Клас вражено зашумів. Очі дітей загорілися вогнями хвилювання, радості, недовір’я. Таня випросталася, на якусь мить прислухалася до бурхливого потоку чогось потужного і сильного, яке змітало в її серці, в душі кору вчорашнього дня.
— Радістю пройдемо безодні, — прошепотіла дівчина.
— Радістю пройдемо безодні, — співали дерева за вікном, шепотіли трави, сміялося сонце.
Потім вона отямилася, кинулася до Марка. Усміхалася крізь сльози, протягуючи тремтячі руки до маленького зеленого ящичка.
— Скоріше, скоріше! Як він там у тебе?..
Марко радісно натиснув кнопку. Спалахнув невеликий матовий прямокутник голубим сяйвом. Почувся голос диктора:
— …ви бачите передачу з Сибірського космодрому. Космічний корабель «Марс-16», пілотований героєм-космонавтом Павлом Ковалем, щасливо повернувся з незвичайного польоту до планети Марс…
На екрані телевізора з’явилася постать молодого хлопця — диктора. Потім зникла, а натомість перед глядачами виникла широка площа космодрому.
Учні з’юрмилися біля столу, жадібно заглядають в мініатюрний прямокутник. Учителька забула про те, що вона старша, опинилася в спільній купі, затаїла подих, до болю в очах вдивляється в нечітке зображення.
Ось юрба космонавтів. Вони поспішають до космодрому. Ось якісь машини. На них — хрести. Чому хрести? А — це санітарні машини.
Потім ракета. Чому вона така маленька? Ага, це здалека. Все ближче, ближче зображення космічного корабля. До нього під’їжджають естакади, блискавично підіймаються ліфти.
Видно, як там, вгорі, відкривається темний отвір. Люк. Метушаться люди. Де він? Чому його не видно?
Чути хрипкий голос:
— Здрастуйте, люди… Вітаю вас, друзі…
Хто це? Хто? Чому не видно обличчя?..
Спини, спини, голови. Чому вони затуляють його?
Схвильований голос репортера:
— Ніяк не можна спіймати в об’єктив нашого героя. Друзі, космонавти, учені буквально душать його в своїх обіймах. Та воно й не дивно! Людина повернулася з легендарної мандрівки до таємничого Марса, після того, як було повідомлено про жахливу катастрофу…
Таня до болю стискує пальці.
Для чого він базікає про це? Тиша. Хай буде урочиста тиша. Він повернувся. Що ще потрібно! Він повернувся!
Спини розступаються. В об’єктиві — обличчя. Він чи не він? Хто це! Очі — бездонні, глибокі, непорушні. Вони спрямовані на неї. Вони дивляться прямо в душу. Але чому він так змінився? Вічний жартівник і співун Павло чому він такий зосереджений і суворий?
Здрастуй, Павло! Я розумію тебе. Я відчуваю за тобою подих невідомого світу. Я розумію, що ти Повернувся не тим, яким відлітав з рідної Землі. Я жду тебе…
Павло дивиться з екрана на людей. Без жестів, без посмішки, без пози — просто і тихо говорить:
— Здрастуйте, друзі, люди, брати…
І після паузи, ще тихше:
— Здрастуй, мамо… Здрастуй, Таню…
І знову спини, голови. Героя закрутили у вихорі постатей, у гаморі голосів.
З’явилися на екрані машини. Маленька постать Павла Коваля підходить до них. З ним учені, президент Академії, друзі. Вони сідають в машини, мчать з космодрому до автостради.
— Незабаром всі люди Землі зможуть почути і прочитати про першу подорож до Марса, про дивовижні пригоди і відкриття нашого героя-космонавта Павла Коваля…
Диктор продовжує сипати звичними словами, але Таня вже не слухає. Неймовірна напруга серця і душі розрядилася бурхливими риданнями. Діти вражено завмерли, замовкли. Не знають, що діяти. Не розуміють…
— Тетяно Сергіївно! Тетяно Сергіївно! — шепочуть дівчатка. — Все ж добре… Чого ви плачете?
