У повітрі стояв дим і чад, ревли заводські гудки, дощем сипалася сажа, а вночі все небо іноді яскраво палахкотіло.
На вулицях люди завжди ходили між закіптюжених цегляних будинків гуртами. Гуртами з'являлися, гуртами зникали. Обличчя в них всякчас були чорні, і навіть у неділю в кутиках їхніх очей виднілася вугільна пилюка. В усіх розмовах незмінно чулися ті самі слова: «Дядько Том».
Батько й Фред, Маків брат, працювали, як і весь світ довкола, на шахті «Дядько Том». На вулиці, де ріс Мак, майже завжди стояло чорне, блискуче болото. Неподалік протікала мілка річечка. Ріденька трава на її берегах була не зелена, а чорна. Вода в річечці була каламутна, і по ній звичайно пливли масні плями, що переливалися всіма кольорами. Відразу за річечкою починалися довгі ряди коксових печей, а далі бовваніли чорні залізні й дерев'яні помости, по яких безупинно котилися невеликі вагонетки. Та найдужче малого Мака вабило величезне, справжнє колесо, що висіло в повітрі. Те колесо часом на мить зупинялося, а тоді знов починало хурчати; воно крутилося так швидко, що навіть не видно було шпиць. Та раптом їх знову ставало видно, те колесо в небі оберталося все повільніше й нарешті завмирало! А тоді знов починало хурчати.
Коли Макові пішов п'ятий рік, Фред та інші хлопчаки-коногони відкрили йому одну таємницю: як, не маючи в кишені жодного цента, заробляти гроші. Можна було продавати квіти, відчиняти дверцята автомобілів, подавати упущені ненароком тростини, підкликати машини, збирати у трамваях газети й знов їх продавати. Мак із запалом взявся до роботи в «Сіті». Все до цента він віддавав Фредові, а за це йому дозволяли ходити в неділю з коногонами в «saloons» [27]. Мак був саме в тому віці, коли спритні хлопці цілий день катаються й не платять за це жодного цента. Він паразитував на всьому, що котилося й рухало його вперед. Згодом Мак розширив свою діяльність і почав працювати самостійно. Він збирав на новобудовах порожні пляшки з-під пива й здавав їх, кажучи: «Це батько мене послав».
Але Мака спіймали, безжалісно набили, і на цьому його бурхливій діяльності настав край.
Коли Макові пішов восьмий рік, він дістав від батька сірого картуза й здоровенні чоботи, які доти носив Фред. Ті чоботи були такі великі, що Мак, тріпнувши ногою, закидав їх аж у куток кімнати.
Батько взяв його за руку й повів на шахту «Дядько Том». Той день справив на Мака незабутнє враження. Ще й тепер він добре пригадував, як схвильовано й злякано йшов за руку з батьком через гамірний двір «Дядька Тома». Робота на шахті була в розпалі. Повітря здригалося від крику та свисту; мимо пролітали візки, гуркотіли вагони, все рухалось. А високо вгорі крутилося колесо піднімальної машини, що його Мак роками спостерігав здалеку. За коксовими печами палали заграви й пливли хмари білого диму; з неба сіялася сажа й вугільна пилюга, у товстелезних трубах щось булькотіло й шипіло, з холодильних установок лилися цілі водоспади, а з широкої, високої заводської труби безперестану валував у небо чорний як смола дим.
Що ближче підходили вони до закіптюжених цегляних будівель з потрісканими шибками, то гучнішим і грізнішим ставав гуркіт. Здавалося, десь верещать тисячі маленьких дітей, яких хтось жорстоко мордує; земля двигтіла.
— Що то кричить, тату? — запитав Мак.
— То кричить вугілля!
Зроду Макові не спадало на думку, що вугілля кричить!
Батько піднявся сходами великої будівлі, яка здригалася й на стінах якої виднілися тріщини, і трохи прочинив високі двері.
