— Боже, який жах, боже мій, — прошепотів Гейдріх.
Він узяв оленятко на руки, поклав його на заднє сидіння і, розвернувши машину, помчав назад до Берліна. Розбудивши сторожа ветеринарної лікарні, Гейдріх послав його по лікаря; Гейдріха лихоманило майже до самого ранку, поки оленя не заснуло, витягши перебинтовану, покладену в шину, струнку ногу…
— Їдьмо до мене, — сказав Гейдріх. — Їдьмо, Шелленберг, мені самому зараз буде дуже тяжко. Очі цього нещасного не дадуть заснути…
Вдома на Ванзеє він випив склянку горілки, увімкнув радіолу й довго слухав народні німецькі пісні, часом підспівував хору, і Шелленберг помітив: коли Гейдріх підспівував пісню, в його сталевих, продовгуватих очах бриніли сльози.
Рано-вранці Гейдріх викликав Шелленберга. Шеф імперського управління безпеки був, як завжди, холодний, до синяви поголений, і очі його були нерухомі, ніби зупинені невидимим гіпнотизером.
«Зовсім інше обличчя, — подумав Шелленберг, — учора він був людиною, а зараз він зліпок з самого себе».
Передавши Шелленбергу папки з матеріалами із Стокгольма й Парижа, обговоривши шифровки, що надійшли за ніч з Чехословаччини, він при кінці розмови ніби між іншим сказав:
— А тепер про дрібниці… Пошліть трійку вірних людей у Бургос і організуйте поїздку на фронт для Пальми разом з кількома італійцями чи іспанцями — кого вам не жаль. І нехай на передовій наші люди ліквідують їх: якщо ми приберемо з дороги одного Пальму — це може викликати непотрібні плітки, а так — на війні як на війні. Це він розкрив фірму Вельтена, більше нікому. Гратися з ним зараз небезпечно, знову ж таки війна є війна. Коли немає доказів, точних, як аксіома, підозрілу людину, яка може серйозно заважати, треба прибрати; це єдино розумний шлях у дні, коли нас чекають нові битви.
— Гаразд. Я зразу ж радирую «Персту.
— Не треба. Він пробує вербувати латиша, нехай собі… Це треба зробити тихо, спокійно, щоб не зіткнути лобами Франко з Європою, тепер це ні до чого.
… Газети Бургоса вийшли з великими червоними заголовками: «Варварство Мадріда продовжується. Вчора під Уескою, в горах, бандити обстріляли машину військових кореспондентів. Мігель Фернандес Паселья із «Нуево Діаріо» і Вікторів Лучіано із «Пополо дель Італіа» вбиті; латиського кореспондента Яна Пальму, який співробітничає в британській пресі, тяжко поранено. Нехтуючи всі і всякі норми міжнародного права, червоні обстрілюють госпіталі, машини журналістів, мирні селища. Гнів іспанського народу впаде караючим мечем на кремлівських маріонеток, що засіли в Мадріді й Барселоні».
Бургос, 1938, 6 серпня, 17 год. 09 хв.
А Штірліц усе ще бушував. Він не кидався з кулаками на Пальму. Він умів бушувати інакше — підходив до вікна, зчіплював пальці за спиною і, переступаючи з носків на п'яти, вганяв фрази, мов цвяхи в стіну.
— Ви сказали, Пальма, що саме наші люди хотіли вас уколошкати під Уескою. Ви твердите, що у вас стріляли не червоні, а коричневі, тобто ми. Чому ж ви лишились після поранення тут? Чому ви не поїхали у вашу рідну Ригу? Або хоча б в любимий вами Лондон?
— Я залишився тому, що в мені ще й досі живуть сумніви, Штірліц. Остаточні рішення я приймаю тільки тоді, коли для сумнівів немає місця. Отоді я й приймаю єдине рішення. Якщо в мене, друга Німеччини, стріляють німці — виходить, щось трапилося, виходить, вороги хочуть нас посварити, м'яко кажучи.
— Які вороги?! — крикнув Хаген і осікся, бо Штірліц обернувся й відійшов од вікна. — Які вороги, пане Пальма? — спитав він тихо.
— Наші з вами, — відповів Пальма. — Наші спільні вороги…
Штірліц знову увімкнув лампу й спрямував яскраве світло в обличчя Яну.
— Гаразд… Поговоримо про наших спільних ворогів…
Лондон, 1937, жовтень
Мері Пейдж, дізнавшись про поранення Яна, приїхала в посольство Латвії за десять хвилин до того, як клерки закінчили свій робочий день. Спочатку швейцар шанобливо пояснив цій вродливій жінці, що приходити до посольства в таку пізню пору не слід, але потім, зрозумівши, що всі ці розмови марні, з'єднав даму з радником Петерісом, який негайно погодився прийняти її.
— Ви вже знаєте? — спитала Мері.
— Знаю..
— Ви можете допомогти мені одержати іспанську візу сьогодні ж?
— Ні.
— Що кажуть лікарі?
— Лікарі поки що мовчать. Це ж поранення в голову…
— Ви думаєте…
— Я думаю, що Ян пролив кров не там, де треба, і не за те діло.
— По-вашому, краще було б проливати кров за червоних?
— А що, краще здихати за фашистів!
— Зараз я не суджу, коли, за кого і чому він пролив свою кров, Петеріс. Я зараз просто жалію кров — його кров, розумієте? Ви ж його друг…
— Ми були друзями, Мері. Так правильніше. Хоч як це мені прикро. Що ви збираєтесь робити в Іспанії?
— Ви ставите дивні запитання. Я просто хочу бути разом з ним. Тільки й усього.
— Пробачте, але мене спитають в іспанському посольстві, хто ви йому: дружина, сестра?
— Скажіть, що сестра.
— Я чиновник міністерства закордонних справ, і я не можу брехати: мені дорогий престиж батьківщини.
— А життя… знайомого? Збрешіть їм щось… Збрешіть, що я їду туди як сестра милосердя з Армії порятунку…
— Я співчуваю вам, Мері… Але брехати не стану. Це не той випадок, щоб брехати. Постарайтеся зрозуміти мене правильно. А втім… Якщо хочете, я спробую зв'язати вас з одним джентльменом, він може допомогти вам, тільки він один може…
Генерал Гортон пильним оком оглянув Мері, поки йшов їй назустріч по пухнастому білому килимі, що приглушував кроки: здавалося, що він пересувався безшумно, як кішка.
— Я співчуваю вашому горю, — сказав він, запрошуючи жінку сісти в крісло коло каміна. — В нашу пору ваш стоїцизм був правилом, нині, у вік прагматизму, це виняток — тим приємніше мені допомогти вам… Каву?
— Спасибі.
— Можна чаю… Правда, кажуть, що він псує колір обличчя.
— Тепер хороша косметика.
— У вас є почуття гумору. Пан Петеріс просив мене потурбуватися про вас…
— Про мого друга.
— Міс Пейдж, ви англійка?
— В паспорті я латишка… Моя мати — англійка.
— Мабуть, кров сильніша за паспорт?
— Генерале, в госпіталі помирає мій друг.
— Не вважайте забарливістю її зовнішній прояв. Я можу домовитись про вашу поїздку в Бургос сьогодні ж. Петеріс, пояснив вам, хто я?
— Ні. Він просто сказав, що ви можете допомогти мені.
— Даремно він грається в дитячу конспірацію. Я з контррозвідки імперії, міс Пейдж. У мене корисливий інтерес до вашого хворого друга. Я хочу, щоб мій інтерес, корисливий, і ваш, безкорисливий, збіглися.
— Ви пропонуєте мені шпигувати?
Гортон заперечливо похитав головою:
— Ні. Я пропоную вам охороняти вашого друга. Якщо, звичайно, він вибереться з цієї халепи. Кажуть, стан у нього тяжкий.
— Він вибереться.
— Ви його добре знаєте?
— Саме тому я впевнена, що він вибереться.
Гортон посміхнувся:
— Він відчуває, що ви завжди молитесь за нього.
— Я атеїстка.
— Можна молитися й не віруючи. Як правило, більшість людей звертається до бога в тяжкі хвилини, у дні щастя ми забуваємо про нього.
— Я актриса, генерале…
— Не розумію…. Хіба в актриси немає тяжких хвилин?
— Я кажу про інше. Я не вмію охороняти. Я вмію співати, та й то погано…
— Охороняти коханого треба від друзів — і тільки. Від ворогів ми нам допоможемо вберегти його.
— Чому британська контррозвідка ставиться до латиша з такою увагою, генерале?
— Я поясню вам це, коли почую вашу згоду допомогти мені.
— Вам чи тій службі, яку ви представляєте?
— Я не розділяю ці два поняття, міс Пейдж. І я, і моя служба віддали себе справі охорони імперії від посягань зовні — віднині і навіки.
