Ви говорили про підкорення планет. Прекрасно! Але ж планети можуть бути заселені? І цивілізації на тих планетах на тисячі, мільйони чи навіть мільярди років старіші, мудріші за нашу, земну… Може, ми лише одна з наймолодших рас у Всесвіті! Все можливо в Безмежжі. Така думка образлива, напевне, подумає хтось з присутніх. А я гадаю — ні. Треба не культивувати надмірної пихи. Треба мислити широко, треба бути справжніми синами Космосу, раз ми вже вийшли за межі материнської планети. Яке має значення, що ми, може, ще юні, недосвідчені? Адже й Архімед, Ейнштейн, Ціолковський, Ленін були колись дітьми…
Грім оплесків заглушив промову Павла. Дитячі лиця сяяли, усміхалися. Таня підступила до чоловіка, шепнула:
— Розуміють… Не бійся складних пояснень… Я ж казала тобі…
Секретар схвально хитнув головою, цмокнув губами, сказав:
— Молодець, Павло Григорович! Закрутив добре. Так і треба. Не те, що ми — м’ясо, хліб. Дійсно — звикли ми до одноманітності. Варимось у власному соку. Ну, та без цього не обійдешся. От закінчимо парад — поїсти треба… Чи не так? Ха-ха!
— Всьому свій час, — усміхнувся Павло. А вголос продовжував говорити: — Я бачу, що ви чудово розумієте мої слова. Це не зовсім те, що виникає в мені… Я попереджував. Це лише тінь тих думок, які б я хотів передати вам. Завершуючи свій коротенький виступ, я ще повторю: не допускайте свідомість до сплячки, до рутини, до одноманітності! Будіть себе без упину, чатуйте в життьовій дорозі, готуйтесь до вічко: битви з пітьмою в серцях, в свідомості. Космічні дороги не лише в небесах, в просторі. Ваш секретар правильно тут говорив… Треба, щоб і труд наш, і освіта, і мислення, і все життя були космічними! Тільки тоді ми щиро і сміливо зможемо поглянути в очі далеким братам з інших планет. Тут, на Землі, — трамплін до всіх можливостей. Ви знаєте недосконалість минулого — шукайте ж зародки грядущих прекрасних поєднань, здійснень. Ці нові поєднання поведуть вас до надзоряних шляхів, про які ми навіть мріяти не можемо. Але не тягніть в ті таємничі дороги старі курники і сідала, не засмічуйте зоряний плин покидьками старого світу. Будьте вічно новими! Дивіться відкритими очима на світ, що оточує вас. Кожна травина, кожна квітка, кожен подих вітру готує для вас невідомі сили Природи. Зумійте знайти їх, застосувати для людства, для радості, для возвеличення Розуму! Позаду привиди, чад кадил, тюрми, тирани, забобони! А перед нами — хвилі світоносної Матерії, можливості якої безмежні!
Друзі мої! Чи розумієте ви, яка таємнича і прекрасна путь пролягає перед вами?..
2
«Політ Павла Коваля наочно доводить, що поряд з нами у Космосі є розумні істоти. Вони ховаються, вони не бажають вступати з нами в стосунки. Що це значить? Лише одне. Вони ворожі.
Погляньте на Марс. Він покритий пустелями. Це підтвердив Коваль. Піски замітають зруйновані міста. Але над ними повзе мізерна рослинність, завойовує згасаючу планету. Істотам пощастило зберегти залишки цивілізації. Після чого? Певна річ, після війни. Після нищівної термоядерної війни, яка кинула Марс на тисячоліття назад. Але вони не здаються. Вони відновлюють свій потенціал. Вони запустили сотні років тому гігантські космічні кораблі — Фобос і Деймос. Вони спостерігають за нами. Вони з’являються інколи над нами на так званих «літаючих дисках». Земля перед загрозою підкорення. Це безумовно! Висока раса марсіан, не маючи можливості для господарювання на своїй згасаючій планеті, неодмінно поверне свій погляд до сусідів. Нам треба готуватись до нищівної війни!
Справді, чи не здається вам дивним факт повернення Павла Коваля? Чому вони одпустили його? Як взагалі він зберігся? Адже йому загрожувала катастрофа. Більше того, вона сталася — Коваль підтвердив це. Чи не врятували марсіани Коваля для того, щоб вивчити організм людини Землі, апаратуру, джерела енергії і тому подібне? А для чого? Чому так підступно, незрозуміло, таємниче?
Хіба можна уявити, щоб розумна, гуманна істота так діяла?»
«Нам здається, що факт повернення Коваля аж надто дивний. Хоч радянські агентства публікують дуже скупі відомості, з вірогідних джерел пощастило довідатись, що корабель «Марс-16» повернувся не таким, як стартував. Він дуже відрізняється від оригінального зразка. Він зроблений з іншого металу, невідомого на Землі, і містить в собі безліч приладів неземної конструкції. Все це наводить на дуже тривожні думки. Дехто припускає, що й сам Коваль — не Коваль. Це може бути дуже точно виконаний робот, який містить в собі всю інформацію покійного космонавта. Його визнала рідна мати, він одружився з земною жінкою, він виступає, їздить по Землі, веде себе, як людина… але він, безумовно, не людина! Він посланець підступних хитрих марсіан. Вони використали катастрофу корабля і смерть людини Землі, щоб заслати до нас свого розвідника. Люди Землі! Бережіться!..»
— Ну як — досить? — Президент відклав убік купу закордонних газет, примружив очі, оглянув співбесідників. Не можна було розібрати по його замкнутому обличчю, по вузьких зібраних вустах, по втомлено опущених повіках, що він думає: іронізує чи ні? Сміється над тільки що прочитаним чи очікує реакції присутніх.
