Хаген, як і сподівався Штірліц, вирішив вести своє спостереження, не підключаючи апарат місцевого гестапо. Цього ильки й треба було Штірліцу. Йому потрібно було, щоб за Манцером не стежили ще два-три тижні.
(Військово-економічні заходи можна зберігати в таємниці, створюючи видимість виробництва звичайного військового майна. Плани виробництва в разі війни треба буде доводити тільки до офіцерів воєнної економіки. Їх судитиме військовий трибунал за розголошення військової таємниці».
З пам'ятної записки «І. Г. Фарбеніндустрі» «Мілітаризація економіки» від березня 1935 р.)
«Вольфу. Санкціонуємо операцію з льотчиком. Центр»
Бургос, 1938, 5 серпня
… Вода в басейні була то голуба, то зелена, і в цій синьо-зеленій воді плавали Мері Пейдж і Пальма.
— Голова зовсім не болить, любий? Я не можу спокійно дивитися на цей твій шрам. Чи все-таки ще болить?
— Розвалюється, коли не бачу тебе більше як два дні.
— Слава богу, що ти не сказав: «Розвалюється, як тебе побачу».
— Ці слова — для шлюбного життя, а ми з тобою вільні в коханні, як парламентарії!
— Ненавиджу слово «шлюбний». Пальма засміявся:
— Що, опошлили ідею?
Навколо них плавали люди, мабуть, усі добрі знайомі Яна, бо він жартував майже з кожним і ловив заздрісні погляди: жінок тут, та ще таких, як Мері, нечасто зустрінеш.
— Де ми будемо сьогодні ввечері? — спитала Мері.
— Я живу на першому поверсі, і завіски в мене тюлеві, а іспанські діти страшенно цікаві. А я тебе так довго не бачив: аж вісім годин. Тому в дітей буде неабиякий привід для цікавості.
— Я живу на другому поверсі, гардини важкі, темні, панські. Мені шкода бідолашних іспанських дітей, ми позбавляємо їх можливості задовольнити свою цікавість.
— До вечора.
— Я жду тебе. Ти зараз далеко?
— Ні. Недалеко. В межах Іспанії…
… Пальма зупинив машину біля входу в бар, і в дверях затримався, зустрівшись віч-на-віч з огрядним чоловіком, судячи по костюму і перснях — торговцем.
У дальнім кутку сидів Вольф, одягнений, як і Ян, у напіввійськову форму іноземних журналістів при штабі Франко. На лівій нагрудній кишені був прикріплений чорний металевий значок: «Військовий кореспондент».
За столиком, біля Вольфа, сидів підполковник з «Кондора» — Віллі Манцер.
— Хелло, Віллі, — сказав Пальма. — Хелло, сер, — кивнув він Вольфу. — Послухайте, Віллі, — весело спитав Ян, — вашого батька звуть Густав? Густав Адольф Манцер?
— Саме так звуть мого батька, — відповів льотчик і хотів уже випити коньяк.
Ян узяв його за руку:
— Ваш батько драпонув до Швейцарії.
— Тихше, — сказав Вольф, — тихше, колего… Ви підведете хлопця. Я не зважився йому про це сказати.
— Що? Що! Що?! — спитав Віллі, зразу ж переходячи на шепіт.
— Ваш батько володів парфюмерним магазином у Франкфурті-на-Майні?
— Так.
— Мені тільки що прислали швейцарські газети — ми їх одержуємо через Лондон. Ось погляньте. Ваші з гестапо, мабуть, одержать їх завтра.
Віллі розгорнув газету «Бернські новини». На другій шпальті був надрукований портрет його батька. Вгорі крупним шрифтом набрано: «Я не хочу нацизму, я хочу свободи». Манцер двічі прочитав статтю, потім протер очі й сказав:
— Маячня якась!
— А при чому тут ви? — здивувався Ян. — Батько втік, ну й чорт з ним. Ви воюєте, ви робите своє благородне діло.
— За такого батька, — сказав Вольф, — з цього славного німецького хлопця здеруть шкуру. Ви не знаєте, як розправляються в нього на батьківщині.
— А якщо я зараз піду і заявлю перший? — спитав Віллі.
— По-моєму, це буде дуже правильно, — мовив Ян, — і по-рицарськи.
— Вас першим же літаком відправлять до Берліна, — сказав Вольф. — А там — у концтабір.
— Ви так думаєте? — спитав Віллі розгублено.
— А ви? — спитав Вольф.
— Та ну, яка дурниця, — кинув Ян.