— Від радості теж плачуть, — крізь сльози усміхнулася Таня. — Сльози радості не страшні…
2
Біля воріт Космічного містечка клекотіла буря. Юрба репортерів та кореспондентів безлічі світових газет, радіо, телестанцій, кіностудій перегородила дорогу машинам, які супроводжували Павла Коваля. Президент Академії, благально притиснувши руки до грудей, комічно знизував плечима, викрикував:
— Друзі! Панове! Пропустіть! Космонавту необхідний відпочинок!
— Прес-конференцію! — ревла схвильована юрба.
— Ще не опрацьовані дані! Коваль змучений! Зачекайте одну добу! Лише одну добу!
— За цю добу половина з нас ляже в психіатричну лікарню! — громовим голосом гукнув велетень-негр — кореспондент газети «Таймс оф Ґана».
Навколо сміялися, жартували, але невблаганно змикали кільце навколо машини. Учених оглушували вимогливі репліки:
— Хоч кілька слів!
— Коваля! Коваля!
— Світ чекає! Пане президент! Така подія!
— Містер Коваль! Невже ви невблаганний!
Коваль нахилився до президента, щось сказав. Президент підняв руку. Гамір покотився до задніх рядів, затих.
— Павло Коваль згоден.
З сотень горлянок вихопився крик торжества і радості. В руках кореспондентів заметлялись мікрофони, магнітофони, об’єктиви, блокноти. Сотні вух і очей — магнітних, оптичних, електронних — спрямувалися на Коваля. Він звівся в машині, оглянув юрбу. Подивився на небо, на обрій. Помовчав. Дивною здалася ця мовчанка кореспондентам і вченим. Президент тривожно перезирнувся з своїми супутниками.
— Ну… я повернувся назад, — просто сказав Коваль і сумовито всміхнувся. — Щасливо, як пишуть в книгах. Подробиці, я думаю, будуть опубліковані в газетах, журналах і так далі. А зараз — запитуйте. Вичерпно я не відповім… а коротко… наскільки зможу…
— Чому ви не передали повідомлення з Марса? — пролунало перше запитання.
— У мене не було чим передавати. Головний радіовідрядник вибув з ладу.
— Під час катастрофи?
— Так.
— Як уцілів корабель? Адже ви передали, що загибель неминуча?
Коваль опустив погляд донизу. Подумав. Видно було, як глибока зморшка прорізується на його переніссі. Нарешті він оглянув присутніх, тихо сказав:
— Я передав правильно. Катастрофа була неминуча.
— Як же ви її уникли?
— Я не уник її, — серйозно сказав Коваль.
— Поясніть! — нетерпляче загукали в юрбі. — Що за містика?
— Тихо, друзі, панове! — крикнув президент. — Павло Коваль попередив вас, що подробиці будуть потім…
— Запитуйте далі, — озвався Коваль. — Попереднє запитання освітиться потім…
Вгору підняв руку велетень-негр, забасив покрученою російською мовою:
— Містер Коваль! Стоїття льюди думають пйо життя на Майсі. Що скажете ви? Пейший льюдина на таємничій п’янеті!..
— Життя на Марсі є, — просто відповів космонавт.
Грім аплодисментів потряс повітря. І знову напружена тиша…
— В кораблі є зразки, — додав Коваль. — Ви побачите все завтра.
— Тільки рослини? — затамувавши подих, пропищала якась юна кореспондентка. Коваль подивився на неї, похитав головою.
— Не тільки.
— А розумні істоти є? Розумні істоти? — загукали нетерпляче з різних боків.
— Я не бачив їх, — сказав космонавт строго. — Але вони є. А може, були.
— Точніше…
— Я бачив залишки будівель, споруд. Я бачив плантації рослин, до яких проведено систему водопостачання. Вона функціонує й тепер. І ніде — ні душі…
— А що думаєте ви?
— Я багато що думаю. Скажу лише одне: вихід в Космос — не те, що ми думали. Точніше — не зовсім те… Я не можу зараз сформулювати. Потім, потім, друзі…
— Ще, ще що-небудь! — закричали навколо. — Яку-небудь фотографію. Світ жде! Містер Коваль!..
Космонавт подумав, різким рухом відкрив «блискавку» на горішній кишені, вийняв невелике фото. Підняв його вгору.
— Ось фото. Ви одержите його тепер. Для всіх.
Він передав фотографію в юрбу.
