Погортавши примірник проекту промови Меркеля ще раз, генерал потер очі і подумав, що з таким «сліпим» документом працювати важко, псує зір. Перед тим як продиктувати ще одну вставку, він довго, тяжко, допитливо розглядав обличчя Мерка, наче вперше його побачив; так бувало в нього: якась нерухома маска лягала на лоб, на губи, підборіддя, потім раптом, немов за командою, оживали очі, ставали знову до всього уважними, чіпкими буравчиками, а вже потім з'являлася тінь усмішки — значить, щось вирішив, дуже для нього важливе.
— Не заперечуватимете, якщо спробуємо протягти ще один пасаж? Він звучатиме так: гестапо було одним з державних органів, а про співробітників будь-якого державного органу не можна говорити як про членів якоїсь приватної організації. Тому співробітники гестапо не були його членами, тим більше добровільними, вони займали звичайні посади чиновників.
На запитання, чи були цілі й завдання гестапо злочинними, треба відповісти заперечно. Мета гестапо, як і кожної політичної поліції, — охорона народу й держави від замаху ворогів на устої держави та її вільний розвиток. Відповідно до цього завдання гестапо визначені в параграфі І закону від 10 лютого 1936 року так: «Завданням гестапо є виявлення всіх антидержавних дій і боротьба з ними, збирання й використання результатів розслідувань, повідомлення про них урядові, інформація всіх інших органів про важливі для них події й подання їм допомоги».
А потім Гелен продиктував вставку, яку він назвав конче потрібною:
— При розв'язуванні питання про те, чи слід вважати гестапо-відповідальним за всі справді здійснені злочини, не повинен залишатися без уваги також той факт, що члени цієї установи діяли не по своїй волі, а за наказом. Особи, на яких падає обвинувачення, стверджують і можуть це довести показаннями свідків, що при відмові виконувати одержаний наказ їм загрожувало не тільки дисциплінарне покарання чи втрата прав чиновника, а й концентраційний табір, а в разі служби в армії — воєнно-польовий суд і страта. Хіба це не причина для встановлення факту відсутності вини?
Походивши по кабінету, Гелен закінчив:
— Виступ будь-якого захисника — а на процесі такого роду тим більше — оцінюється переважно за початок і за кінець. У Меркеля розмитий початок і зовсім аморфний кінець. Інколи доцільно самим ударити по своїх же; жертвуй малим заради великого; ми об'єктивні, не боїмося критики, бо віримо в майбутнє… Нехай він завершить ось так… Та не пишіть, Мерк! Де ж ваша пам'ять?! Всього кілька фраз, запам'ятайте: «Я не ставив собі за мету виправдувати злочини тих окремих осіб, які нехтували законами людяності, але невинних я хочу врятувати. Я хочу прокласти шлях такому вироку, який відновить у світі моральний порядок».
— Та чи варто навіть намагатися витягувати гестапо, генерале? — знову спитав Мерк. — Це — бита карта. Гестапо треба топити.
— Правильно, — погодився Гелен. — Чим доказовіше ми захищатимемо чудовиськ із гестапо, тим легше їх буде залучати до роботи, по-перше, і тим надійніші наші шанси при захисті армії та уряду рейху, по-друге…
… Того ж вечора Гелен зустрівся з Латернзером, захисником групи генерального штабу. Розмовляли віч-на-віч під час прогулянки.
Гелен говорив повільно, немов вбиваючи в голову співрозмовника те, що йому здавалося основним:
— Віддавши до суду військового командира, який слухняно виконував свій військовий обов'язок за наказом свого уряду, через те, що дії цього уряду оголошуються незаконними, а цього командира вважають як співучасника в діяннях уряду, обвинувачення тим самим покладає на нього обов'язки контролювати законність політики своєї держави, тобто кінець кінцем робить такого військового командира суддею над політикою держави… Гітлер помер, тому обвинувачення лишає в тіні його особу й шукає інших людей, які несуть відповідальність. Але ніхто не може заперечувати, що Гітлер сконцентрував усю владу в імперії в своїх руках і тим самим прийняв на себе всю повноту відповідальності. Суть будь-якої диктатури зрештою зводиться до того, що воля однієї людини є всемогутньою і що всі рі-шенпя залежать тільки од волі цієї людини.
