— Повірять, — відповів Річардсон, торкнувшись вказівним пальцем кишені «іджака, — я записав нашу розмову.
«Псих, — подумав Фол. — Чи клімакс? Господи, який же страшний вік між п’ятдесятьма й шістдесятьма роками. Невже я стану таким же?»
— Стів, послухайте. Я знаю імена всіх кредиторів Золле. З родичів покійної фрау Анни мене цікавлять тільки Зігфрід Рів і Карл Уве Райхенбау. Що стосується парників Золле, то він учора вранці здав їх в оренду племінниці покійної фрау Анни на два роки. Цікавить мене також пан Орс. Не знаю, чи він є у ваших паперах. Він дав можливість пану Золле ксерокопіювати матеріали в Боннському університеті. А там, мені сказали, сторінка коштує десять пфенігів, а не сорок, як на пошті.
— У вас є ще один центр, який працює на півночі? — запитав Річардсон трохи розгублено.
— Я мушу відповісти, що в нас немає ні другого, ні третього центру, які контролювали б ваші матеріали, та й самого вас, Стів. «Тотальне стеження», «маккартизм» і таке інше залиште для крикунів від лібералів. Ми з вами консерватори, люди традицій. Не треба задиратися за якусь там дрібницю. Я ладен повчитися у вас того, що ціню: сміливості думки, а вам не гріх перейняти мій досвід ритися в матеріалі. Я кріт, Стів, архівний пацюк. Люди мого плану знадобляться вам, теоретикам моделей майбутнього на європейському континенті…
— Хоч ви й сучий син, — посміхнувся Річардсон, — а голова у вас варить, нічого не скажеш. Про парники я нічого не знав.
— Я вигадав про парники, — зітхнув Фол. — Щоб збити з вас професорську пиху. І збив. Ось так. Поїхали далі.
2
Зігфрід Рів працював у бургомістраті, відав пропискою; тому мав контакти з таємною службою; хоч у Гамбурзі не так уже й багато було турецьких «гастарбайтерів»[5], як у Західному Берліні (понад сімдесят тисяч, район Кройцберга став просто турецьким — своя поліція, свої мечеті, магазини, школи, тільки доми розпусти, як і раніше, належали німцям), зате тут виявилося чимало іспанців і югославів; служби особливо цікавились югославами, хоч за іспанцями також стежили дуже ретельно, особливо після того, як у Мадріді до влади прийшли ліві.
Фол подзвонив до бургомістр ату за п’ять хвилин до обідньої перерви, передав Ріву привіт від пана Неумана (під таким прізвищем йому був відомий співробітник міністерства внутрішніх справ Альберте) і запропонував повечеряти, сказавши, що він прилетів з-за океану саме для того, щоб поговорити з ним про речі, що стосуються безпосередньо пана Ріва.
Той записав прізвище Фола («містер Вакс»), спитав, де зупинився заокеанський гість, чи зручний готель, чи немає якихось претензій до хазяїна («Вони всі зв’язані зі мною, тому звертайтесь без церемоній»), спитав телефон бару, звідки дзвонив «містер Вакс», сказав, що подзвонить йому, як тільки уточнить свій план на вечір; зразу ж після цього зателефонував «панові Неуману», розповів про напористого гостя з Нью-Йорка, вислухав рекомендацію прийняти запрошення; набрав телефон бару «Цур зеє», попросив покликати до апарата того пана, котрий щойно розмовляв з ним, домовився про зустріч і пішов у профспілкову їдальню, обідати; подумавши, від супу відмовився, бо ж запрошений на вечерю, а з’їв лише салат з сосискою.
… Карл Уве Райхенбау закінчив викладати в школі три роки тому; пенсія невеличка, доводилося підробляти консультаціями; готував службовців контор і фірм, які мали ділові зв’язки з Францією, мову знав чудово, три роки прослужив у Парижі, перекладачем при Штюльпнагелі, генерал захоплювався його вимовою.
Дзвінок Фола його не здивував, зразу ж погодився випити чашку кави, запропонував зустрітися біля Музею мистецтв, на Альтанштрасе, в барі, що на розі, там неподалік паркінг, ви легко знайдете, пане Вакс; а як же я вас упізнаю? Ага, зрозуміло, ну, а я сивовусий, у шміттівському, а точніше, ганзейському кашкеті чорного кольору, костюм чорний, сорочка біла.
