Вояк поклав руку на груди і почав розповідати. Про свої шукання правди, про муки душі, що не хотіла миритися з темним, нікчемним життям людей, про бесіду з пустинником, який розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, захованих під густими кущами чорних брів. Слухали і слуги та воїни, що стояли рядами обабіч підвищення, слухала і донька хана, виглядаючи з-за дверей.
— Отож я і вирішив, хане Іт-тун, — палко закінчив Доброслав, — знайти той храм, відкрити ясне лице істини, щоб воно сяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, йду за вечірньою зіркою надії: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти багато жив на світі, хане Іт-тун, багато знаєш, — може, ти чув що-небудь і вкажеш мені вірну дорогу?..
Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, подивився гостро на древлянина. Зуби його вишкірились, єхидний сміх розкотився по залу. Почали сміятися і воїни хана, хоч не розуміли причини.
Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:
— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить козу степову, зайця, задирає слабого коня — ось істина! Сильніше дерево глушить мізерне — ось істина! Посій хліб, залиши напризволяще, бур’яни вкриють його, заглушать, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде! Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і одержу врожай! Ось істина! Мої воїни полонили тебе, тепер ти мій раб, бо в мене є сила — ось істина! Сила — істина життя, його закон. Життя — для сильних, хіба ти не знаєш, не бачив цього?
Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:
— Ні, хане Іт-тун! Це неправда. Ти бачиш тільки шкаралупу, а ядро заховане глибше. Істина мусить бути не в тому, що ти сказав. Бо й на великому здохлому коні ти не поїдеш нікуди, хоч отруйний запах трупа може причинити лихо, бо й ведмідь не вишиє гарний візерунок на сорочці, хоч має велику силу. А хіба ти не знаєш, що малесенька іскра може зробити велику пожежу, аби вітер лише роздув попіл, а з нікчемної зернини можна зібрати гори зерна за кілька літ?! Ні, не сила — істина світу, хане Іт-тун!
— Мудро говорить древлянин! — хитали бородами старці огрянські, скоса поглядаючи на хана.
А Іт-тун грізно метнув іскристим поглядом навколо, підвівся на троні і загримів:
— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний плазун? Ти, може, сподіваєшся, що знайдеш свій химерний храм?
— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє зірка надії!
— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина! Ось тут, піді мною — яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї думки, ти згодишся, що істина — в силі. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш — ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, і хай на небі сяє хоч тисяча зірок надії! Гей, слуги! Чули мій наказ?
Доброслава схопили, одібрали меч. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він стрімголов полетів униз — в морок, цвіль і сморід.
Ей, друже, куди ти потрапив? Що подієш тепер? Де кінь твій могутній, де вірний В’юн, де меч батьківський? Руки ворога одібрали все, одрізали стежки до осяйної мети. Чи вистачить снаги в тебе, щоб витерпіти наругу, чи знайдеться мужність і віра, щоб ждати?..
Минуло три дні. Три дні неймовірних мук і страждань. Сильне тіло Доброслава вимагало їжі, води, але хан дотримав свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали ні краплі води.
Вояку було видно крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших племен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, і тоді дикий регіт лунав у залі, регіт торжествуючої сили.
На четверту ніч у древлянина почала паморочитись голова. Він збагнув, що загине. Хіба можна чекати милості від такого звіра? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?
Ні! Ніколи, нізащо! Хто впаде перед насильником перший раз, той падатиме й далі, без кінця!
Боляче затіпалося серце, на очі насунувся тягар. Доброслав згадав перед смертю рідний край, широкого Славуту, ясні очі Троянки — бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. Припадав вояк щокою до цвілих стін ями, шепотів палкі слова до рідного краю…
Раптом згори почулося якесь шкрябання, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору… На тлі ґрат неясно вимальовувалась маленька постать.
— Хто ти? — хрипко запитав древлянин.
— Тихо, — прошепотів голос. — Я донька хана Іт-туна. Не гнівайся на мене, древлянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду говорив… серце моє підказує так! Ти хоробрий і добрий…
— Скільки років тобі, люба дівчинко?