— Ні, не дурниця, — відповів Віллі.
— У вас перепустка на аеродром є? — спитав Вольф.
— Чого йому бракувало дома?! — бурмотів Віллі. — Це все жінки! Після того як померла мама, він зовсім з'їхав з глузду! Я так і знав, що він устругне якусь капость! Це ж кінець мені! Кінець!
— Перепустка на аеродром у вас є? — ще раз спитав Вольф.
— Я не долечу до Франції.
— Долетите до Мадріда.
— Там червоні.
— З новим літаком вас приймуть червоні, білі й зелені.
— Вони зіб'ють мене, коли я підлітатиму до Мадріда. Високо в небі з нашими швидкостями вони мене не дістануть, а коли я йтиму на посадку, вони пристрелять мене.
— Отже, перепустка у вас є? — повторив Вольф. — І ви можете вилетіти зразу?
— Це нелегко, але виходу іншого немає, доведеться.
— Проведіть мене з собою на аеродром, — сказав Вольф, — моїм американським читачам буде цікаво прочитати цей скандальний репортаж, а потім я вас зведу з батьком у Швейцарії. — І він відкрив свою папку — там лежала ракетниця. — Тут червона ракета, з нею ми з вами сядемо в Мадріді.
— А може, я дотягну до Франції?
— Навряд, — сказав Вольф.
— Чому? Взагалі можна, — сказав Ян, — хоча ризиковано — все вирішують метри.
Вольф підвівся й сказав:
— Зараз я повернусь.
— Куди він? — спитав Віллі.
— А чорт його зна.
— Чий він?
— Американець. Напханий грошима, з ним не пропадете…
Вольф вийшов з бару й підійшов до газетного кіоску. Він купив усі англійські й французькі газети. Ніяких повідомлень про Манцера-батька, що втік, не було. Чекаючи здачі, Вольф сердито почухав потилицю, і це побачив Штірліц, який сидів у машині.
Вольф повернувся в бар, сів за столик і кинув на стіл газети.
— Поки що спокійно, — сказав він, — може, ця газета й не дійде сюди.
— Все одно вони дізнаються, — сказав Віллі. — Не тепер — так уночі, не вночі — так уранці.
— Е, дурниці, — сказав Ян, — я готовий за вас поручитися перед Ріхтгофеном.
— При чому тут Ріхтгофен?! Усе буде вирішувати Лерст, Штірліц або Хаген.
У бар увійшов Штірліц, і Вольф помітив, як Манцер знітився.
Штірліц підійшов до їхнього столика, потиснув руку Пальмі, сухо вклонився Вольфу і з підкресленою прихильністю поплескав Манцера по плечі.
— У вас сьогодні немає вильоту, голубе? — мимохідь спитав він.
— Ні, — відповів Манцер. — А що?
— Нічого, я просто цікавлюсь. Будь ласка, загляньте до мене після обіду. Гаразд? Я чекатиму вас на третю годину…
— В посольстві? — тихо спитав Манцер.
— Ні. Ждіть мене на аеродромі… До речі, коли сьогодні відлітають транспортні «юнкерси» в Берлін?
— О шостій годині, — ще тихше відповів Манцер. — Чи о сьомій, я забув… А в чому справа?
— Нічого особливого, — сказав Штірліц, навіть не глянувши на Манцера. — Хочу з вами поговорити про дещо… Чисто по-дружньому.
Штірліц сів за сусідній столик і покликав офіціанта:
— Маріскос, будь ласка, і пляшку тінто!
— У вас є машина? — спитав Манцер.
— Є, — відповів Вольф. — У мене є.
— Поїхали.
Ян замовив собі коньяк, не поспішаючи випив його, взяв під пахву газети, зайшов у туалет, спалив там єдиний екземпляр «Бернських новин», а попіл викинув в унітаз.
«Гейдріху. Дуже спішно. На ваш запит повідомляю, що в той день, коли Манцер утік на секретному екземплярі «месершміта», його бачили в барі «Неаполь» у товаристві Пальми і невідомого журналіста, який розмовляв по-англійськи. Прошу вашої санкції на повальний обшук усіх англійських та американських журналістів при штабі Франко. Прошу вас також» дозволити вербовку Пальми. Він же чудом лишився живий після «заходу» під Уескою і все-таки не втік до Англії, його можна зламати. Лерст»
«Лерсту. Ваші дії вважаю розумними. В тому разі, коли Пальма на вербовку не піддасться, ви повинні чинити рішуче, відповідно Серйозному моментові. Гейдріх»
Дізнавшись про ці радіограми, Штірліц сів у машину, на якій завжди їздив Хаген, і помчав у місто. Він пригальмував у провулку, не доїжджаючи одного кварталу до будинку, де Пальма наймав поверх. Він пройшов до нього дворами й натиснув на кнопку дзвінка. Штірліц розумів, як він ризикує: адже Лерст міг уже виставити зовнішнє спостереження десь тут, поблизу.
