— Чай… розхлюпаєте…
Чоловік закашлявся, почервонів від хвилювання. Потім кинувся до свого купе. Звідти почулися захоплені слова:
— Коваль! Справжній, чесне слово. З нами їде!..
З купе виглянула нерозчесана жінка. Щоки її блищали усмішкою. З’явилися обличчя з інших купе. Павло рішуче повернувся, зайшов до себе, замкнув двері.
Під дверима чувся гомін, радісні репліки:
— Автограф би…
— Подивитися — який він!
— Красень!
— Бесіду якби провести. Подумати — на Марсі чоловік був!
В двері обережно постукали.
— Товаришу Коваль! Павло Григорович!
Космонавт знизав плечима, зітхнув.
Ну що їм потрібно? Адже в газетах написано. Написано більше, ніж він бачив і чув. Автограф? Для чого? Навіщо їм звичайний підпис? Для колекції? Доки люди будуть принижувати себе? Космос і автограф? Чорний камінь і «бесіда за склянкою чаю». Коли вони зрозуміють співмірність? Мовчати, мовчати треба, дивлячись на зірки, на далекі вогні світів. Думати треба, усвідомлювати своє місце в цьому вогнистому світі!..
— Павло Григоровичу! Ви спите? Тут вас просять… для бесіди…
— А може, він спить?
— Тільки що ж у коридорі стояв…
— А вони так навчені, космонавти… Тут при пам’яті — а тут вже спить. Підійшов час, положено — спи! Космос!
Павло ледве не зареготався. Він накрився подушками, затамував сміх. В коридорі пролунав бас провідника:
— Розійдіться, товариші пасажири! Павло Григорович потребує відпочинку. Невже не ясно? Стидно надокучать!..
В двері перестали стукати. Коваль заснув.
А в Києві він купив темні окуляри, одягнув їх і тепер вільно йшов вулицями міста.
З Києва до рідного села Млинівки виїхав теплоходом. Можна було б машиною, але знову він потрапить у руки ентузіастів, організують збори, мітинги. Хай це буде завтра, післязавтра. А сьогодні… він прибуде під світлом зірок… спочатку до /лами… потім до неї…
Минали години, дзвеніла за кормою вода, пливли вдалину знайомі до болю кручі Дніпра. А Павлу здавалося, що час зупинився… чи, навпаки, стрімко помчав його по своєму простору буття…
Коли теплохід приткнувся до піщаної кручі, сонце вже закотилося багровою діжею за обрій. Потемніли луки. Теплом парувала земля, пахтіла квітами і травами. Павло вийшов на берег, глибоко вдихнув густе п’янке повітря, аж закололо в грудях. Радісно засміявся.
Якась бабуся, що зійшла разом з ним, зазирнула йому в обличчя. Він хутко пішов по траві, вбік від стежки.
— Думала, що Коваленко… Наче схожий… А воно, мабуть, охотник! Або рибалка! — почувся голос баби.
— Таке сказала, — відповіла друга. — Павло хіба так приїде? З ним хура начальства прикотить! Мітинг буде! Ого-го!
Павло продирався крізь сріблясті кущі лози, схилявся до трав, брав їх у пригорщі, вдихав цілющий дух. Потім приліг на піщаному горбі, недалеко від села, розкинув руки, обернувши обличчя до неба.
На синьому тлі вже гаптувалися бліді зірки. Вони привітно підморгували Павлу, і йому здавалося, що далека вогниста безмежність з міріадами світів і рідні трави дніпровських луків поєднуються в просторі невидимими потоками якоїсь енергії… Що це було? Звідки? Невимовлене, невисловлене, незбагненне! Воно клекотіло, бунтувало в серці, просилося на волю. Коли це почалося? Коли! Політ… паща невблаганної смерті… і таємничий Марс… Там йому відкрилися ворота невідомого… Там…
Але тихо, серце… Цить! Зачекай, не вихлюпуй себе… Тебе ждуть…
Павло встав з розкішної постелі трав. Тихо пішов навпростець до Млинівки. Між вербами і садками вже блимали вогники. Від клубу чулася пісня. Космонавт прислухався. Дівчата бадьоро виспівували частівки:
А високий задерикуватий голос в супроводі баяна викрикував:
Павло поморщився. Для чого вони так? Найсвятіше, найпотаємніше… В частівки… Невже не розуміють? А втім… може, вони так висловлюють свою дружбу. Грубувато, просто, але щиро… Хай… Хай співають… Зерно завжди ховається під шорсткою шкаралупою… Хай!..
