– А він уже є? – Яків ступив на вичовганий ґанок й обстукав чоботи.
– Аякже! Виходили. Казали, що незабаром поїдемо.
– Куди, не говорив? – у Якова з’явилося недобре передчуття.
– Нікак нєт!
Кабінет Амвросія Михайловича Штоффа знаходився наприкінці довгого лікарняного коридору, зараз іще напівтемного – лише одна лампа горіла біля столу чергової сестри.
– Старий у себе? – Яків подав пальто медсестрі, а та відразу заходилася розвішувати одяг біля печі.
– Уже з півгодини.
– У гуморі? – він несвідомо затамував подих.
– Ніби так. А щось трапилося?
– Сподіваюсь, що й не трапиться, – Яків зиркнув на ходики над столом і поквапився до кабінету. Перед дверима на хвильку затримався, ще раз спробував пригадати всі провини перед Старим і, вкотре не знайшовши нічого, вартого досвітнього виклику «на килим», постукав.
– Увійдіть! – долинуло зсередини. Яків прочинив двері й увійшов до кабінету. Він ненавидів лакейську звичку пхати до приміщення вищого начальства лише голову. Від потенційного прочухана це не врятує, а ось враження зіпсувати може.
– Доброго ранку, Амвросію Михайловичу! Дозволите?
– А-а, Ровнєр! – Старий дістав із кишені срібну цибулину годинника, клацнув кришкою та вказав на стілець. – Ви вчасно.
– Як наказували, – з тону Старого Яків не міг зрозуміти, якою буде розмова, тому обережно присів на краєчок стільця, намагаючись не виявляти розгубленості.
– По-перше, я не наказував, а просив, – головний лікар відкинувся на спинку та схрестив руки на черевці. Тоді швидким порухом зняв пенсне й окинув Якова гострим поглядом, – а по-друге… саме зараз я матиму для вас наказ.
Яків підібрався: Старий був як ніколи серйозним.
– Гадаю, ви побачили сани біля входу?
– Не побачити було б важко.
– Отож, – Старий утомлено потер очі, – сьогодні я мушу відбути у справах до Кам’янця… І саме тому хочу, – він зробив паузу, – щоб ви, пане Ровнєр, на час моєї відсутності обійняли посаду головного лікаря.
Яків приголомшено ковтнув клубок, що став поперек горла.
– Ваша освіта, молодість та ентузіазм якраз дають змогу зайнятися справами лікарні, бо вони у нас, ви самі знаєте…
– Так, – Яків вичавив із себе хоч щось на доказ, що стежить за ходом розмови. Тим паче, що Старий мав рацію: Проскурівська казенна міська лікарня тільки й того, що називалася лікарнею, – коштів на її утримання виділяли мало, тож заклад функціонував більшою мірою для галочки в офіційних паперах.
– Після мого повернення я, можливо, рекомендуватиму вас… – він відкашлявся, – на цю посаду й на постійній основі. Ви людина молода, я давно помічав ваше бажання працювати на благо міста, розвивати, так би мовити, лікарську справу, вам і карти в руки.
Яків кивнув, із тону Старого розуміючи, що розмову ще не закінчено. У грудях витанцьовували вогняні коні, дихання вихоплювалося тремтливими хвилями – збудження вихлюпувало через край. Та й було від чого хвилюватися: головний лікар у неповні тридцять три – це не абищо!
– Ви ж бо, мабуть, знаєте, що серед містян шириться недобра слава про нашу лікарню. Люди й справді з куди більшим бажанням несуть гроші єврейським цирульникам за кровопускання, ніж звертаються по кваліфіковану допомогу до профільного закладу! – Штофф відійшов від теми, важко засопів і пристукнув кулаком по стосику паперів. – Дев’ятнадцять смертей під час пологів за минулий рік! Чотири породіллі та п’ятнадцять немовлят! А все чому? Тому, що краще звернутися до бабки, аніж прийти до лікарні!
Старий гарячкував дедалі більше, і Яків кашлянув у кулак, відволікаючи його увагу.
– Так! – Старий зупинився на півслові. – Я звернув трохи не туди. Каюсь. Отже, ви мене зрозуміли, пане Ровнєр?
– Звісно, Амвросію Михайловичу, – Яків кивнув, стримуючись, аби не взятися тиснути Старому руку. – Спробую вас не підвести.
– Та вже ж спробуйте, – лікар усміхнувся, від чого вся його бундючність зникла. – Однак це ще не все, про що б я хотів поговорити.
