Осторонь, по особливій аеровокзальній дорозі, на конвейєрних стрічках рухаються чемодани, скрині, саквояжі, обліплені різнобарвними ярликами готелів п'яти частин світу.
Там і тут мчать на дитячих самокатах, спритно відштовхуючись ніжкою, даруючи пасажирам милі посмішки, гарненькі датчанки, одягнені в уніформу компанії БАБ.
Майже не замовкають радіодиктори. Англійською, французькою, німецькою, іспанською мовами повідомляють про прибуття літаків з Рейк'явіка і Парижа, Праги і Москви, Рима і Мадріда, Делі і Токіо, Анкари і Каїра або оголошують посадку в «каравели», що відлітають у США, Африку; Індію.
Картер жадібно, на повні груди вдихнув повітря далеких мандрів, ніби покружляв на яскраво розмальованому глобусі і відчув себе людиною всіх широт. Про те, що він бос «Відділу таємних операцій», не згадав ні разу.
Та перебувати в такому стані йому судилося недовго.
Перед тим як виїхати з аеродрому, Картер кілька хвилин блаженствував у барі. Палив, пив прославлене карлберзьке пиво і складав програму свого одноденного перебування в Копенгагені — скандинавському Парижі. Зупиниться в готелі «Три соколи». Поснідає, візьме машину і поїде в Кронбсрг, у замок на березі протоки Зунд, що розділяє Данію і Швецію. Там, кажуть, страждав шекспірівський Гамлет. Повернеться додому в обід і замовить квиток на нічний літак до Гааги. Ввечері піде в Тіволі, найвеселіший заклад Копенгагена. Погомонить за квартою пива і порцією гарячих червоних сосисок з студентами, що веселяться у знаменитому шинку «Біля парома» на березі ставу, в якому відбиваються вогні фейерверку.
Приємні роздуми Картера були порушені. Він раптом відчув на собі надзвичайно пильний погляд і змушений був згадати, що він не простий смертний, а працівник важливого управління американської розвідки. Чим же він привернув до себе увагу і, головне, чию? Картер обережно, дуже акуратно оглянувся, байдужими сонними очима пошукав джерело своєї тривоги. Люди, які сиділи поблизу, за сусідніми столиками, не звертали на нього ніякісінької уваги. Для них він не існував. А той самотній, згорблений, сивий, з червоними вухами джентльмен, що сидить на високому стільці біля стойки бармена, теж не підозрює про його існування. У спини немає очей.
Картер заспокоївся. Даремна тривога. Проте, на всяк випадок, він розплатився і вийшов з бару.
Продираючись крізь юрбу пасажирів до виходу, Картер забув про цю дрібну подію. Але, сідаючи в таксі, він змушений був згадати про неї. Йому здалося, що в людському потоці, перед дверима вестибюля, майнула сива, з червоними вухами голова джентльмена, який кілька хвилин тому сидів у барі на високому стільці.
Стежать? Хто стежить? Картер безжально відкинув свій датський план, який обіцяв приємні розваги. До готелю «Три соколи» він не поїхав, а попрямував у генеральне сасовське агентство і замовив квиток на перший літак до Голландії.
Кордон будь-якої країни відкритий перед паспортом, проштемпельованим орлиною печаткою США. Без ніякої візи можеш розгулювати по Західній Європі, витрачаючи долари.
У літаку, який прямував до Амстердама, Картер не виявив небезпечного джентльмена з сивою головою і червоними вухами.
Замість копенгагенського сніданку Картеру довелося з'їсти сасовський, оплачений разом з квитком.
У Голландії Картер прожив добу без ніяких турбот, зовсім спокійно. Обідав в Амстердамі, вечеряв у Гаазі, розважався в нічних кабаре Роттердама, ночував на березі Північного моря, в курортному готелі «Золотий жук».
Потім перебрався в Іспанію, Італію. Два дні упивався коридою в Барселоні, один вечір гульнув у Мадріді з дорогою, дуже схожою на справжню Кармен, іспанкою. В жаркому Римі жадібно брав усе, що доступно долару. Був у соборі Святого Петра. Піднімався крутими кам'яними сходами на Капітолійський горб. Прохолоджувався в тіні Колізею. Пив мартіні у фешенебельних ресторанах і дешевих тратторіях. Веселився з якоюсь Анжелою, непатріотично настроєною до Італії: жінка ні за що не хотіла брати ліри, вимагаючи зелені заокеанські папірці.
