9
Ще того самого дня там, де мали вирости п'ять станцій— на французькому, іспанському та американському узбережжях, на Бермудських островах і на Сан-Жоржі (Азорські острови) — з'явилися гурти людей. Вони приїздили на підводах і найнятих машинах, які поволі намацували дорогу, грузли в болотах, важко перевалювали через дюни. У певному місці, що анітрохи не відрізнялося від решти краєвиду, вони злазили на землю, знімали нівеліри, вимірювальні інструменти, в'язки віх і бралися до роботи. Спокійно, зосереджено прицілювалися вони візирами, міряли, вираховували, так ніби мали намір усього-на-всього розпланувати парк. Піт краплями скапував у кожного з чола. Вони обставляли віхами смужку землі, що лежала до моря під точно визначеним кутом і тяглася далеко в глибину суходолу. Невдовзі такі загони вже працювали в багатьох місцях.
У степу з'явилося кілька машин, навантажених балками, дошками, покрівельним толем і всілякими інструментами та приладами. Ці машини заїхали сюди, здавалося, зовсім випадково й не мали анічогісінько спільного з землемірами та інженерами, які навіть не звертали на них уваги. Машини спинилися. Балки й дошки з тріском полетіли на землю. Під палючим сонцем заблищали лопати, заспівали пилки, застукали молотки.
Потім приїхав, підстрибуючи на вибоїнах, легковий автомобіль, з нього вийшов, розмахуючи руками й щось викрикуючи, якийсь чоловік. Він згріб під пахву в'язку віх і рушив до землемірів. Цей вузькоплечий білявий чоловік був Хоббі, начальник будівництва американської станції.
— Привіт! — засміявся Хоббі, втер хустинкою обличчя — він просто обливався потом — і вигукнув: — Через годину прибуде кухня! Вілсон розгорнув скажену діяльність у Томс-Рівері.— І, заклавши до рота два пальці, свиснув.
Від машини надійшло четверо чоловіків з віхами на плечах.
— Ось ці пани скажуть вам, chaps [23], що робити.— Хоббі повернувся до машин і заметушився серед куп скинутого дерева.
Потім він скочив у свій автомобіль і помчав до Лейкхерста — наглянути за робітниками, які прокладали там тимчасову телефонну лінію. Хоббі кричав, лаявся і їхав далі вздовж залізниці Лейкхерст — Лейквуд, що перетинала територію синдикату. На колії посеред пасовища, де походжали корови й бики, зупинився, чахкаючи, товарняк із двома паровозами і п'ятдесятьма вагонами. За ним надійшов поїзд із п'ятьмастами робітників. Була п'ята година. Ці півтисячі робітників завербувалися до другої дня, а о третій їх посадили на поїзд у Хобокені. Всі вони були веселі й задоволені тим, що вибралися з розпеченого Нью-Йорка і знайшли роботу на свіжому повітрі.
Вони накинулися на ці п'ятдесят вагонів і заходилися вивантажувати просто на траву дошки, гофровану бляху, толь, кухонні плити, харчі, намети, ковдри, ящики, мішки, тюки. Хоббі мав чудовий настрій. Він кричав, свистів, спритно, як мавпа, перелазив через вагони та стоси дошок і гучно віддавав накази. За годину польові кухні вже стояли готові й кухарі взялися до роботи. Двісті робітників негайно почали ставити на ніч бараки, решта закінчувала вивантажувати вагони.
Коли споночіло, Хоббі порадив своїм «boys»[24] помолитись і влаштовуватися на ніч хто як зможе.
Сам він повернувся до землемірів та інженерів і по телефону доповів про справи у Нью-Йорк.
Потім Хоббі спустився з інженерами до дюн скупатися. Після цього всі, не роздягаючись, попадали на дощану підлогу й ту ж мить поснули, щоб на світанку знов узятися за роботу.
О четвертій ранку прибули сто вагонів з будівельними матеріалами. О пів на п'яту — тисяча робітників, які перебули ніч у поїзді й мали голодний, виснажений вигляд. Польові кухні працювали на повну потужність вже з самого досвітку, печі в пекарнях не вичахали.
Хоббі устигав скрізь. Він любив роботу і, хоч спав лише кілька годин, був у найкращому настрої, завдяки чому відразу завоював симпатію всієї армії робітників. Він роздобув собі сірого коня, і від ранку до вечора невтомно гасав на ньому верхи.
