Офіцер жовчно хмикнув. Глухо пробурмотів:
— Дилетантська компіляція з уявлень світових шизофреніків, проповідників загального братерства! Нереально, смішно, наївно! Нема у вашому світі сили, нема влади, нема виключності особи! Ваш «новий світ» — світ химер, світ нереальності!
В землянці стояла тиша. Надто різким був контраст між романтикою розповіді і отруйною ненавистю ворога, щоб можна було одразу зреагувати. Щелепи Васі заходили під шкірою. Очі потемніли. Микола посміхнувся, торкнувся ласкаво руки хлопця.
— Не звертайте уваги. Хай несе лють в собі… Йому ж буде гірше. Я розповім далі. Ще говорив нам вихователь про нескінченність еволюції, про незнищимість всього сущого в просторі і в нас самих. І найголовніша думка: ти єдиний господар свого майбутнього. Ти сам куєш свою долю. Твої думки — прекрасні чи підступні, ясні чи темні, нікчемні чи величні — тчуть тканину індивідуальності. Очистити людину від негідного, підняти її до висот прекрасного не можна збоку, а лише зсередини, власними силами. Завдання ж учителів та друзів — допомогти в тих зусиллях. Адже хлібороб не втручається в надра зерна, а лише створює для нього найкращі умови — оре землю, поливає, удобрює…
А на завершення бесіди вихователь казав:
— Запам’ятайте також основні якості творця Нового Світу. Перше — постійність прагнення. Друге — здібність вміщення, а не заперечення. Це ясно кожному. Треба не заперечувати, а зрозуміти співбесідника, і якщо він неправий, протиставити його твердженню істинніше твердження. Далі — уміння трудитись, творити. Бо, живучи в світі, ти без упину користуєшся чимось, уже створеним до тебе. Ти ж повинен умножати багатство, дане тобі, як матеріальне, так і духовне. І не з почуття якогось утилітарного боргу, а тому, що саме життя є безупинна творчість, а зупинка в труді — є смерть, розкладення. Треба це усвідомити серцем. Хай у вас буде бажання допомагати іншим без упереджень і привласнень. Творячи щось, не вважайте це своїм. І взагалі відмовляйтесь від власності, але приймайте на збереження плоди інших. Ви — господарі Всесвіту. Все ваше. І нічого нема вашого. Вмістіть ці протилежності, поєднайте їх гармонійно і тоді ви підете в безмежжя легко і радісно. Виженіть назавжди страх, і коли наступить пітьма — а пітьма протидіє борцям у всіх світах — то зберігайте бадьорість і мужність. Чатуйте серед пітьми! Ось девіз вам на безмежну дорогу!
— Виженіть також марновір’я, сумнів. Все дозволено, все можна, все здійсненно! І останнє — рішучість! Хай буде ваша рішучість відстоювати світло до останньої межі! Не доки зручно і приємно, не доки радісно і урочисто, забезпечено, тепло… Наша рішучість — до безмежжя! Таку рішучість неможливо знищити…
А потім ми полетіли. У нас був літаючий апарат — зручний, тихий, безшумний. Тоді не було гримлячих апаратів, як тепер, що вивергають в повітря отруйні гази, руйнують психіку, виснажують надра планети. Це був широкий літаючий майданчик з стільцями, які могли розкладатися в ліжка. Рухався пристрій магнітною тягою. Наша наука глибоко проникла в суть магнетизму і гравітації, знайшла єдину формулу первісної енергії чи праматерії. Все змикалося в єдиному полі, в недиференційованій субстанції Світобудови. Але якими кострубатими здаються мої визначення. І не дивно, бо важко передати на мову сучасності досягнення майбутнього. Але я не хочу зупинятися на техніці. Лише відзначу, що тоді не виробляли жодної зайвої машини. Лише найнеобхідніше. Лише такий пристрій, який не пошкодить природі, людям, запасам енергії для майбутнього, який викликається економією сил і суворою необхідністю…
О, яка дивовижна зміна психіки людей! Тепер ми громадимо міста, а в Новому Світі взагалі міста зникли. Люди рівномірно розселилися по планеті, понад ріками, озерами, каналами, морями. Всі жили в дружбі з природою, інколи іронічно згадуючи безумство своїх предків, які ув’язнювали себе в бетонних та кам’яних клітках на десятки і сотні поверхів угору, заливали живу землю асфальтом, дихали випарами мільйонів машин та людей, з’єднаних на невеликій площі, перетворюючись на гурт мурашок, нездатних усвідомити свою справжню дорогу сина Великої Матері — Природи…
Наука сягнула в дивовижні глибини матерії, психіки, живої клітини. Люди оволоділи передачею думки на відстань. Близькі друзі чи закохані могли вільно єднатися без апаратів. Всі інші мали невеликі портативні передавачі, які носили при собі. Отже, в найглухішому місці людина не відчувала себе самотньою. Живучи в тундрі чи в горах, ми могли викликати культурні центри і читати будь-яку книгу, дивитися будь-яку подію, розмовляти з ким-завгодно. І все це без складної системи сучасного зв’язку…
Ми пролітали над горами, над лісами, над полями. Взяли курс на схід. В небі сяяло сонце. Воно недавно зійшло. Де-не-де пливли хмаринки. Магнітоліт пропливав над полонинами, там паслася худоба. Люди, побачивши наш апарат, привітно махали руками, кричали:
— Щасливої путі, мандрівники! Добрих пригод і знання!
