А світле, ясне, чисте очікувало, роздивлялося, думало. Воно набирало сили, плекало надію, сповнювалося вірою, вибираючи ледь помітні стежинки в темряві життя.
Вдарили морози. До села в’їхало кілька машин з німцями. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці церкви вийшов офіцер в зеленкуватій формі, підтягнутий, хвацький, з стеком в руці. Вдарив стеком по лакованому чоботі, грайливо усміхнувся.
— Добрий дєнь! — весело сказав він.
Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку, показав на церкву. Похитав докірливо головою.
— Ай-я-яй-яй! Как некорошо! Церква божая без креста! Как ві жілі? Дікарі только могуть так жіть. Крест поставіть немедленно. Без бога… как ето у вас кажуть… ні до порога…
Передні слухали, силувано усміхалися. А офіцер правив теревені далі:
— З большєвизмом кончено. Тепер ві звободний народ. Под рукой Велікой Германії. Остальноє — скажєт переводчік…
Перекладач — молодий хлопець, теж в німецькій формі, тільки з жовто-блакитною стьожкою в петлиці, — вийшов наперед, торкнувся пальцем невеликих вусиків, прямо і різко заявив:
— Про совєтів забудьте. Капут совєтам. Настроюйте свої мислі на новий лад. Чим скоріше — тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів — виконувати беззаперечно. Ясно це?
— Ясно, — прогули в натовпі.
— Отож-бо, — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одержить. Без тяганини. Ясно?
— Ясно!..
— Чудесно. Ми з вами добре порозуміємось, — цинічно сказав перекладач. — Коли потрібно буде якусь скотинку чи зерно — віддавайте не задумуючись, з радістю. Гадаю — для визволителів своїх ви не пожалієте! В найближчі дні організуємо для вас комендатуру, поліцаїв для порядку, старосту села. А тепер — розійдись!..
Люди розходилися з тієї комедії, ховали одне від одного очі.
Того ж вечора до пустки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона про життя на інших світах. Побачивши гостей, одсунув книжку вбік.
Пізнав сільських хлопців. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий — одступив разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився в селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялись пов’язки з німецьким словом «поліцай».
Дід Василь зітхнув, запитав:
— Чого треба?
— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.
— Хто требує? І що це за комендатура?
— Треба буть в курсі подій, — відповів поліцай. — А требує наш комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер…
— Що ж, треба йти, — сказав дід Василь.
Одягнув сіряк свій, смушеву шапку. Повагом пішов шляхом до центру села. Хлопці — по боках з карабінами. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта. Скільки тобі, брате, ще ходити по цій землі під дулом смерті? Коли вже наступить година звільнення?
В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко — відомий сільський злодій, що одсидів у тюрмі десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, сині галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате обличчя самовдоволено блищало. Він бадьоро подав руку діду Василю, сказав:
— Не бійтесь! Ми вас для діла…
— А я й не боюсь, — спокійно відповів дід. — Яка справа?
— Сюди, — показав «комендант» на двері.
З-за столу підвівся офіцер, гостинно вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав.
— Ето… как сказать, — почав офіцер. — Мнє о вас много говорілі хорошєго… Ві сідєл в тюрма совєцькой… Такіє люді нам нужно… Корочє — говорі ти, — тикнув він пальцем на Пилипа.
Той радісно подався вперед, швидко затарабанив:
— Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували кандидатуру старости… голови, так би мовити, села! Зупинились на вашій. Ви грамотний, сиділи в тюрмі…
— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Це дуже цікаво виходить… Значить, тюрма — це хороша рекомендація? Тюрма, так сказать, інститут для підготовки керівних кадрів?
— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип. — Я знаю вашу в’їдливу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу. Наші визволителі не люблять жартів!
— Почєму же, — усміхнувся офіцер приязно. — Старік замєчательно пошутіл. В єго словах глубокій смисл. Но говорі дальше, комендант!
Пилип розвів руками.
— Діло просте. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. I щоб був надійний для… німецьких властей. Щоб довіряли йому… От і все!
Обличчя діда Василя було незворушне, спокійне. А за черепом, а в грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти хотів його, Василю… ти одержав його…
Надійний для німців. Авторитетний для села. До чого ти дожився, друже! На яке перехрестя ступив? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, опльовує тебе… а відповісти не можна. Не можна…
Як діяти? Як вирішити? Не просте рішення повинне бути. Не прямі стежечки виникли перед ним. Та й чи його доля нині вирішується, чи не легковажно він діятиме, вирішивши зненацька?..