Біля залізничної колії виросли цілі гори будівельних матеріалів. О восьмій ранку прибув поїзд із двадцяти вагонів — самі шпали, рейки, вагонетки та два невеличкі паровозики для вузькоколійки. О дев'ятій підійшов ще один поїзд. Він привіз цілий батальйон інженерів та техніків, і Хоббі кинув тисячу чоловік на спорудження вузькоколійки, що мала пролягти до будівельного майданчика за три кілометри звідси. Увечері прибув поїзд із двома тисячами розкладних залізних ліжок та ковдрами. Хоббі кричав у телефон, просив іще робітників, і Аллан пообіцяв йому на другий день дві тисячі чоловік.
І справді, вранці, тільки-но почало сіріти, дві тисячі чоловік були тут як тут. А вслід за ними потяглися безкінечні состави з матеріалами. Хоббі лаявся на всі заставки. Аллан просто-таки не давав йому продиху! Та потім Хоббі змирився з долею: він збагнув, що це — Алланів темп!
То був, власне, пекельний темп Америки, темп усієї епохи, накручений до шаленства. І він подобався Хоббі, хоч вимагав неймовірних зусиль і від нього аж перехоплювало дух.
На третій день вузькоколійка, по якій ледве-ледве міг пройти, не перекинувшись, поїзд, досягла будівельного майданчика, а ввечері того самого дня тут уже пролунав свисток невеличкого паровозика. Його зустріли в таборі гучним «ура!» Паровозик тяг за собою довжелезну вервечку вагонеток із дошками, балками та гофрованим залізом, і дві тисячі робітників заходилися з гарячковою поквапністю ставити бараки, польові кухні та склади. Але вночі знялася буря і поперекидала геть усе в цьому зведеному Хоббі місті.
На цей «жарт» природи Хоббі відповів лише крутою, добірною лайкою. Він попросив Аллана добу зачекати, але той не звернув на це прохання аніякісінької уваги й далі посилав матеріали, поїзд за поїздом, аж Хоббі в очах темніло.
Цього дня, о восьмій вечора, Аллан сам приїхав з Мод машиною на місце. Він оглядав будівництво, скрізь кричав, лаявся і називав усіх ледацюгами. Синдикат платить гроші, заявив він, і вимагає за них справжньої роботи. Аллан поїхав, залишивши після себе атмосферу подиву й поваги.
Хоббі був не той чоловік, який швидко занепадає духом. Він поклав витримати ці скажені п'ятнадцятирічні гони й тепер крутився, як чорт у пеклі. Алланів темп захопив і його. Один загін робітників працював на спорудженні залізничного полотна для регулярного сполучення з Лейквудом; шлях, яким посувався загін, позначала іржаво-руда хмара куряви. Другий загін накидався на все нові й нові товарні поїзди і з шаленою швидкістю вивантажував та складав шпали, рейки, стовпи для електролінії, машини. Третій копав землю біля «шахти». Четвертий зводив бараки. Всіма цими загонами командували інженери — вони нічим не відрізнялися від решти робітників, хіба що без угаву покрикували та збуджено розмахували руками, підганяючи робітників.
Хоббі на своєму сірому коні встигав усюди. Робітники охрестили його «jolly» [25] Хоббі, так само як Аллана вони називали «Маком», а Гаррімана, головного інженера — похмурого, впертого як віл чолов'ягу, що ціле життя прожив на великих будівництвах усіх континентів,— просто «bull»[26].
Серед цих людських скопищ землеміри походжали зі своїми інструментами так, ніби ця метушня довкола нітрохи їх не обходить, і всівали увесь степ різнокольоровими кілочками та віхами.
Через три дні після того, як тут уперше встромили в землю лопату, Тунельне місто нагадувало стоянку рудокопів, згодом — похідний табір, а через тиждень — величезне барачне поселення зі своїми бойнями, молочарнями, базарами, пекарнями, барами, поштою, телеграфом, лікарнею і кладовищем. А збоку від міста вже виросла ціла вулиця готових жител — едісонівські патентовані будинки, що їх відливали у форми тут-таки і ставили кожен за два дні. Усе місто вкривав грубий шар пилюки, від чого воно здавалося майже білим; ріденькі острівці трави та поодинокі кущики обернулися на цементні купи. Вулиці були закидані залізничними рейками та шпалами, а бараки під пласкими дахами потопали серед лісу електричних та телеграфних стовпів.