Сказане не повинно тлумачитись як спроба звільнити когось від відповідальності. У кожного німецького генерала досить мужності, щоб відповісти за свої дії. Та коли має бути встановлено правду, то треба оцінювати події так, як вони справді розгорталися, і покласти їх в основу для встановлення судової істини. Кращим доказом того, що генерали не брали участі в планах Гітлера, є висловлення самого Гітлера: «Я не вимагаю, щоб генерали розуміли мої накази; я вимагаю, щоб вони виконували їх».
Гелен подивився на адвоката:
— Я не дуже швидко говорю?
— Зовсім ні.
— Німецькі генерали, — вів далі Гелен, — найменше хотіли війни на Заході. Коли Англія і Франція оголосили війну, це стало фактом, до якого німецькі військові керівники аж ніяк не прагнули. Якщо в перший період війни з Росією розміщення й ставлення до російських військовополонених не відповідали положенням Женевської конвенції, то це пояснюється виключно тим, що певні труднощі неминучі. На всіх фронтах командуючі видавали накази, спрямовані проти можливих зловживань у поводженні з військовополоненими, і при порушеннях притягали винних до відповідальності. Жорстоке ставлення до військовополонених або ж вбивство їх не мали місця на підставі їхніх наказів чи з їхнього відома.
Гелен знову подивився на адвоката, той ішов мовчки, зосереджений.
— Яку можливість мали взагалі підсудні генерали для пасивної чи активної дії всупереч наказу й закону? — продовжував Гелен. — Які були б перспективи для успіху? Просте відхилення від протизаконних планів чи наказів шляхом заперечень, запобігань, висловлення остороги було б хоч і можливим, але на ділі безуспішним. Частково ці можливості не використовувались лише тому, що генерали просто не знали багато про що. Обвинувачені військові начальники дізнавалися про щось тільки в тому разі, коли вони, як солдати, мусили по-воєнному виконувати готове рішення. Демократичний політичний діяч скаже, що вони могли піти у відставку. Це може зробити парламентський міністр у демократичній країні. Німецький офіцер не міг цього зробити. Військова непокірність була й буде порушенням обов'язку, а на війні злочином, гідним смерті; обов'язку не підкорятися не існує для жодного солдата в світі, поки існують держави, наділені суверенними правами; при диктатурі Гітлера відкрита непокірність могла призвести лише до знищення підлеглих, а не до скасування цього наказу; жоден стан не поніс таких жертв за свої переконання, протилежні Гітлерові, як коло обвинувачених тепер офіцерів… У німецьких військових керівників тільки один обов'язок — до останку боротися з ворогом. Вони повинні були зробити трагічний вибір між особистим правом і військовим обов'язком; вони вибрали і, керуючись ним, діяли так, як підказувала їм мораль воїна.
Я вважаю, що військові керівники, котрих хочуть обвинуватити, в жодному разі не були організацією чи групою і тим більше не об'єднувалися єдиною волею, спрямованою на виконання злочинних дій. Ці люди не являли собою злочинної зграї, назване обвинуваченням з'єднання цих офіцерів під штуфним загальним поняттям «генеральний штаб і ОКВ» насправді є цілком довільним об'єднанням різних службових осіб, що займали ті чи інші посади в різні періоди і, крім того, належали до різних частин збройних сил. Такий підхід, необгрунтований ні внутрішньо, ні з погляду правової необхідності, може мати своєю метою лише дискредитацію такого інституту, як генеральний штаб…
Латернзер не перебив Гелена ні разу; коли той закінчив, мовчки, здивовано стенув плечима.
Прощаючись, простяг Гелену мляву руку:
— Я подумаю над вашими словами.
— Спасибі… Нехай обвинуватять гестапо, так їм і треба, нехай розтопчуть партію, але конче потрібно врятувати від ганьби імперський уряд і генеральний штаб. Це — питання майбутнього. Як себе почуває генерал Йодль?
— Погано.
— Але він поводитеметься гідно?
— Не маю сумніву.
— А Кейтель?
— Він не дуже розумний… І надто сентиментальний. Ви думаєте про те, яку він залишить про себе пам'ять? Не тіште себе надією. Але Йодль, Редер, гросадмірал Денніц настроєні непохитно й переконані в своїй правоті.
