— Слухай, Дороше, не прикидайся дурнем. Ти значно кращий, ніж хочеш удати. Не вірю я, що в тебе немає потреби в сімейному затишку.
— Мало які можуть бути потреби у нашого безрідного брага.
— Але ж сім'ю створює навіть африканський дикун. А ти… Невже бурлакою на все життя залишишся?
— А на які ж кошти я створю її, сім'ю?
— Ти матимеш гроші, коли виконаєш завдання і повернешся. І не малі. Три тисячі доларів.
— Три тисячі!.. Могли б і більше заплатити, містер Хеннеді. Все-таки головою ризикую.
— Це правильно. На жаль, така норма. І я не можу її збільшити зараз. Але клопотатиму про перегляд гонорару до п'яти тисяч. І, мабуть, доб'юся.
— Одержу ці п'ять тисяч, тоді й про сім'ю подумаю. А поки що, містер Хеннеді, не до такої розкоші. Тепер моє особисте життя тут. — Дорофій вказав на Дунай.
«Чудово! Молодець!» — у думці похвалив Картер «жабу». Він уже пишався цим російським старовіром з начисто випотрошеним людським нутром. І все-таки робив далі явно непотрібну справу.
Настав час ввести в гру головні козирі. Треба було завершити випробування несподіваним, оглушливим, осліплюючим пострілом з гармати головного калібру.
І Картер зробив це, хоча не сподівався на ефект.
На Дунай повільно спускалися легкі прозорі сутінки. На світлій, тихій поверхні ріки виріс незграбний, короткотрубний, чорний від кіптяви буксир «Барбаросса».
Шльопаючи по воді шліцами величезних коліс, він важко пробирався вверх. Буксир тягнув дві плоскодонні баржі, почорнілі від вугільного пилу.
Картер кивнув головою на цей непривабливий «караван і засміявся:
— Дивися, Дороше, живий курилка! Бар-ба-ро-сса!.. А я думав, що німці уже забули цього древнього імператора, який не виправдав їхніх сподівань у війні з росіянами. Дивно! З громом і тріском провалився «план Барбаросса», тягнучи за собою мільйони німців разом з Геббельсом, Гімлером, Гітлером та їхніми генералами. І все-таки Барбаросса не наводить на німців жах.
«Білий» теж засміявся — охоче, на всю губу, голосно.
— А це тому, що в них пам'ять коротка.
І ці слона, і цей збуджений сміх з ледве прихованою злістю підбадьорили Картера. Здається, є контакт.
— Так, пам'ять у них, справді, коротка, — сказав він. — Ще Західний Берлін лежить у руїнах, ще не згнили березові хрести на мільйонах німецьких могил, розкиданих по всьому світу, а нащадки Гітлера, його таємні і нині послідовники мріють про нову могутність, про підводний флот, атомні гармати, ракетну артилерію, про генералів, які стали б на чолі неохрестоносців Європи.
«Білий» з подивом, але не без схвалення глянув на інспектора, хотів щось сказати, та стримався, промовчав.
Картер ясно відчув, що намацав погано захищену, вразливу позицію у круговій обороні дресированої «жаби», і пішов у рішучу атаку.
— Слухай, Дороше, як тобі подобається моя російська мова? Коли б ти не знав, хто я, визнав би мене по мові за росіянина?
— Добре маскуєтеся, містер Хеннеді. Я знаю, хто ви, і все-таки думаю, що ви росіянин.
— Отже, ти вважаєш, що я розмовляю по-російськи, як росіянин? І це тебе не дивує?
— А що ж тут дивного? Хіба мало росіян живуть під чужими прізвищами? Своїх земляків з турецькими, французькими і навіть арабськими прізвищами довелося зустрічати і в Африці, і в Південній Америці, і в Штатах.
— А давно ти зрозумів, що я росіянин з американським прізвищем?
— Одразу, як тільки вас побачив… Ви звідки родом?
— Пермяк, солоні вуха.
— З Уралу, значить. З Ками-ріки. В американця коли перехрестилися?
Картер повільно, дивлячись просто у вічі «Білому», похитав головою.
— Не хрестивсь. І не буду.
— Як же так? Підданство у вас американське?
— Так. Чин американський, а в душі ніколи не піддавався американцям. Був, є і лишуся росіянином.
— Дивні речі кажете, містер Хеннеді. Не розумію, як американці тримають вас на такому високому посту?
