– Ну-у, – розвів руками Троєгубов. – Ви нас вразили, пане Сіцінський. Третє тисячоліття до Христа!
– І це лише досить грубе припущення. Цілком можливо, що знахідки дещо старші. Скажімо, століть на сім-вісім.
– Якась дещиця! – усміхнувся Яків.
– Ви тільки уявіть, друзі, що багато сотень років тому ці землі вже заселяли люди! – очі Сіцінського мрійливо затуманилися. – Якими вони були, чим жили, про що мріяли? Адже наявність ливарні вказує на те, що йдеться не про якісь примітивні племена, а про багатство та, не побоюся бути голослівним, складність їхньої культури, про що свідчать чудова кераміка, прикраси та ритуальні фігурки.
– Не вкладається в голові, – погодилася пані Головата. – Ось тепер ви мене переконали, пане Сіцінський, що наші міста заслуговують на не меншу увагу, ніж той самий Париж.
– Я радий, що ви тепер так гадаєте.
– Ти ба, – вражено промовив Яків, – ніколи навіть думкою не сягаєш такої давнини. Усе якось власних турбот вистачає. То в лікарні, то в житті. А тут просто волосся дибки стає від усвідомлення, що стільки років тому цією землею ходили такі самі люди, як і я!
– Ви надзвичайно точно передаєте відчуття, пане Ровнєр! – Сіцінський ледь не схопив Якова за руку. – Я почуваюся так само! Підходжу до історичної науки не як учений, а радше як мисляча емоційна людина. Намагаюся осягнути все це серцем, а не розумом. А ви, насмілюся припустити, Кам’янець жодного разу ще не відвідували?
– Маєте рацію. Цей візит буде першим. Кам’янець для мене цілковита terra incognita. Якось так уже сталося, що все свідоме життя я був від когось чи від чогось залежним, тож помандрувати не вдавалося. Спочатку навчання, а далі – робота. За межами Проскурова майже й не бував.
– О, то на вас чекають справді незабутні враження, адже після Проскурова Квітка на камені не залишить вас байдужим.
– Квітка на камені?
– Достоту невідомо, звідки взялася ця назва. Хтось приписує її винятково народній фантазії, але, погодьтеся, що місту вона цілком пасує. І хоча ви ще жодного разу не бачили цієї «квітки», та, я певен, погодитеся зі мною після першої ж прогулянки містом.
– Та я, власне, навіть не знаю, чи матиму нагоду прогулятися містом, – Яків знічено почухав потилицю.
– А й справді, пане Ровнєр, – озвався Троєгубов. – Тільки ви не повідомили нам мету свого візиту до Кам’янця. Якщо це, звісно, не є секретом.
– Я, власне, сумніваюся, як означити мету моєї поїздки, – Яків завагався, добираючи слова та заодно вирішуючи, чи варто розголошувати попутникам усі тонкощі незапланованої та спонтанної подорожі. Адже ще два дні тому він і припустити не міг, що гарячково полишить усю роботу в лікарні на Карла Івановича та першим же зручним екіпажем гайне до Кам’янця.
– Якщо ви вагаєтеся, пане Ровнєр, то ми не наполягатимемо, – допомогла пані Головата. – Усілякі ситуації трапляються. Упевнена, що мета вашого візиту шляхетна.
– Дякую, – Яків вимучено всміхнувся. На щиру усмішку не вистачило настрою, адже в пам’яті зринули події кількаденної давнини.
Того понеділкового ранку, такого самого сльотавого та туманного, як і сьогоднішній, він уже довгенько сидів у кабінеті, працюючи з паперами. Добрячі стоси документів чекали вже кілька днів, а Яків щоразу відкладав їх на завтра. І ось саме сьогодні він вирішив вийти з нерівної боротьби переможцем і навіть упорався з першою течкою, як у двері постукали та в них зазирнула Ольга Харитонівна.
– Якове Соломоновичу, тут до вас листоноша, і щось він геть без настрою.
– То просіть його. Спробуємо покращити йому настрій, тут же, урешті, лікарня!
До кабінету ввійшов непоказний чоловічок і з порога почав невдоволено бурчати:
– Шукай вас по всенькому місті…
– І вам доброго ранку, шановний, – Яків не став зважати на невдоволений тон, намагаючись м’яко скерувати розмову буркотуна в потрібне русло.
– Де він там, до біса, добрий? – правив далі той. – Спочатку за однією адресою, тоді за іншою, а там іще й за третьою, і все заради одного-єдиного адресата.