— Добридень, Джозіє! Хочу показати малому твою машину! — гукнув він усередину, потім обернувся і сплюнув на сходи.— Ходімо, Маку!
Хлопець стромив голову до високої, чистої, викладеної кахлями зали й побачив спину чоловіка на ім'я Джозія. Той сидів на зручному стільці, поклавши руки на блискучі важелі, й не зводив погляду з величезного барабана у глибині зали. Пролунав дзвінок. Джозія перевів важіль, і великі машини ліворуч і праворуч заворушили своїми колінами. Барабан, що здавався Макові заввишки з будинок, крутився дедалі швидше, а навколо нього хурчала чорна, завтовшки з руку, линва.
— Кліть іде на шостий горизонт,— пояснив батько.— Падає швидше за камінець. Її просто несе вниз. Джозія командує тисячею восьмистами кінськими силами!
У голові в Мака все переплуталося.
На білій штанзі перед барабаном підіймалися й опускалися стрілки, і коли вони зійшлися, Джозія знов перевів важіль, барабан почав обертатися не так шалено й зупинився.
Нічого могутнішого від цієї піднімальної машини Мак зроду не бачив.
— Thanks [28], Джозіє! — сказав батько, але чоловік навіть не повернув до них голови.
Мак із батьком обійшли залу з машинами й піднялися вузькими залізними сходами, на які Мак у своїх здоровенних чоботях насилу спинався. Вони простували назустріч пронизливим, жалісним дитячим крикам; тут стояв такий шум, що не можна було розчути жодного слова. Вони стояли у величезній, похмурій залі, сповненій вугільної пилюги та брязкоту залізних вагонеток.
Серце у Мака стислося.
Саме тут, де кричало й верещало вугілля, батько передав Мака почорнілим від пилюги людям і пішов. На свій подив Мак раптом побачив струмок із вугілля! На довгій, завширшки з метр стрічці безупинно пливли шматки вугілля і крізь дірку в підлозі кінець кінцем падали, мов безкінечний чорний водоспад, у залізничні вагони. Але обабіч цієї довгої стрічки стояли чорні від куряви хлопчаки, такі самі жовтороті, як і Мак, спритно запускали руки у вугільний потік, вихоплювали з нього якісь шматки й кидали їх у залізні вагонетки.
Один із хлопчиків крикнув Макові на вухо, щоб він придивлявся. Малий мав геть чорне обличчя, і Мак аж перегодя впізнав його по заячій губі. То був сусідський хлопчик, з яким Мак тільки напередодні побився,— Мак обізвав його «Зайцем».
— Ми вибираємо породу, Маку! — дзвінко крикнув йому на вухо Заєць.— Ніхто не дасть нам продавати разом з вугіллям каміння!
Вже на другий день з вигляду шматка — як він відколовся, як блищав і яку мав форму — Мак не згірше від решти хлопців бачив, де вугілля, а де — камінець. А через тиждень йому здавалося, ніби в цій чорній будівлі, повній гуркоту й вугілля, він стоїть уже багато років.
Отак, нахилившись над цією вугільною річкою, якій не було кінця-краю, виловлюючи чорними руками породу, Мак простояв цілі два роки, день при дні, на тому самому місці — п'ятим згори. Тисячі тонн вугілля протекли крізь його спритні маленькі ручки.
Щосуботи Мак одержував свій заробіток, який мав віддавати (крім дрібних кишенькових грошей) батькові. Макові минуло вже дев'ять років, він був дорослий чоловік. Коли в неділю він збирався в saloon, то надягав котелок і накрохмалений комірець. У міцних і гострих зубах стриміла люлька. Мак жував гумку й завжди мав повен рот слини. Так, це був чоловік, він і розмовляв як дорослий, і від дитини в нього залишився тільки дзвінкий чистий голос — голос хлопця, що цілий тиждень проводить у гамірному робочому приміщенні.