Через тиждень до цього барачного міста завітав із завиванням і свистом чорний демон — здоровенний американський товарний паровоз на високих червоних колесах; він притяг за собою безкінечний хвіст вагонів. Паровоз стояв, чахкаючи, серед будівельного сміття, пускав до самісінького ясного сонця хмару чорного диму й роззирався довкола. Всі дивилися на нього й кричали, аж ревли від захвату: до Тунельного прийшла сама Америка!
На другий день таких паровозів прибув уже цілий десяток, а ще через тиждень справжня навала чорних демонів із чахканням стрясала повітря, насичуючи його випарами своїх тіл. Вони ворушили велетенськими, як у ящерів, кістками, а з їхніх пащек та ніздрів вихоплювалася пара й дим. Складалося враження, ніби барачне місто розчиняється в чаду. Іноді цей чад був такий густий, що в посутенілому повітрі проскакували електричні розряди, і навіть у найкращу погоду над Тунельним містом прокочувався грім. Місто вирувало, ревло, свистіло, стріляло, гуркотіло, лящало.
А посеред цього розбурханого, прокуреного, білого, заваленого сміттям міста здіймався день і ніч страхітливий стовп куряви. З нього утворювалися хмари, схожі на ті, які можна побачити, коли вивергається вулкан. Під тиском верхніх атмосферних шарів цей стовп прибрав форму гриба, і повітряні течії відривали від нього клапті хмар.
Тут, угорі, господарював вітер. Але хто спостерігав цю куряву з пароплава в морі, той бачив серед блакиті білий як крейда плавучий острів, що розкинувся на багато кілометрів; а іноді тунельна курява сіялася на Нью-Йорк дрібним, як попіл, дощем.
Будівельний майданчик був тут чотириста метрів завширшки і тягся рівною, як шнурок, смужкою на п'ять кілометрів у глибину суходолу. Його освоювали терасами, які спускалися все нижче й нижче. Підошва тераси, де починатимуться штольні тунелю, мала залягати на двісті метрів нижче рівня моря.
Сьогодні — піщане пустище з цілою армією строкатих кілочків, завтра — піщаний пласт, післязавтра — щебеневий кар'єр, каменярня, величезний казан конгломератів, піщанику, глини та вапна і, нарешті, ущелина, на дні якої ніби кишіла черва. То були люди, що згори здавалися крихітними, біло-сірі від пилюки, з посірілими обличчями, з пилюкою в чубах і на віях, з місивом кам'яної пилюки на губах. Двадцять тисяч душ удень і вночі кидалися в цей котлован.
Як ото, бува, мерехтить озеро, так унизу зблискували кайла й лопати. Сигнал ріжка — і курява вихором злітав вгору, кам'яний гігант нахиляється вперед, падає, розлітається на шматки, і стовпища людей починають кублитися у хмарі куряви, що все росте й росте. Пронизливо вищать і стогнуть екскаватори, безугавно верещать і гуркочуть транспортери, розмахують стрілами підйомні крани, у повітрі хурчать вагонетки, а насоси денно і нічно викидають нагору по товстих трубах потоки брудної води.
Рої крихітних паровозиків вовтузяться під екскаваторами, шукають собі дорогу серед куп щебеню та піску. Та, ледве вибравшись на простір і відчувши під собою надійні рейки, вони з диким свистом і пронизливим калатанням дзвонів мчать поміж бараків до тих куточків будівництва, де потрібні пісок і каміння. Сюди поїзди вже навезли гори мішків із цементом, і гурти робітників зводять просторі казарми — до зими вони мають стояти під дахом, щоб дати притулок сорока тисячам людей.
А за п'ять кілометрів від «шахти», де траса полого спускається вниз, серед масляних випарів, спекоти й чаду стоять на нових-новісіньких коліях чотири похмурі машини — ждуть і димлять.
Перед їхніми колесами зблискують лопати й кайла. Загони людей, обливаючись потом, копають траншеї і заповнюють їх битим камінням та щебенем, які з гуркотом сиплються із перекидних вагонеток. На цю кам'яну подушку вкладають шпали, ще липкі від смоли, а виклавши з них «драбинку», пригвинчують рейки. Щоразу, коли робітники викладуть п'ятдесят метрів колії, чотири чорних машини починають чахкати, шипіти й ворушити своїми сталевими суглобами — три-чотири зусилля, і машини знов підійшли туди, де зблискують лопати й кайла.
