Картер підготував для «Білого» серію випробувань.
Почав з головного — чи здатний він діяти як «жаба»?
«Білий» закінчив дві школи: звичайну, де пройшов курс шпигунських наук, і спеціальну — підводного плавання з аквалангом. Довгий час агент опановував складну і важку справу підводного диверсанта — навчався бачити, чути і діяти на великих і малих глибинах, у морських, річкових і озерних водах, в прозорих і каламутних, із захаращеним дном, по якому можна пересуватися тільки навмання, по азимуту, враховуючи швидку течію, знос, перекати та інше.
Під час другої світової війни італійські моряки, їх називали людьми-жабами, вміли воювати під водою. Переважно вночі крізь мінні поля підкрадалися вони до стоянок ворожих кораблів і чіпляли до них міни уповільненої дії великої руйнівної сили. Згодом вони передали свій досвід німцям.
У німецьких людей-жаб на рахунку чимало знищених і потоплених кораблів Англії і Америки, зруйнованих мостів і шлюзів на дорогах наступу союзників. Восени 1944 року англійці захопили в Нормандії укріплення «Атлантичного валу», споруджені інженерними військами Тодта. Удар англійців по цьому валу в районі Сени був такий несподіваний, що німецькі артилеристи, тікаючи, не встигли знищити могутні батареї. Вночі німецькі «жаби» пройшли по морській воді в гирло Сени, пробралися в бетонні каземати батарей, безшумно знищили всіх англійців, які зустрілися на їхньому шляху, вивели з ладу дальнобійні гармати і щасливо, без істотних втрат, повернулися на свою базу.
В школі, де навчався «Білий», грунтовно, з усіма подробицями, на місцевості, максимально схожій на реальну, розігрувався і цей епізод. Керували грою ті, хто здійснював у 1944 році цю видатну в історії діяльності людей-жаб диверсію.
Жодної крихти великого досвіду італійських і німецьких «жаб» не забували в школах американської розвідки. Воскрешалися подвиги Кребба, англійського аса підводних диверсій, справи японських підводних самураїв і американських бійців морської піхоти, які діяли на тихоокеанських островах, укріплених японцями, і біля Інчона під час корейської війни.
Випробування «Білого» почалися в Баварії на високогірному озері, недалеко від знаменитої гори Цуг шпітце, ім'ям якої й назвали улюблене дітище «Бізона». Цуг шпітце в перекладі означає — межа висоти.
… Зоряне небо тьмяно, наче невдало віддрукована фотографія, відбивається у дзеркально-темній поверхні озера. Гори зубчастою стіною здіймаються на півночі й півдні, на сході й заході. Вздовж скелястого берега на малій швидкості безшумно ковзає катер. Він без щогли і кабіни, низькобортний, пофарбований під колір нічного озера, майже невидимий, з підводним вихлопним глушителем. На катері двоє: інструктор підводного плавання і Картер.
— Стоп! — командує пошепки експерт.
Картер підгинає рукав шкіряної куртки, дивиться на світний циферблат. На місце побачення з диверсантом прибули точно. Але де ж він? Чому запізнюється? Не встиг своєчасно виконати завдання? Застряв на дні, в камінні? Потрапив у пастку? Втратив орієнтування?
Ззаду, біля корми, почувся легкий сплеск. Картер обернувся. Чорні лапи вхопилися за борт катера. Ще секунда — і з'явилася чорна маківка, потім обличчя, вірніше те, чим було замасковано обличчя: нейлонові водорості, велике скляне око, дихальна трубка акваланга.
Плавець вийняв з рота трубку і по-англійськи доповів:
— Містер Хеннеді, завдання виконано.
— Ви забули додати: «в строк», — посміхнувся містер Хеннеді, він же Картер. Схопивши Глібова за руки, які були обтягнуті чорними з тонкої резини рукавичками, з зусиллям втягнув його на катер. Потім поплескав по блискучому мокрому плечі, теж обтягнутому резиною, і сказав по-російськи: — Молодець, Дорофію!
— Радий старатися, містер Хеннеді!
Тренування під водою за допомогою компаса, подорож по дну озера по азимуту, з виходом у заздалегідь обумовленому, невидимо позначеному на воді місці, «Білий» витримав. Картер похвалив його, поздоровив з успіхом, висловив упевненість, що й другий екзамен витримає. Після цього він наказав інструкторові прямувати в бухту «Едельвейс», на базу «жаб».