— Не думала, що розвідники такі сентиментальні…
— Я контррозвідник, міс Пейдж. А ми сентиментальні набагато більше, ніж вам здається. В ім'я імперії ми повинні покласти на заклання друга, якщо він виявиться ворогом; ворог може стати братом, якщо він подав допомогу Острову, при цьому ж ми зроблені з того самого людського матеріалу, як і всі інші.
Нечутно увійшла покоївка, поставила дві чашки чаю. Гортон підсунув Мері цукорницю й спитав:
— З лимоном?
Бургос, 1938, серпень
«Лерсту. Цілком секретно, надруковано в 2-х пр. Після toro, як Пальма вийшов з госпіталю «Сайта крус», агентурна й оперативна розробка значно ускладнилася через присутність у Бургосі його коханки Мері Пейдж. Вони бувають скрізь завжди разом. Двічі мені вдалося виїхати з ними на риболовлю, але на будь-які відверті розмови він не стає, підкреслюючи свою відданість ідеології фюрера, хоч має при цьому деякі сумніви з приводу жорстокості нашої внутрішньої політики. Дані телефонних прослухувань і зовнішнього спостереження ніяких наслідків не дали. Можна також з певністю сказати, що ніяких компрометуючих контактів у нього нема. Ні з ким з підозрілих чи невідомих осіб не зустрічався. Прошу санкціонувати продовження розмови з Пальмою. У тому разі, якщо ви санкціонуєте продовження роботи, прошу дозволити завтра виїхати разом з ним за місто ловити форель. Штурмбанфюрер Штірліц».
Штірліц, Вольф і Ян — зі шрамом на лобі, ще блідий після недавнього поранення (новий, 1938 рік він зустрічав у госпіталі) — сиділи в сосновому лісі, напоєному смолистими пахощами, сиділи так, щоб бачити всіх, хто міг підійти до річки, а їх щоб ніхто не міг помітити: ліс був молодий, посаджений, густий. У сумках Штірліца й Пальми вже лежало по кілька маленьких форелей. Кусаючи травинку, Вольф говорив:
— Потрібні або технічні дані нового «месершміта», або, ще краще, сам літак. Це просить Москва. Після того, як Ян провалив Вельтена, фашисти зрозуміли, що настав час випробувати свою нову техніку, а не шахраювати, продаючи чужий мотлох… А нова техніка в них, кажуть, дуже серйозна.
— Треба купувати когось із пілотів, — сказав Пальма.
Штірліц похитав головою:
— Мені доручено стежити за пілотами. Лерст «віддав» мені весь легіон «Кондор».
— Між іншим, він резидент гестапо тільки в Іспанії чи і в Португалії теж? — спитав Вольф.
— Ні, питання з Португалією ще не розв'язане. Я повідомив би по своїх каналах. Пілота нам купити не вдасться. Тут добірний склад.
— Що ти пропонуєш? — спитав Вольф.
— Охорона аеродрому не така вже й сильна, — мовив Штірліц.
— Ти маєш на увазі наш десант?
— Авжеж.
— Ну, а таких, що вагаються, — вів далі Ян, — серед льотчиків нема?
— Я таких не знаю, — відповів Штірліц, — якщо виявиться такий хиткий, то його негайно відвезуть до Німеччини, а там його лікуватимуть від вагань у концтаборі.
— А якщо нам спробувати зробити такого хиткого? — запропонував Ян.
— Це вже цікаво, — сказав Вольф.
— Хоча й дуже рисковано, — додав Штірліц.
— Але ми ж тут зайняті не класичним балетом, — сказав Ян.
— До речі, про балет, — озвався Вольф, передаючи Яну пласку маленьку коробочку, схожу на жувальну гумку, — Це нова шифрувальна таблиця. Про всяк випадок… Якщо тобі доведеться зв'язуватися з центром безпосередньо — вийдеш своїм шифром.
Ян засунув таблицю в кишеню.
— Ні, — всміхнувся Штірліц, — так діла не буде. Зроби собі якийсь тайник, правда, при обшуку це не врятує.
— Добре, — поморщився Ян, — як це у вас кажуть, «кривий кінь вивезе»? Юстас, а пригадуєш того льотчика, що базікав про месер на прийомі?
— Це було ще до твого поранення?
— Звичайно.
— У тебе хороша пам'ять…
— Журналістська, — скромно відповів Ян, — а взагалі частіше хвали мене — я це люблю… Що являє собою цей Манцер?
