— В якому році ви зустрічали Барб'є востаннє? — повторив своє запитання Джонсон.
— Думаю, що в сорок третьому році.
— Де?
— Мабуть, на Принц Альбрехтштрасе, у головному управлінні імперської безпеки.
— Йому хтось протегував у тому приміщенні?
— Не знаю. Навряд.
— Чому «навряд»? — так само, не обертаючись, поцікавився той, що вів «шевроле».
— Так мені здається.
— Це не відповідь, — зазначив Джонсон. — Я думаю, ви належите до породи логіків, слово «здається» їм не пасує.
— Я — чуттєвий логік, — відповів Штірліц. — Я, наприклад, відчуваю, що моя ідея з кочінільяс вам не до смаку. Мені так, принаймні, здається. Відчуття я перевіряю логікою: далі чи аж до самої Сієрри, немає жодної кав'ярні, де давали б кочінільяс, але до Сієрри ми навряд поїдемо, бо у вас тільки четверть бака бензину.
— У багажнику три каністри, — заперечив той, що вів машину. — Слава богу, тут продають бензин, не нормуючи, як у вашій паршивій Німеччині.
— Даремно ви так про державу, з якою вам доведеться налагоджувати відносини.
— Побачимо, — сказав Джонсон. — Усе залежить не від нас, а від того, як ви, німці, будете поводитись.
Штірліц посміхнувся:
— «Поводяться» діти в початкових класах піко/и. До народу таке слово не застосуєш.
— До переможених — застосуєш, — зауважив Джонсон. — До переможених застосувати можна все. Зараз ми висадимо вас, і коли вас підбере блакитний «форд» — це буде хвилини через чотири, — будь ласка, пам'ятайте, що до переможених можна застосовувати все. Це у ваших же інтересах, містере Бользен.
Машина різко звернула на всіяний щебінкою путівець, від'їхала метрів зі сто і зупинилась. Джонсон вийшов, витяг з кишені пачку сигарет і прикурив, пихнув білим димом і, чомусь зітхнувши, сказав:
— Вилазьте, Бользен.
— Дякую, Джонсон.
Він виліз повільно, відчуваючи біль у попереку; потягнувся, захрустіло; страху не було; досада; немов він був винен у тому, що сталося; а що, власне, сталося, запитав себе Штірліц; якби вони хотіли прибрати мене, цілком могли зробити це в машині; але навіщо тоді всі ці фокуси з викликом сюди? Побоюються Пуерта-дель-Соль?[9] А що? Можуть.
Джонсон з підстрибом упав на заднє сидіння, суворий хлопець зі шрамом рушив з місця так різко, що «шевроле» навіть присів на задок і, розвернувшись зі скрипом, понісся на шосе.
… Минуло десять хвилин; дивно, подумав Штірліц; автобус тут ходить раз у день, і то не завжди; зрештою хтось-таки підкине до міста; але навіщо все це? Смисл?
Погано, якщо в мене від цих нервових перевантажень знову ломитиме поперек, як раніше; спробуй пролізти з таким болем через Піренеї, не вийде. А через Піренеї лізти доведеться, іншого виходу немає. Сволота все-таки цей Зоммер, дає гроші всього на тиждень; навіть на автобус до Лериди доведеться відкладати ще місяців зо три. Знову ти думаєш як росіянин — «місяців зо три». А як же мені інакше думати, заперечив сам собі, як-не-як росіянин, змішаний з українцем; німець точно знав би, що відкладати йому доведеться два місяці і двадцять дев'ять днів. А ще точніше: дев'яносто днів, тільки ми дозволяємо собі це безвідповідальне «місяців зо три»; вольниця, анархія — матінка порядку… Ні, відкладати доведеться довше. Від французького кордону іде поїзд; якщо мене не арештують як людину без документів — не ватіканську ж липу їм пред'являти, та й ту відібрали — потрібно щонайменше ще тридцять доларів, інакше я не доберуся до Парижа; будь-яке інше місто мене не влаштовує, тільки в Парижі є наше посольство; чому їх цікавив Барб'є? Я справді бачив його кілька разів; кат другого ешелона, позбавлений будь-яких сантиментів. «Я ненавиджу комуністів і євреїв не тому, що цього вчить нас фюрер, а просто тому, що я їх ненавиджу». Так, саме так він сказав Холтофу, а той передав Штірліцу, поки ще Мюллер не став підозрювати його; здається, це був листопад сорок четвертого, так, саме так.
Штірліц вийшов на шосе — жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?
Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це — хлібом не годуй; а ще — страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.
Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.
Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:
— Вам куди?
— До Мадріда, — відповів Штірліц.
— Сідайте підвезу.
І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій — німець.
— Ви родом з Берліна? — поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.
— Чорт забирай, так! — водій засміявся. — Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?
Штірліц посміхнувся:
— Та ще й який!