Штірліц витяг з кишені крейду й намалював скрипковий ключ «головою» вниз. На хвилинку він затримався, ніби відчув на своїй спині десятки холодних поглядів з гестапівської засади. Потім рвучко обернувся й попрямував до консьєржа.
— Де Пальма? — спитав він старого. — Давно сеньйор не приходив?
— Сеньйор був з сеньйоритою вдень, а потім вони поїхали. Сеньйор тепер рідко ночує вдома, в нього така прекрасна руда сеньйорита…
— Якщо сеньйор прийде, подзвоніть мені, будь ласка, зразу ж ось по цьому номеру.
І Штірліц, написавши номер телефону лівою рукою, правою рукою ткнув старому п'ять песет.
«Лерсту. Завербований мною консьєрж будинку, де проживає Пальма, сповістив, що на дверях його квартири з'явився дивний знак. Я виїхав на місце — на дверях квартири справді був намальований скрипковий ключ. Це свідчить про те, що найближчими днями слід чекати його контактів з якоюсь невідомою нам особою. Штірліц»
Він розрахував усе точно, але в шаховій партії завжди нелегко передбачити хід противника. Штірліц зважив усе, він думав, що або сьогодні він побачить Яна, або той сам помітить скрипковий ключ на своїх дверях і зрозуміє, що треба негайно тікати. Чи принаймні знайде можливість зв'язатися з ним.
Але вийшло все не так, як передбачав Штірліц, хоча цією своєю доповідною запискою він вивів себе з-під будь-якої підозри, яка могла виникнути у відомстві Шелленберга, коли б Пальма зумів швидко виїхати з Іспанії.
Усе сталося б точно так, як задумав Штірліц, якби Пальма не зустрів Мері. Вона ждала його на тенісному корті. Він посадив її в машину, обняв, поцілував і усміхнувся:
— Тепер я вільний — надовго і всерйоз. А ти?
— Хай живе свобода! — відповіла Мері, і Ян засміявся і поцілував її в лоб
— Ти стала республіканкою. Це погано. У нас може бути тільки один лозунг: «Хай живе король!»
— Король і свобода — для мене поняття неподільні.
— Пробач, моя люба, я забув, що ти конспіратор.
— А я завжди пам'ятаю, що ти фашист.
Пальма пригальмував машину й сказав:
— Зайдемо до мене, я передягнусь, а то незручно ввечері ходити в брудній куртці.
— Ти мені подобаєшся в брудній куртці, в чистому фраку і просто в плавках.
— Значить, ми з тобою нікуди не підемо сьогодні?
— З яких пір ти став міняти костюм перед тим, як піти в тутешній кабак?
— Як завжди, твоя правда, — згодився Пальма.
І він увімкнув першу швидкість, машина рвонула з місця, і він не побачив того знаку тривоги, який змусив би його насамперед спалити шифрувальну таблицю, що лежала в задній кишені штанів…
Бургос, 1938, 6 серпня, 19 год. 40 хв.
— Пальма, мені набридло слухати вашу брехню, — сказав Штірліц, вимкнувши світло настільної лампи, спрямованої в обличчя Яна. — А вам, Хаген?
— Мені теж. Мабуть, ця брехня набридла і самому Пальмі…
— Який прогрес у наших стосунках: Хаген став говорити про мене, як вихована людина, — зауважив Ян.
— Між іншим, Хаген один з найвихованіших людей, і я радив би вам, Пальма, коли вас поселять у Берліні, не акцентувати уваги наших керівників на тому досадному інциденті, який мав місце.
— Інцидент — це що? — спитав Пальма. — Це коли б'ють по фізіономії?
— Ні, справді латиші — велика нація, — посміхнувся Штірліц, — навіть під шибеницею не втрачають почуття гумору.
— Під шибеницею втратить, — сказав Хаген, — він думає, що все це іграшки. А це не іграшки.
