Дехто називає його «Departament of Dirty of Tricks» — відділ брудних трюків, а скорочено ДДТ.
Рандольф Картер був співробітником цього відділу. В секретну резиденцію шефа відділу й привів його містер Ку.
Південна Баварія. Заповідні ліси, район стародавніх руїн, старих і підновлених замків, мисливських угідь, лісозахисних і звіроохоронних інститутів, улюблене місце відпочинку Гітлера і деяких високопоставлених осіб окупаційних установ США.
Тут, в одному з замків, що загубився в горах та непрохідних лісах, і оселився Артур Крапс. Він, як і колишній фюрер, майже постійно жив на Баварському привіллі. Залишаючи свою резиденцію тільки тоді, коли цього вимагали «високі державні інтереси США».
Я не можу назвати точної адреси відділу, яким керує генерал Крапс, через те, що він кочує. Вчора генерал міг бути у США, в Ерлінгтоні, штаті Віргінія, по сусідству з Управлінням національної безпеки, завтра — в Західному Берліні, у фронтовому місті, як його називають в Америці, в будинку під номером 170–172, Далем Клейалеє. Післязавтра Крапс може переїхати у Південну Баварію, в який-небудь глухий замок. У недалекому майбутньому, якщо вірити газеті «Нью-Йорк таймс» від 22 червня 1956 року, всі органи ЦРУ будуть сконцентровані в одному центрі, який уже будується біля Хемптона і Макліна в штаті Віргінія. Правда, газета тут же попереджає, що під дахом цього центру зберуться лише ті відділи ЦРУ, яким не протипоказано за умовами конспірації бути разом.
Найімовірніше, що «Відділ таємних операцій», як і досі, буде кочувати.
«Відділ таємних операцій» — це насамперед розкидана по всьому світі мережа суворо спеціалізованих шкіл «Робертс-Колледж», де готують майстрів шпіонажу, диверсій, терористичних актів, провокацій.
«Відділ таємних операцій» — це велетенська катапульта, що викидає час від часу в соціалістичні країни головорізів, які розмовляють китайською мовою і корейською, російською і польською, румунською і угорською, але діють завжди і скрізь по-американськи. «Відділ таємних операцій» — це відступники і зрадники з країн Східної Європи, яких назвали й самі ж американці «людьми закону Лоджа».
«Відділ таємних операцій» — це таємні вбивства в Будапешті і Празі, Бухаресті і Варшаві, вибухи на кораблях і літаках, що належать країнам соціалістичного табору, пожежі на військових складах, викрадання секретних документів, шантаж, підробки, підкупи, руйнування стратегічних мостів, катастрофи на залізницях, аварії на великих електростанціях.
«Відділ таємних операцій» — це отруєний кинджал і безшумний пістолет, націлені в наше серце.
«Відділ таємних операцій» — це радіопередавач з клеймом «Made in USA», пластична операція обличчя і отруйна шпилька, ампула із смертельною порцією ціанистого калію, коди, шифри, явки і паролі, «штучне вухо» і рукавички з струмом високої напруги, невидиме чорнило, невидимі фотоапарати, невидимі сліди, слідкування і втечі, довготрубний гостроспрямований мікрофон з попереднім посиленням і записуючим приладом, за допомогою якого можна підслухувати розмови на відстані 400 метрів.
«Відділ таємних операцій» — це, нарешті, павутиння, що протягнулося між штабом генерала Артура Крапса і незліченними осередками відомства Аллена Даллеса. «Відділ таємних операцій» мав доступ у найсекретніші канали ЦРУ, але до себе впускав лише обраних.
Картер не знав усіх таємниць відділу, але й те, що він знав, викликало в нього високу повагу. Тут щедро нагороджували і немилосердно карали. Висували на пост диктаторів, як було на Кубі, у Гватемалі. Тут забували ім'я, яке дали батьки, і діставали нове, вигідне секретній службі. Тут іноді починали гру на шахівниці пішаком, а кінчали королем. Тут надзвичайно високо цінували особливий вид таланту — талант хитрувати і прикидатися, проникати, як фільтрівний вірус, крізь усякі перепони, брехати з обеззброюючою щирістю, хреститися, в думці проклинаючи бога, дружньо цілувати свого найлютішого ворога, бачити сни на замовлення, пити горілку і не п'яніти, любити. того, кого ненавидиш, бачити невидиме простим оком, відводити будь-яку підозру від справжніх убивць і звинувачувати невинних…
Містер Ку здав Картера, з рук на руки, високому, сутулому, із старомодними вільгельмівськими вусами чоловіку в мундирі лісової охорони, озброєному хромованим секатором.