Це вугілля люди вже підняли на поверхню, і він, Мак, знав про нього все до подробиць — знав навіть краще, ніж батько й Фред! Десятки хлопців, пропрацювавши тут цілий рік, не мали уявлення про те, звідки береться це вугілля, цей безкінечний потік брил і грудок, що з гуркотом падали у вагони. День і ніч брязкали залізні двері шахти, і піднімальна кліть, з якої скапувала вода, без упину, день і ніч випльовувала по чотири залізні вагонетки — дві з половиною тонни вугілля щоразу. День і ніч гриміли ті вагонетки по залізних плитах зали, день і ніч перекидалися (як кури на рожні!) на тому самому місці — над отвором у підлозі, висипали вугілля й котилися порожні далі. Знизу норія подавала вугілля нагору, його трясли на великих ситах, і тут вугілля кричало. Грубе вугілля, промислове, вантажили у вагони й вивозили. Ну, well [29], про це знала й решта хлопців. Але більш нічого вони не знали! Вже через місяць Мак сказав собі: оці вагонетки, що з гуркотом мчать через залу, всього вугілля не вивезуть! Так воно й було. Щодня прибували сотні вагонів — з «Дядька Тома-ІІ», «Дядька Тома-ІІІ», «Дядька Тома-IV»,— і всі вони збиралися в «Дядька Тома-І», бо тут був і рудопромивальний цех, і коксувальні печі, й хімічне виробництво. Мак до всього придивився і все знав! Він знав, що дрібне, просіяне вугілля норія подавала до рудопромивального цеху. Тут воно потрапляло в чани, де саме вугілля змивала вода, а каміння осідало на дно. Далі вугілля надходило до величезного грохота з п'яти решет, що мали різні завбільшки дірки; тут його кидало й крутило, тут воно з гуркотом і шурхотом сортувалося. Вугілля різних гатунків — велико-грудкове, змішане, «горіх» І, II і ІІІ — текло жолобами до різних бункерів, падало в залізничні вагони й вивозилось. А дрібне — всілякі уламки, потерть — думаєш, його викидали? Ні! Спитай у Мака, цього десятирічного інженера, і він скаже тобі, що вугілля відсмоктують доти, доки від нього вже нічого не залишається. Вугільне сміття подавали по залізній драбині з отворами вгору. Ця величезна драбина, засипана сірим брудом, немовби стояла на місці, та, добре придивившись, можна було помітити, що вона повільно, дуже повільно рухається. Рівно за два дні кожен східець підіймався нагору, перекидався й висипав сміття у здоровенні бункери. Звідти пилюга попадала до коксових печей, перетворювалась на кокс, а у високих чорних «дияволах» конденсували гази, і з них виробляли смолу, аміак та ще багато чого. Це було хімічне виробництво на «Дядькові Томі-І», і Мак про це знав.
Коли Макові пішов десятий рік, батько якось дав йому грубий костюм із жовтого сукна, вовняне кашне, і того дня хлопець уперше спустився в шахту — туди, звідки приходило вугілля.
Брязнула залізна штанга, дзенькнув дзвінок, і кліть рушила вниз — спершу повільно, далі так шалено, з такою швидкістю, що Макові здавалося, ніби підлога кліті, на якій він сидів, ось-ось провалиться. На хвилю йому потемніло в очах, у животі звело, та потім він оговтався. Залізна кліть, різко брязкаючи, мчала на восьмисотметрову глибину. Розгойдавшись, вона з таким тріском і дзвоном билася об вертикальні рейки, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Згори на неї капала вода, чорна й мокра від вологи дощана обшивка ствола летіла у світлі рудникових ламп повз відчинені двері кліті вгору. Мак казав собі, що так і має бути. Два роки він щодня, коли мінялися зміни, спостерігав, як шахтарі зі своїми лампочками — вони витанцьовували в темряві, мов світлячки,— то спускалися в кліті, то виходили з неї, і тільки двічі стався нещасний випадок. Один раз кліть ударилася в дах, і шахтарі порозбивали собі голови, а на другий раз обірвалася линва, і два штейгери та один інженер упали в зумпф. Таке могло статися й цього разу, але не сталось.