— Давно в Іспанії?
— Та як вам сказати…
— Можете не говорити, якщо не хочете.
— Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.
— Хто ви за фахом?
— Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.
— Це як? Перекладач?
— Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?
— І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.
ШТІРЛІЦ-V
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?
— Гідна відповідь.
— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.
— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.
— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.
— Дуже приємно, пане Брунн.
— Дуже приємно, пане Кемп.
— Де ви живете?
— У центрі. А ви?
— На кальє Леон.
— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?
— Саме так.
— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.
— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.
Штірліц посміхнувся:
— Це директива?
— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.
— Дякую. З радістю.
— Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?
— Навіть не чув.
— Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…
Кемп звернув на путівець.
«Чому така курява всюди в Іспанії? — подумав Штірліц. — Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.
— Он його сарай, на пагорбку, — сказав Кемп. — Зараз осяде пилюка, побачите.
— За контурами він схожий на середньовічний замок.
— Це силосна башта. Земля дорога, так він силоспу башту прилаштував, я ж кажу, справжня американська хватка.
На відміну від американців Кемп загальмував плавно, вміє берегти речі; він тут живе недавно, зрозумів Штірліц, якби він не знав війни, то гальмував би так, як гальмують іспанці і як той водій «шевроле» зі шрамом; тільки німець, що пережив війну, вміє ставитися до машини так, як цей Кемп; у вермахті суворо карали тих, хто різко гальмував, — гостра нестача каучуку, швидке зношення покришок; «удар у спину», так, здається, говорив фюрер «трудового фронту» Лей про недбалих шоферів.
Із замку-сарая вийшов худий дід у селянському вбранні, яке сиділо на ньому фасонисто, чисто по-іспанському.
Ніхто не вміє так красиво одягатись, як іспанці, подумав Штірліц, це в них природжене; коли втрачено державну могутність, одні народи починають опановувати науку, другі тихо собі і животіють, треті шукають утіхи; іспанці, після того як імперія впала, вдалися в міркування — з приводу і без приводу; робити діло влада не дозволяла, контролювала кожен крок підданих, боялась, що не зможе стримати ініціативних; нічого бідолашним іспанцям не лишалося, окрім того як говорити та вдягатися; той не справжній кабальєро, хто не міняє костюм хоча б двічі на тиждень; селянський одяг дона Феліпе пошитий на замовлення, занадто оздоблений строчкою, підігнані всі лінії й продуманий шліц.
— Добрий день, сеньйоре Кемп, радий вас бачити, — щиро привітав дон Феліпе гостя. — Кава чекає на вас, саме така, яку ви любите.
— Дякую. Це мій співвітчизник, сеньйор Брунн.
Старий простяг Штірліцу довгу, тонку, зовсім неселянську долоню; рукостискання його було млявим, наче він беріг силу.
У старовинному сараї було прохолодно й похмуро; пахло деревом; будівля була складена з величезних темних колод; біля каміна стояло старовинне колесо від екіпажа й рицарські лати; ніхто, крім іспанців, не вміє так швидко налагодити побут на порожньому місці, подумав Штірліц; у них природжений естетичний смак, у цьому їм не відмовиш. А взагалі вони схожі на нас; у жодній країні світу гостеві не віддають на ніч своє ліжко — тільки в нас та в Іспанії.
У простінках висіли фотографії матадорів і актрис з написами. Як і в маленьких ресторанчиках в центрі, написи були афектовані: «Сеньйорові дону Феліпе де ля Бока з трепетною любов'ю і на добру пам'ять від маленького Піпіто, який дуже боїться биків, але вдає, що він хазяїн «Пласа де торос». Завжди ваш Франсіско Бельяр»; або: «Дорогий Феліпе, голова — це, звичайно, чоловік, а шия — жінка; куди вона повернеться, туди й голова подивиться. Де ти ховаєш свою донью? Твоя Лоліта».
— А може, хочете щось попоїсти, Брупн? — спитав Кемп. — Тут є досить добрі худіас, дуже смачний сир…
— У вас дружина часом не іспанка?
— Німка.
Його до мене підвели американці, подумав Штірліц; він виконує чужу роботу, німець не пропонує їжу незнайомому, і не тому, що він погана людина, просто так не заведено; традиції, хай їм грець; проте німця можуть дратувати наші горці, які пригощають незнайомого подорожнього, що зайшов у їхній дім, найкращим, що вони мають: німець думатиме, чим він може віддячити, скільки це коштує, чим таке викликано? Господи, який маленький світ, але який розмаїтий, розгороджений, взаємоневідомий…
— Але я не зможу відповісти вам тим самим, — озвався Штірліц. — У мене дуже мало грошей.
— ІТТ добре платять своїм людям. Які мови ви знаєте?
— Англійську та іспанську.
— Досконало?