— От і допоможіть їм… Ви ж німець…
Латернзер зітхнув і, обернувшись до Гелена, сумно запитав:
— Справді? Ви в цьому цілком упевнені?
… Пізно ввечері, повернувшись до свого кабінету, Гелен відімкнув сейф і взявся за найулюбленішу роботу, яка давала йому змогу відчувати себе всемогутнім, як і раніш, коли весь Схід Європи був у його руках, коли Салаші і болгарський цар Борис, Власов і Павелич, Мельник і Антонеску, Бандера і Тіссо не сміли ступити жодного кроку, не діставши на те його згоди — письмової чи усної.
Він вийняв із сейфа шифровані телеграми від Бандери та людей Павелича, який переховувався в Іспанії, від польської агентури і почав робити позначки на полях. Найбільше його тішили повідомлення з Мадріда, Буенос-Айреса і Сантьяго-де-Чілі; звідти зв'язки мали піти по всьому світу; він, Гелен, стане серцем нової розвідувальної організації Німеччини, зорієнтованої не тільки на Схід, як того хоче Даллес, а й на всі континенти планети.
Саме тому він ретельно аналізував усю інформацію, що надходила з Мадріда, саме тому він з такою увагою вивчав телеграми з Буенос-Айреса від Руделя, Танка, Ультера, Лауріха; саме тому для нього не існувало дрібниць. Будь-яке нове прізвище, передане його агентами, що почали, на відміну від людей НСДАП та СС, роботу не на свій страх і риск, а з його відома і при мовчазній згоді американців, становило для нього величезну цінність: потягнуться нитки, з'являться нові імена, чи це буде поки ще зовсім невідомий Ріктер з Буенос-Айреса і Брунн з Мадріда, Заурен з Каїра чи Рігельт з Лісабона; немає дрібниць, є початок роботи, яка принесе перемогу його справі.
ШТІРЛІЦ-ІV
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— Якщо хочете, можемо поїхати в німецький ресторан. Ви там бували, здається, докторе Брунн? На кальє генерал Моло…
— Так. Один раз я там пив каву.
— Ні, ви там обідали. Можу назвати меню.
— Давно стежите за мною?
— З того часу, коли визнали за доцільне. Доктор Брунн — ваше нове прізвище?
— Мабуть, ви знаєте моє справжнє прізвище, якщо ставите таке запитання. Як мені називати вас? Містер Ікс?
— Ні, можете називати мене Джонсон.
— Дуже приємно, містере Джонсон. Я з радістю відмовився б від німецької кухні.
— Невже? Поразка позбавляє німців кухонного патріотизму! Поїдемо до євреїв. Вони запропонують кошерну курку. Як вам така перспектива?
— Мені більше подобається іспанський ресторан. Дуже люблю кочінільяс[8].
Джонсон посміхнувся:
— Ану, покажіть нижню губу. Ого, у вас губа не з лопуцька. Ваше справжнє прізвище Бользен?
— Я зжився з обома.
— Достойна відповідь. — Джонсон ледь торкнув Штірліца за лікоть. — Праворуч, будь ласка, там моя машина.
Вони повернули з авеніди Хенералісимо Франко у тихий провулок; у великому «шевроле» з мадрідським номером сиділо троє чоловіків, два попереду, один — позаду.
— Сідайте, містере Бользен, — запропонував Джонсон. — Залазьте перший.
Штірліц згадав, як Віллі і Орген везли його з Лінца в Берлін у квітні сорок п'ятого, саме в той день, коли війська Жукова почали штурм Берліна; він тоді також був затиснутий між ними; ніколи раніше він не переживав такого принизливого відчуття несвободи; його ще не заарештували, на ньому була така сама, як і на них, чорна форма, але сталося щось не відоме йому, але добре відоме їм, мовчазним і похмурим, що дозволяло гестапівцям стежити за кожним його жестом і, так само, як і зараз, трохи навалюватися на нього з двох боків, не даючи змоги поворухнутися, сиди, як сповитий, і думай, що на тебе чекає.
— Полюбляєте швидку їзду? — спитав Джонсон.
— Не дуже.
— А ми, американці, страшенно любимо швидкість. У горах поїмо кочінільяс, там набагато більші порції і вдвічі дешевші, ніж у місті.