Нове випробування «Білого» відбулося через добу і вже не поблизу гори Цуг шпітце, а в Регенсбурзі.
Катер, на борту якого були експерт Хеннеді, «Білий» і рульовий, опинившись на середині Дунаю, заглушив мотор, кинув якір.
— Давай! — скомандував Картер.
Інженерна служба «Відділу таємних операцій» своєчасно подбала про те, щоб у людей-жаб було хороше учбове поле, щоб теорія поєднувалася з практикою. На озерах і ріках Південної Баварії створили під водою точні копії тих об'єктів, які майбутні диверсанти мали зруйнувати чи пошкодити. Недалеко від Регенсбурга на дні Дунаю уклали дві ланки труб величезного діаметра — макет бензопроводу в натуральну величину.
«Білий» та інші «жаби» багато разів, під прикриттям ночі і спеціальних річкових та берегових патрулів, спускалися разом з інструкторами на дно Дунаю і тренувалися. Спочатку вони просто підривали стальну артерію бензопроводу. Але потім відмовились од цього. Противник може одразу виявити пошкоджене місце і швидко відновити. «Білого» навчили завдавати по бензопроводах такі удари, які не можуть зафіксувати навіть високо чутливі апарати, встановлені на насосних і контрольних станціях. «Білий» із спеціальним акумуляторним свердлом спускався на дно Дунаю, просвердлював у трубі невеличкий отвір, такий, щоб тиск у бензопроводі не падав. В цей отвір він вводив певну кількість особливої суміші і знову закривав отвір. Потік бензину гнав отруту у величезні резервуари бензосховища. Отрута діяла не зразу, а через два-три тижні; залежно від концентрації. Якщо її ввести в авіаційний бензин за певний час до вильоту, літаки не піднімуться в повітря. Втрати від такої диверсії важко визначити наперед.
«Білий» підвівся. Він був здоровезний і незграбний у своїх свинцевих черевиках, спеціальному одязі, поверх якого натягнуто два захисних комбінезони — резиновий і брезентовий, в шоломі з велетенським скляним оком,
З балонами на грудях, з батарейним ліхтарем і великою сумкою, в якій було все необхідне для складної підводної диверсії. Згинаючись під таким тягарем, він важко підійшов до борту, сів, перекинув ноги і безшумно пірнув у швидкі води Дунаю.
Рівно через двадцять хвилин його голова з'явилася на темній поверхні ріки. За допомогою Картера і рульового він виліз на катер, зняв шолом і доповів, що завдання виконав у строк.
Картер, як і вчора, похвалив плавця. Хвалив, не скуплячись, навіть перебільшуючи його вправність. Робив він це неспроста. Намагався задобрити, переконати, що пройдено найважчі, найвирішальніші щаблі на драбині випробувань.
Але головне випробування було попереду. Воно проводилося не в таємних казематах коледжу, не за допомогою «детектора брехні» — електронної машини, що перевіряє, чи агент правдиво відповідає на запитання, які задає експерт.
Околиця Регенсбурга. Берег Дунаю. Швидкохідний гоночний катер відплив од причального муру і, м'яко гуркочучи відрегульованим мотором, обережно обминаючи мілини, вибрався на фарватер.
Картер і «Білий» узяли з собою продукти, риболовні снасті, горілку, приправу для юшки. Вони. збиралися весь день бродити по дунайській воді і дунайських берегах.
«Білий», судячи з його напружено-вичікувального виразу обличчя і насторожених очей, догадувався, що прогулянку влаштовано не просто так, заради відпочинку і розваги. Але ні про що не запитував.
Рухалися вверх. Потужний мотор тягнув рівно, катер покірно слухався керма, легко розрізаючи гострим носом неподатливу воду Дунаю.
Картер, у білому светрі, білих фланелевих штанях і в береті, стояв на кормі біля прапора, що розвівався на вітрі і, злегка примружившись, дивився на ріку, залиту яскравим літнім сонцем, його тінь, тонка, довга, наче щогла, і чорний квадрат кормового прапора рухалися по спокійній воді. Небо було теж спокійне, чисте. Дачні будиночки передмістя Регенсбурга і сади навколо них, обмиті недавнім дощем, блищали свіжою зеленню, яскравими барвами. В обличчя дихав теплий вітерець. На прибережному схилі, там, де сяяли скляні кулі на квіткових клумбах, загримів рояль, вітаючи новий день.