— А це можливо? По-моєму, досконалість може бути тільки тоді, коли бог зійде на землю.
— Не знаю… Принаймні я, не чекаючи пришестя, досконало освоїв своє діло.
— Дозволяєте собі вільнодумствувати в католицькій країні? Це не проти інструкцій ІТТ?
— Ви богомільні?
— Біс його знає… В усякому разі марновірний.
— Усі марновірні… То що хочете покуштувати? Сир чи худіас?
— А що іще тут дають?
— Смажене м'ясо, — Кемп кивнув на камін. — Феліпе чудово готує м'ясо на верболозі. Страшенно дорого, зате дуже смачно… Можна попросити засмажити на вугіллі тручу[10], найсмачніша їжа…
— Тоді почастуйте мене солоним сиром, пречудовою тручею і склянкою тінто[11].
Ну, давай, реагуй, Кемп, подумав Штірліц. Труча — це царська їжа, і платять за неї по-царськи. Давай, інженере, замов тручу собі і мені, тоді я до кінця повірю в те, що ти не випадково з'явився на дорозі.
— Дон Феліпе, — гукнув Кемп, і Штірліц одразу зрозумів, що цей чоловік служив у армії. — Сир і тручу для сеньйора, пляшку тінто, а потім дві кави з тих зелених зерен, що ви показували мені минулої п'ятниці.
— Так, сеньйоре Кемп. Яке тінто хочете попробувати? Є вино з Каталонії, дуже терпке; є з Малаги, те, що ви якось пили, густе, з чорним відливом.
— А що ви порекомендуєте моєму гостеві?
— Тінто з Каталонії краще, мені його привозять не так уже й часто.
— Рискнемо? — спитав Кемп.
— Той не виграє, хто не рискує, — погодився Штірліц. — Я дуже голодний, сп'янію, в горах роблять міцне вино.
— Ну то й що? П'янійте собі на здоров'я, я відвезу вас додому.
— Спасибі.
— Вам ніколи не доводилось працювати з технічними текстами, Брунн?
— Ні.
— Осилите?
— Можна спробувати.
— Це в нас, у німців, можна спробувати. Американці інші люди, вони зразу ставлять запитання: «Можете чи не можете?» Відповідати треба певно, з ними треба діяти відкрито.
— В усьому?
— Що ви маєте на увазі?
— Та нічого особливого… Просто ви з ними працюєте, ви, мабуть, знаєте, чи можна з ними поводитись відверто в усіх питаннях чи щось треба притримувати.
— Дідько його знає. А втім, мабуть, з ними треба діяти відкрито. Вони ж як діти, дуже довірливі і піддаються на умовляння. Їм треба пояснити все від початку й до кінця, як у школі. Якщо вже вони зрозуміють і повірять, то кращих компаньйонів і бути не може.
— Так, вони славні люди, я з вами згоден… Але ж вони зазнають на собі впливу тих, проти кого ми, німці, так активно виступали в минулій війні…
— Мої боси такому впливові не піддаються, — відрізав Кемп. — Кольорових і слов'ян компанія не держить, отож можете не турбуватись.
Штірліц посміхнувся:
— Та я й не турбуюсь. Я не вірю в забобони, тим паче зараз за це більше нікому карати, усе розсипалось.
Дон Феліпе приніс сир, зелень, вино в темній високій пляшці, розставив усе це на білій паперовій скатертині і спитав:
— Тручу прожарити чи ви любите її сируватою?
— Майже сирою, — сказав Штірліц. — Тільки однієї мені замало. Я голодний. Мій друг сеньйор Кемп, гадаю, пригостить мене трьома, а то й чотирма тручами. Це скільки порцій?
— Чотири, — відповів дон Феліпе. — Рибини дуже великі, сьогодні вранці ще хлюпалися у водопаді, м'ясо смачне, дуже ніжне.
— Витримаєте чотири порції? — спитав Штірліц, не глядячи на Кемпа, бо знав, що на обличчі в того зараз має бути розгубленість. — Чи збанкротуєте через мене?
— Та хоч п'ять, — мовив Кемп, і Штірліц остаточно переконався у тому, що ця людина є продовження того, що почалося дві години тому на авеніді Хенералісимо, коли до нього підійшов Джонсон.
— Тоді п'ять, — оголосив Штірліц. — Я подужаю.
— От і чудово, — всміхнувся Кемп. — Труча вам неодмінно сподобається, припечена шкірочка — нечувана смакота, у дона Феліпе свій рецепт.
— Ви можете пити? Чи за кермом боїтесь? — поцікавився Штірліц.
— Боюсь, але буду. І потім гвардія сівіль[12] на цій дорозі не лютує, вони психують тільки на тих трасах, по яких Франко їздить на полювання.
Кемп налив тягучого довгого вина в грубі склянки і цокнувся з Штірліцом: