– Побійтеся Бога, пане! – Хоча Жигмонт жартував, візникове обурення було щирим. – Я вас не абикуди веду, а до своїх знайомих. У них лише порядне панство зупиняється.
– І скільки за постій беруть твої знайомі? – Жигмонт розумів, що надурняк ніхто його й на поріг не пустить, яким би шляхетним він не здавався.
– А ось про це, прошу мене вибачити, не відаю. Уже з місяць нікого на постій не приводив, то й не знаю. Щоправда, у готелі дорожче стало б – це як пить дать.
– Ну, сподіватимемося…
Вуличка була вузькою, крутою та звивистою. Темні громаддя будинків, чорніші за саму чорноту, тиснули обабіч, і Жигмонт ніяковів, орієнтуючись майже тільки на слух. Бодай один вогник у вікні, бодай блідий промінець місячного світла крізь хмари. Натомість – важка та неначе відчутна на дотик темрява і дивний неспокій. До всього цього десь далеко ще й протяжно завив собака. І цей моторошний звук розлився нічним містом, плутаючись у вузьких вуличках та відлунюючи від будинків.
– Ось і прийшли, – нарешті видихнув візник. Шостим чуттям Жигмонт осягнув, що і той ніби у сливках сидить.
На стукіт у двері знову довго ніхто не відповідав.
– Тут так годиться? – знервовано кинув Жигмонт (він ще не бачив міста, а воно йому вже не подобалося).
– Кімнати господарів – у дальній частині будинку, – пояснив візник. – А стіни – товстелезні. Колись в’язниця була.
– Буцегарня? – ошелешено запитав Жигмонт.
– Не буцегарня, а гаремна в’язниця за турків[9]. Тут уже давно просто мешкають люди.
– Гаремна… – луною озвався Жигмонт, не знаючи, що й казати. Уява відразу намалювала вервечку дівчат, загорнених у барвисті шати з голови до п’ят так, що видніються самі підмальовані чорним очі. Для чого взагалі в гаремі в’язниця?
За дверима грюкнуло, і тихий жіночий голос сторожко запитав:
– Кого принесло посеред ночі?
– Панно Стефо, то Гіцман вам пожильця привів.
– Гіцман?
– Та я ж, вейзмір! То шо у вас робиться? – Візникові теж уривався терпець.
Брязнув засув, і двері нарешті прочинилися – від яскравого світла гасової лампи, що різонуло по очах, Жигмонт замружився, а візник шарпнувся, затуляючи обличчя рукою.
– Руку прибери, щоб я тебе бачила.
Наступної миті Жигмонт уже вирячив очі, наче баран на нові ворота, коли узрів у руці жінки замашну сокиру на довгому держакові. Візник перелякано відсахнувся, змахуючи руками, від чого Жигмонтова валіза полетіла кудись у темряву.
– Йой! – скрикнув він, відскакуючи. – Панно Стефо, у вас усі вдома?
– Швидко до будинку, – господиня була небагатослівною.
– Стривайте, мені ж до коней вертати! – Візник розпачливо вдарив руками об поли. – Ото ніч дурнувата видалася! Пане Тереховський, ви заходьте, а я беру ноги на плечі.
Жигмонт зніяковіло спостерігав за сценою, не відаючи, як реагувати на все, що відбувалося. Господиня, вочевидь, була чимось наляканою, але вміло маскувала страх за награною рішучістю та войовничим запалом. Можливо, дещо додавав певності топірець у руці. Але сумнівно, щоб жінка змогла вправно ним захиститися просто у дверях, якби двоє чоловіків – як оце вони з візником – надумали просто зараз кинутися на неї.
– Не баріться! – повторила жінка. – Гіцмане, як маєш вертати, то бувай здоров, а ви, пане, мерщій до хати.
– Дякую. – Жигмонт подав візникові руку на прощання. Йому передалося хвилювання господині, тож рукостискання було коротким і млявим – просто доторк долонями.
– Добраніч, пане Тереховський.
Візник махнув рукою й за мить розчинився в темряві. Щойно Жигмонт ступив за поріг, як господиня похапцем захряснула двері, а ліктем управно повернула на місце засув. І лише після цього, дозволивши собі розслабитися, важко опустилася на низенький ослінчик, що стояв поряд. Жигмонт мовчав. Сьогоднішня ніч цілковито вибила його з колії, тож він вирішив поки що нічому не дивуватися: ранок покаже, що й до чого. За пів хвилини господиня підвела на пізнього гостя погляд:
– Ви вже пробачте мені, пане…
– Тереховський. Жигмонт Тереховський.