Вусатий садівник, він же мажордом «Бізона», повів Картера через зимовий сад, вологий і душний, в хол замка. Кивнувши на дубові сходи, що вели на другий поверх, сказав:
— Будь ласка, проходьте, на вас чекають.
Протягом свого довгого життя розвідника Картер багато бачив такого, що приголомшило б звичайну людину. Давно він освоївся із специфікою глибокого підпілля і конспірації. І все-таки, потрапивши до «Бізона», був захоплений. Подумати тільки, якої високої честі удостоївся — особистої аудієнції генерала Крапса, який навіть перед визначними працівниками свого відділу з'являється не частіше, ніж божественний імператор Японії перед міністрами і послами.
«Як він зустріне? — думав Картер, піднімаючись сходами. — Куди пошле? Знову Росія? Угорщина? А може, цього разу Польща?»
Чим вище піднімався Картер крутими сходами, тим сильніше колотилося серце. І як йому не колотитись, як не завмирати!.. Навіть повітря тут якесь особливе, повітря великих таємниць.
Сходи вивели на простору площадку, в хол другого поверху. Скляний купол, крізь який видніється небо. Пальми в діжках. Велетенські і карликові кактуси. Чучела ведмедів, диких кіз, кабанів і на стінах безліч оленячих рогів.
Картер, не знаючи, куди йти далі, зупинився. І зразу ж з-за велетенської пальми вийшов здоровезний хлопець у замшевій куртці.
— Направо, потім прямо! — скомандував він.
Картер повернув направо і потрапив у довгий глухий коридор, вимощений потертими кам'яними плитами. Ступав по них обережно, але вони відлунювали наче дзвони, попереджаючи: йде чужий, бережися, господарю!
— Ви вже прийшли! — почувся голос ззаду.
Картер озирнувся. В протилежному кінці коридора стояв хлопець у замшевій куртці, розставивши ноги як поліцейський, що регулює рух на людному перехресті. Груди його були випнуті, руки в кишенях.
Тихо розсунулися білі двері, і Картер ввійшов до кімнати з високим склепінням. Полірований, без жодного папірця, з одним телефоном, стіл. Вікно з густими гратами. Голі стіни. Тиша. Де ж секретар чи помічник?
Картеру хотілося запалити, сісти, перевести подих, трохи заспокоїтись, але він не посмів.
Левова пайка з тих ста мільйонів доларів, які конгрес виділяє спеціально для підривної діяльності в соціалістичних країнах, проходить, про це Картер знав, через сейфи «Бізона» та його довірених осіб. Усе міг робити цей безвісний диктатор, головний майстер світових сенсацій, цей некоронований владика королівства, населеного лицарями плаща й кинджала, яке називається «Відділом таємних операцій».
Президента США Ейзенхауера Картер поважав. Мільйонерів Дюпона і Рокфеллера, Моргана і Гаррімана вважав за ідеал американців. Кінозірок Голлівуду любив. Але свого шефа, генерала Крапса, він обожнював і схилявся перед ним.
— Зайдіть! — почувся чийсь сильний з металічним відтінком голос.
Картер оглянувся — нікого. Ні, це був уже не голос охоронця в замшевій куртці. Очевидно, сам господар запрошував його за допомогою радіо.
Картер увійшов до великої круглої кімнати. Всі вікна розчинені навстіж. Дикий виноград, густий, нагрітий сонцем, обрамлює віконні прорізи, його листя тихо шелестить од вітру.
На підвіконнях розсипано корм для голубів, стоять глиняні мисочки з водою.
Чомусь Картер побачив спочатку це, а потім уже інше. В глибині кімнати камін, в якому палахкотить вогонь, телевізор, столик з пляшкою коньяку, два шкіряних крісла. В кріслі сидів Крапс. Незважаючи на свою огрядність, він підвівся енергійно і легко. Генерал був у цивільному: просторий сірий піджак, біла сорочка з білим комірцем і чорним бантиком замість галстука. Твердо, чітко відбиваючи крок, гордо несучи голову з вогненним, трохи кучерявим волоссям, він підійшов до гостя, схопив його руку, міцно потиснув і з гострою, але одверто доброзичливою цікавістю глянув у вічі.
— Хеллоу, хлопець з того світу! — промовив він, посміхаючись. — Ну, як там, жаркувато?!