Раптом кліть стала, і вони опинилися на восьмому горизонті. Враз запала мертва тиша. Їх зустріли кілька напівголих, до невпізнання чорних постатей.
— Ти привіз до нас свого хлопця, Аллан?
— Атож!
Мак стояв у гарячому тунелі, ледь освітленому тільки тут, біля ствола; далі відразу починалася темрява. По хвилі вдалині блимнув вогник, показався сірий кінь, а з ним коногон Джей, якого Мак уже давно знав. Позаду гуркотіли два десятки залізних вагонеток з вугіллям.
Джей вишкірив зуби.
— А ось і він! Салют! — крикнув Джей.— Маку, вчора я виграв ще три чарки в покерного автомата. Тпру, тпру, стій, Боні!
Мака приставили до Джея в помічники, і цілий місяць Мак тінню плентався за хлопцем, поки навчився водити коня сам. Потім Джей зник, і Мак почав працювати самостійно.
Тут, на восьмому горизонті, він почував себе як удома, і йому й на думку не спадало, що десятирічний хлопчик може бути чимось іншим, крім коногона. Спершу Мака гнітила темрява, а ще дужче — оця моторошна тиша під землею. Який же він був йолоп, коли думав, що тут, унизу, з усіх боків лунає стукіт і грюкіт! Навпаки, тут було тихо, як у могилі, зате свисти скільки завгодно, розумієш?! Тільки біля ствола, де ходила кліть і кілька чоловік закочували й викочували вагонетки, та у вибоях, де, затиснуті серед породи й здебільшого невидимі для Мака, шахтарі довбали вугілля, чувся невеликий шум. Та було на восьмому горизонті й таке місце, де стояв жахливий гуркіт. Там працювали бурильники. Двоє чоловіків, що, мабуть, уже давно оглухли, притискали плечем до стіни пневматичні бури, і тут годі було зрозуміти хоч слово.
На восьмому горизонті працювало сто вісімдесят чоловік, і все ж таки Мак рідко бачив кого-небудь. Часом штейгера, часом майстра-підривника — і все. Коли в темній штольні з'являлася лампочка і мимо важко ступала самотня постать, це була вже ціла подія. Всю зміну Мак їздив туди-сюди в цих чорних, низьких пустельних хідниках. Він збирав у виробках і біля бремсбергів вагонетки з вугіллям і підтягував їх до ствола. Тут Мак упрягав коня в готовий поїзд із порожніх вагонеток та вагонеток з породою — нею засипали вироблені пласти,— стояками, балками й дошками для кріплення вибоїв і розвозив їх куди треба. Він знав увесь лабіринт штреків, кожнісіньку балку, що надломилася під вагою гори, всі виробки, хоч би там як вони називалися — «Джордж Вашінгтон», «Весела Тітонька» чи «Товстий Біллі», Мак знав усі місця, де виходили важкі шахтні гази, знав кожен «чемодан» — великі шматки відшарованої породи, які могли раптово відскочити й розплющити людину об стіну. Він добре знав систему вентиляції, двері, що їх не відчинить і найдужчий чоловік, поки не випустить крізь маленьке вічко у дверях стиснене повітря — воно вихоплювалося зі свистом, немов крижаний вихор. А були штреки і з гарячим спертим повітрям, у якому з тебе відразу починає градом котитися піт. Сотні разів за зміну Мак проходив ті крижані й палючі штреки — так само, як це щохвилини роблять тисячі коногонів.
Після зміни Мак входив з товаришами до кліті, яка з брязкотом мчала нагору, назавтра знову спускався в шахту, і робив це звично, щодня, як ото службовець, що користується ліфтом, аби потрапити до своєї контори, а з контори на вулицю.