— Чудово, — сказав Штірліц. — Тоді можна й натиснути, час обіду, в мене шлунковий сік уже виділяється, режим насамперед…
— Як здоров'я? Чи не даються взнаки ваші поранення? «На це запитання не можна відповісти однозначно, — подумав Штірліц, — треба відповісти дуже точно; ця розмова може стати першим кроком на шляху додому. А чому ти думаєш, що буде розмова? Чому ти припускаєш, що це ніякий не Джонсон, а друзі мюллерівських Ойгена, Віллі і Курта? їх тисяча в Мадріді, і чимало з них прекрасно розмовляє англійською, чому б їм не доробити того, що не встиг Мюллер? Таке, звичайно, може бути, але краще про це не думати; після сорока п'яти кожен рік — сходинка до пекла, старість наближається стрімко, я сильно відчуваю наслідки поранення, він недаремно про це спитав; хворих до співробітництва не запрошують, а якщо цей Джонсон справжній, а не фальшивий, то саме для цього він вивозить мене з міста. Вони нікого не викрали з Іспанії, не хочуть сваритися з Франко, а тут живуть нацистські тузи куди більшого, ніж я, рангу, живуть відкрито, без охорони; генерал СС фон Любич взагалі купив апартамент за два будинки від американського посольства, під їхньою огорожею своїх собачок прогулює».
— Відчуваю, коли міняється погода, містере Джонсон. Кістки болять.
— Може, це відкладення солей? Чому ви пов'язуєте біль у кістках з пораненням?
— Тому що я пролежав нерухомо вісім місяців. А раніше грав у теніс. Тричі на тиждень. Такий різкий злам у життєвій стратегії впливає на кістяк; так мені, принаймні, здається. М'язи не так важко зміцнити, а от відновити кістяк, заново натренувати всі зчленування — потрібно не п'ять місяців, бодай рік, не менше.
— Скільки вам платять за тиждень, містере Бользен?
— А вам?
Усі засміялись; Штірліц зрозумів, що до кожного його слова напружено прислухаються; Джонсон сказав:
— Ви не тільки добре розмовляєте по-англійськи, а й думаєте так, як ми, нашими категоріями. Не доводилось працювати проти нас?
— Проти — ні. На вас — так.
— Ми не маємо такої інформації, дивно.
— У політиці, як і в бізнесі, престиж — штука неабияка. Я думав про ваш престиж, містере Джонсон, коли ви вели сепаратні переговори 8 друзями Гіммлера. Історія не прощає ганебних альянсів.
Молодик, що сидів за кермом, обернувся; обличчя його було мужнє, відкрите, зовсім юне, на лобі помітно шрам, мабуть, осколок.
— Містере Бользен, а як ви думаєте, історія простить нам те, що вся Східна Європа відійшла до росіян?
Джонсон посміхнувся.
— Харві, не чіпай питань теорії, ще не час. Містере Бользен, скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили містера Вальтера Шелленберга і Клауса Барб'є?
— Кого? — Штірліц спитав, щоб виграти час; зараз вони почнуть перехресний допит, зрозумів він; кожна моя відповідь повинна бути з резервом; треба поводитись так, щоб мати можливість маневру, вони щось готують, вони випробовують мене з різних боків, справа ясна.
— Шелленберга, — повторив Джонсон.
— У квітні сорок п'ятого.
— А Клауса Барб'є? Він працював у Мюллера, потім його відрядили до Франції, очолював службу гестапо в Ліоні.
— Здається, я бачив його разів зо два, не більше, — відповів Штірліц. — Я ж був у політичній розвідці, зовсім інше відомство.
— Але ви згодні з тим, що Барб'є — звір і костолом? — не обертаючись, сказав той, зі шрамом, що сидів за кермом.
— Ви заволоділи архівами гестапо? — запитав Штірліц. — Вам і карти в руки, кого вважати костоломом і звіром, а кого солдатом, що виконував свій обов'язок.
Вони виїхали за місто; дорога вела на Алькобендас, Сан-Себастьян-де-лос-Рейєс, а далі Кабанільяс-де-ла-Сієрра, гори, мало обжитий район, там немає ресторанчиків, де смажать молочних кочінільяс; диво, а не їжа, пальці оближеш: тільки, мабуть, не буде ніяких кочінільяс — у цих людей інші завдання.