Як тривожно. Як напружено зараз в просторі.
Кроки Марії зовсім поряд. Ось чути її подих. Її збентежений голос:
— Миколо! Треба щось робити…
Він різко обернувся. Вловив блиск чорних, тривожних очей.
— Що сталося?
— Хлопці… там… хотять втікати. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат…
Микола кинувся з місця бігом, рвонув за руку Марію.
— Ходімо!
В землянці чувся крик. Розгнівані голоси.
Микола спустився трухлявими східцями вниз. Його помітили. Замовкли. В тьмяному світлі коптилки зарослі обличчя партизанів здавалися страшними і неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно усміхався.
— Що сталося? — тихо запитав Микола.
— Та тут… в штани наробили деякі, — злобно сказав Вася, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось в землю. — Я б таких — в розход! Панікер! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого йшов у ліс?
— Тихо, — сказав Микола. — Кинь ці штучки. В розход! Без нас німці тисячі людей пускають в розход!
— Гнида нещасна, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака зловісним поглядом з-під кошлатих брів. — Ще соплі під носом не обтер, а вчити збираєшся! А тобі, Артист, ми прямо заявляємо — намазуємо п’ятки звідси!
— Куди? — спокійно запитав Микола.
— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. І взагалі…
— Що взагалі, Стецюк? — напружено сказав Микола.
— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми дураки і більше нічого. Може, кончено все… Може, й наших давно побили… А ми будемо, як дурачки, ждати! Ради чого? Ради чого ми гнити будемо, вошей годувати? Скажи ти про це, Артист? Скажеш?
— Шкура, — скрипнув зубами Вася.
— Замовкни, — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилося в передчутті психологічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба було знайти розрядку. Яку? Як? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала…
Офіцер заворушився, хрипко сказав:
— Він правильно сказав, ваш Стецюк! Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А з сходу — Японія! Виходьте, здавайтеся! Я гарантую вам життя!
— Життя? — стримуючи гнів, запитав Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це, по-перше! А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про Сталінград!
— Вигадки більшовицьких агентів, — одвернувся офіцер. — Останні судороги!
— А тепер досить, — різко крикнув Микола. — З вами не будемо сперечатися. А тобі, Стецюк, треба згоріти, якщо є совість у серці… Якщо не розгубив її! Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто з людей не обійде її. Тільки один… вмирає, як боягуз… як пес шкідливий, а інший — як герой… як людина!
Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, скотилася, розходилася. Микола відчув, що треба довершити удар.
— Ти запитав, ради чого ми гинемо? — запитав він Стецюка. — Невже не можеш заглянути на десятки років наперед? Невже ти так опустив обличчя до землі, що не бачиш обріїв?
— Де там їх бачити, обрії, — похнюпився Стецюк. — Цілий вік у гнояці, ради шматка хліба… Та й ти не бачиш, Артист! Тільки вигадуєш, щоб потішити нас!..
— Не вигадую, — з вірою сказав Микола. — Хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося одного разу… на березі Дніпра…
— Розказуй, командир, — гаряче підтримав Вася. — Розказуй. Ти далеко бачиш. Одкрий хоч трохи цим чмурам шори!..
— Спокійніше, Васю, — сказав Микола. — Тоді сідайте, друзі. Послухайте. Це буде цікаво всім. Було це в сорок першому. Восени…
Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли насторожено. Осінь сорок першого. О, вона знає про ту страшну осінь!
«Ні, ні, Маріє, ти не знаєш про те, що я маю розповісти. Ще ніхто не знає про ті дивні, чудесні події!»
— Я лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — сказав Микола. — Відчай гриз мою душу. Я не бачив нічого попереду, крім смерті і небуття. Мені здавалося, що все загинуло… Що не буде більше ні ясного життя, ні дітей, ні народжень… І тоді мені з’явився… дивний юнак…
— Який юнак? — недовірливо запитав Стецюк. Очі-буравчики з-під брів загорілися цікавістю. — Ти нас казочкою вгощаєш?