– Пане Тереховський. Ніч сьогодні неспокійна. Тому я так і приймаю вас…
– Не переймайтеся, – Жигмонт заспокійливим жестом підняв руки вгору. Зрештою, кожна людина має право божеволіти так, як їй заманеться. Та й було б гірше, якби жінка не перепросила за свою дивну поведінку.
Жінка тим часом підвелася та зважила в руці топірець.
– Ось бачите, чим мушу підбадьорюватися.
– Розумію вас, – кивнув Жигмонт і витяг з кишені руків’я револьвера. Жінка миттю напружилася, але він поквапився її заспокоїти. – Не хвилюйтеся, я – слідчий. Працюватиму тут на запрошення вашого поліцмейстера.
– Он воно що, – вона всміхнулася. – Тоді йдіть за мною. Вам кімнатку на скільки?
– Та мені аби до ранку перебути, а там я побачуся з поліцмейстером і знатиму щось конкретне.
– Як забажаєте, – у голосі господині почулося ледь вловне розчарування. – Але коли що, то пам’ятайте: вільна кімната у мене для вас є, ще й сніданок входить у плату за постій.
– Неодмінно пам’ятатиму, – Жигмонт намагався не відставати від господині у вузеньких коридорчиках і незручних переходах. – Дозвольте питання?
– Питайте.
– Це правда, що тут раніше була гаремна в’язниця?
– Щира правда, – господиня нарешті зупинилася біля низьких дверей і повернулася до Жигмонта обличчям. – Але боятися нічого, привидів у цьому місці не бачили вже дуже давно.
Жигмонт прокинувся раптово і рвучко сів на ліжку. За вікном яскраво світило вранішнє сонце та цвірінькали птахи. Учорашньої вогкої темряви, що холодними пальцями лізла за комір пальта, ніби й не було. Події минулої ночі здавалися неймовірно далекими. Ба більше, вони нагадували сон, тому Жигмонт замислився, чи не приверзлися йому в кошмарному маренні. Чорнильна темрява, якої не буває навіть найтемнішої ночі, відсутність бодай найменшого натяку на світло чи то у вуличних ліхтарях, чи в будинках, моторошне виття собаки та незрозумілий страх, що брався нізвідки.
– Ух, – чоловік пересмикнув плечима, відганяючи важкі спогади. Ні, все це йому, на жаль, не наснилося. Візник Гіцман, стривожений черговий поліціянт в управі, темна звивиста вуличка зі слизькою бруківкою, нервова господиня із сокирою в руці та… в’язниця колишнього турецького гарему!
Жигмонт зацікавлено покрутив головою, роззираючись у досить просторій, як на колишню в’язничну камеру, кімнаті. Можливо, турки мали власне уявлення про ув’язнення. Вчора йому ледве стало сил, аби дочовгати до ліжка, стягти одяг і пірнути під ковдру (втома взяла своє, і за мить він уже провалився в сон), сьогодні ж нарешті знайшов змогу роздивитися навколо та з’ясувати, де довелося перебути ніч. Щоправда, нічого гріха таїти, «перебути» вдалося дуже пристойно: постіль виявилася чистою, а кімната, незважаючи на товстезні стіни та низьке склепіння стелі, – теплою.
Жигмонт потягся до хрускоту в суглобах і підійшов до вікна, очевидно, пробитого в товщі стіни пізніше, коли будівля вже не виконувала функцію в’язниці. Просто перед вікном росли цупкі кущі, крізь зарості яких проглядалася частина вулиці. Вулиця як вулиця. Нічого незвичного чи моторошного, як здавалося зовсім нещодавно, коли над землею панувала ніч. Зараз же, коли світило не по-осінньому яскраве сонце, усі страхи зникли.
У двері постукали.
– Пане Тереховський, ви вже прокинулися? Сніданок буде за десять хвилин.
– Сю мить! – гукнув Жигмонт, розбираючи одяг, звечора звалений на спинку стільця.
– Воду для вмивання я ставлю біля дверей.
– Дякую!
Сорочка зім’ялася, та й штани після подорожі мали не надто презентабельний вигляд. Йти отак на прийом до поліцмейстера Жигмонт вважав для себе неприпустимим. Тому він обережно прочинив двері, навшпиньки прослизнув до напівтемного коридорчика та повернувся з мискою теплої води, шматочком мила і рушником. За чверть години Жигмонт покинув кімнату вмитим, поголеним і вбраним у свіжу одіж. Тепер не соромно з’явитися перед ясні очі поліцмейстера. Чоловік перебував у чудовому гуморі, майже забувши нічну пригоду.