— А вони нічого не знають. Оце тільки перед тобою і розкрив душу.
— А чому? Чим я заслужив таке довір'я?
— Себе в тобі побачив.
— Що, що?
— Зрозумів, кажу, що ти такий же, як я.
— Ну, це ви занадто. Який я вам родич?
— Та ти не бійся, Дороше, давай побалакаємо відверто.
— А що тут балакати? Все ясно.
— Ні, друже, не все тобі ясно. Ох, далеко не все!
— І не треба мені ясності. Ні до чого. Поїдемо, містер інспектор, додому.
— Ні, ти повинен знати, Дороше. Для цього я тебе сюди й затягнув. Не їжачся. Знаю, і ти ненавидиш цих… заокеанських глитаїв. Долари в них у грудях, а не серце. Долари — їхній бог і чорт. Заради долара вони залізли в Європу, на Далекий Схід, в Іран і Туреччину. Заради долара і атомну бомбу зробили. В ім'я долара і війну хочуть розпочати. Правильно їх Ради охрестили — паліями. В самісіньке око! Ми з тобою добре знаємо, що так воно й є. Справжні палії! З розбійницьким факелом по всьому світу гасають.
На цю довгу тираду «Білий» відгукнувся спокійною посмішкою.
— Містер Хеннеді, за кого ви мене вважаєте? Я ж не який-небудь дурник.
— Ех, Дороше, Дороше!.. Так тебе скалічили ці глитаї, що ти навіть втратив здатність розбиратися, де червоне, а де чорне. Схаменися, подивись на себе! Хто ти? Що вони з тобою зробили? Чим озброїли? Ти ж не людина, а жаба, нічна істота. Ти здатний тільки вбивати і руйнувати. Та хіба ти один в коледжі? А скільки таких коледжів у так званій зоні американського впливу!
— Містер Хеннеді, даремно розливаєтеся переді мною соловейком. Глухуватий я на вухо, не чую ваших пісень. Зрозуміло? А тепер — їдьмо. Поки що по-доброму прошу — їдьмо!
— Зажди!.. Я не все сказав… Надокучило мені тягнути цю лямку, прислужувати паліям. Хочу плюнути їм у пику, рубанути з розмаху і втекти. Все чекав підхожого випадку. І дочекався!.. На тебе покладаюся. Тільки-но перепливеш кордон і потрапиш на російський Дунай, одразу рушай на прикордонну заставу, вимагай розмови віч-на-віч з начальником державної безпеки. Є в них такий… звуть його «Компетентна особа». Розкажи йому про себе, скажи, що вирішив добровільно перейти до них. А потім скажи таке: майор Хеннеді, працівник американської розвідки, шукає зв'язку з російської розвідкою. Зрозумів?
— Та що ви, пане інспектор? Годі вам жартувати. Повеселились і досить.
— Ні, я не жартую, Дороше. Душа горить, тому і…
— Розум у вас загорівся.
— Подивися на мене, мій друже! Хіба я схожий на божевільного? — Картер замовк. Обличчя його було серйозне і сумне. В очах повно смутку. Губи скривилися в гіркій посмішці.
— Якщо не божевільний, тоді ви…
— Ну, договорюй!
— Міношукач.
— Хто?
— Міни, кажу, розшукуєте. І не там, де треба. Помилилися. В чистому полі нишпорите.
— Дороше, та зрозумій же ти!.. Не хочу я більше прислужувати цим хижакам. Не хочу бути зброєю нової світової війни. Не хочу плодити таких «жаб», як ти.
— А я не хочу слухати ваших розмов, мій пане. Годі, лопнуло терпіння. Поїхали додому! — Дорофій схопився, грізно стиснув кулаки.
Підвівся з прим'ятої трави і Картер. Обсмикнув світер, причесав розкуйовджене волосся і нищівним поглядом окинув з ніг до голови піддослідну істоту. Він був задоволений. На рідкість породистий екземпляр двоногих. Тіло велике, налите бичачою силою, тверде, ніби скручене з самих м'язів. Довгі жилаві руки, пудові кулаки. При такій ширині плечей, при такій невгамовній силі у цього чоловіка повинні бути розбійницькі очі, чорні, нічні, недобрі, а вони в нього світлі, майже голубі, з білявими віями. Обдурив він природу і обличчям. Не суворе воно, а світле, без будь-якого натяку на жорстокість. Обличчя дитини-велетня. З міцними і рум'яними, як у Будди, вилицями.
Агент з такою зовнішньою оболонкою далеко піде.
Картер неохоче подумав про інше, щоб довести до кінця почату гру. Глибоко зітхнувши, він жалібно сказав:
— Що ж, поїхали, жалюгідний боягузе! Дідько з тобою, живи як хочеш, а я… Та якщо здумаєш перешкодити мені, якщо розкажеш, про що я тут говорив, — бережися: мої друзі помстяться за мене.
— Я хоч і «жаба», але не донощик.
«Ось ти, нарешті, й спіймався, голубчику!» — подумав Картер, і на якийсь час йому стало шкода такого вмілого ошуканця.
Його жалість була передчасна. Майже зразу ж після повернення на базу до інспектора прийшов начальник школи і сміючись розповів, що до нього прибіг «Білий» і доповів про крамольні розмови російського інспектора.
Посміявся й Картер.
Того ж дня долю «Білого» було вирішено одним словом, яке написав експерт: «Придатний». Картер ще раз, тепер на японський лад, охрестив Дорофія Глібова «Камікадзе» — «Священний вітер».
У ВАШІНГТОНІ
В багатьох куточках земної кулі встановлено досконалі прилади, які наперед визначають погоду, реєструють землетруси, вибухи атомних і водневих бомб, застерігають людей од стихійного лиха, що їм загрожує, — циклонів, тайфунів. У Європі, Америці, на Далекому Сході, в Африці, Австралії, Індії виходять тисячі й тисячі книг, журналів, газет, що претендують бути дзеркалом учорашнього, сьогоднішнього і завтрашнього днів. Проте жодне чарівне дзеркало, жоден наймудріший прилад не зареєстрував літньої ночі 1956 року нічого такого, що загрожувало б людству. Жоден газетний і політичний пророк, знахар чи вчений не провістив людям, що через кілька тижнів, у жовтні, їх чекає велике випробування. Цієї ночі з закритого військового аеродрому Південної Німеччини стартував трансконтинентальний літак з розпізнавальними знаками військово-повітряних сил США і раннім американським вечором досяг узбережжя Нового Світу.
На борту «літаючої фортеці» перебував із своїм нечисленним почтом дуже поважний пасажир, справжнього імені і характеру занять якого не знав командир корабля. В його зовнішності не було ніяких ознак, які свідчили б про те, що він має відношення до американських військових.
Пасажир був у цивільному: сірий фланелевий костюм, біла сорочка, темний галстук, чорні, на м'якій підошві черевики, темно-сірий капелюх і просторий дорожній макінтош.
На аеродром у Берхесгадені він прибув у чорному броньованому наглухо закритому кадилаці. Впритул під'їхав до трапу літака і, не виходячи з машини, чекав, поки закінчаться всі приготування до польоту. Піднявся в літак тоді, коли вже були запущені і прогріті мотори, прибрані з-під коліс гальмові колодки.
У центральній частині «літаючої фортеці» він зайняв просторий салон, де стояли два крісла, стіл, диван, холодильник з напоями.
Було тут і те, що гарантувало цілковиту безпеку високої персони на випадок авіаційної катастрофи: найновіший автоматичний парашут, аварійний сигнальний ліхтарик і навіть вирізаний з бичачого рога свисток, за допомогою якого, в разі вимушеного купання в океані, можна з успіхом розганяти надто цікавих акул.
Особисті охоронці високої персони розмістились у глибині літака, в його хвостовій частині. Герметична прозора перегородка не дозволяла. Їм, звичайним смертним, дихати тим же повітрям, яким дихав їхній шеф.
Протягом усього польоту над Європою і Атлантичним океаном він їв, пив коньяк, дрімав, прощупував цупку упаковку парашута, читав, щось записував у товстий зошит в шкіряній палітурці, нудьгуючи вмикав і вимикав сигнальний ліхтарик, раз у раз поглядав на годинника, крутив величезний глобус, що стояв перед ним на окремому столику, задумливо смоктав роговий аварійний свисток і не удостоював своїх озброєних охоронців жодним словом і поглядом. Самотність, відокремленість од людей, од їхніх дрібних справ він вважав природним станом для себе, високої особи, якій довірено багато таємниць сучасного політичного життя.
Він не виходив із свого салону ні в Ісландії, де літак зробив короткочасну зупинку для заправки пальним, ні в Канаді.