Космонавт вузькими вулицями пішов до рідної хати. Вона стояла біля лісу, недалеко від школи. Ген бовваніє на темному небі дах школи. А там, недалеко, хата, де Живе вона… Туди потім… А зараз… мати…
Павло підступив до тину, постояв. Серце калатало тривожно. Низенька, присадкувата хатка мов причаїлася, ждала. Чи, може, спить? Вся в минулому. Вся в глибині далеких віків. Але не ти, хатко, визначаєш подих епохи Ти лише шкаралупа зотлілого вбрання мого народу. В тій шкаралупі виріс могутній вогнистий дух… і сягнув до зірок, вже не зітхаючи вечорами перед ними, а прокладаючи туди, в нескінченність, дерзновенні дороги.
І, стоячи тут перед смішною і милою хатинкою батьків Павло яскраво усвідомив незрівнянну велич суті перед формою. Ніяка форма, ніяке зовнішнє величання не дадуть творчого вогню, якщо його нема. І, навпаки, вогонь шукань, дерзань і труда, вийшовши навіть з найпростішого притулку, осяє навколишню пітьму і в вічній битві з хаосом перебудує навколо себе світ. І створить в огнистому пориві неповторні форми, виявляючи в радісній творчості свою еволюційну суть…
Павло переступив перелаз, розгорнув лапаті віття хвої. У віконці світилося. Чому так тьмяно? Невже нема електрики? Адже в других хатах світиться…
Він тихенько повернув завертку, ввійшов до сіней. На нього пахнуло горищем, старим сіном, по драбині шаснув кіт, засвітив очима згори.
Павло нечутно ступив до хати. На столі стояла свічка, вона кидала жовтаве світло на стару чорну ікону богоматері. Мати стояла на колінах перед нею — маленька, згорблена, шепотіла тремтячим голосом щирі слова:
— Дякую тобі, мати божа, царице небесна, за велику ласку… Сохранила сина мого коханого Павлушу на дорозі невідомій, покрила його покровом своїм нерушимим! Дякую тобі, пресвята, що почула мою нескладну молитву!..
— Мамо! — тихо покликав Павло.
Маленька постать завмерла, потім стрепенулася, підвелася на ноги.
— То ти, Павлушо?
— Я, мамо…
Вона кинулася до нього, припала до широких грудей. Тіло її — сухеньке, худеньке — дрібно тремтіло.
— Мамо… Що з вами? Мамо… Адже вернувся… Живий…
Вона дивилася в напівтьмі на його обличчя, і він бачив, як по її зморшкуватих щоках повзуть одна за одною великі прозорі сльози.
— Ти не дивись, Павлушо, на сльози. Я радію… То від радості… Я не плакала, коли ти був там… коли думали, що ти… Та чого ж це ми стоїмо? Світло ось тут… Я не думала, що ти так скоро… Думала, що ти спочатку в Москві… Як же це?
Павло ввімкнув світло. Спалахнула слабка лампочка. Очі матері в тому промінні засяяли голубими вогниками. Син широко посміхнувся. Як завжди! Ясні, блакитні вогні материнських очей. Вони ніколи не тьмяніють, вони завжди в чеканні, в труді, в любові… Здрастуй, мамо, кохання наше, породителько наша, наш захист і якір порятунку…
Вони сіли одне проти одного на покуті. Мати любовно розглядала бліде обличчя сина. Павло гладив її шорсткі, жилаві руки. Вона кинула погляд на стіну, де висів портрет батька, зітхнула. Нічого не сказала. Та Павло все зрозумів. Не треба зайвих слів там, де можна зрозуміти в тиші. Мовчить портрет, усміхається. Він задоволений сином. Він підбадьорює його. «Іди, синку, — чується Павлові. — Іди далі й далі… Спочинок лише мить на великій дорозі. Іди, синку, відкривай людям нові путі…»
— Може, вечерять? — схопилася мати. — А то я забула, гостей давно не було, так вже розучилася приймати. Я швиденько — вареничків з картоплею, огірочків солоних, вже редисочка є…
— Мамо, — потягнув її до себе Павло. — Не треба зараз. Я не голодний. Дайте подивитись на вас…
— Чого там на мене дивитись. Старий шкарбан, і все. Вже скоро в дорогу…
— Таке кажете!
— Чого там. Хіба страшно? Та цур йому, що це ми таке говоримо. Я не знаю, чим же тебе пригостити?
— Потім, потім матусю…
Мати присіла на ослін.
— Коли потім, то й потім…
Зазирнула в обличчя сина, зітхнула.
