А руки твої! Пальці тремтливі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанням чутливих струн. Не слухачам, що в залі ловлять жадібно сумні і веселі, трагедійні і пестливі акорди! Не їм! І не йому… не тому, хто цілуватиме їх, хто обніме їх, хто жадібно милуватиме їх! Ох, не йому!
Вони належать простору, струнам природи, мелодії радісної, кохаючої землі!
Груди твої належать життєдайним рівнинам і горам таємничим, суворим! Вони б сповнили твої груди жагою зростання і цвітіння, мудрістю плоду і завершення, нектаром безсмертя і таємниці…
Оксано, муко моя!
Я пішов би з тобою, я полетів би з тобою такими путями, якими може провести лише кохання, лише любов… Хіба ти не знала цього?
Ніщо не зупинить закоханих, сповнених полум’ям любові! Ми подали б самому Сонцю руки свої, назвали б сестрами найвіддаленіші зірки.
А ти пішла. Пішла заплутаним шляхом. У ніч…
Що ти хочеш знайти там?
Не знаю… Не бачу. Не чую…
Оксано, що ж робити мені? Скажи, що робити мені? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами? Як без тебе пройду по цій землі… по спустошених просторах, по збляклих полях, по садах, де пелюстки оббиті нещадним ураганом на землю?..
Я знаю як!
Забуду тебе. Викину з серця тебе. Думатиму про людей, про майбутнє, про атом і безмежність, про природу і далекі планети. Тільки не про тебе. Іди з ким хочеш, роби, що хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що я кажу? Що ти говориш, серце?
Оксано, Оксано, що ти зробила?..
РОЗДУМИ
(З щоденника Євгена)
…Скільки минуло з того часу, як я почув, що вона… А втім, що це я пишу? Хай іде… Все переклекотіло, перебушувало.
Здається, ніби вічність минула. І разом з тим — ніби одна мить. Пролетів ураган, прокотився наді мною… Тихо. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися в певний час?
Ні, ні…
Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.
Але я люблю її.
Щось в глибині іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується… Геть, нікчемо! Яке ганебне слово… Користується… користь…
Який би я був сам перед собою, якби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт!
Так, так. З надрів душі пливе всяка атавістична каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе. Та я не дамся тобі на підмову! Геть від мене, маро!
Вона вільна, вона має серце, вона вибирає свій шлях.
Хай іде, хай шукає…
Роман зупинив мене сьогодні. Намагався щось пояснити, довести.
Я спокійно дивився йому в очі. Чого йому треба?
— Ти щасливий? — запитав я.
Він мовчав. Дивився вбік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:
— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш в руки…
Я не захотів з ним розмовляти. Про що?
…Мама через знайомих «влаштувала» мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, про славу. Я твердо відмовився.
Чому?
По-перше, хоча б тому, що за мене потурбувалися, що мене привезли до «місця призначення» в колясці. Все’дно, що альпініста на вертольоті на Ельбрус. Хороший «спортсмен» буде з такого альпініста? По-друге, противно, гидко. А по-третє, не хочу я працювати так, як деякі. Мені хочеться нового, бурхливого, незвіданого!
Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. В тридцять років. Незабаром буде і доктором. Безумовно. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько. Про це ж знають його колеги, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не червоніє? В кого він вдався? Адже ми одних батьків діти. Одне виховання. І зовсім протилежні запити, бажання, погляди…
Дивно це. Незрозуміло. І тривожно. Віковічна легенда про двох братів, які протистоять один одному.
І в головному — він теж став на шляху. Він вкрав у мене її. Вкрав. Підло, низько, підступно…
Що це я пишу? Для чого? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову плаче, стогне, виливає свій жаль. Інколи думаю: може, я просто заздрю?
Ні. Я чесний перед собою, перед сумлінням своїм. І моя зневага до вчинків брата, до його духовного убожества — відбиток моїх поглядів.
Куди ж мені йти, куди прикласти руки, розум, серце?
Зустрів сьогодні Н. Один з колег Романа. Тільки не зрівняно чесніший від нього. Батько казав, що він надзвичайно здібний. Що руки в нього золоті. Що кожен експеримент проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, значить, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.
Ми з ним згадали мої іменини. Оповідання, яке я прочитав тоді. Н. сказав поблажливо:
— А ти знаєш, непогано. Цікаво. Але… як би тобі сказати… це своєрідне завихрення розуму. Гіпертрофація деяких уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень в безмежжя. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, ти населяєш його безліччю еволюцій. А по якому праву?
— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу. Я так хочу зрештою…
— Мало чого ти захочеш? Або подібні до тебе «філософи»…
Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядає і в його прозорих насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.
— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів. Всо в видимості. Все можна пізнати, моделювати. Ми — люди — випадковість. Закономірна випадковість. Порівняй себе чи мене — і Всесвіт. Ми — ніщо. Ефемери. Наш вік — шістдесят чи вісімдесят років — мить. Були, нема. Все, що ми створюємо — культура, наука, цивілізація, — міраж. Згадай минулі імперії, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, будівлі, храми, знання? Розвіяне вітрами, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій…
— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.
— Як — для чого? — здивувався Н. — Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер — повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, — я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…
— Для чого?
— Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.
Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах — маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя — це зовсім інше? Я запитав:
— Але ж це закінчиться?
— Ну то й що? — знизав він плечима. — Інші продовжать моє відчуття.
— Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…
Н. розсердився.
— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…
— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…
— Ось коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?
— Топити груби? — поцікавився я.
— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу програму. А то ми, справді, не можемо вискочити з колії, проробленої в минулі роки. А треба частіше вискакувати з цієї колії, шукати нову…
— От бач, все-таки й на тебе подіяло, — пожартував я. — А твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ…
— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.
Так, жартуючи, ми й розійшлися…
Сиджу самотній в кімнаті. Всі вже сплять. Тільки Клава, наша домробітниця, щось робить на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Хоч мама на неї і кричить, а вона не звертає уваги. Принципова…
У вікні, між каштанами, блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В такі хвилини особливо відчуваєш неправду таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.
Ні, ні, не лише у видимості Світобудова. Вона незміряна. Вона нескінченна. Вона глибинна. Космос — як неосяжний діамант з безліччю граней. Він міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуває його таємниці лише той, хто стверджує, хто сміливо визнає таємничу Безмежність. І не лише визнає, а й приймає її в серце…
Я заплющую очі. Намагаюсь охопити розумом неосяжний простір…
…Серед зірок, галактик, серед грандіозних мегасистем Безмірі пливе наша Земля. Наша планета. Кудись прямує, розвивається, живе, взаємодіє з Всесвітом.
З якою швидкістю? В якому ритмі? Хто скаже про це?
Ніхто.
Не знає ще наука, не може відповісти — що таке Час, що таке Простір.
Почуття очевидності, продовжені до безмежності, приводять нас до абсурду. Грандіозне покривало тайни накинуте на Світобудову. Справді, чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років у простір, наука розгортає перед нами нескінченні сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, і не бачить вражений розум ні початку, ні кінця еволюції Сущого! Як узгодити все це, як збагнути шлях людини серед гігантського лабіринту Буття?
Не простий це шлях.
З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця чи двісті разом з планетами і Сонцем навколо галактичного центра? Чи тисячі кілометрів разом з галактикою, чи ще більше з метагалактикою?
Йдучи далі, ми доходимо до неосяжних величин, за гранню яких речовина переходить в стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. Знову протиріччя, знову таємниця!
Невже ми безсилі пізнати Світобудову? Невже Н. і такі, як він, кажуть правду, стверджуючи обмеженість можливостей людини та її чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів? Невже ми присуджені вічно сидіти в світі форм, сковані ланцюгами міри, числа і ваги? Невже вогняний розум Людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна — володаря Часу, який з давніх-давен пожирає дітей своїх? Невже не знайдеться в нашому світі, не родиться з надрів Матері Геї Зевс-Прометей, який покінчить з сваволею підступного бога?
Наш розум підказує, а серце стверджує: так не буде! Вся історія планети, вся мільйоннорічна важка дорога живого світу до розумної істоти — лише перший крок на шляху великого пізнання. І жахливі труднощі того шляху, муки і битви за Істину — лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі Людини…
І чи не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра древніх мудреців в остаточну перемогу над Часом-Кроносом? Справді, цей міф стверджує, що Кронос лише до тих пір буде пожирати дітей своїх — тобто живих істот і все суще — доки вони не обдурять його. Доки не віддадуть йому замість живої істоти лише камінь, загорнутий в пелюшки. Тобто, обманливий світ форм, плинність його. А справжня людина — маленький Зевс — стане недосяжний для Кроноса, бо Людина стане над Часом, скине його з престолу Володаря Світу. Це й буде здійснення моєї фантастичної мрії, світу Всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої форми, оболонки, омолоджуватись, переходити з одного світу в інший, з одного виміру в інший, коли вони, справді, будуть господарями Безмежжя. Я знаю — це буде. Всі мислителі мріяли про цей чудовий час!
Песимісти ниють. Вони не бачать, звідки можна брати такі переконання, таку віру в торжество Розуму. Але ж все просто!
Адже не самотужки пробираємось ми в хащах буття? Адже не самотні в безмірі, серед неосяжного Космосу!