Генерал підійшов впритул, Картер із задоволенням вдихнув запах добрих сигар, старого витриманого коньяку і тонких духів. Ах, ці духи!.. Вони викликали в уяві Картера образ жінки, що була тут недавно, злегка прикритої чимось прозоро-білим, босоногої, простоволосої.
Картер посміхнувся своїм думкам і тут же помітив на комірці шефа платинову павутинку. Наймодніший колір! Цікаво, хто вона — американка чи німкеня? І скільки коштує така пташка? Зрештою, ціна для шефа не має значення! Доларів у нього багато: може мати гарем, може пити і їсти те, що колись було доступно лише імператорам і королям.
Гостре почуття заздрості і захоплення обпекло Картера. Живуть же люди!
Жорсткі, владні руки шефа енергійно, по-хазяйськи общупують Картера, безцеремонно, як хлопчиська, поплескують по щоках. А він не відгукується на його ласку. Мовчить.
— Що сталося, Раф? — захвилювався генерал. — Чому ви так наїжилися?
— Сер, соромно і боляче. Стільки лиха накоїв! Ви мені виявили таке довір'я, а я не виправдав його!..
Крапс посерйознішав. Уважно, з новим інтересом дивився на Картера. Глибоко посаджені, ясні і розумні очі насторожені. Губи стиснуті. Голова трохи нахилена. Дивиться, вивчає, думає, спокійно чекає, що ще скаже співрозмовник.
І Картер зрозумів, що шеф бачить його наскрізь. Треба швидше відступити на вигіднішу позицію.
Похнюпившись, він уважно розглядав свою долоню.
— Незважаючи на мій провал, ви так великодушно обійшлися зі мною, сер…
Попередня, як і в першу хвилину зустрічі, одверто-добродушна посмішка лягла на губи Крапса.
— За битого двох небитих дають. Так, здається, кажуть росіяни?
Веселий багатообіцяючий жарт не підбадьорив Картера, не надав йому жвавості. Він мовчав, старанно підбираючи слова.
— Яв скрутному становищі, сер.
— У чому справа? Що вас турбує?
— Бачите…
Косноязичність «хлопця з того світу» і його хвилювання було справжнім, щирим. Крапс це добре бачив. Нарешті Картер наважився і промурмотів:
— Сер, кажучи одверто, я повернувся сюди відбувати покарання, а ви…
— Це добре, що ви так думаєте. Я вже вам сказав, що за одного битого дають двох небитих.
Зграйка сизих голубів сміливо опустилася на підвіконня. Туркочучи і дивлячись райдужними очима на людей, вони клювали зерно. Крапс підійшов до птахів, погладив одного, другого, третього.
— Гулі, гулі, гулі!..
Голуби спорхнули. Генерал провів їх поглядом. Потім зажмурився, широко відкрив рота і шумно втягнув гірське повітря.
— Пробачте, Раф. Моїм легеням і горлу необхідно час від часу таке промивання. — Він обернувся до Картера, взяв його під руку, повів до каміна, посадовив у крісло, сів поруч сам і присунув до себе низенький столик, на якому стояли чарки для коньяку і висока пляшка з яскравими французькими наклейками.
Жарким полум'ям в каміні горіли укладені кліткою акуратні дубові полінця. «Бізон» любив розкошувати біля каміна навіть улітку. Між виноградним листям майнула рудувата, літнього забарвлення, білка. Прилетіла і знову полетіла зграйка голубів.
Крапс погрів над вогнем бокали, наповнив їх світло-жовтою рідиною, вдихнув її аромат і, дивлячись на Картера, з великим захопленням сказав:
— У нас в Штатах сталися великі події, Раф. Ви дізнаєтеся про них тепер же, негайно. Від мене. І вам багато що стане зрозумілим.
Картер завмер, майже не дихав, його долоні міцно стискували, зігріваючи, бокал з коньяком, а очі були прикуті до губів шефа.
— У вищих урядових сферах, у Пентагоні, в державному департаменті і серед американців першого десятка недавно виникли, вірніше, загострилися великі суперечності з приводу того, як використати нашу розвідку в сучасних умовах. Деякі відстоювали стару класичну доктрину. Її неписана формула зобов'язувала нас працювати лише під покровом ночі, тихо, ніби на свій страх і риск, немов без будь-якої підтримки офіціальних осіб.
Картеру стало страшнувато від такого довір'я, яке раптом виявили до нього. Пентагон!.. Державний департамент!.. Головний штаб розвідувального управління!.. Величезні суперечності!.. Чи має він право на таке високе довір'я? Чи не буде це небезпечно для нього?