— Це далеко не іграшки, — підтвердив Штірліц. — Мій друг каже правду, Ян. Я не знаю, скільки ви ще пробудете тут, але хочу вам дати добру пораду на майбутнє: починайте говорити… Якщо вам хочеться жити — ви станете співробітничати з нами… Іншого виходу немає. Ні у вас, ні, головне, у нас.
— Ну, будь ласка, — здивувався Пальма. — Ви кричали на мене і тупали ногами, замість того щоб зразу внести ясну й розумну пропозицію. Я згодний, боже мій…
Штірліц заперечливо похитав головою:
— Це несерйозно. Хаген недарма питав вас так детально і про Відень, і про Берлін, і про покійного Уго Лерста. Ви ухилялися від прямої відповіді, ви — я вже прочитав запис ваших допитів — плели якусь наївну нісенітницю про своїх подруг, про кабаки і бари і ні разу не дали жодної правдивої відповіді. А зараз ви кажете мені «будь ласка». Хто з вами підтримує контакт? Які питання цікавили червоних? Яким чином і чому ви вбили нещасного Лерста?
— Я не вбивав нещасного Лерста, я не мав контактів з червоними, я не…
Різко задзвонив телефон. Штірліц підняв трубку і, відставивши трубку од вуха, діждався, поки замовкне пронизливий зумер.
— Треба буде сказати зв'язківцям, — зауважив він, — подбайте про це, Хаген. Такий сигнал, що полопаються барабанні перетинки, якщо зразу прикласти до вуха.
— Я скажу їм.
— Спасибі… Штірліц слухає!
Радист повідомив, що на ім'я штурмбанфюрера надійшла радіограма з Берліна. Штірліц і Хаген перезирнулися.
— Погляньте, — попросив Штірліц Хагена, — коли щось важливе — викличте мене.
Коли Хаген вийшов, Штірліц губами прошепотів:
— Якщо вони надіслали літак — готуйся на вечір, і не панікуй, коли мене довго не буде.
Ян кивнув і голосно сказав:
— Послухайте, Штірліц, у мене страшенно болить голова, слово честі. І потім ви мені відкрили так багато несподіваного, що все це треба обміркувати. Дозвольте мені полежати — я ж тільки-но після поранення…
— Я дуже шкодую, але доведеться посидіти тут, — відповів Штірліц. — Я хочу разом з вами згадати в деталях, що було вчора ввечері. Ви сиділи у Мері Пейдж в її номері. Чи не так?
— Я лежав у номері в Мері, якщо ви домагаєтесь точності…
(А Штірліц з Лерстом саме тоді йшли в супроводі трьох агентів гестапо й кількох франкістських «гвардія сівіль» по коридору: почався поголовний обшук англійців і американців з журналістського корпусу.
— Тут живе жінка? — спитав Штірліц портьє, який ішов поряд, коли вони спинилися біля номера Мері.
— Так, сеньйор.
— А чи варто тривожити даму? — спитав один з «гвардії сівіль».
— У вас до неї нічого конкретного нема?
— А біс його знає, — буркнув Штірліц, — поки що нічого…
— Гаразд, ходімо далі, — сказав Лерст.
Хлопчик з ресторану з підносом, на якому стояли прибори на дві персони, хвацько промчав по коридору, зупинився біля Лерста й постукав у номер.
— Тут живуть двоє? — здивувався Лерст. — Хаген сказав, що тут одна жінка.
— У сеньйори в гостях сеньйор, — пояснив хлопчик, — той, у якого була прострелена голова на фронті).
… Хаген подзвонив Штірліцу від шифрувальників через п'ять хвилин.
— Літак по латиша вилітає з Берліна.
— Коли?
— Там не сказано коли. Сказано, що вилітає. І прибуде сюди завтра вранці, о дев'ятій нуль-нуль. Літак номер 259. Під командуванням обер-лейтенанта СС Грілля.
— Рудольфа Грілля?
— Там немає імені.
— А ви хіба не знаєте Рудді?
— Ні.
— Дивно. Він же водить наші спецлітаки…
— Я ніколи не літав не спецлітаках.
— Ще літатимете. Ну, поспішайте сюди. Я передам вам нашого гостя, він не для моїх нервів…
— Ага! — засміявся Хаген. — А ви ще мене лаяли…
— Я вас не лаяв, а робив зауваження по службі.
— Пробачте, штурмбанфюрер…
Штірліц поклав трубку і прошепотів дуже стомлено:
— Влаштуй йому концерт. Він зараз тебе боятиметься. І постарайся поспати — думаю, цієї ночі у нас буде багато клопоту…