Отак з дня на день чотири чорні монстри посуваються все вперед, уперед. І ось настає день, коли вони опиняються глибоко внизу, серед величезних гір щебеню, а одного дня вже стоять нижче терас, у розщелині з прямовисними бетонними стінами, й витріщаються своїми очима циклопів на скелю перед собою, де на відстані тридцяти кроків одне від одного зяють два високі склепіння — устя тунелю.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Як і в Тунельному на американському узбережжі, у Франції, в Фіністері, й на океанських станціях полчища людей, заливаючись потом, угризалися в землю. День і ніч у цих п'ятьох місцях земної кулі в небо здіймалися велетенські стовпи диму й куряви. Стотисячну армію робітників поповнювали американці, французи, англійці, німці, італійці, іспанці, португальці, мулати, негри, китайці. Тут змішалися всі мови світу. Загони інженерів спочатку складалися переважно з американців, англійців, французів та німців. Та незабаром плавом попливли добровольці, що дістали вищу технічну освіту в учбових закладах усього світу,— японці, китайці, скандінави, росіяни, поляки, іспанці, італійці.
У багатьох місцях на французькому, іспанському й американському узбережжях, на Бермудських та Азорських островах з'явилися інженери Аллана з юрбами робітників і, як і на головних будівництвах, почали копати землю. Вони дістали завдання побудувати електростанції — Алланову «Ніагару», енергія якої мала повести його поїзди з Америки до Європи, а також освітити гігантські штольні й забезпечити їх повітрям. Скориставшись удосконаленою системою німців Шліка та Ліпмана, Аллан почав споруджувати велетенські резервуари, що їх під час припливу заповнюватиме морська вода; потім вода стрімко, з гуркотом падатиме в розташовані нижче велетенські басейни, крутитиме турбіни й добуватиме в динамо-машинах струм, а з настанням відпливу знов повертатиметься в море.
Металургійні й прокатні заводи Пенсільванії, Огайо, Оклахоми, Кентуккі, Колорадо, Нортумберленда, Дарема, Південного Уельсу, Швеції, Вестфалії, Лотарінгії, Франції приймали від Аллана величезні замовлення. Шахти збільшували видобуток вугілля, щоб задовольнити зрослий попит на паливо для транспорту й доменних печей. Ціни на мідь, сталь, цемент нечувано підскочили. Потужні машинобудівні заводи Америки і Європи не припиняли роботи й уночі. У Швеції, Росії, Угорщині й Канаді вирубували цілі ліси.
Справжній флот вантажних пароплавів і вітрильників безперервно курсував між Францією, Англією, Німеччиною, Португалією, Італією та Азорськими островами, між Америкою і Бермудськими островами, постачаючи будівництва матеріалами й робочою силою.
В океані плавало четверо суден синдикату з найвидатнішими вченими (переважно німцями та французами) на борту, які на тридцятимильній ширині провадили виміри й здійснювали контроль глибин над кривою тунелю, спроектованою на основі океанографічних даних.
З усіх станцій, будівництв, пароплавів, промислових центрів день і ніч тяглися невидимі нитки до будівлі Тунельного синдикату на розі Бродвею і Уолл-стріт, а звідси в одні-однісінькі руки — в Алланові руки.
За кілька тижнів напруженої роботи Аллан пустив у дію величезну машину. В його справу втягувався уже весь світ. Його ім'я, донедавна ще нікому не відоме, світилося над людством, як метеор. Ним цікавилися тисячі газет і журналів, і через деякий час на земній кулі не було жодного читача, який би не знав з усіма подробицями Алланової біографії.
Але ця біографія була аж ніяк не буденна. З десяти до тринадцяти років Аллан належав до армії невідомих мільйонів, які проводять життя під землею і про яких ніхто не думає.
Аллан народився в західному вугільному районі, і перше, що вкарбувалося йому в пам'ять, був вогонь. Уночі в небо, куди не глянь, здіймалися вогненні омахи, ніби обняті полум'ям голови велетенських чудовиськ, що намагалися злякати Мака. Навпроти височіли доменні печі, і вогонь вихоплювався з них, немов розпечена гора, а червоні від полум'я люди з усіх боків спрямовували на нього водяні струмені, поки все зникало у великій хмарі білої пари.