— Це зображення дивної чорної скелі. Майже конічної форми. На ній невідомі знаки. Безумовно, зроблені рукою розумної істоти.
Фото пішло по руках, швидко розмножувалось в портативних фотопристроях. Коваль тим часом вів далі, і його слова вже сприймалися через ефір всією Землею— Записи зроблені двома способами — графічним і кристалічно-магнітним. Графічні можна буде спробувати розшифрувати на Землі. А магнітні — тільки там.
— Чому?
— Елемент, з якого складається скеля, — невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…
А після паузи космонавт якось дивно додав:
— Та й невідомо, чи потрібно це…
— Але ви спробували розшифрувати записи? — почулося запитання. — Адже на кораблі є логічні машини…
— Пробував, — відповів Коваль.
— Що-небудь вийшло?
Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.
— Ні.
— Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?
— Штучні. Це безсумнівно.
— Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?
Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.
— Друзі, — тихо сказав він. — На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, — ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…
Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.
Герой Марса солодко спав.
3
Пролунав дзвінок.
Президент взяв трубку. Викликала Москва.
В трубці почувся глухий голос керівника уряду. Він тривожно запитував:
— Вже минуло сорок годин. Чому нічого не даєте для преси, для радіо?
— Не готові дані, — відповів президент.
— А Коваль? Що з ним?
— Спить.
— Як спить?
— Спить сорок годин. Напевне, незвичайне виснаження. Не слід одразу його пускати на люди. Ви ж знаєте — з радості вони можуть заморити його…
В трубці почувся сміх.
— Так, так… Це ви правильно. Мабуть, найкраще буде— дати Павлу Григоровичу відпустку. Хай поїде до мами… до дівчини… якщо вона є…
— Є дівчина…
— От і добре… Це будуть найкращі ліки. А то я теж піддався загальному захопленню, не витримав. Захотілося сенсації. Хе-хе… Нічого, підождемо. І світ підожде…
— Та для чого ж чекати? Опрацюємо дані — і покажемо, опублікуємо. Без Коваля. Правда, дуже багато дивного. Незрозумілого. Підождемо, доки він прокинеться…
— Тоді до побачення. Передайте Ковалю моє вітання. І не забудьте про відпустку…
— Спасибі. До побачення.
Президент поклав трубку. Переглянувся з Петровим — конструктором «Марс-16».
— Що будемо робити?
Жовтаве обличчя Петрова зарожевіло. Примружені очі заблищали.
— Треба ждати, — рішуче сказав він. — Досить шуму, сенсацій. Ми не діти — і хай люди Землі зрозуміють це…
— Що ви мене агітуєте? — засміявся президент. — Я теж проти шуму… Але прискорити… кортить… мабуть, у мені ще є щось дитяче… Га?
— Та й у мені… якщо признатися… по совісті…
— От бачите…
Президент ввімкнув телевізофон. Побачивши на екрані строгу дівчину-секретаря, сказав:
— Ну, як там?..
— Обробка завершується. Тільки що передали. Ждуть вас.
— А механіки?
— Механіки повертаються. Головний диспетчер дзвонив…
Президент радісно поглянув на Петрова.
— Ви чули? Нарешті…
Головний конструктор підійшов до вікна, поглянув на бовваніючий вдалині корабель «Марс-16».
— Цікаво, чи правий я, — задумливо сказав він.
— Про що ви? — здивувався президент.
— Так… Деякі думки з’явилися. Ще тоді, як приземлився корабель. Ви помітили колір корабля?
— При старті… чи тепер?
— І тоді, і тепер…
— Гм… — Президент задумався. — Сам «Марс-16» був дуже високо. А стартові ракети… по-моєму, сріблистого кольору…
— Стартові — сріблистого. А «Марс-16» — блакитний…
— Ну й що? Яке це має значення?..
— Величезне. «Марс-16», який повернувся тепер, має фіолетовий відтінок. Чому?
Президент вражено поглянув на Петрова.
— Справді, дивно… Якщо ви не помиляєтесь. А втім — здається, ні… Я теж помітив — корабель фіолетовий… Гм… А чи не може бути… невідомі реакції в міжпланетному просторі… хімічна взаємодія…
— Ні, — заперечив Петров. — Досі такого не було…
— Тоді що ж?
