мало. Він знов побіг.
Через кожні чверть години Хоббі з'являвся в номер і доповідав, як стоїть Алланова справа.
— Місіс Браун підписалась на десять мільйонів доларів, Маку! Починається!
— Боже мій! — скрикнула високим голосом Мод і вражено сплеснула в долоні.
Аллан —він саме чистив грушу — спокійно звернувся до Хоббі:
— І що далі?
Хоббі був надто схвильований, щоб сісти. Він усе бігав по кімнаті, потім дістав з кишені сигару й відкусив кінчик.
— Отож бере вона з сумочки записника,— почав він, припалюючи тремтячими руками сигару,— я того записника й щипцями не взяв би, такий він заяложений,— і підписує! Тиша! Всі завмерли! А тоді й решта полізли до кишень, а Кілгаллан обходить їх і збирає записки. І ніхто більше — ні слова! Фоторепортери працюють на повну котушку! Твою справу вирішено, Маку! І will eat my hat! [21]
Потім Хоббі довго не приходив. Минула ціла година.
Мод принишкла. Вона сиділа схвильована й напружено прислухалася, чи ніхто не йде. І що довше вони чекали, то більше Мод занепадала духом. Мак мовчки сидів у кріслі й замислено посмоктував люльку.
Кінець кінцем Мод не витримала й невпевнено запитала:
— А якщо вони все ж таки не зважаться, Маку?
Той вийняв з рота люльку, звів на Мод усміхнений погляд і спокійно, глибоким голосом відповів:
— Тоді я повернуся в Буффало й вироблятиму свою сталь! — Але потім, енергійно, впевнено кивнувши головою, додав: — Зважаться, Мод!
Ту ж мить озвався телефон. Дзвонив Хоббі.
— Негайно нагору!
Коли Аллан з'явився на даху, Кілгаллан — він уособлював собою «Сталь-трест» — вийшов назустріч і поплескав його по плечу.
— You are all right, Mac! [22] — сказав Кілгаллан.
Аллан здобув перемогу. Він простяг одягненому в червоне слузі паку телеграм, і той зник у ліфті.
Через кілька хвилин у садку на даху «Атлантіка» вже нікого не було. Всі, не зволікаючи, повернулися до своїх справ. Готельна прислуга забирала вазони й крісла, щоб звільнити місце для величезного Вандерштіфтового птаха.
Вандерштіфт заліз до кабіни й увімкнув вогні. Пропелер захурчав, вихор змів у куток прислугу, машина пробігла кроків десять і злетіла в повітря. Великий білий птах повернув назустріч імлистим вогням Нью-Йорка і зник з очей.
8
Через десять хвилин після цього засідання напружено запрацював телеграф на Нью-Джерсі, Францію, Іспанію, Бермудські й Азорські острови. А ще за годину агенти Аллана скупили на двадцять п'ять мільйонів доларів землі.
Ці ділянки лежали в якомога зручніших для будівництва тунелю місцях — Аллан вибрав їх ще кілька років тому. То була найгірша і найдешевша земля: дюни, пустища, болота, голі острови, рифи, піщані мілини. Двадцять п'ять мільйонів доларів були сміховинно малі гроші, коли зважити на те, що загалом площа цих земель становила територію цілого герцогства. Входив сюди й видовжений глибокий комплекс у Хобокені, що впирався смужкою завширшки двісті метрів у Гудзон. Всі скуплені ділянки лежали поодаль від великих міст — Алланові ці міста не потрібні були. На його пустищах і дюнах у майбутньому мали вирости свої міста й поглинути околиці.
Поки світ іще спав, Алланові телеграми летіли по дротах та ефіром, захоплюючи зненацька біржі в усіх куточках планети. А на ранок Нью-Йорк і Чікаго, Америку і Європу — цілий світ сколихнули слова: «Синдикат Атлантичного тунелю».
Розкішні газетні будівлі до самого ранку були яскраво освітлені. Ротаційні машини в друкарнях працювали з найвищою швидкістю. «Геральд», «Сан», «Уорлд», «Джорнал», «Телеграф» — усі нью-йоркські газети англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, єврейською, російською мовами вийшли підвищеними тиражами, і коли прокинувся новий день, мільйони газетних аркушів затопили місто. У швидкісних ліфтах, на рухомих тротуарах і екскалаторах станцій надземної електрички, на перонах метро, де щоранку точилася боротьба за кожнісіньке місце в напхом напханих поїздах, на сотнях поромів і в тисячах трамвайних вагонів — від Баттері й аж до Двохсотої вулиці — точилися справжні битви за ще вологі від фарби газети. На всіх вулицях над юрбами людей з простягненими вгору руками злітали фонтани екстрених випусків.
Повідомлення було сенсаційне, нечуване, неймовірне, зухвале!
Мак Аллан!.. Хто він такий, що він зробив, звідки взявся? Хто цей чоловік, який за одну ніч постав перед очима мільйонів людей?
Байдуже, хто такий Аллан! Адже він зумів розтривожити Нью-Йорк— місто, яке з дня на день рівномірно котилося звичною колією!
Люди прикипали очима до газетних рядків, у яких видатні особи в телеграфному стилі висловлювали свої думки про майбутній тунель.
Ч. X. Ллойд: «Європа стане передмістям Америки!»
Тютюновий магнат X. Ф. Хербст: «Вагон товару з Нью-Орлеана до Петербурга можна буде перевезти без перевантажування в дорозі!»
Мультимільйонер X. І. Белл: «Тепер я бачитимуся з дочкою, що вийшла заміж у Париж, не три рази на рік, а дванадцять разів».