— Ні, — щиро заявив Микола. — Тільки правду кажу. Ні слова вигадки…
— Психологічна ін’єкція, — пробурмотів, кутаючись в шинелю, офіцер. — Ви непоганий педагог, гер командир…
— Заткнись, — ревнув на нього Вася.
Офіцер злякано зіщулився. Микола докірливо зиркнув на Васю.
— Тримай себе в руках. Слухайте уважно. Розмова буде не коротка. Але той, хто має серце в грудях, — дістане собі відповідь на всі жалі і страхи…
І Микола розповів партизанам про дивну, феєричну зустріч на пустинному березі Дніпра…
Серед тиші, яка панувала в землянці, заскрипіли нари. Стецюк засопів схвильовано, хрипко запитав:
— Слухай, Артист… Скажи правду… поклянись… Ти справді бачив це, як лежав поранений?..
— Клянусь, — серйозно відповів Микола.
Стецюк зітхнув, покрутив головою.
— Я не розібрав половину з того, що ти казав. Туман в голові. Тільки знаю одне… якщо людина при смерті думає про таке… якщо вона бачить те, що буде бог зна коли для інших людей… тоді все правда… Не може людина вигадки говорити вмираючи…
— Нарешті, допетрав, — насмішкувато сказав Вася. Радісно ляснув долонею по стегну і під схвальний гомін партизанів додав: — Давай, кажи далі. Хай німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, в землянці, план Нового Світу складатимемо! Чи так, братва?
— Так, Васю, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне, мабуть же, попереду. Правда?
— Правда, — сказав Микола. — Він знову поклав долоню на моє обличчя, ніби даючи мені доторком пальців новий зір. Пропливло зоряне марево, почулися звуки. Постать юнака зникла. Я забув про те, що лежу поранений на березі, про війну. Я почав жити в Новому Світі…
НОВИЙ СВІТ
Дивне відчуття. Я був ніби собою і іншим. Чому так? Тому, що в глибині єства я став роздвоєним. Адже такого в своєму житті я ще не переживав, не бачив наяву. Це важко передати. Спробуйте самі збагнути мій стан…
Нові знання — прекрасні, глибокі, ясні — сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про безсмертя, про світ без мук і ворожнечі. Тепер я не міг би відновити всього в пам’яті навіть наполовину. Навіть на десяту частку того, що я знав, відчував. Я тепер лише інтуїтивно згадую ту величну епоху, в яку ввійдуть наші нащадки в недалекому майбутньому. Саме в недалекому… Я пам’ятаю це. Бо люди, які жили там, були ми, наші сучасники, знайомі, рідні, близькі. І жили вони не десь на інших планетах, не в екзотичних, казкових умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під ясними зорями і блакитним небом…
Що ж було незвичайним? Чим відрізнявся Новий Світ від старого, теперішнього?
Чи доводилося вам спостерігати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна мить! А яке чудо перевтілення! Похмуре, сіре небо… сумні дерева… холодна течія ріки… заплакані вікна людських осель… І раптом! Проміння крає навпіл царство мороку! Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів і явищ розквітає новим змістом. Весело сміється бездонне небо, одухотворені дерева радісно вітають промені світила пружними вітами, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, і навіть старенькі підсліпуваті хатки райдужними очицями вікон привітно дивляться з-під замшілих стріх…
Так і Новий Світ, друзі… Там були ми, наші люди, наші діти, наші дерева, наші поля, наші народи. Тільки не було воєн і роз’єднання, хвороб і голоду, визиску і сваволі. То був світ краси і любові…
І тепер моє серце щемить. Адже так могло бути і нині. Може бути І буде — я знаю. Тільки треба спопелити сили пітьми, сили роз’єднання…
Стецюк не стримався, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:
— Ти думаєш, командир, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо… І хочемо… А тільки… не так воно в житті, як мріється… І в казках народ здавна мріє про гарне життя, а живемо собачим життям. Чому воно так виходить?