— Я жду механіків. Я просив їх зробити деякі аналізи… І оглянути всі вузли корабля. А потім сам піду… Та ось і вони…
Двері відчинилися. До кабінету зайшло троє хлопців у комбінезонах. Петров кинувся їм назустріч.
— Ну як?
— Кошмар, — похмуро заявив один.
— Що за кошмар? — різко запитав Петров — Висловлюйтесь зрозуміло…
Другий хлопець підійшов до столу, поклав купу фотографій.
— Дивіться… Ось фотографії «Марса-16» перед стартом… а ось тепер… і вузли корабля теж…
— Це не той корабель, — знову озвався похмурий механік.
— Що значить не той? — запитав президент.
— І той… і не той…
— Не морочте голови… Кажіть ясніше!
— Ось дивіться. Форма нібито така… але зміни в аеродинаміці є… Правду сказати, на краще…
— Далі, далі, — схвильовано сказав Петров. — Бачте, я казав… Все підтвердилось…
— Це тільки квіточки, — заявив механік. — Половина вузлів керування замінена. Принцип їх дії такий же, а будова інша. В деяких навіть незрозуміла…
— Справді, дивно, — прошепотів президент. — Хто це міг зробити?
— Та вже ж не Павло, — сказав механік. — У нього нема заводу на кораблі… Та ми не сказали вам найголовнішого…
— Що там ще?
— Взагалі, весь корабель не той!..
— Ближче до діла, ясніше!
— Ми аналізували метал… обшивку, прилади, коротше кажучи, всі вузли. «Марс-16» не той, який ми послали в Космос… Він зроблений з невідомої речовини…
В кімнаті запанувала тривожна мовчанка. Петров перезирнувся з президентом. Механіки запитливо ждали.
— Може, й Павло не той? — пожартував похмурий механік.
— Може, — почувся голос від дверей.
Присутні жваво повернулись. На порозі стояв Коваль. Обличчя його було старанно поголене, на щоках грав рум’янець. Він підійшов до столу, кинув погляд на фотографії.
— Все правильно, — сказав він. — Ніякої таємниці нема. «Марс-16» справді не той. Щодо мене, — Коваль усміхнувся, — то перевіряйте самі. Я ж не відчуваю різниці… А втім… хтозна… може, й є…
— Досить загадок, Павлушо, — благально сказав Петров. — Ми вмираємо від нетерпіння.
— Тоді сідайте і слухайте. Я відпочив і в повній формі… Я розкажу все, що зможу… Бо багато дечого… просто не можна висловити… Ну що ж… Почну…
4
До Києва Павло їхав у поїзді. Хотілось відпочити, подумати, не поспішати. Йому дали окреме купе. На столику лежали свіжі газети, журнали. На перших сторінках чорніли великі букви, його портрети, фотографії чорного каменя, марсіанських пустель, рослин, руїн дивних споруд. Павло переглянув фотографії, перечитав статті, зітхнув.
Не те. Не те! Знову багато шуму. І мало справжніх слів. Мало осмислення того, що відбувається. Чому так туго усвідомлюють люди нові ступені? Навіщо так багато галасу?..
Він лежав на м’якій постелі, думав, дрімав під дружний стукіт коліс. До свідомості владно вривалося пережите, але він стримував його. Хотів донести додому… до мами… до Тані… Як вони? Що з ними? Що було тоді, коли вони почули…
Тихо… Тихо, серце… Затримай в чаші пам’яті неймовірні події. Не розхлюпуй по дорозі…
Крізь дрімоту ввижалися Павлові рідні придніпрянські ліси, плеса Дніпра, ніжно-тремтливі лози над водою. А в ті дитячі спогади впліталися оранжеві пустелі Марса, тривожне марево чорного каменя, гримотіння падаючого корабля… і удар!
Павло прокидався, здригувався усім тілом зі сну, стогнав… Виходив у коридор вагона, мовчки дивився на темні стрічки лісів, на розмаїті вогники пробігаючих станцій.
Одного разу його пізнали. Якийсь товстун у піжамі вражено вибалушив очі, тримаючи у витягнутій руці склянку з чаєм. Він не міг одвести погляду від космонавта, і чай вихлюпувався на килим.
Павло одвернувся, сказав: