— Це в тебе ілюзії, — гарячився Євген. — Ти всунув носа в свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним. Ти вивчаєш лише плин ріки, яка вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не зробила людина, що б не створила, найпрекрасніше, найміцніше, і сама вона — ба навіть планета, зірки, галактики — все зникне. Все є лише вияв певного ритму, невидимого ритму існування. Це ясно показує, що матеріальна культура, і духовна, і їх краса — не самоціль. Тимчасове, плинне не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не в утворі. Мета — безмежна. А життя, досягнення — лише віхи нашої безмежної дороги. Коли людина збагне цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня — естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, які залишили нам, як ми залишимо майбутнім потомкам, вість про свої шукання, невдачі і знахідки!..
— Ціла лекція, — проскрипів Роман. — Ти приспиш гостей, Євгене! Прості речі ти робиш складними. Все просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми замінюємо їх іншими. Потім — ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні категорії. Але всі твої конструкції нежиттєві. Вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енергію, відкривають частки. А ти — «космічне яйце», безмежність, пришельці!..
— А мені подобається, — замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. — Яйце… Пробивання яйця. Ми ж весь час це робимо! Відкриття нового — це пробивання яйця! Хіба не так, друзі?
Дівчина сплеснула руками. Всі засміялися. Вася поправив окуляри, знову звично ткнув пальцем Євгену в груди.
— Ти лаєш машини, хоч і користуєшся ними. Ти кажеш про Всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має дуже обмежені органи почуття!..
— Дуже дивно, — розвів руками Євген, — що все розвивається, а людині відмовлено в цьому. Вважається, що вона залишиться незмінною споконвіку.
— А техніка! — наполягав Вася. — Техніка допоможе людині, продовжить її зусилля в безмежність!
— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. В шкаралупі з могутньої армії технічних виродків. Це — нееволюційно! Обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалось! Отже, для людини лише дві дороги — або вічний розвиток до Всебуття, або смерть!
— А як ти мислиш собі вічний розвиток?
— Ти занадто багато хочеш! Це справа тисячоліть майбутнього розвитку пізнання!
— А ти не викручуйся, не викручуйся!..
Роман схилився до Оксани, зашепотів:
— Вам подобається суперечка?
— Я втомилася, — заплющила очі Оксана. — І нічого не розумію.
— Базікання, — згодився Роман довірливо. — Давайте я вас проведу додому, хай сперечаються…
Вони тихо вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. Гамір вулиці, п’янке повітря липня прояснили трохи свідомість Оксани. Вона йшла по Володимирській поряд з Романом, мовчала, глибоко вдихала пахощі дерев. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:
— Чудова пара!
— Так ви скрипачка? — запитав Роман.
— Угу.
— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. З своїми химерами. У нас є скрипка. Дідівська.
Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. А Євген не запитав нічого, не запропонував грати. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Егоїст!
— Ви коли-небудь заграєте… для мене?
Роман довірливо схилився до неї, заглянув у очі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії. По щоці покотився рум’янець.
— Заграю, — просто сказала вона.
Вулиця хвилями котилася перед її очима, хиталися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здавалися мудрствуванням, одірваним від реального. Як легко, як радісно! Хочеться летіти, хочеться грати, співати і бути щасливою!
А Роман знадливо шепотів:
— Я проти ускладнень. Проти філософствування. Життя чудове. Життя — насолода. Життя — квітка, яка одцвітає. Хапай її, нюхай. Милуйся. Життя — мелодія. Слухай її. Життя — як пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає! Невловима мить чарів кохання. Блискавиця відчуття. Ефемера, яку треба спіймати, бо через мить вона зникне!
Оксані здавалося, що його слова обплутують її незримою блискучою павутиною. Заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Колихай, заколисуй! Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка! Щось в глибині серця протестувало, застерігало, але той протест був слабким, ледь чутним. Бажання легкості, доступності, простоти звучало органом, вривалося в тіло,
бентежило. Майнув у свідомості Євген. Його похмуре обличчя. І одразу ж пропав. Що їй Євген?
Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.
— Отут я живу. Скоро обіцяли дати нову квартиру…
Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романа здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Серце Оксани застукало. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла, прислухалася до нового, нечуваного. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана одсахнулася, притулилася до стіни.
— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано. Я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?
Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася по східцях. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледве чутне:
— Я прийду, Романе…
ОДИН
Гості розійшлися. І лише тоді Євген отямився. Оксани не було.
Він кинувся до матері. Вона злякалася.
— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема…
— Де Оксана?
— Яка Оксана?
— Дівчина, з якою я прийшов?
— Хіба я стережу твоїх дівчат!
Домробітниця Клава сердито бовкнула:
— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там кричали…
Роман! Роман? Чому він? Чому вона пішла з ним? Незрозуміло!