– Очевидно, що цей невихований адресат – я?
– Якщо ви будете Яковом Соломоновичем Ровнєром, тоді так.
– Яків Ровнєр власною персоною – перед вами.
– Тоді якого біса, скажіть мені, я не здогадався з адреси, що на телеграмі вказані «Мебльовані кімнати Розенберга», що вже з пів року як згоріли, та поперся шукати вас саме туди?
– Ось це мені, шановний, невідомо, – Яків розвів руками.
– Прийшов туди, – усе не вгавав листоноша, якому після вранішніх прогулянок хотілося добряче виговоритися, – там, звісно, ніякого Ровнєра бути не може. Тоді я знайшов двірника сусіднього будинку, який хоча би щось знав…
– Але зрештою ви мене знайшли. – Яків зрозумів, що треба спиняти цей водоспад слів, бо кінця йому можна не дочекатися ще досить довго. – І, як я розумію, для мене є телеграма?
– Саме так, – невдоволено буркнув чолов’яга і поліз до сумки. – Ось, прошу отримати та розписатися. І надалі обов’язково повідомляйте свою справжню адресу всім, хто вам писатиме, бо ноги ж не казенні – стільки містом бігати.
– Саме так і зроблю.
Яків розписався на квитанції, дочекався, доки листоноша забереться з кабінету, й нарешті звернув увагу на телеграму, де справді красувалася його стара адреса. Зрештою, в цьому не було нічого дивного, адже до нової квартири він перебрався зовсім нещодавно. А ось прізвище відправника змусило задуматися.
– Тереховський? – пробурмотів Яків, прислухаючись до звуків і намагаючись видобути з глибин пам’яті потрібний образ. Та в голові нічого не з’являлося, і він заходився читати.
«Якове, привіт від Жижка».
– Жижко? – дивне ім’я відразу все розставило на свої місця. Жижко у світі був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Яків зазнайомився ще студентом. Тоді вони непогано приятелювали, але від часу закінчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прізвище стерлося з пам’яті. Яків продовжив.
«Чував, що ти став непоганим експертом у поліції Проскурова. Маю до тебе справу в Кам’янці. Розслідую там стару плутанину. Чекаю в будь-який день у поліційному відділку. Жижко».
Яків покрутив папірець у пальцях, ніби шукаючи на звороті пояснення щойно прочитаному. Жижко й справді служив слідчим-криміналістом, та останнього разу, коли вони обмінювалися листами, мешкав у Тернополі. Тепер ось перебрався до Кам’янця. Чи прибув на запрошення місцевого поліцмейстера? «Стара плутанина». Що ж такого знайшов Жижко в цій плутанині, що йому стала потрібна допомога поліційного лікаря?
Яків кинув погляд на нерозібрані папери, перевів його на вкрите дощовими краплями віконне скло та пересмикнув плечима. Волочитися кудись світ за очі через дурний папірець? Ні, він, звісно, не проігнорує прохання про допомогу, але й не кидатиметься зопалу на поштову станцію на перший-ліпший екіпаж до Кам’янця. Треба спершу розгребти папери, попередити колег, здати справи Плейшнеру чи Марцоню… Але насамперед покінчити з клятими папірцями, поки немає термінової операції абощо.
Похмурий осінній день минув неймовірно швидко, і коли наступного ранку до кабінету так само ввійшла Ольга Харитонівна з повідомленням, що прибув той самий листоноша, Яків на мить задумався, чи не спить він, адже точнісінько так усе було й учора. Навіть листоноша бурчав так само.
– Ви, певно, дуже важлива птаха, пане Ровнєр, коли вам стільки телеграм.
– А що, є знову?
– Саме так. Ще й термінова.
Яків швидко поставив підпис і, навіть не чекаючи, доки за листоношею зачиняться двері, пробіг очима рядки, міркуючи, що ж так терміново знадобилося Жижкові… Але за мить з його голови зникли геть усі думки. Він знову і знову перечитував текст телеграми, намагаючись уловити суть написаного. Намагався й не міг. Текст телеграми був сухим і чітким:
«Жигмонта Тереховського було знайдено мертвим. У тілі без видимих ушкоджень не виявлено крові. Якова Ровнєра просимо терміново прибути до поліційної управи Кам’янця».
Розділ 2
Екіпаж прибув за призначенням майже опівночі, і Жигмонта розбудив утомлений голос візника та легеньке торсання за плече:
– Прокидайтеся, пане. Приїхали.