Виснажене обличчя Петрова гидливо зморщилося. Павло Коваль ясно, по-дитячому усміхався. Він кивнув президенту, сказав:
— Досить. Все зрозуміло…
— Що тобі зрозуміло, Павлушо? — тихо запитав президент.
— Як завжди… Шум, сенсація, марення…
— Не так просто… Не так просто… — Президент суворо задумався, з силою потер перенісся. — Вся ця «писанина» переслідує безліч цілей… і політичних, і філософських, і навіть військових. І ми не будемо розбиратися в них… Аромати нехороші… Але… все пізнається від зворотного…
— Я не розумію тебе, Сергію Олександровичу, — озвався Петров.
— Поясню. — Обличчя конструктора і Павла запитливо повернулись до президента. — Доводячи свою думку до абсурду, репортер справді ставить цілий ряд цікавих питань. Катастрофа відбулася. Катастрофа не відбулася.
Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним — повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації — і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?
— Що ж ти хочеш? — запитав Петров.
— Ясності. Як і належить ученому. — Президент уважно поглянув на Коваля. — Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися, нахвалилися, наговорилися. А тепер, мабуть… і до праці знову…
Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.
— Ач, — хитнув головою президент. — Зрозумів одразу…
— Я готовий, — ствердно сказав Павло.
— Тобто що готовий? — не зрозумів Петров.
Президент іронічно мугикнув.
— Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…
— Куди?
— На Марс, розуміється, — недбало кинув Павло.
— Що ви мене — розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…
— А й від старого академічного вовка, — підхопив президент. — Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету — результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш — знати!
— Але не ціною авантюр! — похмуро сказав Петров.
— А хіба перший політ був авантюрою? — гостро запитав Павло.
Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав:
— Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…
— Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…
— Гаразд, — знизав плечима Петров. — Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…
— Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…
— Чому? — здивувався Петров.
— Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..
— Ет, — відмахнувся Петров. — Облиш…
— А чого? — озвався президент. — Може, й правда?
Петров вражено поглянув на нього.
— Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…
— Зуби, — додав космонавт.
— Перестаньте! — крикнув Петров. — Що ви мелете?
Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.
— Ви бачите? — тихо озвався він. — Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..
— Я згоден, — тихо сказав Петров. — Буду наполягати на Раді.
— З урядом я поговорю сам, — промовив президент.
— Головне — маршрут. Розрахунки, — озвався Павло. — Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…
— Фобос? — коротко запитав Петров.
— Так.
— Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…
Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.
— Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…
3
Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…
Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…
Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула — жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.
— А я знала, — тихо сказала Таня. — Що ти приїдеш… сьогодні…
— Що — снилося? — пожартував Павло, цілуючи її.
— А от і ні. Просто так знала…
— Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?
— Не знаю, як вона, — смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, — а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…
— Правда, Павле? — ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.
— Правда. І скоро.
Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:
— Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…
— А ні, — радісно згодився Павло, беручись до вареників. — Таню, чого ж ти? Помагай…
Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:
— Запис… на камені розшифрували?
Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.
— Умгу…
— Ну що?
— Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!
Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.
— Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?
— Ходімо, — тихо сказала Таня.
Мати схилилася до неї, нишком озвалася:
— Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…
— Буду веселою, мамо, — осміхнулася Таня.
Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.
Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони — в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..
Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував:
— Президент читав мені деякі газети… З заходу… Обсмоктують на всі лади мій політ, вигадують таке, що волосся сторч стає. До речі, за їхньою версією… я це не я!
— Жартуєш? — прошепотіла Таня. — До чого це вони?
— Невже не розумієш? Вони пишуть так… Павло Коваль при катастрофі загинув. А той, що повернувся, — замінений. Марсіани створили таку ляльку… для певних цілей…
— Досить… Не треба, — здригнулася Таня. — Які дурниці…
Павло замовк. Пройшовши трохи, якось дивно запитав:
— А що… коли справді… Таню?..
— Що… справді?
— Ну… якщо мене… відтворили наново?
Таня різко зупинилась. Зупинився і Павло. Вона взяла його за руки, поглянула знизу вгору в його обличчя. З темряві ледве вгадувалися обриси її худенького обличчя, але Павлові здавалося, що з очей її сиплеться блакитне полум’я.
— Хай міняють, — прошепотіла вона. — Міняйся хоч тисячу разів. Одягай будь-яку подобу — все’дно я впізнаю тебе. По вогню серця, по рідному погляду очей, по тій ниті невидимій, що зв’язує нас навіки… Навіки… Для чого ж говорити так, Павлушо… Коханий… В будь-яких світах… через тисячоліття, через мільйони років я впізнаю тебе… бо ти — це я…
Він підхопив її на руки, притиснув до грудей. Почув стук серця. Її серця. На той стук відгукнулось його серце. І ось вже нема двох. Одне. Єдиний пульс сердець, природи, ночі, бурі! Буйні квіти, пишні трави приймають їх — вогняних, чистих, святих, стелять постіль цнотливо, вгортають царськими покровами.
Вона пестить його жагуче, безтямно шепоче:
— Дитя хочу… від тебе… нове життя хай ввійде в мене, в світ. Прийди, любов моя… Прийди…
Розходяться хмари в небі, весело сміються зірки, творять барвисті осяйні сходи до Землі. І здається Тані, що по тих сходах спускається до них чарівний хлопчик… Хто він? Амур древніх чи, може, то лелека, що несе в нове життя маленьку дитину… чи, може, житель іншого світу вітає закоханих, радіючи новому життю!.. Хто знає? Хто скаже? Таня знає, серцем відчуває лише одне тепер, у хвилини вогняного екстазу… їхні душі, серця вплітаються руками любові в чарівну тканину безсмертя…