СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ
КОСМІЧНІ РОБІНЗОНИ
1
Цей політ до Марса здавався Павлу буряним калейдоскопом подій, зустрічей, слів, явищ, людей. Серце вбирало в себе радість тисяч людей, тривожилося майбутніми зустрічами, передчувало незвичайне… Він знав, знав напевне, що тепер станеться омріяне, заповітне, вражаюче. Як, що, де? Ніхто не міг сказати… але серце знало!
Материнські очі — блакитні озера правди — супроводжували Павла в дорозі до Москви, на космодром, в хвилини старту, в польоті… Вони вливали в душу сина свою предковічну силу, міць, підтримували його, вірили в щасливе повернення. І голос її — матері — летів услід за сином, звучав у свідомості:
«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»
Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:
— Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…
Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!
Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..
Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні — жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…
— Ну… ти ж дивись, — сердито буркоче він. — Щоб все було як слід… по інструкції… Не забувайся. Акуратно підходь до того… як його… Фобоса…
Павло сміється. Обнімає старого буркотуна. Міцно цілує в пергаментну щоку. В куточку ока Петрова щось блищить. Ну, та хай! Павло нічого не бачить.
Президент міцно, мов кліщами, тисне руку космонавта.
— Ну… ну… Ми ж тут все приготуємо! Як слід. Тепер уже буде інакше! Я знаю. Ти не підведеш. Бачиш же — Земля жде. Не можна більше нам ждати. Не можна. Пора знати… Пора! Правда ж, Павлушо?
— Пора, — тихо каже Павло. — Ми будемо знати…
І вже недалеко від корабля, за півгодини до старту, Коваля наздоганяє поштар Космічного містечка. Він задихається, хвилюється. Подає листок паперу.
Телеграма. Блискавка. Ледве встиг…
Павло розгортає, читає:
«Дядя Павлуша. Ти передай марсіанам гарячий привіт. Я скоро виросту і теж прилечу до них у гості. І не тільки я. Нас багато. Я учусь на «5».
Учень другого класу Петя Горнило».
Переглядаються мовчки президент з Петровим, космонавти. Обличчя їхні серйозні. Павло з ясною усмішкою складає телеграму акуратним чотирикутником, ховає в комбінезон.
Останні напуття. Обійми.
Швидкісний ліфт. Хмарки в небі. Гомін далекого натовпу. Сфери космодромних приміщень, неосяжні масиви тайги.
Очі матері, тривожний погляд Тані.
Буря в лісі. Зоряні сходи до Землі. Трепетні руки дружини. Майво далеких знамен. І холодок, солодкий холод тривоги, радості, передчуття у всьому тілі…
Вперед, вперед…
Грім старту. Короткі хвилини перевантаження…
Все звично. І незвично. Все, як завжди. І все ново, радісної Хай буде завжди так. Для всіх!
Чорний космос розкриває обійми. Зоряні неосяжні обійми. Іду, поспішаю. Не гість, не випадковий мандрівник, не войовник! Син твій, брат, спадкоємець неозорих багатств!..
Лечу, моя суджена дорого…
2
Марс наближався. Криваво-оранжевою кулею плив він у отворі ілюмінатора. Корабель, слухняно підкоряючись команді кіберпілота, вийшов на орбіту Фобоса, за дев’ять тисяч кілометрів від планети. Де ти, дивний супутнику? Що ти? Хто ти? Звідки взявся? Чому так тривожиш учених Землі, всіх людей? Хто створив тебе — химерного, незвичайного — і запустив навколо древнього Марса?
Ген вдалині сяє зірочка. Він. Повільно наздоганяє корабель таємничу планетку. Зірочка перетворюється в сферу. Вона блискуча, гладенька. Ще ближче, ще… Сфера темніє, набуває фіолетового тону.
Павло включив радіостанцію. Послав сигнал на Землю. Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Земля слухає».
— Підходжу до Фобоса, — сказав Павло. — Готуюсь до фінішу. Фобос — геометрично правильна куля. Це, безумовно, супутник штучний. Прилади відзначили посилену гравітаційну дію. Розбіжність з розрахунками. Приймаю рішення — посадити корабель на Фобос.