Жигмонту довелося кілька хвилин поплутати будинком, доки він утрапив нарешті до кімнати, де на нього чекав сніданок. Химерні проходи й коридорчики постійно нагадували, що колись тут була зовсім не оселя, а сувора в’язниця. Після кількаразових завертань до підвалу, комірчини, а потім ще й на другий поверх, де мешкала господиня, пожилець нарешті крутнув у правильний закапелок і почув знайомий голос:
– Сюди, пане Тереховський.
Він пішов на заклик і за мить ступив до їдальні, де біля довгого столу поралася пані Стефанія.
– Сподіваюся, ви не проти яєчні зі шкварками, свіжого хліба, масла та кави?
– Анітрохи! – Від неймовірного аромату, що витав у повітрі, рот у Жигмонта наповнився слиною, а шлунок видав протяжне голодне бурчання. Чоловік знічено кахикнув, боячись, що той звук зачує господиня.
– Тоді прошу до столу, – жінка вказала на стілець. – А я, з вашого дозволу, зникаю. Як будете йти – дайте мені знати.
– Неодмінно.
– О, якщо вас цікавить, то он там на столику – вчорашня газета.
Жигмонт вдячно кивнув і за хвилину вже насолоджувався сніданком. Яєчня з двох яєць і добрячий кусень ще теплого хліба з маслом зникли блискавично, залишаючи по собі блаженне відчуття ситості та спокою. Чоловік обтер губи серветкою, неквапом налив з кавника кави та нарешті потягся по газету.
Це було число «Подільських губернських відомостей» за середу. Жигмонт перегорнув газету сторінку за сторінкою, не надто приглядаючись до дрібного шрифту статей, а зауважуючи лише заголовки. Здебільшого ті не давали йому ніякої поживи для розуму. Це нагадувало ситуацію, коли сидиш у незнайомому товаристві, де всі одне одного знають. Розмови точаться навколо чогось, що добре зрозуміле тільки співрозмовникам, раз по раз лунають жарти, товариство вибухає щирим сміхом, а ти сидиш ні в сих ні в тих, ловиш знайомі слова, намагаєшся вхопити суть того, що відбувається, проте нічого путнього не вдається.
Особливо ретельно Жигмонт передивився кримінальну хроніку, але з’ясував, що нічого, вартого уваги, останнім часом у місті не трапилося. Кілька вуличних пограбувань було розкрито по гарячих слідах, одна крадіжка з магазину виявилася не надто майстерно вигаданою оборудкою його ж власника, а далі й геть нецікаво – кілька нетверезих бійок і відмова заплатити повії за послуги.
Жигмонт усміхнувся дріб’язковості криміналу, як на губернське місто, коли наступний заголовок змусив його насупитися.
УБИВСТВО Й ДОСІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗКРИТИМ.ДОКИ ЗЛОЧИНЕЦЬ ГУЛЯТИМЕ НА ВОЛІ?
Моторошне вбивство міщанина Горохова, що сталося позаминулого тижня в понеділок, і досі залишається нерозкритим. Нагадаємо, що тіло пана Горохова було знайдено в чагарниках біля річки поблизу Польської брами. Спочатку поліція висунула версію, що пан Горохов наклав на себе руки, стрибнувши у прірву, або ж скоїв то з необережності, проте надалі почала розглядати версію про вбивство. Подробиці в поліції не коментують. То що – убивця досі гуляє на волі?
Жигмонт замислився і піймав себе на думці, що мимоволі вибудовує в голові план майбутнього розслідування. Заковика була в тому, що він жодного разу не бачив місто. Учора ввечері Кам’янець наче навмисне сховався від нього, не бажаючи ділитися своїми таємницями. Чоловік навіть не уявляв, що таке «Польська брама» та який вигляд має річка коло неї, не відав, як туди дістатися, і геть не тямив, із якої кручі у прірву вирішив стрибнути покійний міщанин Горохов.
Попри це, Жигмонт навіть не сумнівався, що справу буде доручено саме йому. Поліційна управа Кам’янця досі не обзавелася власним слідчим, тож те, що вбивство не розкрили, означає, що рядовим поліціянтам воно виявилося не до снаги.
Що ж, Жигмонт полюбляв заплутані справи. Дошукуватися істини буде цікавіше, водночас вивчаючи нове місто. Усе, що він до сьогодні чув про Кам’янець, вселяло надію, що місто йому неодмінно сподобається. Так уже склалося, що Жигмонт кохався в невеликих містах, які з давніх-давен пристосовувалися до ландшафту, підкорювали скелі, урвища, річки й видолинки. Йому подобалися вузькі та круті вулички, зовсім як та, що нею він простував увечері. І нехай учора не вдалося розгледіти в темряві навіть витягнутої руки, чоловік був певен, що Кам’янець йому припаде до душі.