— Нічого страшного нема, — проспівала мати. — Дівчина втомилася. Роман провів її. Чого ти переживаєш? Сам винен. Залишив її саму. Дискусію розвів!
Євген вискочив з квартири, вибіг на сходи.
Роман підіймався по сходах, насвистував пісеньку. Він побачив брата, підморгнув.
— Переживаєш? Не переживай, я одвів кралю додому. Спати захотіла!
Євген зупинився проти Романа, крикнув:
— Ти… неетична скотина! Ось хто ти!
— Е-е, хлопче! — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру, сусіди почують…
— Хай чують, хай знають! А я не хочу більше з тобою говорити!
— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке зробив? Ти захопився дискусією, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба ти б так не зробив?
Євген, одвернувшись, мовчав.
— І потім, — вів далі Роман, — ти її не купив на базарі. Вона вільна дівчина і може собою розпоряджатись, як хоче. От. А тепер я йду спати. А ти, як хочеш, можеш іти до неї!
Євген сплюнув на сходи і побіг вниз. Хряпнув дверима. Обурено закрокував вниз, по Толстого. Сів на тролейбус: доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість. Злість на себе, на Романа, на Оксану.
Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір. Їй стало скучно. Їй чужі такі думки. Ну що ж, силою милий не будеш. Любові не нав’яжеш. Хай буде, як вона хоче. Як вона бажає…
Але чому так болить серце? Чому воно так плаче? Що з тобою, серце?
Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі бігав по алеях і не міг заспокоїти свого ображеного серця…
НІЧ
Вони знову разом.
Позаду — хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Оксану назустріч невблаганності. І вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.
Викликала в пам’яті образ Євгена, а він покривався туманом, відходив у небуття.
Картала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але ті думки були скоротечними, невагомими, безсилими.
Намагалася осмислити своє нове знайомство, передбачити наслідки, а натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гарячий.
Він переслідував. Він манив, як магніт. Губи бажали ще і ще з того жагучого відчуття. Вона летіла, прагнула назустріч йому.
Вони прийшли до якихось знайомих. Там було ще дві пари. Оксана познайомилась з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого — стрижені дівчата з нафарбованими віями, банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Яке це має значення?
Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксані, купав ЇТ в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.
Крутився магнітофон, лунали звуки фокстротів, танго, чарльстонів. Яке це мало значення, що Оксані не до серця такі мелодії. Під ту мелодію можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, можна відчувати жар, що випромінюється від нього.
Оксана пила коньяк, вино, усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. Пусте, пусте. Аби скоріше разом, аби припливти до жаданого берега тайни.
Потім хлопці і дівчата розійшлися. Роман з Оксаною залишилися вдвох. Настала тиша.
В кімнаті було пусто. Порожні пляшки на столі, об’їдки, забруднена скатертина. І вони. І гуркіт трамваїв за вікном.
Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти.
— А де ж… інші?
— Вони пішли.
— А господиня?
— Її нема.
— А ми…
— А ми… разом…
Він встав, повільно… дуже повільно наблизився до неї… взяв за руку.
— Ми завжди будемо разом… любов моя… вічна моя… радість моя…
Вона заплющила очі, прошепотіла:
— Ще… ще… говори…
Він підняв її з стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло чорним вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала.
Він підняв її на руки, поніс.
— Неси, неси. Цілуй мене. Пригортай мене! Я твоя, я навіки твоя!
Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирала приємно обняли її. Спати, спати…
Він скидає з неї сукню, панчохи. Що він робить? Для чого? Так… не можна… Так непристойно…
Вона щось хотіла сказати, заперечити… але тіло не слухалося, руки повисли, як зламане віття.
Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди, стогнав, рвав на ній сорочку.
— Зажди, зажди…
Вона щось бурмотіла, опиралася. Та, ніби обвал з гір, котилася вниз, вниз, до неймовірного. Болем проймає тіло. Блискавиця освітлює на мить свідомість. Оксана жахається, протестує. І нічого не може зробити! Нічого!
Тіло безвладне. Тіло не належить їй! Воно розтерзане, змучене, принижене.
Таке відчуття панувало лише якусь хвилю. І відкотилося в далину. Безладно майнули думки: Марія… пришелець… Євген… його сині дитячі очі… сині чи сірі… Чому Євген? Чому пришелець? Де вона? Що з нею?
Щось давило її, тисло. Важко було дихати.
Потім стало легше.
Вона розплющила очі.
Роман стояв біля ліжка, хутко одягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася. Вона роздягнута…
— Де я? Що зі мною? — простогнала вона.
Він кинувся до неї, припав вустами до руки, поцілував.
— Ти зі мною, голубко, — ніжно прошепотів він. — Завжди будеш зі мною. Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?