Пливуть хвилини. Пливуть віки. Зоряне мереживо супроводжує корабель, стискується до центра. Нема нічого в цю хвилю. Тільки він — посланець Землі — і вібруюча таємнича куля. Вона вже зовсім близько. Дивна. Неземна. Жодної будови на поверхні. Жодних деталей.
В динаміках звучить відповідь. Говорить Петров. Він пробивається крізь шум космосу, крізь тріск розрядів:
— Давай, Павлушо. Тільки обережніше… Ми ждемо…
Як просто. Як по-домашньому. Земле, моя мати прекрасна! Сягнула ти руками синів своїх до далеких світів, і не буде кінця тій путі…
«Марс-18» підпливає до Фобоса. Багрова куля планети зникає за супутником. Пульсують фіолетові барви на поверхні Фобоса. Очі Павла починають боліти. Він одягає окуляри з фільтром.
Корабель і супутник Марса зіткнулися. Павло відчув потужне гойдання. Здавалося, ніби «Марс-18» потрапив на спину якійсь живій істоті, і вона бажає звільнитись від непроханого гостя. Що це таке? В чому справа?
Павло на хвилину задумався. Треба вийти. Дослідити поверхню. Провести виміри, сфотографувати. Знайти вхід до середини. Він повинен бути. Неодмінно!
Вібрація відновилася. Корабель захитався. Павло розгублено поглянув у оптичний отвір. Фіолетова поверхня швидко розступилася. Відкрилася моторошна безодня. «Марс-18» падав униз.
3
Так було недовго. Падіння чи спуск припинилися. Корабель завмер. І більше не ворушився.
За ілюмінатором посвітлішало. Зоряне небо зникло. З’явилися денні промені. Вони залили простір навколо корабля.
Коваль виглянув назовні. Ледве не скрикнув від захоплення. Навколо котилися хвилі стиглої пшениці, синіло земне небо, сяяло сонце. Біліли хмарки, в повітрі пливло голубе марево.
Чари. Чи, може, він спить…
Розум спокійно заперечив. Не будь дитиною. Не уподібнюйся дикунам. Не бачив просторового кінофільму? Не розумієш, що високі істоти володіють тайнами перебудови простору? Вони, безумовно, так вітають гостя з Землі. Показуючи йому улюблену, рідну планету…
Але що ж робити? Вийти? А чи можна дихати тут? Ілюзія залишається ілюзією, а організм вимагає свого…
Павло почув чіткий голос. Він пролунав чи то в просторі, чи то в його свідомості:
— Ми вітаємо брата з планети Земля…
Павло озирнувся. Розгублено запитав:
— Хто говорить? Чи мені здається?
— Не здається, — м’яко заперечив голос. — Говорить твій брат з сусідньої планети. Ми чекаємо тебе назовні…
— Я зможу дихати вашим повітрям? — все ще вражений, запитав Павло.
— Зможеш. Ми створили земну атмосферу. Іди.
Павло не став очікувати. Хутко вийшов з каюти, опустився ліфтом вниз, відкрив люк назовні. Запахи літнього дня вдарили в обличчя. Павло ступив на м’яку шовкову траву. Пройшов по ній. Оглянувся. Корабель зник. Що за мара? Як же тепер? Чи він не збожеволів?
— Не турбуйся. Корабель цілий, — сказав голос.
Перед Павлом з’явилася постать. Космонавт здригнувся. Нарешті. Але як несподівано, таємниче. До болю в очах вдивлявся в риси марсіанина, шукав відмінності і схожості, розкривав розум свій, серце своє назустріч розуму іншого світу. І дивувався. Чим далі, тим більше…
Перед ним стояв земний юнак. Високий, стрункий, худорлявий, синьоокий. Біле волосся хвилями спадає на високе чоло. Погляд глибокий, мудрий, бездонний. Міцно зімкнуті уста. Тонкі гармонійні руки. Вони простягаються вперед, ніжно торкаються плеча і грудей гостя. Ніби блискавиця пронизує Павла. Але йому приємно.
— Ти знову вернувся, — каже марсіанин. — Ти мужній син космосу.