Крім того, він почував себе ще й ніяково. Розвалився в кріслі, попиває чудовий коньяк, безцеремонно зловживає несподіваною прихильністю до себе генерала Крапса.
Картер делікатно покосився на годинник і, винувато посміхаючись, запитав, чи не надто довго затягнувся його візит, чи не порушує він розкладу генерала.
— Сидіть! — Крапс махнув рукою і надпив з бокала. — Так от!.. Була і протилежна точка зору серед американців першого десятка. Її обстоював Аллен Даллес і його однодумні з Пентагону. Молодший Д., сперечаючись із своїми противниками, твердив, що Америка настільки зміцніла, що ми вже можемо дозволити собі нехтувати застарілими класичними зразками і діяти по-новому, як належить при нашій могутності. Молодший Д. домагався від держдепартаменту і Білого дому відкритої, офіціальної підтримки ЦРУ.
— Сер, я згоден з ним. Правильно. Давно слід було це зробити.
— У ті дні, коли вас схопили, — вів далі «Бізон», — відбулося засідання Національної ради безпеки… першого десятка американців. Центральним питанням на порядку денному стояло наше. На обговорення і затвердження було винесено широку програму. Стратегічну розвідку, сказали ми, треба вести не тільки силами апарату ЦРУ, а й силами працівників державного департаменту, міністерства торгівлі, сільського господарства, військового і морського флоту, авіації, митної урядової комісії, всіма засобами наших військових баз, розкиданих на земній кулі від Аляски до Антарктиди, кожного американця, який живе за кордоном.
— Грандіозно! — захоплено вигукнув Картер. — Я про це мріяв ще п'ять років тому.
— Всі мріяли… Ми запропонували поставити на службу нашій зовнішній політиці тотальну стратегічну розвідку. І обгрунтували її життєву необхідність в момент, коли йде підготовка до захоплення європейського плацдарму. Хто прибере до рук величезний промисловий арсенал Західної Європи, той господарюватиме в усьому світі.
— Правильно! І про це я думав. — Картер швидко закивав головою. — Західна Німеччина, її величезна індустріальна могутність, ресурси Бельгії, Голландії, Австрії, Франції повинні бути поставлені на службу нам. Коротше кажучи, в цій фірмі, як ми називаємо світ, Америка мусить взяти на себе відповідальну роль головного акціонера. Тільки в цьому випадку ми зможемо роздушити Ради і Китай.
Генерал терпеливо, охоче вислухав довгу репліку Картера і був задоволений, що той розуміє його з півслова.
— Так! Ми вже зробили багато. За післявоєнні роки влаштували свої закордонні капіталовкладення. Наші європейські придбання оцінюються у п'ятдесят чотири мільярди. Але це тільки половина справи. Одержавши контрольні пакети акцій, ми дістали можливість диктаторствувати на світовому ринку і нещадно тиснути на Ради економічним пресом. Але це й справді тільки половина справи. Стримувати комунізм можна лише переважаючими силами. А для того, щоб постійно перевершувати противника, треба завжди знати, чим і як він озброєний. Елементарно? На жаль, ця проста істина довгий час була недоступна деяким американцям, навіть з числа першого десятка.
— Сер, невже вони призналися в цьому на засіданні Національної Ради? — почервонівши від гніву, запитав Картер.
— Не тільки признались. Обстоювали з піною на губах. Потрясали конвенціями про міжнародне право. А молодший Д. уперто захищав наше право на тотальну розвідку, на розвідку з «позиції сили», без будь-якого фігового листка. Сутичка була гаряча і довга. Довелося вирішальне слово сказати першому американцю з першого десятка.
— Цікаво, що він сказав? — насторожився Картер.
— Отут я підходжу до головного, про що хотів поговорити з вами. Перший американець сказав твердо і ясно: «Всі засоби оборони добрі, якщо вони гарантують безпеку наших інститутів. Усі засоби розвідки благородні, якщо вони зміцнюють наш спосіб життя». — І ще додав таке: «Я завжди вважав розвідку очима війни, її локатором. Тепер я припас найвищі ордени тим розвідникам, які доставлятимуть з Радянського Союзу важливі дані про його військову і економічну могутність. Мені наплювати, як це буде зроблено, чи порушуватимуться так звані міжнародні правові норми, чи їх будуть обходити. В даному разі до речі пригадати знамените: «Мета виправдовує засоби».