Староста села.
Прислужник німців.
Досить того, що ти одержав багато незаслужених прозвищ раніше… досить того, що карою для тебе була вічна самотність серед людей… а тепер він своїми руками повинен розрубати, може, останню нитку, яка ще зв’язує його з народом. Не простять, не зрозуміють, оплюють і проклянуть.
Але чому ж, чому ж вагався дід Василь?
Адже так легко відмовитись. Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово майбутнім поколінням про нього.
А щось незриме застерігає, зупиняє його від раптового рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу.
Він поглянув у обличчя офіцеру. Той насторожено ждав.
— Я повинен подумати, — сказав дід спокійно.
— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито. — Ну як так можна? Та другий би ручки цілував…
— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав коротко дід Василь, не глянувши на коменданта.
— Брось, комендант, — хитнув головою офіцер. — Старік мудро рєшіл. Он подумаєт до утра. Ето хорошо. Утро вечєра мудреє…
Дід Василь важко піднявся з стільця.
РІДНА ДУША
Шуміла течія дніпровська.
Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно свистів у комині.
Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритим оком зграї привидів, розмаїтих тіней, думав тяжко.
Думки мчали, ніби полова за вітром. Виринали в свідомості далекі, давні і близькі образи, турбували, кликали, застерігали.
Тужно і німо дивилася з кутка дочка Маруся, майоріли в далечі тонкі постаті Миколи і Оленки, а пазури сумніву і страху, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорними сітками.
Хотілося небуття. Хотілося спокою. Що йому потрібно? Те, чого хотять люди, — смішне і непотрібне. Ні майна, ні слави, ні насолоди. Все — ілюзія. Все тінь перелітна. А хотілося ще принести людям хоч краплю радощів у їхній спільний вулик, в скарбницю громадську. Хотілося, щоб не пропала даремно мудрість, яку встиг він придбати за довгий вік. Може, оце й прийшов час, коли пізнається суть людська?..
Опівночі хтось постукав у вікно.
Дід Василь прислухався. Зітхнув. Мабуть, лозина гнеться якась під вітром.
Знову постукало. Настирливіше. Нетерпляче.
Дід Василь встав з полу, накинув кожух не плечі, вийшов у сіни. Зупинився на мить. А може, хтось недобрий?
Усміхнувся в темряві. Е, пусте… Хто може бути гірший від тих, з ким він говорив сьогодні ввечері…
Відсунув сінешні двері, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулась до нього з темряви, обняла. Мокрі гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
— Дідусю, рідний!
Оленка! Дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Який добрий геній послав тебе в страшну годину? Чи не сон це?
Дід Василь шарпнув її в хату, зачинив двері. Похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім торохтів всяким начинням в пічурці, шукав сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв хату. Оленка метнулася до діда, вхопилася за нього, дивилася в запалі очі, важко дихала. Не могла сказати й слова. Тільки вуста в неї дрібно тремтіли, і сльози сповнювали ясні дзеркала очей.
— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.
— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило діда Василя. Погасли очі. Здригнулися кудлаті стріхи-брови.
— Що ти сказала, дівчино? Що ти сказала? — глухо запитав він.
— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила давно цей удар. Ще на Уралі…
Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, сів до столу. Оленка стояла над ним, мовчали тривожно. Скакав язичок вогню під комином, і в кутку, під іконами, ворушилася химерна чорна тінь діда.
Він підвів обличчя, поглянув дивно якось на Оленку, похитав заперечливо головою.
— Я не вірю, Оленонько, вістці твоїй. Не мертвий Микола. Живий. Чує серце моє його, знає, що він думає, бореться, живе…
Оленка поклала руку на його плече, прихилилась.
— Діду, дідусю… Як би я хотіла, щоб ваші слова були істиною, а мої очі обманили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буде, дідусю… На тім боці Дніпра, на кручі, могила Миколи…
Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І плакала в нього на грудях Оленка, виливаючи своє горе за такий довгий, такий безконечний час.
Ніч котилася. Стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами.
А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про важкі свої життєві стежки. І Оленці дід Василь відкрив свою змучену душу, свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, гаряче сказала:
— Згоджуйтеся, дідусю…
— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?
— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що вам хочеться, що вам… подобається. Ні. Тому, що треба. Я не буду говорити багато. Уявіть, що поставлять старостою якого-небудь… Пилипа… Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся худоба піде в Німеччину. А ви…
— Що я…
— Ви зможете не допустити цього… Невже не розумієте?.. І нам… допоможете!
— Вам? Кому це вам?
Дід Василь пильно поглянув у очі Оленки. Вона ясно і прямо дивилася на нього. Еге, та він ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила сюди зі сходу? Для чого?
— Дідусю… Я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з центром. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні. Я поговорю з командиром…
Свої люди. Як добре вона сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю людиною для своїх людей де завгодно! Навіть в пащі дракона…
Мелодія шоста
ВОГНЯНА ПУТЬ
ЧЕКАННЯ
Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо. Вдихнув свіжого весняного вітру. Прислухався.
Стрепенулись берези. Вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.
Колихнулись у небі зірки. Вийшли з-за метких хмарин, що під подихом вітру мчали на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі стовбури беріз, осяяв прозору далечінь.
Микола махнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще. Ще. Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі і далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, тягнуться у височінь дерева, легко і граціозно пливуть у океанах риби, грайливо хлюпаючись в кришталевих водах, буйними, степовими табунами мчать радісні тварини. І ось… з’являється, сторожко йде поміж скелями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?
Темні ночі. Холодні ночі.
Та спалахує вогонь.
Розганяє пітьму.
І починається тріумфальний похід розуму вгору і вгору.
Свистять стріли. Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди і храми. Мелодія життя вже не лише шукає, а й погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в будівельні стуки, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чутно мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?
Ні! Ні!
Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут спалахують, виникають потужні акорди серед суцільної дисгармонії. Вони звуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатись.
Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.
Несказанне світло заливає планету. Звільнена Людина встає над світом. Нема пітьми. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі…
Микола опустив руки. Зітхнув радісно.
Є ще порох в порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи. Від кристала до амеби. Від амеби — до розумної істоти. І далі, далі — по східцях Безмежжя, до невідомих висот, до нечуваних здійснень. Все життя — музика, мелодія. Пальці хаосу намагаються вторгнутись в неї дисонансом, заглушити… Але сильна рука композитора народу розжене потворні звуки і продовжить творити вселюдську симфонію радості!
Груди Миколи сповнюються весняним повітрям, весняним настроєм. Мариться йому ясний образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона, що діє у пекельному вихорі війни?
Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися думки Миколи. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Ніжна, гаряча квітка. Тиха і віддана. Чим він віддячить їй, коли? За серце дружнє, за руки трепетні, що вирвали його з темряви, за повсякденну турботу.
Ціле літо і зиму вони вже тут, разом. В густих лісах, болотистих закутках. Ще восени їх зібралося дванадцятеро. Кілька кадрових солдат, кілька молодих юнаків і дівчат з околишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець. Офіцер. Його полонили під час останньої вилазки, вже в листопаді. Катер з двома солдатами і офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола з своїми хлопцями обстріляв їх. В короткій сутичці загинули два німецькі солдати і один юнак-партизан. Офіцера полонили. Розлючені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. І тому, що не міг дозволити вбивство беззбройного, і ще, може, тому, що впізнав у ньому старого «знайомого», «музикознавця». Того самого, який дав наказ розстріляти його на дніпровській горі.
Офіцер не впізнав його. Та й як впізнати було солдата-композитора в цьому похмурому бородатому партизані, якого бійці кликали Артистом. Так, так. Артист. Товариш Артист. Досі не назвав себе Микола нікому, навіть Марії. Він зараз не той, що був. Він не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист!
Саме тому не пізнав свою жертву офіцер. Дивувався, що не вбили його. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озираючись на партизан. Його на зиму помістили в чоловічу землянку. Дозволили гуляти разом з конвоїром.
Хлопці ремствували. Навіщо було тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму вони на хлібі і воді, а тут ще треба було годувати нікчемного пса. Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура і без здобичі. Руднівку спалили дотла. Всіх старих і дітей постріляли. Тільки з десяток дівчат та хлопців повезли до Німеччини.
І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони ховалися.
Хлопці спохмурніли. А офіцер підбадьорився. Дехто хотів тікати з лісового притулку, але Микола не дозволив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого партизана в групі, щоб розшукав щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, біля Зеленьок, діє загін імені Щорса. Нібито має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера і взнати новини. А може, й з’єднатися з ними…