– Га? – Він сіпнувся від раптового пробудження і якусь мить не міг уторопати, де перебуває. Тьмяного ліхтаря у візниковій руці ставало лиш на те, аби ледь-ледь освітити салон екіпажа.
– Кам’янець, пане, – терпляче повторив візник, тлумлячи позіхання.
Тихо форкали коні, і в прочинені дверцята задував прохолодний вітерець. Жигмонт, розімлілий у сякому-такому теплі, пересмикнув плечима, ловлячи дрижаки. Візник тупцяв з ноги на ногу, проте повільного пасажира не підганяв.
Жигмонт нарешті вибрався з екіпажа й отетеріло закрутив головою – навколо панувала майже суцільна темрява. Якби не примарні плями жовтуватого світла, що їх відкидали ліхтарі на передку, могло б здатися, що він стоїть посеред казкової первісної пітьми – прародительки ночі. Утім наявність під ногами бруківки вселяла надію, що люди в цій темряві все ж є.
– Ти куди мене привіз? – Жигмонт прибув до Кам’янця вперше і геть не орієнтувався в незнайомому місті. Хоча в такій темноті, певно, заплутав би й з діда-прадіда кам’янчанин.
– Як веліли, пане, – долинув від упряжки голос візника. – Майже в самісіньке середмістя. Вам же до поліційної управи?
– Середмістя? – Жигмонт знову покрутив головою, але темрява й не думала прорізатися бодай крихітним вогником. Під серцем заворушився гидкий хробачок страху, і він швидко сягнув до кишені по револьвер. – Ти мене на кпини береш, лайдаче? У середмісті, по-твоєму, темно незгірш, як у конячому гузні?
Він стис руків’я револьвера, очікуючи на втілення найгірших передчуттів: вочевидь, ось-ось доведеться дати бій харцизякам, з якими у змові клятий візник, що затарабанив його бозна-куди, аби пограбувати. Отак міркуючи, Жигмонт обережно рушив до упряжки, біля якої вовтузився візник.
– Боронь Боже, пане! – Той ступив у пляму світла. – Я й сам не відаю, з якого це дива жоден ліхтар у Старому місті не працює. Мо’, ліхтарники сьогодні змовилися на яку капость?
– А мені скажеш навпомацки управу шукати?
– Та тут же поряд! – Візник полегшено розсміявся. – Я ось тільки коней огляну та й одразу допоможу панові з багажем. Не хвилюйтеся.
У Жигмонта від серця відкотилася важка каменюка, але револьвера він вирішив поки не ховати. Принаймні доки не переконається, що до кінцевої мети його подорожі – поліційної управи міста Кам’янця, що на Смотричі, залишилося кілька кроків.
А очі тим часом дедалі більше звикали до чорнильної темряви. Ось високо в небі зблиснула випадкова зірка, десь у далекому вікні промайнув швидкий відблиск свічки. Та й запахи були абсолютно міськими. Нічний Кам’янець пахнув мокрою бруківкою та вологими стінами невидимих у пітьмі будинків, відгонив важким духом кінських яблук і поту, вплітав у загальне мереживо запахів тонкі пасемка далекої помийниці, дьогтю та диму з невидимих димарів. Був іще один аромат, який Жигмонт ніяк не міг розкрити, хоч як намагався розрізнити чутливим носом слабкі нотки.
– Та це ж кава! – стиха скрикнув він урешті. Гострий розум не підвів: пітьма й справді ледь-ледь віддавала запахом кави.
– Ви про що? – Візник облишив поратися біля коней і взявся до Жигмонтових валіз.
– Мені це ввижається з дороги чи тут пахне кавою?
– А-а, пане, – Жигмонт не бачив, але міг заприсягтися, що візник широко всміхнувся, – одразу видно, що ви в Кам’янці вперше. Ваша правда – справді пахне кавою. Нічого дивного. Тут хіба немовлята її не споживають.
Він заозирався, орієнтуючись у цілковитому мороці, а тоді махнув рукою в ніч.
– Ото завтра раненько прокинетесь і зможете завітати до кав’ярні, отамо, на розі. У турків – найкраща кава.
– У турків?
– Саме в них. Вони її до Кам’янця привезли, вони її звідси по всіх усюдах і розвезли, – візник спустив додолу останню валізу й за хвилину поманив Жигмонта за собою. – Ходімо, пане, управа осьо за рогом має бути.