Це був генерал Артур Крапс, начальник Європейського розвідувального центру, головної філії американської шпигунської служби. Найближчі співробітники знали його під кличкою «Бізон». У вищих сферах США, в державному департаменті, Пентагоні, канцелярії Білого дому Крапса частіше називали Артуром.
Хоч як засекречував він свою персону і діяльність, пронизливі репортери нью-йоркських газет, які готові продати рідну матір заради карколомних новин, все-таки довідалися про нього. Під час безпорядків у Берліні вони дещо повідомили про Крапса американським читачам. Правда, у цих повідомленнях була лише крихта істини, і вона не завдала ніякої шкоди «Бізону». Навіть королям новин не пощастило встановити ні справжнього імені, ні клички творця і керівника берлінських подій. У своїх замітках вони називали його «людиною без обличчя», вигадували про нього всілякі нісенітниці, висловлювали різні припущення. Тільки один раз наблизилися до істини, повідавши американцям про те, що безпорядками в Східному Берліні у червні 1953 року керувала «людина без обличчя», яка знаходилася із своїм штабом у Західному Берліні.
Артур Крапс негайно вжив заходів, щоб ці повідомлення тлумачилися вигідно для його відомства. В той час реакційні газети рясніли хронікою «берлінського бунту», що багато обіцяв сильним світу цього та, ба, не виправдав їхніх сподівань. На першій сторінці однієї газети, що виходить тиражем п'ять мільйонів, було надруковано статтю власного берлінського кореспондента, де «проливалося світло» на життя таємничої «людини без обличчя». Виявляється, це був давній, заслужений «лідер народів, що борються за свободу. Ім'я своє він приховував з цілком зрозумілих причин: на території, контрольованій комуністами, десь у трикутнику Варшава — Прага — Будапешт, у нього лишилася родина: стара мати, дружина, діти».
Ця ж «людина без обличчя», або «летючий лицар свободи», як його ще називали американські газети, з'явилася нібито і в Познані, коли там почалися пожежі, погроми, вбивства.
Та цього разу репортери помилилися. «Бізон» не був у Познані. Туди в свій час і в достатній кількості послали «людей закону Лоджа».
Командир корабля стриманим і гранично шанобливим голосом повідомив Крапсу про те, що літак наближається до Нью-Йорка. Він не сподівався почути у відповідь од високого пасажира навіть «о'кей». Протягом усієї подорожі пілот доповідав генералу над якими пунктами земної кулі пролітає «фортеця», і завжди — наче боввану. Та цього разу пасажир порушив довге мовчання… Він узяв телефонну трубку і тихо, приглушено, голосом хворої людини на астму, попросив зробити над Нью-Йорком три кола.
— О'кей, сер! — відгукнувся пілот. — Я негайно запитаю дозволу.
— Я тільки прошу, майоре…
— Слухаю, сер.
Артур Крапс вимкнув світло і припав до ілюмінатора.
З глибини океану, з надр американської ночі, що тільки-но спустилася на землю, виникла колишня вотчина герцога йоркського, щедрий трофейний подарунок англійського короля Карла II, який розбив війська Голландії на американській землі.
«Як ти виріс відтоді, Нью-Йорк! — подумав Крапс. — Неозорий. Сяючий. Диво двадцятого століття. Місто міст. Ворота в Новий Світ. Вічний пам'ятник енергії, невгамовної діловитості і мудної сміливості!»
Артур Крапс, генерал, мільйонер, командуючий таємною армією, багато з того, що колись любив, тепер забув. І тільки Нью-Йорк, притулок його голодного і холодного дитинства, любив і досі.
Нью-Йорк був джерелом благополуччя Крапса. Як же він міг не любити це місто, як міг стримати посмішку радості, коли воно виринуло перед ним в усій величі. Після довгої розлуки з цим обітованим куточком американської землі Крапс гостріше відчув, який він йому дорогий.
«Америка! Дивлячись на тебе щодня, перестаєш помічати твою велич».
Перший у полі зору Крапса з'явився острів Джон Біч: всередині підковоподібної лагуни велетенський пляж з привозним піском, плавуча заякорена сцена, амфітеатр на вісім тисяч місць, величезний парк, що розкинувся на тисячу гектарів. У спорудженні цього дива, що виросло на пустирі, брала участь одна з фірм, контрольована капіталом Крапса, і тому він дивився на острів, як на свою годувальницю, і тепло, з вдячністю підморгнув йому.