Ми відповідали тим же.
Ми пролітали над Україною, Росією, Казахстаном, Алтаєм. Опускалися в багатьох місцях, розмовляли з творцями, ученими, садівниками, художниками, вчителями, бували в інших школах.
Люди в Новому Світі не жили просто так. Не жили тому, що, мовляв, народилися на цей світ і треба якось прожити. «Проживання», це фактично деградація, омертвіння. Людина не повинна просто жити, а підносити себе, вирощувати квіти свого серця і розуму. Кожен з нас вважав себе часткою вселенського організму і ніс на собі відповідальність за все ціле. Зникло колишнє роз’єднання — національне, расове, релігійне. Розмежовування громад-комун визначалося лише географічними, економічними та господарськими ознаками…
— Зажди, зажди, командир, — озвався мовчазний партизан Карпо Сорока, який слухав, заплющивши очі і наморщивши лоб. — Як же це, не розберу! Не було, знацця, ні українців, ні французів, ні поляків? Всі під одну гребінку?
— Ні, — усміхнувся Микола. — Ти не так зрозумів, Карпо. Були, звичайно, і нації, і різні мови, і неповторна культура кожного народу. Етнографічні межі стиралися, але залишалося безліч ознак, які поряд з ознаками загальнолюдськими визначали в особі приналежність до певної нації чи раси. І нічого дивного тут нема. Бо людство являє собою прекрасний вінок, букет квітів. Кожна квітка-народ дає букету свій неповторний аромат, барви, візерунок.
Та це було ясно кожному тоді, в Новому Світі. Уніфікація привела б до духовного і фізичного зубожіння людства, до виродження. Ліквідація національної особливості, неповторності припинить всяку еволюцію, розвиток, творчість. Краса — в розмаїтості, в мінливості, в пошуках єдності через багатобарвність.
Без розмаїтих квітів нема букета. Без грандіозного досвіду безлічі народів та націй не було б сучасного людства. Кожна нація, кожен народ вливає до спільної скарбниці людства свій неповторний нектар, дає оригінальний синтез вселенських здобутків. І все це не в ім’я своє, свого народу, сім’ї, нації чи раси, а в ім’я еволюції людства Землі, Сонця, всього Безмежжя. Так, пора і нам мислити категоріями Космосу.
Бо лише прикладаючи мірки Безмежжя до своїх вчинків, до свого життя, ми по-справжньому визначимо масштаби нашого горя чи радощів, досягнень і торжеств, здійснень і мрій!
Це важливе питання, яке ти поставив, Карпо. Але воно надзвичайно тонке. Воно, як двосічний меч! Справді, досить кинути погляд назад, в історію, щоб зрозуміти всю нікчемність боротьби за возвеличення, чи відокремленість, чи неповторність тієї чи іншої нації, раси, групи народів В потоці еволюції пропливло безліч рас, народів, племен. Де їхня «неповторність»? Вони зникли, давши свої ознаки, свої елементи, свої традиції, свої темні чи світлі сторони, звички, свою жагу чи пасивність наступним народам, расам, тобто нам.