Поліційна управа Кам’янця й справді знайшлася за неповну сотню кроків, але під її дверима довелося пововтузитися хвилин із десять, доки на нервове гупання нарешті розчахнулося крихітне віконечко і хрипкий голос прогарчав:
– Я зара як вгупаю – рідна мати не впізнає…
– Слідчий-криміналіст Жигмонт Тереховський, – відрекомендувався Жигмонт. – Прибув на запрошення пана поліцмейстера. Тому, шановний, якщо не хочете неприємностей, будьте такі ласкаві відчинити мені двері.
– Ох… – за дверима розчаровано булькнуло. Поліціянт прочистив горло, закашлявся, заходився бурмотіти нерозбірливі слова вибачення, а тоді загримотів ключами, відмикаючи важкі двері.
Із сіней потягло затхлістю казенного приміщення та всюдисущого дьогтю, а також теплом, що його так бракувало надворі, і ледь вловимим ароматом хліба, мабуть, з вечері чергового. Жигмонт мимоволі ковтнув слину – голод давався взнаки.
– Сю мить, пане, – черговий козирнув, прискіпливо оглядаючи пізнього візитера. Водночас він не таїв відчутного неспокою, раз по раз зиркаючи в темряву за дверима. – Годилося б, перепрошую, документика представити, що ви й справді…
– Не маю заперечень, – Жигмонт видобув із внутрішньої кишені піджака папери, і черговий у непевному світлі свічки кілька хвилин уважно вивчав викрутаси літер. Візник сумирно чекав поруч.
– Ніби все, як мусить буть, – черговий іще раз козирнув і знову похапцем глипнув у темінь. – Ось лишень в управі жодної душі, крім мене.
– Але ж мені треба десь поселитися, – Жигмонту починав уриватися терпець. Голод дошкуляв дедалі дужче, вогкий вітерець забирався під пальто, й тілом прокочувалися хвилі дрижаків, і, наче цього мало, від утоми просто підкошувалися ноги та заплющувалися очі. Але якщо в управі й справді немає нікого, крім чергового, то швидкого відпочинку, вочевидь, сподіватися не варто. – Пан поліцмейстер не давав розпоряджень стосовно мого прибуття?
– Та ні, – мотнув головою поліцай.
– Холєра! – вилаявся Жигмонт. – Але ж не нидіти мені на порозі до ранку!
– Пане, – подав голос візник. – Ну його до біса. Не зривайте голосу та гайда за мною. Я вас зараз і поселю, і вечерю вам зорганізую, усе в якнайкращому вигляді.
Жигмонт не відводив гнівного погляду від зніяковілого поліціянта, роздумуючи, чи варто здіймати ґвалт і далі. За мить зрозумів, що нічого путнього з того не вийде, і важко зітхнув – утома брала своє. Хотілося кинути щось на зуб і без зволікань загорнутися в теплу ковдру.
– Далеко звідсіля?
– За п’ять хвилин будемо на місці. Ще й з гори, аби ноги не трудити.
– Веди.
– Вибачення прошу, пане слідчий, – почулося ззаду, – але ніяких вказівок не було…
Жигмонт лише махнув позад себе, не кинувши на поліціянта навіть погляду. Так, він не попередив про точний час прибуття, але треба бути справжнім провидцем, аби його розрахувати. Дорога з Тернополя до Кам’янця зайняла майже дві доби, ремонт передньої осі… А що вже набридливі попутники трапилися! Один усю дорогу до Лянцкоруні гикав, кахикав, чхав і шморгав носом, а інший намагався довести Жигмонтові, що незабаром Бог неодмінно покарає людство за гріхи, чому доказ – нічні жахіття його дружини.
Попри сподівання, із прибуттям до місця призначення пригоди не закінчилися. Жигмонт усвідомлював, що доведеться довіритися візникові та слухняно йти за ним у темряву. Під серцем знову заворушився хробачок сумніву.
– І часто в Кам’янці така темінь?
– Та ж кажу вам, пане, сам дивуюся. Щоправда, я не тутешній, але жодного разу нічого про таке навіть не чув.
– Може, справді ліхтарники вирішили норов показати?
– Аби ж то знаття…
Ноги не трималися на мокрій бруківці, гладенькій і слизькій, наче справжня крига. Як же тут люди ходять узимку, коли затяжні дощі стрічаються з першими морозами й вулиця перетворюється на ковзанку?
– Далеко ще?
– Майже прибули.
– А що хоч за помешкання? Блощиці вгодовані?