Картер був невтомний у своїй веселій подорожі по Європі. Пив, їв, гуляв, хотілося йому всього. Жодного разу погане передчуття не кольнуло серце, жодного разу не майнула думка, що це бенкет у чуму, прощання з життям під гуркіт ярмарочних барабанів, під утробний регіт куплених принцес.
Останні дні відпустки Картер вирішив провести у Франції. Два сонячних дні лежав на Лазурному березі, купався, пірнав, катався на яхті.
Увечері спокійно, не втрачаючи розуму, грав у казіно Монако. Хто, потрапивши у це князівство рулетки і карт, утримається від спокуси пограти?
Своє перебування у світі живих він завершив Парижем. Міг би зупинитися в розкішному готелі Єлисейських полів. Не захотів. Вибрав скромний готель на одній тихій вулиці, що межує з Великим бульваром. Готель «Бержер» — улюблене пристановище англійців і американців.
Париж. Тихий ранок. Сонце освітлювало тільки залізний прапор на Ейфелевій башті. Густа прохолодна тінь і нічна роса вкривали місто. Погасли лампіони на Єлисейських полях. Померкли вогні біля місць розваг на бульварі Кліші.
Робочий люд поспішає в метро, на задні відкриті площадки приземкуватих муніципальних автобусів, мчить на стареньких велосипедах, обабіч магістралей, крокує пішки бульварами.
В усі кінці від Центрального ринку рухаються фургони з продуктами і візки зеленярів. Гуркочуть жалюзі на вікнах і дверях молочних, булочних, бістро,
В цей час, час трудових людей, Рандольф Картер почав свій паризький день.
Забігши в бістро, він поспіхом випив чорної кави і поринув у хмільний вир Парижа.
На ньому був світлий костюм, м'яка з відкритим коміром сорочка, гостроносі замшеві мокасини.
Впевнений у тому, що всі земні блага йому доступні, Картер з нахабно щасливим блиском в очах крокував бульварами. Хто знає, чи доведеться побувати тут ще раз ось таким — молодим, багатим, щасливим.
Терся серед туристів під таємничо похмурим склепінням Собору Паризької богоматері, милувався його кольоровими вітражами, вливався разом з потоком іноземців у строкаті, наче ярмаркові балагани, крамнички Сіте, купляв дешеві сувеніри, щоб потім кинути їх у Сену або лишити десь на лавці.
Як знавець рився в книжкових розкладках букіністів, які розмістилися в тіні каштанів, біля гранітного парапету набережної.
Ні, Картера вабило не старе вино рідкісної книги, виданої двісті років тому. Цікавила не гравюра, віддрукована лише в одному примірнику. Гортаючи старі пожовклі сторінки, він вдихав глибоку затхлість старовини і відчував себе справжнім парижанином.
Вісім днів і ночей перебував Картер у личині звичайної людини. Жив безтурботно, без душевної напруженості, яка старить і сушить більше за будь-яку хворобу, не дозволяє втішатися життям, навіть тоді, коли у тебе кишені повні доларів. Не озирався на вулиці, боячись переслідувача. Не носив із собою ампули з отрутою. Не клав, лягаючи спати, під подушку револьвера. Не хапався за кишеню, в якій лежав ключ од вогнетривкого сейфа. Словом, все було гаразд. І раптом біля букініста на нього знову навалилося те, що так стривожило на аеродромі Каструп.
Риючись у книгах, Картер відчув на собі чийсь уважний погляд. Хто? Знову сивий джентльмен?
Тепер уже не вкрадливо, як у Копенгагені, а різко повернув голову, сподіваючись перехопити чужий погляд. Не встиг! Чоловік, який стояв недалеко, уважно розглядав величезний фоліант у шкіряній палітурці з золотим тисненням — альбом Доре з ілюстраціями до біблії.
Картер кашлянув, запитав по-французьки:
— Пробачте, мсьє. Це справжній Доре?
Чоловік був настільки заглиблений у свою справу, що не почув запитання. Він, мабуть, і не бачив, хто стоїть позаду — людина чи стовп.
«Паніка, дорогий мій!» — Картер вклонився старому букіністові і тихо побрів вздовж Сени. Відійшовши кроків на п'ятдесят, швидко оглянувся. Любитель старих книг зосереджено, стоячи спиною до Картера, вивчав Доре.
«Так, чиста паніка», — зрадів Картер.
Який поважаючий себе іноземець, приїхавши до Парижа, не забреде на Аль? Потягнуло туди й Картера.