Фол відзначив, що Карл Уве Райхенбау нічого не сказав про свою родимку на щоці, яка заросла чорними волосинками; людину з такою міткою впізнаєш серед тисяч; що значить дока, сімдесят років, а все ще вважає себе мужчиною; молодець, оце так Карл Уве, з ним можна розмовляти, люблю персонажів із стрижнем, це не квашена капуста, як Зігфрід Рів, стукав гестапо, стукає й досі, тому й боїться всього, в кожному іноземцеві бачить шпигуна, Геббельс усе-таки встиг виліпити цілком надійну модель, з таким справжня мука, а часу, щоб підвести до нього німецьку агентуру, нема, до торгів у Лондоні лишилося два тижні.
— Ні, пане Вакс, я не розмовлятиму з вами англійською, я звик робити тільки те, що вмію робити. Французькою — будь ласка, до ваших послуг…
— Пане Райхенбау, ваша англійська не гірша від моєї американської, — зауважив Фол. — Ми розмовляємо символами, поспішаємо, хай йому грець. Така вже нація: понаїжджали за океан самі бандити та революціонери, а тепер світ за них і розплачується.
Райхенбау всміхнувся:
— До людей, котрі наважуються лаяти свою націю, я ставлюся з інтересом і заздрістю… Чим можу вам прислужитися?
Він ще раз подивився на візитну картку американця: «Честер Вакс, віце-президент «Асоціації сприяння розвитку культурних програм», 23-я вулиця, Нью-Йорк, США», сховав у кишеню, вийняв люльку, тицьнув її в куток вузького, немов з натугою прорубаного рота, але не запалив.
— Ви п’єте каву з молоком? — спитав Фол.
— Якщо хочете почастувати мене, то краще віскі, люблю віскі, без соди, з льодом.
— Мені дуже приємно, що ви любите шотландське пійло, я його терпіти не можу, димом смердить… Гадаю, не відмовитесь від подвійної порції?
— Не відмовлюсь. Я сьогодні зовсім вільний, віскі звеселяє людину, чи не так?
— Біс його знає. Взагалі я не п’ю. Батько залякав. Суворий батько — тільки кава, скільки душа бажає, вдень: і вночі. А запросив я вас ось чого, пане Райхенбау… Мою Асоціацію цікавить робота друга вашої покійної сестри, фрау Анни.
— Я так і зрозумів, пане Вакс. Ваше прізвище зазнало скорочення? Ви були Ваксман або ж Ваксберг?
— Дідусь був якимось «маном», це точно, а в чому справа?
— Ні, ні, я далекий від расових забобонів, німці за це добре поплатилися після другої світової війни, просто, якщо ви мали в роду євреїв, мені буде простіше розмовляти з вами, діло явно торгове.
— Слава богу, ні. Часом мені здається, що мій дідусь був справжнісінький німець.
Райхенбау не стримав усмішки, похитав головою і запитав:
— Що вас цікавить у роботі Золле?
— Усе.
— Що ви знаєте про нього?
— Тільки те, що він зібрав унікальну картотеку культурних цінностей, викрадених у музеях Європи.
— Ким?
Фол погамував гостре бажання, що спалахнуло в ньому, відповісти: «нацистами, твоїми соратниками по партії, наволоч недобита», сказав лагідніше:
— Колишнім урядом Німеччини, режимом Гітлера…
— Я не дуже вірю цим чуткам, пане Вакс… Ну, та не в цьому суть. Є якісь пропозиції до Золле?
— Пане Райхенбау, ви добре знаєте, що Золле не захоче мати зі мною справи, він усі, свої дослідження передає росіянам…
— Це його право.
— Нехай так. А як же буде з тими грошима, що він їх обіцяє віддати вам ось уже три роки? Я маю на увазі п’ять тисяч марок, позичених у вас…
— Звідки вам це відомо?
— Це моя справа, пане Райхенбау. Я прийшов до вас з комерційною пропозицією, цілком реальною: ви передаєте нам копії його архіву, ми платимо вам п'ять тисяч марок.
— Пане Вакс, ваш дідусь не був німцем, — зітхнув Райхенбау. — Не треба вважати мене ганзейським йолопом з уповільненим мисленням. Архів Золле коштує кілька сотень тисяч марок, — щонайменше.
— Ви помиляєтесь. Більша частина його документів — це матеріали, які він ксероксував у нашому архіві, у форті Александрія. Нам відомі всі ті одиниці схованок, які він витребував для копіювання. Ми знаємо також, що він копіював у архівах Фрайбурга і Базеля. Це нас не бентежить. Йдеться про російські матеріали, про документи із Східного Берліна і, головне, про класифікацію архівів. Він витратив приблизно тридцять тисяч марок на все своє діло…
— Він ніколи й ні за яких умов не продасть своїх документів, пане Вакс.