— Бо завжди знаходяться люди, які визискують народ, — гаряче відповів Микола. — Які не бажають творити, а лише висмоктують готові здобутки людства — хліб, музику, слово, ідеї. А ще винні ми самі. Наш страх і лінивість. Хіба неправда? Як важко входять в життя нові ідеї! Як мучаться всюди і завжди новатори, творці. А ми зітхаємо в своїх куточках та мовчимо. Не мене чіпають, а сусіда! Моя хата скраю! Проживемо так, як батьки жили… А тьма поспішає, вона не спить, не жде!
— Ей, командире, веди далі, — попросив Вася. — Цікаво ж, що ти бачив там… А ти, Стецюк, не всовуй носа. А то нема терпцю…
— Фанатики, — прошипів у темряві офіцер. — Їх їдять воші, а вони мріють про якісь нові світи. Божевільні!
Вася аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив застережливий жест.
— Не кип’ятись, Васю. Лють ворога — найкраща похвала. Слухайте далі. І не перебивайте. Бо до обіду не закінчимо…
Я відчув себе в Новому Світі учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів — хлопців та дівчат. Вперше я усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на Карпатах. З широких вікон видно було Чорногору, веселу стрічку Черемошу, величні зарості гігантських ялин та смерек. Все знайоме, все земне, але яке воно значуще, сповнене життьової снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, з людьми… А втім, що я кажу!.. Хіба природа щось окреме від людини? Хіба буття не єдиний процес? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється хижак, що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки і озера, виснажує землю, отруює атмосферу?
Згадайте земні пустелі. Їх колись не було. Там, де тепер Сахара, — ще десять тисяч років тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Такла-Макан, Кизил-Кум чи Кара-Кум, ще в історичні епохи пишалися могутні держави…
В Новому Світі зникли пустелі. Ми спрямували до них потужні потоки хмар. Дощі зросили мертві піски. Зазеленіли трави і ліси…
— Видумки, — зітхнув Стецюк. — Фантастика. Десь я читав у книжці…
— Тепер фантастика, — заперечив Вася. — А потім буда правда…
— Нема межі для могутності розуму, — згодився Микола, лагідно глянувши на хлопця. — Аби тільки силу ту спрямовувати на добро. Так було там, у Новому Світі… Але заждіть, я згадаю про свою школу. Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні «заучують» щось. Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей своїх учнів, до широти їхньої свідомості, до ухилу в здібностях. А найбільше раділи учителі тим учням, які вміщували в собі синтез всього, які поєднували всебічне знання. Це було завдання школи майбутнього — виховати носія синтезу, всебічно освічену людину.
Урок, про який я згадав, мав тривати багато днів. Ми готувалися з своїм вихователем пролетіти понад Землею, щоб знайомитися з різними районами, вивчати життя далеких континентів, островів, зустрічатися з цікавими людьми. В такій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з географією, космологією. А які хвилюючі пригоди чекали на нас! Небезпеки, походи, несподіванки! О, то була справді школа життя!
Вже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Школи об’єднувались у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли самі собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не були завантажені дріб’язком ширвжитку, а повністю спрямовувались на вселенські, космічні потреби…
— Які ти сказав, командир? — озвався Вася. — Космічні?
— Еге ж. Зв’язані з польотами до інших світів. Ми мандрували до сусідніх планет. А люди Марса, Венери та інших планет, вже не скажу яких, прилітали до нас. У нас було міжпланетне братерство.
— Ех, дожити б! — махнув рукою Вася. — Я б теж полетів!
— І полетиш, — поплескав долонею по плечу хлопця Микола. — Тільки покінчити з ворогом треба!..
— Далі, Миколо, — сказала Марія. — Мене дуже цікавить школа, навчання… Що ви бачили ще?..
— Школа готувала дітей до широкого життєвого шляху. Не було спеціалістів. Кожен оволодів багатьма професіями. Вузька спеціальність вважалася смертю духу, розумовим флюсом. Людина повинна володіти всіма дарами науки і мистецтва, інакше вона стане лише якимсь трибком в технічній цивілізації…
У нас були чудові вчителі. Справжні старші друзі. Вони вчилися разом з нами. Вони ніколи не показували своєї переваги над учнями. З ними було легко і приємно, бо ми знали про героїчне, величне життя своїх учителів. Виховувати юне покоління доручалося лише наймудрішим, наймужнішим, найтерплячішим.
Пам’ятаю нашого вихователя. Він був сивий, коротко стрижений, високий, сильний. Очі, ніби в дитини, сині і глибокі. А в погляді — бездонна мудрість. Він ніколи не гримав на нас, не підвищував голосу. Лише інколи ясна блакить погляду наливалася густим фіолетом. Тоді ми замовкали, знаючи, що хтось допустив безтактність або грубість… Але такі випадки були рідко. Наша група жила душа в душу з вихователем.
Перед польотом навколо Землі він провів бесіду про етику нової людини. Важко згадати все, але коротко передам його слова. Він казав так:
— Простота, краса і безстрашність — перші ознаки людини нашого світу. Хто порушує їх — той не має права називатися людиною. Адже людина — це внутрішній зміст, а не вертикальна двонога істота. Ми знаємо розумних істот з інших планет, вони цілком відмінні від нас по формі, але ми називаємо їх Людьми, бо вони єдині з нами по розуму і серцю…
— Отже, будьте прості. Все просто. Навіщо почуття зверхності? Гляньте на зорі, на сонце, на дерева в лісі. Які вони прості! Зорі величні, ясні, чарівні! Сонце просте, як подих, але без упину струмить океани енергії для нас, для всього світу. Хіба чванливі дерева в лісі? Гори високі, білосніжні, море тривожне, лагідне чи схвильоване? Ні, вони прості і життьові. Дають прохолоду і плоди, хоронять мудрість для безстрашних, несуть на грудях своїх кораблі в далекі світи. Будьте такими, як зорі, як сонце, як гори, як блискавиця, як зелені шати лісів…
— Бережіть, лелійте, сійте красу. Виженіть з життя все потворне, лубочне, штучне, нікчемне. Хай живе краса. Хай вона буде в рухах, в серці, в жестах, в слові, в дії, в думці, в кожному дні, в кожному подиху вашому. А найперше, несіть в серці її, а вже звідти вона осяє яскравим променем все ваше життя і життя друзів ваших.
— Будьте безстрашними. Адже страх смішний в безмежності. Чого боятися шукачеві, мандрівникові Космосу? Коли попереду безконечна дорога вдосконалень і пошуків, перемог і краси. Геть страх! Будьте безстрашними!
— Ти сказав «безконечна дорога», командир, — перебив Стецюк. — То що вони, наші нащадки, не вмирали, чи що?
— Вони перемогли смерть, — впевнено відповів Микола. — Вони могли створювати для людей нові тіла, молоді і здорові замість хворих чи покалічених. Та й розуміння смерті змінилося. Адже наша особа не виникає на пустому місці. Вона ніколи не починалася, вона складалася з досвіду безлічі попередніх осіб, і вона ніколи не зникне, бо ввійде своїми духовними здобутками в грядущі покоління…
— От здорово! — зрадів Вася. — Якби тепер уміли воскрешати! Га? Убили на фронті, а ти знову воскрес — і в бій!
— А фашисти теж! — іронічно підхопив Стецюк. — І вони воскресять своїх. І війні не буде кінця. Вічне звірство!..
— Правильно Стецюк підмітив, — сказав Микола. — Безсмертя достойні лиш люди чисті, позбавлені егоїзму, коли на Землі всі будуть брати, коли не стане воєн і сваволі. Та ви добре й самі розумієте те, що я розповідаю. Всього я не передам, мої слова лише тінь бесіди, яку я чув у школі. Ось він — офіцер Гітлера — взагалі не сприйме жодного слова з такого світогляду…