— Ти знаєш мене? — дивується Павло.
— Ми рятували тебе перший раз, — усміхнувся марсіанин. — Ти розбився. І твій корабель. Нам довелося багато відновлювати…
— І… мене? — з острахом запитав космонавт.
— І тебе. Тіло твоє, — спокійно сказав господар. — А хіба ми щось зробили не так? Хіба ти відчув, що ти став не таким? Значить, ми невдало провели операцію відтворення!.. Жаль!
— Ні, — приголомшено сказав Павло. — Все добре. Але мені незвично. Дивно.
— А, — усміхнувся марсіанин. — Це інша справа. Подив — не страшно. У космосі безліч див. Без кінця. Для мужніх синів — скарби невичерпні.
Павло все ще не вірить. Дивиться на свої руки, на руки господаря нового світу, озирається на безмежний простір. Марсіанин ледве помітно хитає головою.
— Тебе дивує, що я схожий на людину Землі. Я правильно зрозумів твій подив? Я відповім. Ми не схожі на вас. Зовсім не схожі. Фізично. А внутрішньо — ми брати. Брати по розуму. Це тобі ясно?
— А чому ж?
— Чому я такий, як ти? Ми вміємо міняти зовнішню форму. Відповідно до того, з ким встановлюємо контакт…
— А мова?
— Он як? Ти ще не розумієш, що ми сприймаємо не зовнішній символ поняття, а його ядро — імпульс думки? У вас на Землі безліч мов. Ми знаємо. Це примітивна, але закономірна ступінь. Наступна ступінь — всерозуміння. Ви зможете єднатися з будь-якими цивілізаціями, хоч і говорите на різних мовах…
— У всій Безмежності? — засумнівався Павло.
— Ні. Ні, не у всій. Є такі ступені еволюції, які недоступні нам. Ми — діти єдиної системи. Тому наші шляхи спільні.
Марсіанин лагідно усміхається, бере Павла за руку.
— Ти справжній землянин. Ненаситний, як всі вони. Спочатку здивувався, а потім бажаєш одразу пізнати все. До безмежності…
Павло винувато усміхається. Господар Фобоса схвально дивиться на нього.
— Я кажу це з похвалою. Перед людством Землі — прекрасна путь. Якщо воно об’єднається і вибере її… А тепер ходімо. Тобі я відкрию багато. Для мужності нема таємниць. Ти будеш знати минуле Марса. Ти будеш знати його сучасне. І ти почуєш про велику трагедію тих, до кого ти прибув у гості…
Павло не розуміє. Він дивиться на марсіанина, дивується. Як? Така мудра, прекрасна істота говорить про якусь трагедію?
Господар веде Павла вперед. Зникають поле, небо, хліба. Все це так несподівано, що космонавт з острахом застигає на місці. Але потім, опанувавши себе, з тривогою заходить до гігантської зали. Лунає тонка мелодія, хвилюється кров, наростає відчуття майбутніх, нечуваних раніше тайн. Свідомість стрімко розширюється, готується зійти на нові, неосяжні ступені Пізнання…
4
Свідомість Павла ніби розділилася. Одна половина — земна — завмерла, причаїлася, вражена грандіозністю зустрітого, побаченого, почутого. А інша — новонароджена, могутня, тріумфуюча — з радістю вбирала в себе потік явищ і понять нового світу. І здавалося космонавту, що це вже відомо йому, що він не відкрив новий, невідомий раніше світ, а тільки повернувся до нього, на свою суджену дорогу.