Серце Якова затріпотіло в грудях, бо обличчя Старого знову набуло заклопотано-серйозного вигляду і він почав порпатися у паперах. Невже після підвищення Старий усе ж улаштує якусь неприємність?
– Ага! – Старий знайшов те, що шукав. – Цю справу я теж передоручаю вам, пане Ровнєр, як молодому, енергійному, п’яте-десяте, й, зрештою, як тимчасовому головному лікареві, котрому ось це, – він помахав папірцем, – й адресовано.
Він передав цидулку Якову, продовживши:
– Не кваптеся, детально ознайомитесь у вільний час. Я лише введу вас у курс справи, аби не почуватися геть непричетним. Цей лист – від нашого поліцмейстера з проханням про сприяння. Якщо стисло, то на базі нашої лікарні спільно із поліційним управлінням заплановано передбачити штатну одиницю лікаря, котрий буде підпорядковуватися поліції у справах, що потребуватимуть медичної консультації. І такою «штатною одиницею» я бачу вас.
– Мене?
– Так, саме вас! Чи ви знаєте у нас іще одного хірурга, випускника Кракова?
– Але ж я хірург, а не патанатом.
– То є сенс підучитися, дізнатися щось нове, нехай підчитати, – Старий вказав на книжкову шафу, на котру Яків давно облизувався.
– Як треба, будемо вчитися.
– Ось і чудово! – лікар підвівся з-за столу, демонструючи, що розмова добігає завершення. – Ознайомитеся з листом (рекомендую безпосередньо завітати до пана поліцмейстера для остаточного узгодження), і – до роботи! Ось тут я підготував офіційного листа, де рекомендую вас на обидві посади. Ну й, зрозуміло, такі зміни дещо позначаться на вашій платні, – Старий усміхнувся у вуса й видобув із паперового сум’яття черговий аркуш.
– Це не може не тішити.
– І все ж, пане Ровнєр, річ не в грошах, а в тому, аби виконувати свою роботу старанно та з честю. Адже ви не абихто, – він підняв палець і гордовито глипнув на Якова, – а лікар!
– І дуже пишаюся тим! – Яків виструнчився перед Старим.
– Тоді приймайте справи, – він кивнув на захаращений паперами стіл, – а на мене вже візник, певно, зачекався.
– Гарної дороги, Амвросію Михайловичу, – Яків потис Старому руку та ледве зміг дочекатися, поки той вийшов з кабінету. Щойно за Штоффом зачинилися двері, як він знеможено опустився на стілець і прошепотів:
– Нічогенько день почався… Ось тобі й не подивився у дзеркало… Дурнуваті прикмети.
Від обережного стуку в двері Яків аж підскочив. У шпарку обачливо просунулася голова медичної сестри – Ольги Харитонівни.
– Яшо?
– Так, заходьте.
– Яшо, я розумію, що то не зовсім моя справа, але про що вас Старий питав?
– Це якраз цілком ваша справа, Ольго Харитонівно. Бо від сьогодні й до повернення Старого з Кам’янця я виконую обов’язки головного лікаря.
Він випнув груди колесом, аж затріщали ґудзики на жилеті. Медсестра захоплено сплеснула руками.
– Отакої!
– Саме так, ось наказ, – Яків змахнув аркушами.
– І що ж тепер? – сестра запитально глянула на Якова. – Тобто я хотіла, звісно, сказати: вітаю вас, пане Ровнєр.
– Дякую, Ольго Харитонівно, але який же я вам пан? Цей папірець нічого в мені не змінив, аби я почав вимагати до себе особливого звертання.
– Воля ваша, Яшо, – розпливлася в усмішці помітно задоволена жінка. – Які будуть перші вказівки на новому місці?
– Варто було би послати Миколашку до Журавльова по шампанське та із шиком відсвяткувати моє несподіване підвищення, але позаяк не годиться розпочинати нову справу з алкоголю, зваріть мені, Ольго Харитонівно, кави.
– Буде зроблено, – медсестра відчинила двері.
– А Миколашку все ж покличте до мене. Маю для нього доручення. І ще одне, Ольго Харитонівно, сподіваюся, прізвисько «Старий» до мене не приклеїться!
3
– Кликали, Якове Соломоновичу? – незграбний хлопець зайшов до кабінету й зупинився, переминаючись з ноги на ногу. Микола Кушнір, котрого всі кликали просто Миколашкою, по-дитячому наївний здоровань, служив при лікарні двірником і кур’єром, а також виконував дрібні доручення, що не потребували багато розуму.