Міністр шляхів сполучення де Форест: «Цей тунель для ділової людини — ще один рік життя завдяки заощадженому часу!»
Люди вимагали подробиць і мали на це право. Перед газетними будівлями збиралися величезні натовпи, і трамвайні вагоноводи мусили гатити чобітьми по кнопці дзвоника, щоб проїхати. Годинами погляди щільної живої маси були прикуті до екрану на третьому поверсі редакції «Геральда», хоч там з самого ранку з'являлися ті самі картини: Мак Аллан, Хоббі, нарада на даху «Атлантіка».
«Зустріч представників семи мільярдів!» — «Мак Аллан оголошує про свій проект!» (кінематограф).— «Місіс Браун підписується на десять мільйонів» (кінематограф).— «Ч. В. Сміта витягують із ліфта!»
«Тільки в нас ви можете побачити приліт Вандерштіфта на дах «Атлантіка» аж до посадки моноплана. Його машина збила з ніг нашого фоторепортера» (кінематограф). Білі нью-йоркські хмарочоси з разками цяток-вікон, над дахами в'ється білий дим. З'являється білий метелик, пташка, чайка, моноплан! Він проноситься над садком на даху, повертається, робить посадку. Напливом (на весь кадр) величезне крило. Кінець. Знімок: «Містер Ч. Г. Спінневей, наш фоторепортер. Машина Вандерштіфта збила його з ніг і тяжко покалічила».
Свіжий знімок: «Мак Аллан прощається в Бронксі з дружиною і дочкою перед від'їздом до своєї контори».
І знов та сама серія картин.
Раптом — десь близько одинадцятої години — ця вервечка картин уривається. Що-небудь новеньке?! Всі погляди звернені вгору.
Портрет: «Містер Хантер, маклер. Тридцять сьома вулиця, 212-Іст. Щойно замовив квиток на перший поїзд Нью-Йорк — Європа».
Юрба сміється, вимахує капелюхами, горлає!
Телефонні станції були перевантажені, телеграфи не встигали приймати й передавати телеграми. У тисячах нью-йоркських контор службовці хапали телефонні трубки, щоб обговорити з компаньйонами становище. Весь Манхеттен тіпався у лихоманці! В зубах сигара, котелок на потилиці, без піджака, обливаючись потом, стояли й сиділи, кричали й розмахували руками банкіри, маклери, агенти, клерки. Виробити пропозиції! Зайняти позицію якомога швидше і якомога вигідніше! Ось-ось мала початися гігантська кампанія, «битва народів», у якій зіткнуться капітали і в якій кожного, хто озирнеться, решта затопче ногами. Хто фінансуватиме це гігантське будівництво? В який спосіб? Ллойд? Хто сказав «Ллойд»? Віттерштейнер? Хто що-небудь знає? Хто він, той чорт Мак Аллан, який за одну ніч скупив на двадцять п'ять мільйонів доларів землі? Її вартість має зрости у три, в п'ять — та де! — у сто разів!
Найбільша тривога охопила по-аристократичному вишукані адміністративні будівлі великих трансатлантичних пароплавних компаній. Мак Аллан — убивця трансатлантичного пасажирського руху! Як тільки стане до ладу його тунель,— а цілком можливо, що одного прекрасного дня він таки стане до ладу! — чотириста тисяч тонн на плаву доведеться переплавити, як брухт. Пасажири, що досі користувалися фешенебельними суднами, муситимуть їздити за палубними тарифами, а самі посудини треба буде переобладнувати на плавучі санаторії для хворих легенями або відіслати до Африки чорношкірим! За дві години по телефону й телеграфу було організовано «Антитунельний трест», який склав проект звернення до урядів кількох країн.
Із Нью-Йорка збудження передалося до Чікаго, Буффало, Пітсбурга, Сент-Луїса, Сан-Франціско, а в Європі тунельна лихоманка вже охоплювала Лондон, Париж, Берлін.
Нью-Йорк мерехтів і зблискував у полуденній спекоті, і коли люди знову зважилися вийти на вулицю, на кожному перехресті в очі їм бив, мов грім з ясного неба, величезний плакат: «Сто тисяч робітників!»
Нарешті стало відомо й те, де міститься синдикат: Бродвей — Уолл-стріт. Тут стояв недобудований сліпучо білий хмарочос, всі тридцять два поверхи якого ще кишіли робітниками.
Вже через півгодини після того, як Нью-Йорк затопили оті величезні плакати, на забризканих вапном дошках, що вкривали гранітні сходи до будівлі синдикату, товпилися юрби охочих найнятися працювати, і вся армія безробітних,— вона постійно налічує близько п'ятдесяти тисяч чоловік,— сотнями вулиць сунула до центру міста. У кімнатах на першому поверсі, де ще стояли драбини, козли та діжки з фарбою, їх зустрічали агенти Аллана — холоднокровні, досвідчені чоловіки з метким поглядом работорговців. Вони крізь одежу бачили, як збудована людина, які в неї м'язи й жили. Її силу вони визначали, поглянувши на плечі й руки. Поставати перед їхні очі з підкресленою позою, у гримі чи з підфарбованим чубом було марно. Сивих І кволих, тих, чию силу вже висотала вбивча праця Нью-Йорка, агенти завертали. І хоч за кілька годин вони оглянули сотні людей, лихо тому, хто пробував показатися їм удруге: зухвальця зустрічав такий крижаний погляд, що кров застигала у нього в жилах, а потім агент узагалі переставав його помічати.