Він зустрів ще кількох марсіан, схожих на першого. Вони стримано і ласкаво привітали людину Землі, але не затримувались довго біля нього. Павло не здивувався такому прийому. Навпаки, це було приємно, закономірно. Напевно, ці істоти вже пізнали нескінченні глибини Світобудови, бачили мільярди різних людей. І для них кожен новий космонавт — звичайний гість, а не причина для сенсацій… Перший марсіанин — ім’я його було Сана, що значило Вічний Мандрівник, — повністю прийняв на себе обов’язки гіда. Він пояснював Павлові все, що той хотів, заповнював його ненаситну свідомість лавиною нових фактів і знань. Але одразу попередив:
— Наш корабель, який ви називаєте Фобос, раджу особливо не вивчати. Він настільки однорідний з вашої точки зору, що цікавим не буде. Це своєрідна істота… Ти здивувався? Я правильно сказав… Істота. Не біологічна, а створена нами. Ти поки що не зрозумієш. Вона живе, розвивається, мислить. Але вона невіддільна від нас, своїх творців. І завдання її теж невіддільні від наших завдань. Ви на Землі мрієте вивчати Фобос і Деймос, здобути тут скарби марсіанської цивілізації. Це думка дитяча, наївна. Вона ігнорує неспівмірність цивілізацій, розділених міріадами років. Але ще кілька слів про наші кораблі-істоти. Вони мають практично недосяжні програми. Кожне наше бажання виконується. Розуміється — еволюційне бажання. Завдання, що суперечать прогресу і благу Космосу, не буде виконане…
Павло зітхнув, засміявся.
— Чого ти? — здивувався Сана. — Ага. Вже впіймав твою думку. Ти б хотів, щоб так було на Землі. Що ж, я згоден з тобою. Ми сумуємо, що Земля розділена і хаотична. А тепер я готовий розповісти тобі все. Все, що можна…
— А хіба можна не все? — зацікавився Павло.
Сана усміхнувся.
— Далеко не все. Ти ще не знаєш закону Космосу. Ріст свідомості — справа самого індивідуума. Здобуте іншим — не стане органічним надбанням. Людям вищих планет не варто передавати істотам молодших цивілізацій знань, які не відповідають їхньому рівню…
— Розумію, — сказав Павло.
Він оглянувся. Навколо вібрували, переливалися фіолетовим сяйвом примарні стіни приміщення. Він похитав головою. Незвично, дивно, тривожно. Ніби у сні. Так і здається, що ось прокинешся, поглянеш навколо… побачиш рідний ліс, почуєш дзвін сосен, шум дубів, майво ласкавих віток беріз…
І так сталося. Зникли стіни, крило променів змело фіолетові барви. Десь далеко затьохкав соловей, над головами Павла і Сана зашуміла густа крона дерев.
Марсіанин схвально кивнув.
— Ти зрозумів. Тепер знаєш, що Фобос і Деймос — це ми самі. Наша думка невіддільна від дійсності. Що ж — сідаймо, як у вас на Землі. Так буде звичніше, простіше. Вважай, що я не чужий житель, а твій товариш, друг. Та воно так і є. Недалеко від істини.
Павло вже нічому не дивувався. Він засипав Сана потоком запитань, ніби боявся, що не вистачить часу на все.
— А крім Марса і Землі, ще які-небудь планети заселені в системі Сонця?
— Майже всі, — спокійно відповів Сана.
— Навіть Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун?
— Не навіть, а на них дуже високі еволюції.
— Розумію. Не в наших планах.
— І в наших, і не в наших. Кожна планета, кожен центр сили і матерії — є центр життя. Життя істот Землі чи наше життя — лише одна з безконечних форм неосяжного проявлення життя. Навіть на Сонці є життя. Власне, саме Сонце є результат великого життя…
— Не розумію…
— Більше не можу сказати. То справа нашої науки. Можу лише сказати, що ваші уявлення про Сонце і зірки, як про кулі газу, ненаукові, неістинні…
— Але ж дослідження показують…
— Знаю. Нічого складного. Сонце в своєму польоті через простір проходить через хмари газів і пилу, розтоплює їх і оточує себе розпеченим факелом фотосфери та протуберанців. Справжнього Сонця ви не знаєте… Воно незрівнянно складніше і простіше, ніж ви гадали…
— Ти говориш, Сана, що всі планети заселені. Чому ж нема безперервного обміну? Чому ви або люди Венери не відвідують нас?
— Ти зрозумієш все. По-перше, і ми, і люди Венери чи Юпітера не один раз відвідували вас. І допомагали вам. І досі бувають на вашій планеті. Але не так, як ви гадаєте. Не в ваших уявленнях…
— Як же?
— Не все одразу. Це космічні істини. Ви повинні піднятись до них. Потім, потім, друже з планети Земля…