Справді, хто я буду в очах жителя іншої планети? Українець чи індус? Англієць чи негр? Ні, я буду житель Землі. Ба, навіть сином Сонця я буду в їхніх очах. І не матиме значення, яка в мене шкіра, скільки очей, скільки пальців на руках. Вони, ті далекі брати, будуть дивитися на промені духу мого, на політ думки моєї, на творчість мою.
Хто прямує в безмежжя — з ним і буде! А хто йде до егоїстичного власницького курника, з курми й сідалом і залишиться. Першим — нові і нові тайни буття, грандіозні відкриття, єднання з величними цивілізаціями Космосу, невпинний прогрес, а другим — чад і морок, злоба і руйнація, дрижання за нікчемне життя чи майно…
Марія підкинула поліно в грубку. Розчулено сказала:
— Як чудово, Миколо. Скоріше б кінець війні. Я стану вчителькою, наближатиму з учнями своїми Новий Світ, який ви бачили…
Микола помовчав. Ніжно дивився на неї, на її чорні палаючі очі, на рум’яні щоки. Це правда. Вона здійснить свою мрію. Доб’ється… Вона довела це в житті…
— Далі, далі, командир, — тихо попросив Вася. — Про таке все життя буду слухати…
— А будувати Новий Світ хто буде? Дядя? — єхидно запитав Стецюк.
Партизани засміялися. В землянці утворилася атмосфера ясності та дружби Микола відчув це, радів. І вів далі натхненну розповідь:
— Всього не охопиш. Знаю лише одне — життя в тому світі було святом. Чистою і високою стала любов, міцною сім’я, людяними — всі дії жителів планети. Поняття Матері та Материнства були священними. Ніхто не був ображений. Ніхто не був обійдений. Кожен міг прикласти свої здібності, прагнення, вміння, бо перед кожним стояла Безмежність. Були небезпеки походів і польотів, були трагедії ризикованих дослідів та подвигів, але ті небезпеки ще сильніше приваблювали романтичні серця до величних здійснень в ім’я майбуття.
Ми побували з друзями в горах Алтаю, в Гімалаях, в Китаї, на островах Океанії, в Південній Америці, в Європі. Ми познайомилися з діяльністю астрономічних обсерваторій, з дивовижними роботами учених, які вивчали проблеми психіки та її зв’язку з енергіями космосу, з творчістю художників та садоводів, моряків, рибалок, металургів та будівників нових Громад. Це була прекрасна мандрівка, чудовий урок. Учні бачили все, що потрібно. Вони наочно переконувалися у величі нашої цивілізації, у життєвості нашої моралі і етики…
Так було довго. Дуже довго.
Та одного разу я вийшов на прогулянку, в гори. Дихав чистим гірським повітрям. З гори видно було вогні кількох шкіл-комун, чути пісні на полонинах. Вечоріло. Зорі засівали простори неба. Я задумався. Щось бентежило мене. В грудях і голові відчулися пронизливі болі. Неясні спогади хвилювали мозок.
І тут вдарила блискавиця. Засліпила мене. В голові потемніло. Я захитався. Впав.
І відчув себе розчавленим, розбитим, нікчемним. Я розплющив очі. В обличчя віяв холодний, пронизливий вітер. Хлюпала хвиля дніпровська. Я лежав на морозному піску, мов роздушений черв’як, а біля мене стояв дивний юнак. Він сумно дивився на мене. Я очманіло мовчав.
— Пора, — сказав він. — Ти досить бачив. Тепер я йду.
Я застогнав, простягнув руку до нього.
— Зажди. Не кидай мене.
— Не можна. Життя є життя. Досить видінь. Іди в життя. Змагайся, здобувай право на Новий Світ.
— Ще хвилинку. Одну хвилинку. Я загину без тебе…
— Ти не загинеш. Тобі ще належить багато здійснити…
Він відступив. Я з останніх сил кинувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Я заплющив очі. А коли відкрив — то на березі нікого не було. Лише пітьма, холодний пісок, чорний Дніпро… і я, поранений, напівпритомний…
НОВІ НАДІЇ
Микола мовчав. Мовчали й бійці. Навіть офіцер вже не морщився іронічно, задумався про щось.