Новий день!.. Новий Дунай, нове небо, нове сонце, новий Бетховен, нові барви… Не радіти, дивлячись на все це, може лише камінь. Картер згадав Закарпаття, «компетентну особу», її пророцтва і посміхнувся. «Ми ще не раз зіткнемося з вами, полковнику, але вже «заочно».
«Білий», обернувшись, запитав:
— Містер Хеннеді, зупинимося в Регенсбурзі?
— Ні. Тримайте курс, не знижуючи швидкості, на північ. — Картер кивнув на небо, махнув рукою у напрямку берега. — Чудовий деньок, правда?
«Білий» переклав на штурвал величезні руки, повільно, неохоче глянув навкруги, і в його водянистих безбарвних очах не спалахнуло жодної іскорки.
— День, кажу, чудовий, — повторив Картер. — Пощастило нам з тобою, Дороше. Славно погуляємо.
«Білий» і на цей раз не відповів. Картеру не сподобалося мовчання «жаби», йому взагалі не подобалось усе, що не зразу розкривалося перед ним. Усяка таємниця нестримно притягувала до себе, не давала Картеру спокою доти, поки він не розгадував її.
«Білий», незважаючи на те, що Картер вивчав його вже кілька днів, лишався загадкою. І це викликало досаду, дратувало, збуджувало цікавість.
Увійшли в Дунай, що розтинає Регенсбург на дві нерівні частини; південно-західну і північно-східну. Один за одним з'являлись і пропадали за кормою міські мости. Під биками-опорами, глибоко захованими на дні Дунаю, темними ночами практикувалися «жаби» з коледжу «Цуг шпітце». Регенсбурзькі мости несхожі на ті, які доведеться руйнувати по-справжньому. Та це не біда!
Картер з інтересом роздивлявся мости. Чудові витвори людських рук. Тріумфальні арки. Кам'яні і стальні райдуги, що сяють над безоднею ріки. Тисячі й тисячі днів праці, безліч матеріалів і коштів витратили люди, щоб спорудити такі громади. А зруйнувати їх може одна «жаба» з «Цуг шпітце».
Картер в думці оглянув весь Дунай, що протікає по землях восьми держав. Він уявив собі мости, які в певний час, за сигналом «Бізона», будуть висаджені в повітря, — Братіславський залізничний, міст Дружби, що з'єднує Румунію і Болгарію.
Ні ця «жаба», що сидить за кермом катера, ні жоден з вихованців коледжу «Цуг шпітце» ще не знають, яка їх чекає робота. І про операцію «Дунайські ночі» знають лише близькі «Бізона».
«Білий» зосереджено вів катер, впевнено знаходячи у вередливому з численними мілинами річищі глибини, що забезпечують судну потрібну швидкість і безпеку.
Вибралися за місто, на простір. На крутих берегах, на схилах хребта Баварський Ліс зеленіли зубчасті хвойні стіни.
«Білий» запитально глянув на інспектора: може, час причалювати?
— Давай далі! — Картер махнув рукою на захід. — Он до тієї галявини. Бачиш, як вона полум'яніє зеленою травою, манить до себе. Причалимо, Дороше? Чи втомився?
Картер добродушно посміхнувся. Посміхаючись, він дружньо підморгнув рульовому. «Білий» не відгукнувся. Похмуро глянув туди, куди показував Картер і знизав плечима.
— Можна причалити, можна й пройти мимо. Воля ваша, містер Хеннеді.
— Я з тобою раджусь, а не наказую.
«Білий» не сказав нічого.
Роздратування з новою силою спалахнуло і обпекло Картера.
— Причалюй! — скомандував він.
— Єсть причалювати.
Звернули праворуч. Мотор замовк, і днище катера зашурхотіло по прибережній гальці.
В плані випробувань, складеному Картером, була і прогулянка по Дунаю, і ловля риби, і багаття на березі, і російська юшка, і російська горілка, і важлива, одверто пряма розмова про те, куди мають послати «Білого» і що він повинен зробити на своїй колишній батьківщині.
Дорофій Глібов стримано, немов давно чекав цього, без особливої радості і без будь-яких ознак страху сприйняв повідомлення про те, що його чекає подорож на Дунай, в місця, де він народився і ріс. Він не уточнював, що і як повинен робити. Одразу все зрозумів і сказав, що завдання виконає.
Експерт був задоволений поведінкою свого підопічного. Поки що все йшло добре. Схоже на те, що народився справжній агент, і можна розраховувати на максимально сприятливі наслідки. Але це не означало, що Картер хоча б трохи пом'якшить суворість, скоротить кількість кругів, якими збирався добре поганяти цього російського старовіра.
Підкладаючи в багаття хмиз, якого ледве назбирали в чистенькому німецькому лісі, Картер з веселою посмішкою підпилої людини оглянувся.
— Напрочуд гарно тут. Дороше, що це тобі нагадує?
«Білий» не зрозумів питання, його осоловілі, хмільні очі, опущені безбарвними, легкими, як пух кульбаби, віями, здивовано дивилися на американця.
— Ви про що, містер Хеннеді?
— Не церемонься зі мною, Дороше! Не Хеннеді я, а просто Річард. Річ! Адже ми з тобою майже ровесники, робимо одну справу, скуті по руках, на все життя, одним ланцюгом. До того ж ці дні екзаменів… Зріднився я, друже, з тобою за цей час. І полюбив. За богатирську силу і спритність. За відкриту душу і за все, чим тебе так щедро наділила матінка-Росія.
— «Матінка-Росія»! — похмуро усміхнувся Дорофій. — Давним-давно ця матінка вмерла. Її місце зайняла мачуха.
— Ну що ти! Росія є і буде Росією, хоча й красується в червоному сарафані.
— Линючий цей сарафан, його червоним кольором наскрізь просякла Русь. Так просякла, що й в сорока лугових водах не відмиєш.
— Відмиємо. Сто п'ятдесят років була орда на Русі, а що від неї лишилося? Відмиємо. І ти у цьому переконаєшся, коли потрапиш на свій рідний Дунай.
Дорофій кивнув на ріку.
— Дунай мені рідніший тут, у Баварії, ніж там, у гирлі. Ну, добре, збилися ми з вашої стежки… Про що ви хотіли запитати?
— Ти вже майже відповів на моє запитання. Я хотів узнати, чи нагадує тобі цей баварський рибальський вогник багаття на рідному острові?
Дорофій байдуже подивився на інспектора і промовчав. Він палив сигарету, колупався паличкою в попелі багаття, пробуючи картоплю, чи не спеклась, і мовчанка не здавалася йому обтяжливою.
Кожне слово, кожен рух «Білого» Картер пам'ятав і аналізував. Він бачив його навіть з заплющеними очима, відчував так гостро і безпомилково, наче сам був електронною машиною, яка визначає правду і брехню.
Зверху, з-за скелястого повороту лівого берега, вилетіла легка спортивна яхта, оснащена повним набором сірих, ще не омитих дощами і не відбілених сонцем вітрил. На кормі напис: «Шварцвальд», «Пассау» — назва судна і порт його прописки. Картер провів поглядом струнку каравелу, яка, здавалося, зійшла із старовинної гравюри.
— Незабаром і ти, Дороше, помчиш на такій посудині. Повз Лінц, Відень, Будапешт, Белград, назустріч своїй великій долі.
«Білий» жваво запитав:
— А як скоро?
— Точна дата відома тільки вищому командуванню. Я можу лише догадуватися. Думаю, це станеться через два-три тижні. Важка у тебе місія.
— Що тут важкого! — заперечив Дорофій. — Діяти треба сміливо, швидко, спритно. Словом, почувати себе у воді як вдома, — і все буде о'кей.
— Та я не про це. З жаб'ячими справами ти впораєшся. А от з труднощами особистого характеру…
— Що саме?
— Я маю на увазі Лебединий… Бути поруч з островом, де живуть мати, дружина, діти, і не побачити їх хоча б краєчком ока — це, знаєш, муки Прометея, що випали на долю простого смертного. Співчуваю тобі, брате.
— Помиляєтеся, містер Хеннеді. Ніяких мук я не переживатиму.
— Не переживатимеш? — здивувався Картер. — Чому? Хіба ти з каменя? Хіба в тебе замість серця арифмометр? Хіба тобі справді не хочеться побачити рідних?
— А чого на них дивитися? Давно забув, які вони є. Та й вони платять тією ж монетою. Поховали як такого, що пропав безвісти. П'ятнадцять років ні слуху, ні духу. За цей час у голому степу ліс виростає, ріки висихають, гори з місця зрушують.
— Це, звичайно, правда, але все-таки… рідна мати, дружина, діти.
— Дітей тоді жалієш і любиш, коли вони на твоїх руках ростуть, пуповиною з ними зв'язаний. А відносно дружини… з ким ніч ділиш, та тобі й дружина. У вільний день, в неділю знаходжу собі дружину у веселому будинку Регенсбурга.