– Час іти! – Жигмонт допив захололу каву, зиркнув на годинник і згорнув газету. А тоді пригадав їхній із візником нічний похід від поліційної управи до будинку пані Стефи і замислився, чи зможе повторити його назад і вдень. Хай там як, а язик, як відомо, до Києва доведе.
Уже за пів години Жигмонт стовбичив на порозі поліційної управи. Він роззирався довкруж і вирішував, куди ж податися, зважаючи на наявність аж доби вільного часу попереду. Замість зустрічі з поліцмейстером, чоловік мусив удовольнитися запискою, де головний поліціянт щиро перепрошував за терміновий від’їзд і призначав зустріч завтра о десятій ранку.
– Місто реабілітується за поганий прийом? – Іноді Жигмонт розмовляв сам із собою. Він уявляв, що поруч невидимий співрозмовник, який підкаже гарну ідею чи запропонує слушну думку. І справді, скидалося на те, що Кам’янець бажає познайомитися зі своїм новим мешканцем, із яким сьогодні вночі обійшовся не надто привітно. Він немов подавав руку на знак примирення та запрошував неквапом прогулятися брукованими вуличками. Таку пропозицію не можна було ігнорувати.
Небо здавалося неймовірно високим і чистим, таким, яке буває лише восени. Удень сонце обов’язково припече, і бруківка пашітиме майже літньою спекою, а зараз місто ще розкошувало в ранковій прохолоді, за якої неймовірно смакує кава.
– Кава! – Жигмонт пригадав візника, який уночі говорив про турецьку кав’ярню і махав рукою… Чоловік прискалив око, орієнтуючись на місцевості, і за мить упевнено крокував майданом, аби невдовзі вийти на ріг вузької вулички, де владно панував один запах – свіжозмеленої кави.
Просто на хіднику стояло кілька мініатюрних столиків, таких маленьких, що здавалося, наче, окрім кількох чашок кави, на них нічого не поміститься, і схожих, немов розрахованих на дітей, стільчиків. Щойно Жигмонт опустився на один із тих стільчиків, як зрозумів, що почувається досить зручно, і вгледів запопадливого кельнера, який відразу виріс поруч. Щоправда, кельнером назвати чолов’ягу в Жигмонта язик не повернувся, бо німецьке слово аж ніяк не пасувало до його зовнішності. Той був смаглявим, чорновусим, із чималеньким носом з горбинкою та із пронизливим поглядом колючих очей. Ще й мав на собі яскравий східний халат і великий тюрбан.
Кілька секунд Жигмонт вражено розглядав кельнера, гадаючи, чи перед ним справді турок, чи вигадливий власник закладу отак приваблює клієнтів.
– Пан бажає кави?
– Т-так, – Жигмонт нарешті оговтався.
– Якої саме?
– Ем-м… А вона буває не просто кавою?
Він дещо ніяковів перед кельнером, який вивчав його уважним поглядом з-під кущуватих брів. Не те щоби Жигмонт був геть невігласом і не знався на каві, але перед досвідом цього чоловіка його знання не варті були й гороб’ячого чхання.
– О, звісно! – Кельнер усміхнувся та звів очі до неба, від чого його обличчя враз набуло дивно-одухотвореного вигляду, ніби він говорив щонайменше про Бога. – У нас подається два десятки видів кави!
– Два десятки! – вражено видихнув Жигмонт. На хвильку він припустив, що кельнер просто глузує з нього (побачив нібито простачка та й вирішив напустити ману), але відразу ж осмикнув себе, утямивши, що в чолов’яги не було навіть думки про жарти. То тут і справді подають два десятки різновидів кави? Отакої!
– І, повірте, це далеко не все, що можна нафантазувати з кавових зерен!
– Тоді, шановний, мушу зізнатися, що ви бачите перед собою невігласа, який геть не тямить, чого хоче.
– Ви ж у нас уперше? – Кельнер укотре уважно глипнув на Жигмонта.
– Так.
– Тоді дозвольте вас вразити.
– Сподіваюся, приємно, – Жигмонт усміхнувся. Кельнер починав йому подобатися. Та й, крім усього, із прочинених дверей кав’ярні раптом війнуло таким запаморочливим ароматом, що в нього закрутилося в голові. Це була неймовірна симфонія кави – якихось невідомих екзотичних спецій, свіжої здоби та нагрітих сонцем фруктів. Принаймні саме отакі асоціації видав Жигмонтові його тренований мозок слідчого.