З отвору проникало світло світанку. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилась перша, вискочила надвір, потім заглянула в землянку.
— Серьожа вертається. І з ним — ще хтось…
Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами впевнено йшов Сергій — в теплому бушлаті, з автоматом на грудях. Його прозорі, ясні очі сяяли радістю. Поряд з ним крокував присадкуватий чорнявий хлопець, сторожко оглядав незнайомих партизанів.
Сергій і хлопець зупинились. Привітались. Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:
— Ну як?
— Знайшов. З самим Агрономом говорив. Оце — представник. Розвідник їхній. Сашко…
Микола потиснув руку Сашку, сказав:
— Тоді не будемо ждати довго. Ведіть нас до своїх…
— Ні, — похитав головою Сергій. — Ситуація не дозволяє одразу. Вони перебазуються на інше місце. Спокійніше. Там, біля Зеленьок, зараз лютують карателі. Спалили в хаті старосту, Василя Горенка. Добрий був дідуган, допомагав партизанам. А тепер пропало… В разі потреби ми пришлемо зв’язківця. А поки що заберемо вашого офіцера. Може, знадобиться. А потім одправимо на Велику землю. Скоро має бути літак…
Микола діяв далі, ніби в тумані. Він писав листа Агроному, передавав деякі захоплені документи. А в свідомості невідступно стояв образ діда Василя. Полум’я затуляло його обличчя, тріщало волосся, горіло вбрання, а з вогню долинали мужні слова: «Справжня людина вмирає в дорозі!»
З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.
— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Миколу.
— Одправимо в тил, — спокійно сказав той.
Офіцер отетеріло поглянув на командира, на бійців.
Ті зловтішно посміхались.
— Який тил?..
— Радянський, — твердо сказав Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть…
Офіцер, блідий від непевності і хвилювання, рушив по лісовій стежині. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами беріз. І раптом Микола не витерпів, гукнув:
— Одну хвилинку. Сашко, зачекайте…
Партизан і офіцер зупинились. Микола, розбризкуючи талий сніг, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:
— Гер офіцер, ви всю зиму жили з нами. Ви говорили зі мною. І не впізнали мене. Може, хоч тепер впізнаєте. Придивіться…
Офіцер зачудовано зиркнув на бородате худе обличчя, на глибокі, пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.
— Не розумію вас…
— Невже не пізнаєте, пане «музикознавець»?
Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув на очі Миколи. Зіщулився в передчутті чогось жахливого. Пробурмотів:
— Не може бути… Ви ж… розстріляні…
Сашко здивовано питав:
— Ви знаєте його, товаришу Артист?
— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну як, впізнали?
— Не вірю, — прошепотів офіцер. — Ви мертвий…
— Ні, не мертвий. Я вічно живий, — твердо сказав Микола. — І той світ, про який ви чули, побудую. А не я — мої брати, яких ніяка сила, ніяка злоба не знищить!..
— Чому ж ви мене… не розстріляли? — пролунало ледь чутне запитання. — Я не розумію вас, жителів дивного світу…
— Чому не розстріляли? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, представник «нової раси»! Ви так нічого й не зрозуміли в нас. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте хоч тепер, що наш народ — месник, а не кат! Ми солдати, а не м’ясники… А тепер — ідіть!
І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.
Мелодія сьома
ПОЛУМ’Я
В КІЛЬЦІ
Весна.
В небі пливе місяць. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою майже нечутним голосом. Місячний промінь пронизує віття, його срібні краплі падають крізь стовбури дерев на землю, дзвенять дзвіночками в повітрі, виграють чудову мелодію.
Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано слухає співи природи. Миколо, мій друже! Був би ти поряд — разом слухали б ми чудову симфонію пробудження землі. Та що я кажу? Хіба ти не зі мною? Хіба не чую я твій голос щоночі, щодня?
Хіба мій подих — не твій, мій зір — не твоє бачення світу? Хіба моя рука, що стріляє у ворога, — не твоя караюча рука?
На тлі зоряного неба вимальовується силует коханого… його натхненне обличчя, його блискучі очі…
Миколо… Зі мною твоє серце, твоя любов… А вони ж безсмертні.