Вічність не лише попереду. Вона й позаду. Вона була, є й буде. Тільки подумати — вже минули незліченні еволюції в різних світах. Незліченні…
Виникали сонця, планети, розумні істоти. Вдосконалювались, переходили на вищі і вищі щаблі розвитку, боролися з хаосом, перемагали час. І, пізнавши закони єдності, сплітали свої зусилля в спільний ієрархічний ланцюг. Велике Кільце!
Велике Кільце — не химера, не мрія фантаста. Воно — велика реальність! Воно — основа еволюції, творчості, краси! Вогняні вихори думки, творчості не пропадають, не гинуть безслідно. Вони зберігаються в резервуарі простору. І той резервуар, та скарбниця Безмежжя готова відкрити свої дарунки сміливим синам Землі, якщо вони приєднують свої сили і знання до єдиної ріки Всесвіту. Коли вони вийдуть з свого космічного яйця, проб’ють шкаралупу роз’єднання!..
А з глибини свідомості пливе єхидне запитання… Воно хоче мати докази для таких стверджень. Воно хоче бачити пришельців з інших світів. Воно хоче говорити з ними…
Справді, можна поставити запитання: чому вони не доводять нам своє існування? Чому не з’являються перед людьми, не допомагають їм, не проголошують того, що досягли самі?..
Що ж, на таке запитання дуже проста відповідь. По-перше, вони, напевне, допомагали людям Землі, і дуже багато. Особливо в перших кроках. Спогади про це є в легендах, в релігійних переказах, в деяких залишках. По-друге, людина повинна сама переконатись в багатьох істинах. Інакше це не стане нашим знанням. Це буде позичене знання, взяте без праці. Уявити, що нам передаються скарби інших світів, на які ми ще не маємо права по рівню свідомості? Це страшно! Ми станемо маріонетками! Ми станемо паразитами іншопланетної скарбниці! А доля паразита — падіння і знищення. Будь-яка клітина тіла повинна бути активною, давати своєму тілу силу, вміння, енергію. А якщо ні — така клітина загниває. І викидається з організму.
Так і у Космосі. У всій Мегасистемі Буття. Я певен, я переконаний.
А зустріч? Ми, може, просто шукаємо не там, де слід. Ми націлюємо радіотелескопи на далекі зірки, планети, слухаємо простір… Ми хочемо бачити пришельців у незвичайному, в дивовижному, в неймовірному, в громі ракетних двигунів, в польотах «літаючих дисків», в космічних феноменах. А може, треба шукати не там. Або не лише там?..
— Може, успіх прийде, коли шукати в звичному, в найпростішому, в тому, що ми давно знаємо. В житті, в буденному…
Які чудові шляхи стоять перед пізнанням! Які захоплюючі відкриття належать здійснити нашому поколінню!..
Сьогодні був у інституті фізики. Говорили з хлопцями, потім, жартуючи, пішли до начальства. Саме жартуючи, А треба серйозно. Пропонували відкрити відділ вивчення взаємозв’язку ритміки, музики і людини, тварин, рослин.
Начальство посміялося, прогнало нас.
— Нам ніколи займатися прожектами, — повчально сказав професор Колотенко, сухорлявий, схожий на сокиру, вчений. Він заступник директора. — Хочете — пишіть фантастичні твори. А у нас — план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Ще гірше! Самодіяльність, безплановість. І взагалі — це не наш профіль. Це зв’язано з людиною. З живим світом. А в нас — фізика.
Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з живим світом?
Хлопці запропонували мені піти в інститут біофізики. Я вже розігнався був, а потім по дорозі зустрів старого знайомого, Юрка Бондаренка. Він учився в консерваторії, але закінчив раніше від мене на кілька років. Цікавий хлопець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся в рідне село, керує там клубом, піднімає культуру. Каже, що дуже цікаво. Пропонує поїхати в село мені. Я зацікавився його пропозицією. І розповів про свої думки… Про ритміку праці, про вплив музики, про досліди, які треба було б ставити з людьми, з рослинами. Справді, всім же відомо, що людям іти під марш веселіше, легше. Чому? Звідки береться енергія? Дехто скаже, що це самогіпноз. Але це не так. Певно, гармонійна енергійна музика збуджує в організмі, в просторі додаткові запаси енергії. Весь світ — ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати. Звичайно, ніхто не вимагатиме, щоб зараз над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж для початку можна провести експеримент в оранжереї, на невеликій дільниці. А потім і на полі. Виростити помідори, чи картоплю, чи яблука, чи жито, чи навіть курчат з музикою і без, а потім порівняти. Під мелодію Чайковського, Моцарта, Баха — і під сучасний західний джаз. Під чарльстон, твіст! І порівняти результати! Я певен — вони будуть разючі!