— Змінився ти, Павлушо…
— Похуд, чи що? — всміхнувся син.
— Та ні. Не те… Якийсь не такий…
Павло мовчав. Мати присунулася ближче, прошепотіла:
— Дивно там, синку?
— Дивно, мамо…
— Не ждав такого?
— Ні…
— Я відчула одразу… Та хіба й можна інакше… Така далина. Страшно подумати. Чужий світ. Тільки ось що дитино моя… В тобі я відчуваю… ніби чужість якусь… Не до мене, ні… а просто так… Я розумію… ти пережив страшне… ти бачив дивне… але будь, як раніше… Люди ждуть од тебе слова… нового, дивного… Ти не для себе літав туди… для людей. Вони послали тебе, для них ти повернувся. Ти розумієш мене, Павлушо?
Мамо, матусю! Ти одним словом знімаєш з мене павутину душевного холоду. Ти одразу збагнула, що твориться в душі твого сина. Я зрозумів тебе і з радістю слухаю твій мудрий голос. Буде так, як хоче твоє гаряче серце, бо воно серце матері…
Павло не каже нічого, але мати бачить, що очі його відповідають щирістю, що слова її падають в серце сина.
— А чому ж… не було свята… мітингу?
— Вирішили спочатку дати мені відпустку… додому… а вже потім — все інше…
— Мудро вирішили… Спасибі їм. А то до мене вже приставляли машини кілька разів, все чекали, що мене затребують в Москву, на мітинг… або в Київ. Все нема й нема… Я їм кажу — не треба, я не хочу виставлятись на люди, хай вже Павлуша терпить! А вони — ні! Положено, і все…
Павло од душі сміявся. Мати раптом посерйознішала, глянула в віконце.
— Ми оце з тобою сміємося, а забули найголовніше…
— Що, мамо? — здивувався Павло.
Мати докірливо подивилась на нього.
— Невже забув?
— Таня! — спалахнув він. — Як вона? Що?
— Одійшла, як почула, що живий. А то… та що там говорити. Сам побачиш. Іди до неї… Неждано — буде краще!..
— Як же так… вночі…
— Іди, йди! Мати підожде. Мати звикла ждати. А з нею тобі весь вік іти…
Мати, мати! Чутлива моя, голубко моя! Яке серце, чиє зрівняється з твоїм?
Павло схилився до матері, поцілував Їй руку. Вона підштовхнула його до дверей Щасливо осміхнулася.
— Ну йди, йди… герой… Я ждатиму тебе…
Вже переступаючи поріг, Павло почув:
— …на світанку…
5
Посадкою, поза селом, Павло пройшов до хати, де жила Таня. Ступав м’яко, як кіт. Ніби побоювався, щоб його не почули.
Над лісом сходив червоний місяць. Десь воркувала горлиця. Прозорі хмари швидко мчали в темному небі, і тому здавалося, що зорі та місяць пливуть в неосяжному океані безмежжя.
Павлу здавалось дивним, що він знову може спостерігати зірки з Землі… йти між соснами, де ходив у дитинстві… йти на зустріч з нею… Адже зовсім недавно він був ніби викинутий на пустельну скелю в океані моряк… він дивився в зоряну безмір з планети, де його оточували дивні руїни і пустка… і ще… Втім, тихо, серце, тихо… Неси свій дарунок таємниці для тієї, яка жде його, яка з ним завжди…
Павло підступив до тину, заглянув у вікна. Нема світла. Невже спить?
Він постояв трохи, вагаючись. Що ж робити? Не будити ж її? Якось негарно…
Від стіни хати одділилася темна постать, метнулася до хвіртки. Відчув, що то вона… Ждала!
Стрепенулося серце, гаряче запекло в грудях.
— Таня?!
— Павлуша…
Підхопив її з перелазу на руки, поніс між соснами в ліс. Вона схопилася за його шию, цілувала щоки, очі, коханого, і він відчував на своїх вустах солону вологу її сліз.
Таня зазирала в обличчя Павла, сміялася крізь сльози. Місяць кидав примарне світло на них, і очі коханого здавалися бездонними, таємничими…
— Чому ти була надворі? Я думав, ти спала…
— Я не сплю вже третю ніч… Жду тебе…
— Ластівко моя…
— Я відчувала, що ти йдеш… наближаєшся… Я знала, що будеш сьогодні…
— Звідки?
— Не знаю… Знала… і все… Чому ти так дивишся на мене?
— Ти змінилася… Схудла… Сивина в косах…
— Розлюбиш? — напівжартома прошепотіла Таня.
