Як сказав тоді Езоп? «Бережіть любов… Все проходить— сонце, світи, держави… А любов вічна… Бережіть любов…»
Я не забуваю той заповіт, Миколо. Бережу його. Ти незримо супроводжуєш мене. Хай так буде завжди. Завжди…
Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася.
До неї несміливо підходив Юрко — малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:
— Тьотю Олено, ти плачеш?
— Ні, ні, Юрко, — усміхнулась Оленка, — ти помиляєшся. Щось защеміло в оці…
— Ти плачеш, тьотю Оленко, — наполягав Юрко. — Дуже дивно. Така сильна — і плачеш…
Оленка поклала руку на голову хлопця, погладила.
— Гаразд, більше не буду, хлопче… Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?
Юрко з гордістю показав Оленці великий букет сону. Прошепотів:
— Тільки що був у Агронома. Тобі — завдання. На той бік, до причалів. Перевожу я. Доки ти будеш працювати — я підскочу на могилу…
— До Горенка? — схвильовано запитала Оленка.
— Еге ж…
Оленка взяла квіти в руки, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мій пал сердечний, моє вітання…
— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — З того часу, як слухав його музику… в клубі… А потім він пішов… і загинув…
Голос Юрка задрижав, він ледве чутно закінчив:
— Хай завжди будуть квіти на його могилі. Влітку, весною, взимку. От закінчиться війна… Я буду вирощувати в оранжереї найкращі троянди… Для нього! Щоб люди знали, що він не мертвий, що творці не вмирають, а живуть з нами!..
Оленка притягнула хлопчика до себе, обняла, поцілувала в лоб. Одвернулась, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.
Від землянок почувся заклик:
— Сокіл, до командира!
— Нас, Юрко, кличуть, — твердо сказала Оленка. — Ходімо…
…Сива пелена туманів вкриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве докочується рокіт моторів. Певне, десь пливуть німецькі катери.
Юрко, одягнений в драну фуфайку, з старим величезним картузом на самому носі, сидить в кормі рибальського човна-душогубки. Він сильними, впевненими рухами орудує веслом, загрібає нечутно воду. Дзюрчить дніпровська течія, стрілою мчить човен до правого берега.
В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Тільки обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.
Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:
— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро.
Оленка виглядає з-за борту. Човен ввійшов під довгі віття верб, заховався. Юрко схопився за стовбур верби, опустив весло.
— Я буду ждати тут. Спочатку збігаю нагору, до могили… Дивися ж, будь обережною…
Оленка засміялась.
— Строгий ти мій! Буду слухняною, буду обережною.
Вона переклала рацію в корзину, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.
— Нічого, — зітхнув Юрко, — кінчиться війна, одягнешся, тьотю Оленко, в найкращу сукню… Тоді за тобою всі принци побіжать!..
Якимсь дивним поглядом кинула Оленка на хлопчика, промовчала. Кивнула йому, виступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.
Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Там склади. Туди треба пробратися Оленці.
Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній.
Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, в невеликій затоці, стоять німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Ось розійдеться туман — і тоді можна починати.
Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На лівобережжі туман вже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Зеленьки. Там — дід Василь…
Перед внутрішнім зором Оленки виникли ясні, спокійні очі, почувся тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг. Яку вагу незміряну взяв на себе, ставши старостою села? Хто зрозуміє, хто правильно подумає про причини такої жертви? І несе він ворожість, осуд односельчан, близьких і далеких, презирство і ненависть. Тільки міцним, незламним душам під силу такий тягар…
Велику поміч приніс дід Василь своїм вчинком. Майже нікого з юнаків і дівчат не могли взяти німці з Зеленьок і сусідніх сіл. Дивним чином ставали відомими людям задуми ворогів, навіть час облави. І в ті дні втікала молодь в ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.
А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції! Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але не могли знайти…
На Дніпрі пролунала сирена. Оленка насторожилася.
Клаптями розповзалися на плесі тумани. На воді забовваніли катери, баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї. То були склади, обплутані колючим дротом. Оленка помітила кілька постатей. Навколо складів ходили солдати.
Вона приготувала рацію. Наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все навколо.
Забула про те, що зовсім недалеко вороги. Що її можуть запеленгувати. Вона передавала, передавала координати об’єкта… а в свідомості роїлися образи того, що зараз діялося на Великій землі.
Ось біжать до червонозорих літаків пілоти.
Ось могутні птахи злітають в небо, мчать на захід.
Гримлять простори. Летить ескадрилья. Летить розплата.
Сонце піднімалось все вище і вище. Дихнув вітерець. Біля складів чогось забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленгували?
Зі сходу все наростає низьке гудіння. Радісно тьохкає серце в Оленки. Наші!
В небі спалахують срібні цятки повітряних крейсерів. Назустріч їм стелиться шквал вогню. Лунко гавкають зенітки. Повітря помережане димуючими трасами.
Даремно! Грізні машини лягають в піке. Сиплються на пристань чорні цятки бомб.
Оленка швидко збирає рацію.
Страшно здригається земля. Ще, ще! Гнівно розкочується луна над долиною, ніби відгуки весняної грози.
Юрко вже чекає. Широке обличчя усміхається, радіє. Він вихопив кошик з рук Оленки, допомагає лягти на дно човна, вкрив сітками.
— Ну й молодчина, тьотю Олено! Ну й молодчина!..
— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Дрібниці… Ти був там… на могилі?
— Угу, — радісно каже Юрко. — Там вже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали. І колоски пшениці…
Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо… Живи, мій друже… В квітах, в серці людей, в їх пам’яті, в грядущих піснях…
Човен летить по гладі дніпровській назад. Скоро лівий берег. А там лози, покручені протоки. Там вже недалеко ліси, свої. Аби лише плесо проскочити…
Згори, від причалів з’явився військовий катер. Човник помітили. Пролунали посіріли. Заляпали по воді кулі.
— Фашисти! — крикнув Юрко. — Помітили…
Він пригнувся, з усіх сил загрібаючи веслом. Оглядався назад. Катер повним ходом мчав до них.
Вже недалеко берег. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут зовсім мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають — можна буде заховатись.
Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли.
Оленка підвелася в човні, тривожно сказала:
— Юрку… Вони нас перехоплять. Катер швидко пройде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Зеленьки. А ти — з рацією — в ліс. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше…
— Тьотю Олено… А як же…
— Тихо. Мужнім будь. Передай Агроному — наказ штабу виконано! Човен притопи…
Олена поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомат через плече, прикрила фуфайкою. Пістолет поклала в кишеню. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові і зникла в кущах…
БАГАТТЯ СЕРЦЯ
Пилип Рябченко люто розмахнувся, вдарив діда Василя прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалась цівочка крові. Він сплюнув криваву слину, мовчав, палючим поглядом дивився на коменданта. Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. А Пилип хрипів ненависно:
— Овечкою прикидався? А сам совєтам служив? Паразит старий! Нашим і вашим? Не вийшло! Я тобі ребра полічу! Ти швидко заспіваєш, як одправлю в гестапо!..
— Бий, нелюд, — тихо сказав дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти! Не хотів би я народитись тобою!..
Пилип вилаявся брудно, зареготав.
— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоб діждешся!..
В двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона не бачила ще діда Василя, усміхнулася коменданту.
— Можна бачити старосту?
Пилип оскальнувся.
— Можна, можна, дівко, проходь…
Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:
— Що це за хамство?
І осіклась, побачивши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.
— За що ви його, катюги?
Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розповзлося задоволено.
— Ба! Що я бачу? Це ж невісточка його! Звідки, яким вітром! Здрастуйте, голубонько! Теплесенька компанія! Буде гестапо робота…
— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо ти прийшла? Я загубив тебе…
Очі Оленки потемніли. Рука її хутко метнулась в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як тріснули постріли. Пилип, захрипівши, мішком впав додолу. Поліцаїв кулі нагнали в сінях.
Запанувала тиша. Дід і Оленка стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Дід перший отямився, зітхнув. Занепокоєно сказав:
— До лісу. Негайно.
Надворі пролунали крики. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті в зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.
— Пізно, — сказала Оленка.
— Не пізно, — заперечив дід. — В тебе є автомат?
— Є…
— Дай сюди! Я їх затримаю. А ти біжи. Заховаєшся в гущавині — не доженуть! Біжи, дочко!
— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю! Як же я?
— Не час плакати, — крикнув дід Василь. — Мені вже давно пора в дорогу! Дай сюди автомат! Біжи!
Він виштовхнув її через задні двері в кущі барбарису. Звідти недалеко посадка, густий ліс. Майнула над парканом руса коса, востаннє сяйнули голубі очі.
Він хвацько, ніби згадавши юність, кинувся до ґанку, визирнув надвір. Німці вже бігли подвір’ям. Побачили діда, закричали:
— Партизан! Здавайся!
Цьвохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі тирнув по зелених постатях. Передній німець впав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.
Як все швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.
Усміхнувся. Не треба мудрувати перед останнім часом. Просто, ясно. Все просто. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. В найважчий час. Міг би більше — не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…
Постаті оббігали поза парканом, поза посадкою, підлазили з інших боків. Аби лише Оленку не помітили. Аби лише вона врятувалась!
— Підпалюй хату, — почулися голоси поліцаїв. — Швидко з вогню вискочить! Не витерпить, як припече!
Він усміхнувся спраглими устами. О бідолахи! Ви все міряєте на свій лад. Ви розцінюєте волю людську своєю мізерною волею…
Дід Василь приставив драбину на горище, поліз. З-під стріхи вже курився димок. Знадвору чулися злорадні крики, регіт. Дід Василь вирвав кілька снопів з покрівлі. На горище ковзнув промінь сонця, дихнуло весняним вітром. Останнє вітання землі, життя…
Вогонь тріщить, охоплює всю покрівлю. Жар нестерпний. Та дід Василь не помічає його. Він відкинув геть автомат. Тепер не потрібна зброя людська. Зброя серця до речі…
Він згадав людей — знайомих і незнайомих, близьких і далеких. Нескінченним потоком пройшли вони перед його очима, перед внутрішнім зором за одну мить. Багато прикростей і добра, злоби і ніжності, люті і сердечності хлюпало з океану життєвого через його борт! Він відкидає все погане, він всім друзям, братам посилає своє серце, яке знає любов…
Вже тріщало волосся, нестерпний біль палив обличчя, забивало подих. А думка вирувала, не здавалася, прагнула вгору, до неба, до сонця.
О слуги темряви! Ви думаєте, що знищуєте мене чи інших братів моїх? Ні, ви нашими смертями посилюєте незримий вогонь правди. Кожен спалений, вбитий борець за правду приєднується до того вічного вогню, який невмирущий, додаючи до нього пломінь свого серця. Той вселенський вогонь наснажує нові душі, вони прийдуть у світ і не зупиняться доти, доки не розвіють тьми.
Біснуйся, пітьма! Це не допоможе тобі! Кожною підлістю, кожним кроком своїм, кожним спалахом злоби ти наближаєш свій ганебний кінець, ти наближаєш торжество Світла! Вогонь Правди не знищити, як світ, як буття, як небо!..
А Оленка пручалася на узліссі в руках німецьких солдатів. По щоках її текли сльози. Та не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала. Вона неодступно дивилася на село, де бушувало багаття…
«Діду, дідусю! Ти і вмираєш так, як жив! Я теж зустріну свій смертний час, як ти! Не схилюся перед катами!»
Німці ґерґотали щось, штовхали її, кудись вели. А вона не могла одвести погляду від багряної квітки над селом. І їй здавалося, що вона бачить в тому полум’ї торжествуючий, бунтарський, безсмертний дух діда Василя…
Мелодія восьма
ВИР
ГОЛГОФА
Пливе, пливе кривава ріка…
Не видно їй кінця-краю, не видно берегів. Чад стелиться над страхітливим виром, палюче полум’я клубочиться до небес, застилає зоряну далеч непроникливою коричневою запоною.
Люди, планета в небезпеці!
Люди, де ви? Хіба не бачите — новий потоп заливає ваші села і міста, вашу кохану планету? Люди, єднайтеся, розбийте чорний фронт, щоб для дітей проглянуло небо, щоб для квітів заясніло сонце…
Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче і несила терпіти нелюдські тортури. Наближається така грань, де кінчається міра страждання.
Оленка важко розплющує очі. Крізь червоний туман дивиться на своїх мучителів. Що вони ще придумають? Що вигадають?
Солдат з низьким дегенеративним чолом помітив, що вона відкрила очі, зрадів. Налив собі в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розпечені металеві знаряддя. Хрипко сказав:
— Ніколи б не подумав, що дівчисько видержить мою руку! Справжній мужчина! Хвалю! Ну що — попрацюємо ще, чи скажеш?
— Що сказати? — шепоче Оленка.
— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати всієї процедури. Пожалкуєш!..
Оленка заплющує очі, всміхається сама собі. «Які вони смішні, які жалюгідні, прислужники тьми! Нічого не придумали за тисячоліття «пошуків», крім мук і тортур. Нічого, крім голгофи! Вже все було… Був Кампанелла, був Бруно, Галілей, були мільйони незламних бійців! Вони прокладали стежку серед кривавого виру, вони лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, тільки злобу свою умножиш, а в ній потонеш сам…»
Тріщить шкіра. А болю нема. Нема! Вона вже піднялася над собою! Вона вже дивиться на своє тіло збоку! Їй не страшна ніяка земна сила. Вона вільна — і полетить, куди схоче…
Кат кинув з люттю розжарені щипці в огонь, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витирав вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.
— Диявол якийсь, — пробубонів він. — Вони, ці совєтські, ніби не з нервів зроблені…
В підвал, низько згинаючись, ввійшов офіцер. Недбало глянув на ката, довго дивився на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Офіцер одвернувся, сухорляве обличчя його тіпнулося гримасою.
— Що нового?
— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить,
— Ви погано старалися, — сухо сказав офіцер.
— Все, що міг, — розвів руками низьколобий. — Я не бог. Але ви поганої думки про мої здібності!.. Вже з колоди можна було б щось випалити. А вона — як мертва!