— Отже, ви змирилися з тим, що втратили свої гроші?
— Відверто кажучи — так. Мені дуже прикро, бо грошей у мене обмаль, вам, мабуть, відомо й це, якщо знаєте все про Золле, але я не вмію бути зломщиком сейфів, це не мій фах.
— Добре, давайте сформулюємо завдання інакше: як ви вважаєте, коли ви попросите Золле, він піде на розмову зі мною? На відверту, конструктивну розмову?
— Про продаж його архіву?
— Так.
— За тридцять тисяч? — посміхнувся Райхенбау.
— Ну, скажімо, за п’ятдесят.
— Ні. Не піде. І за двісті тисяч він вам нічого не продасть.
— Чому?
— Бо він фанатик. Ви знаєте, що таке німецький фанатизм?
— Звідки мені, американцеві, знати це? Я роблю конкретне діло, мій бізнес цікавить архів професора Золле, ми — прагматики, емоції нас обходять…
— Тоді все-таки розпитайте в людей, обізнаних з німецьким фанатизмом, він чимось схожий з російським, дуже цікава штука…
— Я просив зустрітися зі мною, бо саме вас вважав обізнаною людиною, пане Райхенбау.
— Та годі вам… Ви думали, що я ладен на все за ті п’ять тисяч? Іти на все рисковано, пане Вакс, цей урок я дістав у минулому. Золле відчуває свою провину перед росіянами, поляками, французами, хоч він не воював — на відміну від мене.
— Ви теж не воювали, пане Райхенбау. Ви допитували французів перед тим, як їх гільйотинували…
— Ви молодші за мене, тому я позбавлений привілею вдарити вас.
— Б’ють, коли тебе справді образили. Я оперую архівами, пане Райхенбау.
Фол вийняв з кишені конверт, поклав його на стіл, підсунув мізинцем до Райхенбау, попросив у бармена рахунок і, підвівшись, сказав:
— Тут документи про те, як ви воювали в Парижі. Хочете скандалу — майте; погортайте на дозвіллі, я подзвоню завтра вранці. І не здумайте заперечувати факти: якщо ви були Райхенбоу, а стали Райхенбау, то істину легко встановлять свідки, їхні адреси в моїй записній книжці, вельми шановані пани з Парижа й Бордо.
З Рівом «містер Вакс» зустрівся на Еппендорфер-штрасе, поїхали в аргентінський ресторан, чудове «парижжя»[6], думаю, вам сподобається…
— Я жодного разу не був у аргентінському ресторані, — відповів Рів, розглядаючи огрядного, рвучкого в рухах чоловіка, який сидів поряд з ним у таксі. — Розповідають, що один наш ганзеєць купив землю на Фолклендських островах за три дні до початку війни, вклав у це всі свої гроші, попав під бомбардування і збожеволів від жаху…
— Вилікують, — відповів Фол. — Англійці вміють лікувати від божевілля. А парижжя вам сподобається, я певен. І вино там чудове. В аргентінців добре вино, краще за французьке…
— Де ви вивчали німецьку? — спитав Рів. — Ви прекрасно розмовляєте нашою мовою.
— В Берліні. Я там працював у центрі, де зберігаються документи на всіх нацистських злочинців. Починаючи з дрібних інформаторів гестапо й кінчаючи родичами Бормана.
— Як цікаво, — сказав Рів і довго відкашлювався, прикривши рот вузькою, сухою долонькою.
В ресторані вони сіли в кутку, щоб ніхто не заважав, причому, як здалося Фолу, не метрдотель повів їх, а Рів перший попрямував саме до цього далекого столика, на якому стояла свічка в товстому мельхіоровому свічнику на красиво вишитій салфетці: на білому полотні яскрава чорно-червона кайма, цілком у національному стилі.
Вино було теж з Аргентіни, рожеве, з бодег Мендоси[7].
Офіціант, як і належить в дорогому ресторані, налив вино Фолу, він покуштував, сказав, що чудове, потім налив келих Зігфріду Ріву, той трошки відпив, блаженно примружився; рука його ледь тремтіла, мабуть тому, що пальці міцно стискали тоненьку кришталеву ніжку.
— Добре вино?
— Дуже. Просто чудо! — відповів Рів.
— Парижжя вам сподобається ще більше, запевняю. Спасибі, що знайшли час для зустрічі. Для мене було дуже важливо побачити вас.