– Так! – Яків облишив папери та простяг хлопцеві складений у кілька разів аркуш. – Ось це я попрошу віднести до поліційного відділку, знайти там Большакова й передати йому.
– До поліційного відділку, знайти Большакова, передати листа, – повагом повторив Миколашка, закотивши очі під лоба й загинаючи пальці.
Яків схилився над паперами, даючи зрозуміти, що хлопчина може йти, проте Миколашка не рухався, знічено тупцяючи на місці й потираючи долоні.
– Якове Соломоновичу, – він закусив губу, опустивши очі долу, – я тут хтів спитати…
– Так? – Яків із жалем глянув на папери, проте терпляче чекав, доки Миколашка добере слова.
– Тута таке діло… – Миколашка впустив шапку, але не зауважив цього, продовжуючи терти долоні. – Я хтів спочатку до Амвросія Михайловича звернутися, але Ольга заборонила мені…
– Ольга Харитонівна, – виправив підлітка Яків.
– Так… Ольга Харитонівна мені заборонила турбувати його з дурницями.
– З дурницями?
– Ну, так вона сказала… Я навіть не знаю, як це краще розказати, – червона фарба залила Миколашчині щоки.
– Не соромся, говори як своєму другові.
– Так? От добре! – радісно скинувся той. Нерішучий вираз обличчя змінила усмішка. – Кілька місяців тому… Словом, у мене є дівчина, Якове Соломоновичу.
– Он як, – розплився в усмішці Яків.
– Так. І ми хочемо одружитися.
– То це ж чудово! – Яків підвівся з наміром потиснути хлопцеві руку. – Сподіваюся, твоя наречена такої самої думки. Можу лише привітати тебе!
– От! А Ольга…
– Ольга Харитонівна.
– Так, Ольга Харитонівна, – Миколашка затнувся.
– І що ж вона?
– Вона каже, що я дурний!
– Отакої! – Яків щиро здивувався, адже ніхто з персоналу лікарні не дозволяв собі так називати Миколашку, незважаючи на його не надто розвинені розумові здібності. Чому це Ольга Харитонівна – жінка тиха й незлоблива – раптом вирішила образити хлопця, було незрозуміло. – Ану, поклич-но до мене Ольгу Харитонівну – будемо розбиратися!
Хлопець метнувся до виходу, мало не відірвав ручку й вивалився в коридор.
– Миколашко, я вже все тобі сказала! – на порозі постала сестра. Було видно, що йде вона без особливого бажання.
– А тепер те саме, що ви сказали Миколашці, волів би послухати і я, – уставив своє слово Яків.
– Яшо! – медсестра кинула на самозваного суддю докірливий погляд. – І ви туди само?
– Я знаю тільки, що Миколашка має дівчину, з якою хоче одружитися. Також знаю, що з ваших слів Миколашка – дурень, і ви категорично проти одруження.
– Так, я проти! – Ольга Харитонівна гнівно труснула головою. – І здогадуюся, що Миколашка вам не геть усе розповів.
– Справді? – Яків перевів погляд на хлопця, котрий тулився до дверей. – І що ж таке я ще не знаю для розуміння ситуації?
– А те, що ця його, з дозволу сказати, наречена – одна з дівок мадам Беті! – жінка сплюнула й перехрестилась, наче щойно брудно вилаялася.
Кілька секунд Яків сидів із кам’яним обличчям, а тоді вибухнув голосним сміхом. Медсестра з обуренням витріщилася на нього, а Миколашка скулився біля дверей, не тямлячи, як реагувати на ситуацію.
– Уф-ф… Ох, і потішили ви мене, Ольго Харитонівно!
– Я не бачу в цьому нічого смішного, – крижаним тоном виголосила жінка. Миколашка лише кавкнув, очікуючи на остаточний вердикт.
– Перепрошую, – Яків остаточно заспокоївся. – То я більше з нервів, аніж через веселощі. Я ж бо очікував уже на щось страшне, а тут…
– А це – не страшне?
– Не аж таке, аби робити із цього трагедію, – посерйознішав Яків. – І крім того, не таке, щоб ображати хлопця.
Ольга Харитонівна присоромлено замовкла, а Яків звернувся до пригніченого хлопця.
– Миколашко, як звати твою наречену?
– Кет… – почав хлопець, але відразу ж виправився, – тобто Катруся.
– Дуже гарне ім’я, – підбадьорив його Яків.
– Справді? – прояснів на виду Миколашка. – Ви й справді так гадаєте?
– Присягаюсь. І впевнений, що вона – хороша людина. Але маю до тебе одне вельми важливе запитання. Ти знаєш, чим вона заробляє на життя?
Миколашка насупився та ніяково опустив очі. Проте відразу потому скинув на Якова погляд, у якому світилися рішучі вогники, ніколи до цього не бачені.
– Так, Якове Соломоновичу, – тихо пробубонів він зі сльозами в голосі, а тоді, спідлоба зиркнувши на сестру, тобто звертаючись і до неї, підтвердив, – знаю. Але вона обіцяла мені облишити!
– Справді? – Яків був як ніколи серйозним.
– Так! – гаряче видихнув Миколашка. – Катруся сказала, що тільки-но ми все вирішимо, вона покине й ми поберемося.
– Миколашко, – Яків не квапився, – я тобі вірю. Навіть більше, хоч особисто й не знайомий із твоєю обраницею, я певен, що і їй можна вірити. А тому за кілька днів, коли у мене видасться вільна година, чекаю на тебе з Катрусею в гості: познайомимося, поспілкуємося, й тоді я, переконаний, зможу з легкою душею дати вам обом своє благословення!
– Але ж пане Ровнєр! – обурено підскочила медсестра, переходячи на офіціоз.
– Ольго Харитонівно, – Яків спробував угамувати роздратовану жінку. – Що ми зараз маємо? Двох нещасних молодих людей: самотнього Миколашку, який сохне за коханою, та Катрусю, котра змушена заробляти на прожиття у сумнівний спосіб. Але зрештою можемо мати двох щасливих молодят!
Сестра пожувала губами, смакуючи щойно почуте, а тоді вираз її обличчя пом’якшився.
– Може, й ваша правда, Яшо.
– Ось на цьому й порішимо, – Яків рішуче ляснув у долоні. – А зараз – до роботи! Миколашко, не зволікай і біжи до поліції, а ви, Ольго Харитонівно, все ж заваріть мені кави.
4
Яків зробив останній ковток, відставив чашку на підвіконня (на столі й досі панував паперовий хаос) і на хвильку відволікся від сортування, перекладання, перечитування та переписування.
Старий Штофф насправді не довго думав, кого залишити замість себе та рекомендувати для співпраці із поліційним відділком, бо з перших днів роботи в лікарні новоспечений хірург Ровнєр виявив себе як чудовий фахівець і відповідальний співробітник. Яків пригадав той непростий день чотири роки тому, коли він уперше з’явився в кабінеті головлікаря та поклав на його стіл свої документи. Не встиг Старий ознайомитися з першим аркушем, як убігла чергова сестра з повідомленням, що привезли «важкого» – п’яного мов чіп молодого ротмістра, який до всіх своїх негараздів зі здоров’ям примудрився ще й випасти дорогою до лікарні з коляски та зламати руку.
Без зайвих розмов Яків перевдягнувся у білий халат і хазяйновито звелів стороннім звільнити приміщення. Переляканий підліток, котрий приїхав разом із ротмістром, устиг лише розповісти, що той мучився животом, мав підозру на запалення апендикса, та не зважав на це й кілька днів заливав біль горілкою. Яків вийшов з операційної за три години й запевнив, що молодикові тепер нічого не загрожує й залишається лише терпляче дочікуватися його одужання.
Через місяць на адресу лікарні було доправлено ящик вишуканого шампанського з найкращими побажаннями від ротмістра, що завдячував Якову своїм життям. Молодий хірург, який одразу здобув авторитет серед працівників лікарні, на той час уже з головою поринув у роботу.
Яків облишив приємні спогади та повернувся до реальності, де на нього чекала досі не розібрана купа паперів. Старий збирав їх не один день, а то й тиждень, знаючи, що незабаром передоручить роботу з ними молодшим очам і моторнішим рукам. Яків вийшов у коридор:
– Ольго Харитонівно, підготуйте мені, будь ласка, звіт по лікарні. Скільки стаціонарних хворих маємо на утриманні, історії хвороб, усі супровідні документи… Підрахуйте кількість пацієнтів від початку року, – він замислився, – і, певно, поставте ще один кавник, бо однією чашкою кави я сьогодні не обійдуся.
– Буде зроблено. Та, з вашого дозволу, хочу дати пораду – не намагайтеся встигнути все за один день.
– Ех, Ольго Харитонівно, – Яків потягся до хрусту в суглобах, – воно ніби й правильно ви кажете, але пан Штофф поїхав від нас не назавжди. А я не хочу гибіти над паперами тоді, коли матиму нагоду зробити для лікарні щось корисне…