— Дванадцять. Та я вже велика. Я мрію про ясні і чудові краї. Ти схвилював мене, древлянине. Чим допомогти тобі?
— Не знаю, — гірко сказав вояк. — Ти накличеш гнів батька.
— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!
— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова…
— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюсь — побачать…
Донька хана зникла. Доброслав миттю знищив кусень м’яса, пожадливо випив половину бурдюка води. До тіла поверталась міць, пояснішає розум. Радісні думки, надії завирували в свідомості.
Хай боги благословлять тебе, добре створіння! Серце твоє чисте, не заплямоване жорстокістю і злочином.
От і помиляєшся ти, хане Іт-тун! Силу твою і батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї. Ні, не в силі істина, суворий володарю!..
Сойфулі знайшла вихід зі скрутного становища. До ями, в якій сидів древлянин, була проведена діра для стоку. Дівчинка пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав аж до свого господаря. Доброслав знаходив на ошийнику їжу і воду. Тим же шляхом випроваджував собаку назад.
Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хан ні про що не догадався. Так минуло десять днів.
Ввечері Іт-тун схилився до ями і насмішкувато сказав:
— Ти живий, древлянине?
— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.
— Дивно! Хвалю! Ти сильний вояк. Це радує мене! Послухай, що я скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити. Жити будеш краще від вождів київських!
В залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:
— Ні, хане Іт-тун. Не буду я тобі служити, бо не в силі істина! Тільки істині можна служити не задумуючись…
Аж заскреготав зубами хан від злості, тупнув ногою.
— Так не вийдеш ти ніколи з цієї ями, не побачиш ні химерного храму свого, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згниєш в землі!
— Воля твоя, хане Іт-тун. Та істина вища від сили…
І потяглися для Доброслава довгі ночі і дні. Йому давали шмат тухлого м’яса, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна а добрими припасами, їсти і пити вистачало.
Одежа на Доброславі струхла, почала розвалюватись. Одростала борода. Він втратив рахунок дням. Не знав, скільки часу минало над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, й вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?
Інколи древлянину снився широкий повноводий Славута, хвиля його співала знайомі пісні, а на полудневім небі горіла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався вовком по ямі, рвав на собі волосся. Там, на горі, життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут — душно, земля тисне груди, не дає дихати. Наче в могилі! Чи не краще було послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!
— Ні, ні! — кричало сумління. — Ні, ні! — стугоніло серце, вирувала кров, заперечувала душа.
Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за Доброславом, слухала його розповіді про землі древлян і полян, про жорстокі бої, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину, що очищає душі, тривожить серце. Дівчинка зітхала, тихенько плакала, втішала в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.
Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена і мовчазна. Довго сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест листя, слова:
— Горе, древлянине…
— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?..
— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?
— Сім років! — охнув вояк.
— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю! Він поганий і дикий! Все життя моє пройде в смердючих шатрах і диких походах! О горе мені!
— Не йди, Сойфулі!..
— Що говориш ти, древлянине! Батько мій так вирішив. Ти ж знаєш — він нічого не визнає, крім сили…
— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?
— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і я доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як сонце, як неосяжний світ… Вояче! Готуйся!
— Куди? — здивувався Доброслав.
— В похід! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми поїдемо з тобою до храму Безсмертя, шукати істину!
— А якщо смерть, Сойфулі?
— Хай буде смерть! Ні слова більше!
О, жадана воля! О, буяння крові, правда серця, голос великої любові! Ви не вмерли, ви рветеся з клітки пітьми до сонця справжнього життя!
Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка, Хутчій. Доброслав хитається, він одвик ходити, він одвик од світла. Добре, що зараз ніч!
Тихо, вояче, щоб не почули вартові. Переходами, закутками… Сойфулі на мить забігла кудись, повертається з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки несамовито облизує губи, щоки Доброслава.
Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя древлянина, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!
Кінь впізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд — білий степовий кінь.
— Сідай, древлянине, скоріше, доки хмари на небі. Вийде місяць, можуть помітити…
Мов крила виросли, як відчув себе Доброслав у сідлі. Задрижав від хвилювання, міцно натягнув повід, помацав держак меча! Ні, ще не вмерла доля!
Де ти, зірко ясна? Ось я бачу твоє чисте проміння, світи нам в дорозі! Вперед, коню!..
Рушили. Безшумно минули селище. Скоро степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.
— Хто такий? — пролунав голос.
Меч батьківський, не підведи! Блиснула сталь, падає на землю вояк огрянський, коні несуть втікачів все далі й далі, через тирси і полин, через пахощі степу, в голубу далину ночі.
Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече древлянина.
— Тікай сам. Я зупиню їх. Твого коня ніхто не наздожене!
— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.
— Двох не понесе! Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину — може, вона засяє і для нашого темного народу! А я — умру! Поцілуй мене, древлянине! Прощай!
Вже недалеко вогні, грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, відштовхнула його.
— Вперед, вояче! Поспішай!
— Прощай, моя зіронько!
Стримуючи ридання, рвонув повід Доброслав. Вихором несе його в рятівну темряву вороний. Поряд, в темряві, чорним клубочком котиться В’юн, тривожно гавкаючи.
А Сойфулі повернула свого коня, зупинила, очікуючи.
Налетіла зграя хижаків степових, важка рука батька стягнула її на землю.
— Проклятий виродок! Де древлянин?
— Не знаю!
— Випустила його? Втоптала в грязь батька! Вовче сім’я! Слимакова душа! Гей, воїни, всі в погоню за ним! А її прив’яжіть на могилі, буде шакалам добрий сніданок!
Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яного стовпа — залишають на високій могилі.
Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть од пут. В небі сяє зірка, та зірка веде хороброго вояка в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій важкій дорозі, вона щаслива…
Мовчить далина. Ні, не наздогнати вороного коня. Недалеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їх неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в дівоче тіло…
Доле моя! Лети до вояка древлянського, простели перед ним широку і ясну дорогу до таємничої істини!..
Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався од погоні в бур’янах степових. День і ніч їхав він на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували древлянина меч батьківський і кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв гучну тризну по дорогій Сойфулі.
Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.
А зірка пломеніла ночами на полудневім небі, манила в далеч, обіцяла, закликала.
Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився перевезти Доброслава через море за коштовні оздоби на держаку меча. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.
Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега.
Доброслав розпрощався з персом, рушив на південь. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Ой і важкий лежав попереду шлях…
Багато місяців древлянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним простягнулася жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, вже недалеко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!
А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не бачиш — кості верблюдів і коней, людей і різних тварин лежать на барханах? Хіба не бачиш — сотні років вітер піском засипає їх мертві очі?..
Даремні погрози твої, пустеле! Велика мета попереду! Серце ще гаряче, сила грає в руках! Вперед, коню!..
Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно ні струмка, ні колодязя, лише піски та піски, вкриті рідкими чагарями…
Вороний схуд, боки його впали. Вже не можна сидіти в сідлі, не понесе вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде його за повід. Все частіше відпочиває древлянин. Сила зникає. Спека нестерпна. Піски палять, мов розтоплена піч. Немає вітру, нічим дихати…
Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно стогнучи, до ніг Доброслава, сумно поглянув очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. А потім впав вороний. Сиротою залишився древлянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні пожитки і пішов далі сам…
Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але вийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки.
Вийшов на берег древлянин і завмер вражений. На тому боці в синьому мареві виднівся дивовижний храм серед високих казкових дерев. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони; вони переливалися зеленими, синіми, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через річку були перекинуті мости до тієї чарівної будівлі.
Перуне! Може, це і є той самий храм Безсмертя? Невже кінець шляху?
Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту…
В храм вели сходи з білого каменю, над ними звисали широкі листки невідомих рослин, між листям жовтіли плоди. Затамувавши подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могилок. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.