— Даруйте, але я не маю честі знати, хто ви.
— Хіба я не відрекомендувався? Пробачте, ради бога! Я працюю в сфері культури. Мене цікавить усе, що пов’язано з діяльністю пана Золле… А він же ваш родич… І — Ну, я не сказав би, що він мій родич. Ми підтримували якийсь там зв’язок, поки жива була моя сестра… Тепер він мені ніхто.
— Він ваш боржник?
— Так. Звідки вам це відомо? і — Відомо. У нас з вами спільні знайомі, вони сказали…
— Хто саме?
— Людина, яку ви давно й дуже щиро поважаєте. Ось моя візитна картка, можете дзвонити мені у Вашінгтон і Нью-Йорк, розмову я оплачу.
— Пробачте, але я все-таки не дуже розумію причину вашого інтересу до мене, пане Вакс, — сказав Рів, ще раз глянувши на візитну картку американця.
— Мої колеги і я зацікавлені в тому, щоб дістати архів пана Золле. Він, безумовно, чесна людина, отже, його борг — три тисячі марок, правильно? — тяжить над ним, і, мабуть, тривожить вас. Чому б вам не поговорити з ним по-дружньому? Запропонуйте йому компроміс: або він продає нам свою картотеку і ми виплачуємо вам його борг — незалежно від того, про яку суму ми з ним домовимось, або нехай запропонує свій архів Франції, де також зацікавлені в його роботі…
— А причому тут Франція?! Найбільше в його роботі зацікавлені червоні! Він же повернув росіянам якісь цінності! Знайшов сліди в архіві, влаштував скандал… Йому могли заплатити гроші тут, називали суму п’ятнадцять тисяч марок! Але він відмовився! Він же колекціонер, дослідник, псих…
— Фанатик, одним словом…
— Він не фанатик. Неправильно. Фанатик — це інше, це коли політика чи релігія. А він псих, як кожен дослідник, філателіст, колекціонер фарфору. Я зустрічав таких, вони несамовиті…
— А з чого все це почалося?
— Не знаю. Анна була дуже скритна, а він взагалі, як баба, — зовсім не вихований. Істерик, настрій міняється, як у вагітної жінки, вірить будь-яким чуткам, плаче, коли йому щось не вдається…
— Ви думаєте, це марна річ — влаштувати нам зустріч? Я запропонував би йому добрі гроші…
— Тільки згаєте час. Він, бачте, хоче спокутувати провину німців перед росіянами. А я не певен, що ми так уже й завинили перед більшовиками…
— Завинили, пане Рів, завинили. На конюшню їхню національну святиню, Ясну Поляну, перетворили не зулуси, а ви, німці… Золле сам прийшов до цієї ідеї? Чи йому хтось підказав таку думку?
— Не знаю. Що ви маєте на увазі? Контакт з комуністами?
— Ви припускаєте можливість подібного контакту?
— Ні… А втім, чому б і не припустити?
— Тому що це — безглуздя, пане Рів, — відрізав Фол. — І вам добре відомо, що наштовхнула його на цю думку церква. Конкретно — пастор Іверс. Чудова людина і найдостойніший слуга божий, який провину німців перед росіянами ніколи не відкидав… Скажіть, будь ласка, ви радилися з кимось із колег перед тим, як прийняти мою пропозицію?
— Я не розумію вас.
— Годі! Ви все розумієте. Вам рекомендували зі мною повечеряти. Тому давайте розмовляти довірчо, так, щоб ніхто третій про нашу розмову не дізнався. А цікавить мене виключно торгова справа: на що реагуватиме пан Золле, на що він відгукнеться, чим йому можна дошкулити і примусити вступити в переговори зі мною, які стосуватимуться продажу унікального архіву? Мене цікавлять риси його характеру, звички, больові точки, вразливі місця. Ви, людина з багатим досвідом, прекрасно розумієте мій інтерес. Ви найбільше спілкувалися з покійною фрау Анною, вона все-таки радилася з вами, ділилася думками. До речі, вона говорила вам про візити до них якогось пана Степанова? З Росії?
Рів допив вино, з полегкістю всміхнувся й сказав:
— Ну, нарешті, я починаю розуміти, в чому справа… Спочатку ви підійшли аж надто здалеку.
— Оберніться, — вимогливо сказав Фол, а його обличчя немов закам’яніло.
Рів злякано обернувся.
— Бачите, — додав Фол, — це несуть нашу парижжю. Не лякайтеся її розмірів, усе зметемо, тільки не треба поспішати…