Темрява застилала очі Оксани. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею сталося, як вона могла? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім… пустота… і огида… Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?
Вологі руки Романа… липкі вуста, винний дух… осквернене тіло…
Ніч, ніч… Що ти наробила?
Мелодія четверта
ГОРЕ І РАДІСТЬ
ГОРЕ
— Оксано! Оксано! Зачекайте… Ви чуєте? Оксано… Здрастуйте…
— Здрастуйте, Євгене…
— Оксано… Я вже кілька днів хочу побачити вас… і не можу. Дома вас не застану, до нас ви не заходите. Тоді вийшло не зовсім гаразд…
— Не треба, Євгене…
— Ні, ні. То я винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично. Пробачте мене, Оксано…
— Євгене, невже ви…
— Оксано, не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я зустрів вас. Дуже дивно. Так ніби ясніше стало надворі…
— Мовчіть, Євгене…
— Ні, дайте мені сказати. Я багато передумав. Я був несміливим. Думав, що це негарно — відкривати серце своє коханій дівчині. А тепер знаю — це прекрасно. Квітка відкривається сонцю, вона його любить… бо сонце дає їй радість і любов…
— Що ви говорите, Євгене? Як я можу це слухати?..
— Оксано, хіба я кажу погане? Та у вас обличчя змарніле… Чому? І в очах сум. Оксано, може, у вас щось не гаразд? Може, в чомусь є потреба? Я допоможу. Я розраю. Скажіть мені, що у вас трапилось?..
— Євгене… Мені боляче говорити вам… я думала, що він сказав…
— Хто він? Про що?
— Роман. Ваш брат…
— Роман? Я не розумію… До чого тут мій брат? Хіба він бачив вас ці дні?..
— Євгене… як мені тяжко! Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось…
— Як? Заждіть… Що значить… одружуємось… А як же я?
— Ви? Євгене, я не можу… ви мене мучите…
— Оксано… ви жартуєте! Це нехороший жарт. Ну скажіть, що ви пожартували. Оксано!
— Ні, не жартую, друже… не жартую. І досить! До сить про це!
— Заждіть. Ще хвилинку. Як же так? Роман… хіба він любить вас? Адже це я вас… побачив… Пробачте, що я кажу! Пробачте! Я розумію, вас не можна не полю бити… Але Роман… Оксано, а ви… невже ви любите його?..
— Євгене, не питайте мене… Навіщо такі муки? Я належу йому… вам досить цього…
— Ви… належите… Оксано… я не розумію… Хіба ви річ?
— Як? Як ви сказали? Річ…
— Я образив вас? Пробачте, Оксано… Мені боляче, що ви сказали так. Ви не можете належати нікому. Ви вільна… Краса вільна… Вона належить тому, хто любить Її… і нікому… Але слово сказано… Я розумію. Так просто…
— Євгене…
— Я не знав, що це так просто…
— Євгене… ви нічого не знаєте…
— Оксано… Я не буду… Мені боляче. Темно в очах. Пробачте, я піду…
— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене…
— Я зрозумів, Оксано. Я смішний… Я наївний… Хіба таких, як я, люблять? Над такими регочуть… Прощайте, Оксано…
— Зачекайте, Євгене… Євгене… Євгене-е-е…
ПЛАЧ СЕРЦЯ
Оксано, що ти зробила?
Плачуть дерева, плаче Дніпро, плаче небо, загорнувшись у сіру пелену хмар.
Жалібно стогнуть гудки пароплавів. Сумно шепоче віття каштанів. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.
Оксано, що ти наробила?
Весь світ оповився жалобою. І не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вийде з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме радісна мелодія в новонароджених барвах світанків.
Ніч у душі.
Оксано, серце моє… Чому ти це зробила?
Я до тебе хотів принести своє кохання… як скарб найцінніший, як чашу найдорожчу, що належить тільки тобі… тільки тобі…
Скарб лежить в пилюці, затоптаний і розчавлений… чаша розлите, пуста. І груди мої, ніби пустка, покинута давно людьми. Нема нікого там, скриплять під вітром двері, виє в комині хтось незримий, хтось жахливий…
Оксано… Життя моє… Я ж хотів повести тебе у чудовий сад моїх мрій. У сад Кохання. Я гадав, що ти знаєш про нього, мрієш про нього або хоч передчуваєш його… Оксано, хіба то любов… те, що ти сказала? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, неповторна, осяйна… ти належиш йому… А могла б належати Безмежності… Я б повів тебе по стежині нечуваних мрій, показав би небачені скарби. І ти б належала тим скарбам, а вони — тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця?!
Ти належиш йому?
Це неправда! Очі твої належать небу нескінченному, полум’яно-блакитному, щоки твої і вуста — степовому світанку, чоло твоє — цнотливим хмаринам літнього дня, коси — безмежним ланам пшениці і жита…