— Покидьок. Є така категорія людей — «сильні покидьки».
— Я зараз спробую, — сказав Ян, — намалювати вам його психологічний портрет. Якщо ви погодитесь зі мною — тоді ми, вважайте, виграли партію…
— Малюй, — погодився Вольф.
— Юстас каже — «сильний покидьок». Це добре, що він сильний покидьок. Такі розвалюються ще скоріше, ніж покидьки звичайні. Сильний, відчуваючи, що він втрачає — а сильному завжди є що втрачати, — піде на будь-яку зраду, аби тільки зберегти ті блага, які він здобув силою.
Штірліц ліг на теплу землю, вкриту густою травою, і закинув руки за голову.
— Говори далі, — мовив він. — У твоїх міркуваннях є щось цікаве. Тільки зваж на те, що я зробив Манцера своїм другом, — він став інформатором СД. Після того прийому в Кессельрінга.
— Він легко пішов на це? — спитав Вольф.
— Як дитя.
— Тим більше я на правильному шляху, — сказав Ян. — Офіцерський корпус, кодекс честі, нелюбов армії до СС — він мав право послати тебе в задницю. І Ріхтгофен підтримав би його. Отже, або він шукає пригод і його приваблює можливість узнати те, що дано взнати іншим, або він чимось скомпрометований — більшим, ніж те базікання на прийомі.
— Це все? — спитав Штірліц, не підводячися з землі. — Якщо це все, то твій психологічний портрет неповний. Він іще може бути істинним наці, переконаним наці, тому він легко так погодився бути другом СД. Ти це відкидаєш?
— Але ти ж сам чув, як він говорив про рейх: «Податки витискують швидкість».
— Це дрібниці, — відповів Вольф. — Він говорив правду. Він з їхньої еліти, йому можна говорити правду, навіть підсміюватися над рейхом йому дозволено.
— Щодо еліти тут складніше, — мовив Штірліц. — Його батько комерсант, зв'язаний з іноземними фірмами. Таких у рейху не люблять…
— Ось ти й відповів замість мене, — посміхнувся Ян, — ти сам не помітив, як відповів замість мене.
— Мабуть, усе-таки помітив, — озвався Вольф. — Юстас чоловік спостережливий.
— Ну, гаразд, — ніби розмірковуючи сам з собою, сказав Штірліц, — ну, припустімо, ми розкопаємо щось на батька Манцера… А як поведеться син?
— Апостоли і ті відрікалися, а цей — далеко не апостол, — сказав Вольф.
— Я можу через моїх швейцарських колег-газетярів організувати дещо для Манцера, — мовив Ян.
Штірліц підвівся з землі, з хрускотом потягся і запропонував:
— Гаразд, ходімо ловити рибу, зараз добряче клюватиме, сонце сідає…
… Повернувшись з риболовлі, Штірліц заглянув до Хагена й сказав йому:
— Послухайте, друже, я давно хотів спитати вас: пригадуєте, на прийомі в Кессельрінга я зачепив базіку льотчика? Я вам ще тоді показав його і попросив звернути на нього увагу. Пригадуєте? Манцер.
Штірліц знав хворобливе самолюбство Хагена, і він умів бити в одну точку, коли мав з ним діло.
— Пригадую, — відповів той. — А що?
— Нічого. Абсолютно нічого. Надійшли сигнали, що він останнім часом багато п'є, тільки й усього, я запарився із своїми справами, а якщо у вас є час і можливість — постежте за ним. А потім посидимо над його справою разом. Як?
«Партайгеносе Лерст!
Проведена мною робота дає підстави звернути Вашу увагу на підполковника В. Манцера. Нестриманість у розмовах і надмірне пияцтво змушують мене просити вашої санкції на встановлення зовнішнього спостереження за названим вище військовослужбовцем.
Хайль Гітлер!
Ваш Хаген»
Штірліц переглянув цю записку перед тим, як Хаген мав нести и до Лерста.
— Розумно, — сказав він. — Дуже розумно. Перевірка ще ніколи й нікому не заважала. Правда, Лерст може зажадати фактів. У вас їх нема, крім моїх сигналів. Ви могли б, до речі, згадати, що я вам подав ідею. Гаразд, гаразд, не сердьтесь… Я щедрий. Мені ці ігри вже добряче-таки набридли… Тільки, глядіть, не перестарайтесь, бо це так само погано, як і бути макухою.
Він умів розмовляти з людьми, цей Штірліц. Він грав партію точно й без програшу.