Швендяв вузенькими вуличками торгових рядів і дивувався. Справжнє чрево Парижа! Биті, в целофановій броні гуси, качки, кролики. Ящики з помідорами. Дари моря: свіжа риба, лангусти, креветки. Бомби кокосових горіхів. Гірлянди бананів. Піраміди груш, яблук. Корзини з виноградом. Добірні персики, прикриті вологим листям. Яйця в рифлених картонних коробках. Фрукти і плоди Алжіру, Тунісу, Марселя, Ніцци. Баранячі, бичачі туші на гаках. Молоко, вершки. Просто на тротуарах, біля відчинених дверей магазинів, височать купи салату, цвітної капусти, артишоків, редиски, спаржі, зеленої цибулі.
Той, хто побуває на Центральному ринку, неодмінно зазирне і в старе кафе, штаб-квартиру торговців, вантажників, ломовиків, шоферів, базарних злодіїв, проституток. Усі тут почувають себе рівноправними. Найпочесніші гості Франції, королі і президенти, шахи і прем'єри, сидять за одним столом з м'ясниками і зеленярами. Переступивши поріг цього кафе, вельможі стають звичайними відвідувачами. Ніхто їм не поступиться місцем. Ніяких привілеїв. Пийте свій аперитив, каву, кажіть що завгодно і як завгодно, намагаючись привернути до себе увагу,^ все даремно, вас не виділятимуть з юрби відвідувачів.
Побував у цьому кафе і Картер: пив французьку горілку і каву.
Був на Севастопольському бульварі і на Монмартрському горбі. Забрів на Монпарнас. Двічі пройшовся по Єлисейських полях — знизу вверх, від площі Згоди до Тріумфальної арки, площі Зірки, і назад — зверху вниз;
Милувався, заздрив, зітхав! Ех, коли б перенести ці поля за океан, у Штати! Жодна столиця не має такої магістралі, як Єлисейські поля, — широченна, з бетонною смугою для автомобілів. А бульвари, палаци, відомі всьому світові вітрини прославлених магазинів з елегантними парижанками — кожна красуня.
Єлисейські поля!.. Картер був тут увесь, без останку — серцем, розумом, минулим, сучасним, майбутнім. Без Калькутти, Москви, Афін, Пекіна, Праги, Бонна і Стокгольма світ не померкне, думав Картер, але без Єлисейських полів, без Бродвея…
Прогулюючись без цілі по Парижу, Картер вийшов до палацу Бурбонів. Перейшов через міст Олександра на лівий берег Сени і, страшенно втомлений, сів на лавочці на тінистій Курс ля Рейн.
Відпочивав доти, поки годинник не нагадав, що вже час обідати.
Перетнув у людському потоці площу Згоди з її єгипетським обеліском та монументами, що символізують найбільші міста Франції. Проминув Морське міністерство. Помилувався здалеку, поверх дерев саду Тюільрі, аркою Каруселя, луврським палацом і повільно рушив до себе в готель.
Бульвар Мадлен, бульвар Капуцинів, Італійський, Монмартр. Хоча надворі було ще видно, нічні дівиці вже маячіли в тіні арок, за чавунними гратами воріт, у під'їздах, за газетними кіосками. Кожна ловила погляд Картера, підлесливо посміхалася, півголосом питала: «Жуір, мсьє?» Він проходив мимо.
В кінці Італійського бульвару Картер зупинився.
Старий чоловік з гривою сивого волосся, в потертому піджаці стояв на колінах і кольоровою крейдою малював на асфальті чудові жіночі голівки, йому ніхто не заважав: ні двірник, ні ажан. Перехожі не сміялися, не жаліли, не дивувалися. Звична для паризької вулиці картина. Звична, але цікава.
Парижани — чоловіки, жінки, дівчата, діти, бабусі, охайні і неохайні старики, відвідувачі Великого бульвару — стояли навколо художника і мовчки спостерігали, як під його рукою виникають портрети. Повногруда нормандська рибачка в чорному ліфі… Усміхнена збирачка винограду з Лазурного берега… Сумна, в сльозах, кимось обманута продавщиця з Галереї де ля Файєт. Відважний франтирер з дівочими губами. Лукава покоївка у накрохмаленому фартушку і наколці… Щаслива наречена… Молода мати…
Він малював, малював, а нагороди все не було. Парижани не поспішали платити за видовисько, яким вони не повною мірою наситились. Тільки коли художника оточила ціла зграйка молодих француженок і він виписав усю крейду, задзвеніли нікелеві франки.