— Хіба я люблю твоє личко? Чи коси?… Серце твоє вічноюне… А втім, що я кажу… І очі, і личко, і вся ти — моя…
Він зупинився на високому горбі, обережно опустив її на землю. Звідси видно було бакени на Дніпрі, темні масиви лісів Таня пригорнулася до Павла, прошепотіла:
— Кажи… говори далі… говори…
— Там, в далеких, невідомих світах… я відчув, яка рідна Земля… яка вона люба і бідна… багата і нещасна… Я не казав цього нікому, дивні почуття розривають мене… Тобі першій я розповім усе…
— Я читала, Павлушо… чула радіо… Все — і про канали, і про руїни будівель, і про чорний камінь… Дуже цікаво… Жаль, що ти не прочитав той запис…
— Запис? — перепитав Павло. — Який запис? Ах, так… Ні, я не про те… Я хотів сказати, що, відірвавшись від тіла родини, я з більшою силою відчув свою єдність з нею… а найближче з тобою…
— Зі мною, — мов луна, прошепотіла Таня.
— Нема слів, щоб сказати… передати те, що я відчув… Мабуть, людям треба буде створити новий засіб єднання…
— Як в закоханих, — сказала Таня. — Вони майже не говорять. І розуміють одне одного…
— Так, — згодився Павло. — Це правда. Вони живуть в новому світі… в іншому вимірі… у світі любові…
— Як дивно, друже… Ти летів з радістю… а повернувся якимсь дивним… сумним…
Він похитав головою.
— Я не сумний… Я радісний… Тільки радість моя… незвичайна. Мені жаль, що люди не відчули того, що я. Як передати їм це почуття?.. Як? Як змусити відчути їх, що більшість з того, що турбує їх, — непотрібне, необов’язкове, смішне… дитяче, в кращому разі?.. Я відчув подих великої таємниці… Ще не знаю точно… але відчуваю, що це таємниця Буття…
— Я не розумію тебе… А втім, здається… починаю розуміти… Може, й так… Збоку, здалеку… все видніше… і вади наші, і світлі сторони…
— Ходімо, Таню… Ходімо в ліс…
Він взяв її за руку. Колихнувся місяць, зірки… Попливли сосни, тумани.
— Ми будемо ходити всю ніч, Таню, — прошепотів Павло. — Я розповім тобі все… все, що відчув, що передумав… Ми разом помандруємо знову у дивовижний край таємниці. Втім, зачекай… Ти ж не спала три ночі… Ну та нічого… Ти заснеш на моїх руках… а потім знову відкриєш очі, і знову я продовжу свою розповідь…
— З тобою я не засну ніколи, — засміялася Таня. — Говори, говори. Я жду з нетерпінням…
— Тоді слухай… Ще ніхто не чув того, що я скажу тобі…. Адже камінь той, про який ти читала… на камені тому я прочитав напис…
— Як прочитав? — вражено озвалася дівчина. — Чому ж ти не сказав про це людям? Ученим…
— Текст вийшов дуже дивний. Я побоювався, щоб його не прийняли за суб’єктивне марення. Адже програму складав я… Ось хай учені на Землі розшифрують… тоді побачимо…
— Я нічого не розумію…
— Підожди. Зрозумієш… Про камінь потім. А зараз — все спочатку…
СЛОВО ДРУГЕ
ЛЕГЕНДА БЕЗМЕЖЖЯ
1
Пам’ятаєш — ми з тобою часто мріяли про далекі світи? Думали про те, як людство підкорить інші планети. Як люди будуть літати на Марс, на Венеру, на планети інших сузір’їв. І нам здавалося, що інакше не може бути. Думка йшла по заздалегідь викопаному руслу. Збільшується, мовляв, населення, Земля стає тісною, мало корисних копалин, мало площі, мало їжі, а тому треба шукати все це в чужих світах…
Ти поглядаєш на мене здивовано… Мабуть, не розумієш, до чого я веду. Ти гадаєш, що ті думки незаперечні. А я тепер відчуваю все інакше. Ось зараз про це й буде мова…
Ще тоді, коли я летів навколо Землі в експериментальній ракеті, все було просто і ясно. Адже я не одривався від рідної Землі. Враження приблизно таке, ніби від польоту на висотному літаку. Ну, трішечки вище… гори здаються меншими, ріки, озера, міста, поля — теж… Правда, в душі з’являється дуже чітке відчуття мініатюрності Землі в Космосі… і розуміння величі Світобудови. Та я вже говорив тобі все це… ще тоді. І писав у журналах, у книзі своїй…