— Гарно як, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю. Це чудова і правдива казка…
— Тільки вона дає не точну відповідь, — озвався Микола. — Я згоден, що люди збирають те, що сіють. Посієш підлість — не збереш радості! Але в чому істина, правда? Я хочу знати конкретно…
Дід Василь ласкаво-іронічно засміявся, розкуйовдив чуб Миколи. Докірливо хитнув головою.
— Ех ви, горе-теоретики! Закінчені істини вам подавай, все на полички поклади, розжуй! А чи є вона справді — ясна і зрима істина, щоб можна було її помацать, як, скажімо, скульптуру?.. Це вічне запитання… Воно мучить молоді душі в кожному поколінні. Пам’ятаю — це було давно-давно — як мені в дитинстві довелося почути цікаву легенду…
— Про що, діду? — заінтриговано озвався Микола. — Ви мені не розповідали?..
— Ні… Не доводилося. А легенда та про істину…
— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, лащачись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні…
Дід погладив Оленку по голові, зітхнув. Знову набив люльку тютюном, запалив.
— Хай буде по-вашому. Розкажу. Дай згадаю… як це почалося… Бачите, на правобережжі бовваніє Дівич-гора? Саме вона розповіла мені ту дивну легенду…
Микола і Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Чи жартує? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа і події, примружені очі дивляться строго і спокійно… Ні, ні! Не слід дивуватися. Хіба в таку ніч можна сумніватися в чому-небудь? Все можливе, все здійсненне. Душа відкрита назустріч чудесному…
ДІВИЧ-ГОРА
— Мені було тоді дванадцять років. Я вже навчався в гімназії. Любив читати книги про всякі чудеса, казкові пригоди, міфічні історії. І в житті, і в природі, що оточувала мене, я хотів бачити лише незвичайне, чарівне. Може, саме тому я полюбив Дівич-гору. Вона завжди була і огорнута серпанком легенд, переказів. Народ одухотворяв її. Цей настрій мимоволі передався й мені…
Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Ви коли-небудь прийдіть сюди, подивіться на неї… і зрозумієте мої почуття… Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна імла котиться по широких плесах ріки, Дівич-гора стає суворою, таємничою. По її схилах повзуть легкі вечірні тумани, вони підіймаються покрученими яругами від води до вершини, вкривають гору напівпрозорою фатою. І тоді здається, що це не мертве громаддя з глини і землі нависло над Дніпром, що це сіла колись спочивати біля води добра бабуся з породи велетнів, утомившись після багатовікового шляху, та так і заклякла на тисячі років, невідомо чого ждучи…
Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в серці своєму Дівич-гора. Проходять, минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мовчить в гарячі літні дні, коли понад нею виспівують жайворони, коли прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зупиняються в небі, щоб освіжитися над Дніпром перед далеким польотом. Мовчить в травневі вечори, коли веселі і сумні дівочі пісні котяться над нею, завмираючи на лівобережжі в густих лісах. Мовчить взимку, закутана в сніговий саван, дрімає під зле завивання хурделиці… Не говорить вона і в місячні ночі, коли ніч не світило прокладає срібні дороги в дніпровській хвилі.
І лише в горобині ночі, коли блискавки крають небосхил від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багрові змії грозових розрядів в’юняться в дніпровім потоці і все живе ховається по своїх притулках — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути важкий, приглушений стогін. Здається, то стогне сама земля. Старі люди кажуть, що то обзивається зі свого віковічного сну Дівич-гора…
І ще кажуть — хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе зрозуміти таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі…
Так розповідав мені дід Харлампій, старий рибалка… твій пра-прадід, Миколо… В дитячі роки це було, як я вже говорив… в ті давні, овіяні золотими снами часи. Пам’ятаю й досі теплий червневий вечір…
На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей, на якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід і палить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе танучи запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерно сплетена розповідь діда.
— А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так, для казки придумано?
Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він строго дивиться в далечінь, де в темряві бовваніє Дівич-гора.
— То все правда, синку, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст в уста передає ті перекази…
Я більше ні про що не запитував діда. В моїй душі визрівав чудний замір. Минало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. А я все ждав, коли ж почнеться горобина ніч, щоб послухати розмову Дівич-гори за Дніпром…
В одну серпневу ніч розгулялася гроза. Батько і мати полягали спати. В перервах між громом я чув їхнє спокійне дихання. Тільки баба привидом туманіла коло вікна, раз по раз хрестячись і примовляючи: «Господи, пронеси! Справжня горобина ніч!»
Я стрепенувся. Горобина ніч! Ось коли можна перевірити, чи правду говорив дід…
Незабаром баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло. За тим гримнув оглушливий грім. Я злякано відсахнувся. В голові майнула боязка думка: «Може, не треба?»
Та хлоп’яче самолюбство перемогло. Тихо знявши з стіни батьківський кобеняк, я одягнув його і вислизнув надвір.
В обличчя мені линули потоки дощу. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду і поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю… Навіть тепер моторошно, незрозуміло, як я переплив Дніпро…
Залишивши човен на березі, я почав видряпуватись на гору. Без упину миготіли блискавиці, їх примарне зеленкувате сяйво освітлювало дорогу. Незабаром я добрався до половини Дівич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу шумів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро. Він ніби сердився на мене за те, що я смів пливти по ньому в хвилини його гніву. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжалісно крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що то якийсь гігант стоїть в мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, крешучи без кінця сині вогні…
Я сховався в рівчак, вимитий потоками води, причаївся. Тут було трохи тихше. Прислухався. Серце калатало, мов хотіло вискочити з грудей. Ось зараз, зараз має заговорити Дівич-гора. Та спливали хвилини, а я не чув нічого, крім гримотіння в небі і шуму дніпровської хвилі внизу…
А може, заважає кобка? Треба її зняти. О, так і є… Без неї чути набагато краще. Холодні патьоки полилися мені за шию, та я не звернув на це уваги. По спині побігли дрижаки. Зацокотіли зуби. Та я, зіщулившись, терпів, прислухався.
Скільки минуло часу, я не знав. Ноги в мене заклякли, голова горіла, перед очима з’являлися і зникали червоні кола. І ось… серед грому… в завивання вітру… вплівся важкий стогін. Я затремтів.
Гора! Це, напевне, стогне вона…
Почувся протяжний голос. Він покотився луною над Дніпром в непроглядному мороці, перемагаючи люті пориви бурі. А може, це мені здалося? Може, я сплю?..
Ні, не сплю! Ллє з неба дощ, як і раніше, шумить вітер, миготять блискавиці. Ніби в тумані, колишуться неясні обриси кручі. Я не відчуваю — є в мене руки і ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирає і ховає в дитячій пам’яті слова, що ясно лунають серед ночі. В гарячому плетиві з страху, неймовірного напруження, холоду і очікування дзвенить чарівна струна, створює дивну мелодію. Я втрачаю пам’ять, потроху насувається небуття, та легенда Дівич-гори залишається в свідомості…
Я отямився десь за два тижні. Мене знайшли непритомного на кручі Дівич-гори і довго виривали з чіпких рук смерті. Лише через два місяці до мене повністю повернулося здоров’я і жвавість, а до того я ходив блідий, аж зелений, худий, як смерть. Мати й батько довго допитувались, чого я шукав уночі на Дівич-горі, картали мене за непослух, але хіба я міг їм відкрити всю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поряд і тихенько оповідав мені чудові легенди та казки про давно минулі часи.
І знаєте… щоб не кривити душею… я навіть тепер не знаю, чи справді чисте дитяче серце дозволило мені почути в ту грозову ніч розповідь Дівич-гори, чи дід Харлампій розповідав її хворому хлопчику під мелодійний спів соснового лісу. Як би там не було, а я проніс той чарівний переказ про давні-предковічні часи через все життя… а тепер оповідаю його вам… Може, пригодиться в житті…
Мелодія п’ята
ЛЕГЕНДА ПРО ІСТИНУ
В прадавні часи жив над Славутою древлянський хлопець Доброслав. Не такий був, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, родили дітей, полювали і вирощували врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута, або хто метає блискавиці з грозового неба. Кажуть жерці, що Перун, — значить, так воно і є…
А Доброслав не міг задовольнитися таким життям. Він болів за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли бачив обиду слабших і пиху сильніших. Він бачив грубе і темне життя своїх одноплемінників і просив у богів іншої долі. Та все текло, як раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добра між людьми…
І запечалився вельми Доброслав. Часто він говорив своїй молодій дружині Троянці:
— Життя віддав би, щоб змінити підле, темне животіння древлян. Не можу більше терпіти… піду питати в людей, може, хто знає, де знайти відповідь на мої терзання…
Довго ходив молодий вояк по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів Доброслав до славетного столітнього пустинника, який з’явився, не знати звідки, недалеко від київського городища, йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:
— Це вічна дорога, синку… Не ти перший народився на ній. Ти хочеш знайти істину, побачити своїми очима взірець бажаної краси та щастя. Чи правду я кажу?