Там-таки, на восьмому горизонті, Мак познайомився з Наполеоном Бонапартом — скорочено Боні. Так звали його сірого коня. Боні вже багато років провів під землею, у темряві, й наполовину осліп. Спина в нього була згорблена, а голова опущена до самої землі, бо в низьких штольнях її весь час доводилося нахиляти. У калюжах між вузькими рейками Боні постоптував копита, й вони поставали мов коржі. Кращі його роки вже минули, і шерсть у нього облазила. Навколо очей та ніздрів у коня утворилися червоні кола, що мали непривабливий вигляд. І все ж таки жилося Боні прекрасно, він зробився товстий, жирний і флегматичний. І тюпав завжди однаково. Його мозок виробив цю ступу, й ходити інакше Боні вже не міг. Хоч би скільки крутився Мак перед ним зі скребницею (про неї мова трохи згодом), швидше Боні не йшов. Мак навіть бив його, і тоді Боні, цей старий шельма, вдавав, ніби квапиться, показував, як начебто докладає зусиль, частіше кивав головою, завзятіше чавкав по грязюці — але швидше не йшов.
Мак не дуже з ним панькався. Коли було треба, щоб Боні ступив убік, Мак штовхав його ліктем під черево — інакше Боні не слухався. Бо хоч кінь і бачив, що має дати дорогу, й навіть нашорошував вуха, а все ж таки ждав, поки його штурхонуть під бік. Коли Боні засинав — а це траплялося з ним часто,— Мак заціджував його кулаком по морді; адже Мак мусив підтягувати вагонетки, і якби він не впорався з роботою, його вигнали б. Бути поблажливим він не мав права. Та, незважаючи на все це, Мак і Боні були добрі друзі. Іноді, коли Мак просвистував до кінця свій репертуар, він поплескував коня по шиї і заводив з ним розмову:
— Не, old Boney, how are you to-day, old fellow? All right, are you? [30]
Минуло півроку, відколи вони познайомились, і ось Макові впало в око, що Боні брудний. Кінь тільки тут, у темряві, при світлі лампи здавався сірим. Якби його вивести на божий день — holy gee! [31] — Боні згорів би від сорому!
Мак зібрав трохи грошей і купив скребницю. Боні вже й забув про таку вигоду — Мак це зрозумів, коли кінь повернув голову. Боні не робив так навіть тоді, коли поруч розлягалися вибухи. Потім кінь заходився погойдувати від утіхи з боку в бік своїм товстим відвислим черевом — аби ще глибше відчути насолоду від скребниці. Мак спробував його ще й помити — він забрав собі в голову обернути Боні на білосніжного коня. Та тільки-но Мак хлюпнув на Боні водою, бік у нього здригнувся, ніби від електричного струму, і кінь стривожено переступив з ноги на ногу. Тим-то Мак обмежився сухою скребницею. І коли він чистив свого товариша досить довгенько, той зненацька витягував шию і видавав плаксиве, схоже на собаче завивання тремоло — жалюгідну подобу іржання. Тоді Мак вибухав реготом, що луною котився по штольні...
Мак, без сумніву, любив Боні. Він і досі часом згадував про нього. Мака надзвичайно цікавили старі, згорблені, жирні сірі коні, й інколи він, бува, спиниться, поплескає такого коня по шиї і скаже: «Поглянь, Мод, цей дуже схожий на Боні, як дві краплі води!» Але Мод перебачила стільки різних «Боні», що вже мала сумнів, чи й справді вони були схожі на того справжнього. Мак нічого не тямив у живопису й ніколи не витратив на картини жодного цента. Однак Мод знайшла серед його речей примітивний малюнок старого сірого коня. А втім, аж через два роки після того, як вони з Маком побралися, вона звернула увагу на це його захоплення сірими кіньми. Якось, коли вони їхали серед пагорбів Беркшіру, він раптом зупинив машину.