Картер кинув на розмальований асфальт срібний долар, відчеканений шістдесят років тому, і попрямував далі, пишаючись своєю неймовірною щедрістю. В Парижі не можна скупитися.
З бульвару Монмартр він потрапив на вузьку багатолюдну вулицю Монмартр. Пройшовши один квартал, звернув праворуч і опинився на ще вужчій, але уже тихій малолюдній вуличці Бержер.
Тут був готель «Бержер», де зупинився Картер, під прізвищем Грехем.
Скромний, з невеликим навісом під'їзд. Скромний вестибюль. Конторка міняйли. Лискуча стойка портьє, послугами якого можна скористуватися не лише в межах його службових обов'язків. Якщо ви американець, то акуратний, прилизаний портьє Жан солодко посміхнеться, подаючи вам ключа, запропонує рекламні альбоми і адреси дюжини таємних місць для розваги, порнографічні листівки і, коли ви зацікавитеся, назве ціну, яку треба заплатити дівчині з Італійського чи Севастопольского бульвару.
Картер гордовито-ввічливо кивнув Жану. Портьє з баб'ячим обличчям шанобливо нахилив голову і сказав по-англійськи:
— Сер Грехем, у холі на вас чекають.
— Хто? — здивувався Картер.
— О, цілком джентльмен! — Жан посміхнувся своєму жарту.
Картер похолов. Він згадав Копенгаген, аеродром Каструп, сиву голову і червоні вуха джентльмена, який ішов по його слідах.
Кому і навіщо потрібен він тут, у Парижі? А може, це людина «Бізона»? Не довіряє? Невже виплнла та проклята давня історія?
Картер повільно ввійшов у дзеркальний зал, безшумно ступаючи по товстому килиму, яким була застелена кам'яна підлога. У кріслі, біля каміна, сидів чоловік. Ні, це не «джентльмен».
Картер давно натренував себе пильно спостерігати і надійно запам'ятовувати бачене. Підходячи до незнайомого, встиг роздивитися його. Під кущистими, нахмуреними бровами холодно блищать допитливі, розумні очі. Лоб високий, без зморщок, молодий, але волосся на скронях уже сріблиться. Обличчя довгасте, з трохи впалими щоками, тонкі губи, тверде підборіддя, суворе обличчя схоже на обличчя Данте. Руки жилаві, сильні, з кистю муляра. Враження суворості посилювали чорний галстук і темно-сірий, строго покрою, добротно пошитий піджак.
Картер звик у рамці будь-якого одягу вгадувати «своїх» і «чужих». Своїми вважав лише тих, хто мав відношення до відомства Аллена Даллеса, «Відділу таємних операцій». Чужими для нього були всі, кого він не знав особисто, від кого повинен був приховувати, де служить, що робить.
Чоловік з обличчям Дайте був чужий, з розряду звичайних людей. Але якщо це так, то звідки і як йому стало відомо, що Грехем приїхав у Париж і зупинився в готелі «Бержер»?
— Містер Грехем? — незнайомець поважно підвівся. Високий, сутулий, він спокійно дивився на американця, чекаючи відповіді. На обличчі ні посмішки, ні привітності. Лише похмура гідність і лякаюча суворість.
— Так. До ваших послуг, — намагаючись не виказувати свого хвилювання, відповів Картер. — З ким маю честь?..
Гість злегка скосив очима направо, наліво, оглянув безлюдний зал і, трохи притишивши голос, сказав: Звіть мене, якщо бажаєте, Чарлі.
— Як? — вигукнув Картер і мимоволі ступив крок назад.
— Чарлі! — спокійно підтвердив незнайомець і присунув до Картера крісло. — Вас вітають дядечко Франклін і тітонька Джоя.
Ці слова були вимовлені по-англійськи бездоганно. Для сторонніх нічого страшного в них не було. Але у Картера підкосилися ноги. Дзеркальний зал якось дивно підскочив, перекосився, потемнів. Усі дзеркала раптом стали чорними — на стелі, на стінах, над каміном. І містер Чарлі, хвилину тому білий, обернувся у чорнолнкого, губастого, схожого на негра. Картер наосліп намацав крісло і сів. «Привіт вам, Раф, від дядечка Франкліна і тітоньки Джої». Незабутні слова! Шістнадцять років тому Картер написав їх тут, у Парижі, в одній секретній віллі німецької розвідки. Приперли націсти до стіни, погрожували розстрілом. Не витримав, попросив пощади. Пощадили за певну плату.