— Правду, батьку… Покажіть же, куди йти, де шукати істину… Я на край світу полечу заради неї…
Довго мовчав пустинник, думав. Врешті сказав:
— Сам не відаєш, чого прохаєш, синку… Я вже пройшов той шлях, на який поспішаєш ти… і міг би сказати…
— Не треба! — гукнув Доброслав. — Я не залишуся в незнанні. Тільки сам хочу звідати до кінця всю радість чи гіркоту шукання! Покажи, старче, куди йти мені? Цього лише прохаю!..
— Рано ти народився, вояче, — сумно озвався пустинник. — Твоя сила — як буря над пустинею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил… Або молоти зерно, або нести вперед кораблі! А такого вітрила для тебе ще нема… Одначе йди… Я скажу тобі, куди… Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем вечірня зоря, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен доля поставила статую Істини. Обличчя її не бачив ніхто — воно закрите чорним покривалом. Хто зірве ту запону, той помре в храмі, так і не вернувшись до рідного краю.
Очі Доброслава запалахкотіли вогнем рішучості.
— Я готовий вмерти, аби лиш поглянути на неї. Я йду, старче… Хай боги бережуть тебе…
І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехилившись з сідла, поцілував дружину, натягнув поводи.
Хотіла щось сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелючись чорним птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припони зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинився, підхопив собаку на сідло і поскакав далі. Що ж, так і мусить бути! Вірність хай буде рядом з подорожнім, з безприютним скитальцем. Там вона найбільше потрібна…
Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки ще стугонить земля та луна, затихаючи, котиться в лісі.
Тоді Троянка не витримала. Вона впала на теплу землю і тяжко заридала. Внизу, втішаючи її, співав журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов передавали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що пішов у далекі краї за істиною…
Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він до полудня. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать кочівники, від них не відчепишся. А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш…
Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн.
Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, в хвилях граються русалки, моргають зеленими очима, простягають Доброславу білі руки.
— Іди до нас, чорнобривий хлопче!
— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю я в далекі країни, шукаю істину, щоб побачити красу життя, щоб осяяти долю дітей своїх…
Замовкає сміх русалок, і привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.
Та ось порідшали ліси. Перед вершником простягнулися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, в небі виглядають здобич шуліки. Де-не-де височать у мареві могили. Бережися, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Помітять чужого — не жди пощади.
Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, та нишпорить навколо, видобуваючи мишей чи ховрахів з нірок собі на обід.
Ввечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, кличе, нагадує…
І ось підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув він ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали собаку, зв’язали Доброслава.
Кинувся вояк, рвонувся, застогнав од болю.
Розплющив очі і все зрозумів. Ганебно закінчилися його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Вороний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки, укріпленої на дерев’яному двоколісному фургоні.
Під вечір валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути.
Вона зупинилася посередині селища, біля кам’яної будівлі. Біля входу стояли дві велетенські постаті з огидними лицями — певно, якісь ідоли кочівників.
Вороги стягнули Доброслава з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, піднявся до входу. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.
Загриміли труби, вдарив барабан… Доброслав ввійшов до великого залу. Тут було напівтемно. Та незабаром очі його звикли до тьмяного освітлення, і він побачив на підвищенні хана огрів. Гостроверха шапка з срібним шпилем вінчала його вузьку голову, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні, гострі очі, на пишне, різнобарвне вбрання спадала довга, чорна борода.
Вожак розбійників щось сказав хану. Той поглянув на коня, задоволено кивнув. Потім ковзнув поглядом по собаці, байдуже зиркнув на Доброслава.
— Собаку однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту…
Повернувшись до вояка, хан промовив, склавши руки на грудях:
— Я хан огрів Іт-тун. Відповідай мені, звідки ти, хто? Я бачу по одежі твоїй, що ти древлянин…
— Ти правду мовиш, хане Іт-тун, — відповів вояк. — А ім’я моє — Доброслав.
— Чого потрапив у мої землі?
— Я нічого поганого не зробив ні твоїм воякам, ні тобі, хане Іт-тун. Я їхав у далеку країну по сумлінню власного серця.
Хан презирливо засміявся.
— Куди ж вело тебе серце, древлянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?
Доброслав якусь мить вагався, а потім в голові майнула химерна думка. А що, коли розповісти хану про все — про пошуки, про таємничу дорогу до істини? Може, зрозуміє?! Адже є серце і в огрів! Може, Іт-тун одпустить Доброслава і віддасть собаку та коня.