Він не встиг договорити, бо хряснули вхідні двері – і в їхньому отворі спочатку з’явилася чиясь спина, а тоді й сам її хазяїн, одягнений у важкого кожуха, перевальцем просунув до коридору.
– Поволі, поволі, Степане, – звертався «кожух» до когось, хто, вочевидь, ішов за ним. «Хтось» голосно стогнав і бідкався.
– Ох, сили вже нема… – слідом за голосом матеріалізувався і його зігнутий у три погибелі власник.
Процесія рухалася коридором, і «кожух» заозирався у пошуках лікарів.
– Є хто живий?
– Що сталося? – Яків підскочив до чоловіків. Поруч заметушилася медсестра.
– Ет, – «кожух» махнув рукою й затнувся. – Таке, пане дохтор, шо й на голову не напнеш, не те, шо людям розказувати.
– Ну, мені можна.
– Нє, хай уже Степан сам вам і розповідає, – помотав головою «кожух» і підступив до печі, прикладаючи руки до теплих кахлів.
– Ох, пане дохтор, – простогнало з-під кудлатої шапки, – спіткало таке, шо не тільки показати, а й зізнатися сором. Така зараза вчепилася, хоч плач! Лише так і можу ходити, а розігнуся – вогнем пече, штрикає, мало не до печінок, наче самі чорти засмаженого цвяха в гузно пхають, прости Господи!
– Та говори ж уже, шо ти дохтору баки забиваєш, – не втримався «кожух».
– А ти б мовчав уже! – й собі визвірився Степан, мало не плачучи. – Чиряка маю, пане дохторе. Та такий, бісова душа, вигнався, як горіх, їй-Богу!
– Зрозуміло, – коротко кинув Яків. – Ходіть-но до оглядової, і будемо готуватися.
Підтримуючи пацієнта попід руку, Яків побрів із ним до оглядової.
– Пане дохторе, – Степан спробував розігнутися й довірливо поглянув Якову в очі, – чесно говоріть – ви мені поможете?
– У фурункульозі немає нічого страшного. Ось зараз подивимося на вашого красеня й будемо готуватися до операції.
– Операції? – у голосі дядька забринів неприхований переляк.
– А як ви думали? – Яків допоміг дядькові зняти затертого овечого кожуха. Кімнату відразу ж заповнив важкий дух. – Наталочко, винесіть це з оглядової та дайте мені до столу більше світла. А ви спускайте штани та вкладайтеся животом на стіл.
– Пане дохторе, – той узявся було за шворку коло пояса, а тоді стишив голос і кивнув на сестричку, – а баришня теж коло мене буде?
– Так. У неї така робота, не переймайтеся.
– Ох, – похитав головою дядько, нарешті спустив штани й ліг на стіл, – ото робота, прости Господи, щодня чиєсь гузно перед носом бачити…
Хвилин за сорок двері оглядової рипнули, й сестра понесла простирадла до комірчини. Слідом за нею на своїх двох вийшов винуватець оказії Степан, затягуючи шворку на штанах і обережно мацаючи зад.
– А ось до пов’язки прошу без причини не торкатися!
Дядько злякано відсмикнув руку й знічено зиркнув на лікаря.
– Пане дохторе, а як же я, тойво, до вітру ходитиму?
– Протягом двох найближчих днів – тільки на відро! – від печі, де й досі грівся «кожух», долинув короткий знущальний регіт.
– Ох, прости, Господи, гріхи мої тяжкі, – звів очі догори дядько.
– І прошу поставитися до цього серйозно. Застудитися для вас зараз найгірше! Горілку п’єте?
– Ну… Так. Як і всі.
– Потрібно забути, – Яків підступив до столу сестри й написав на аркушикові паперу кілька рядків. – Про алкоголь раджу й не згадувати, аж доки перша городина не піде, а із цим – до Деревоєда по мазь. Ну, й за два-три дні, не пізніше, знову до нас на огляд.
Дядько з хвилину уважно вивчав папірець, силкуючись розібрати дрібний почерк Якова, а потім, покрутивши його в руках, із сумнівом запитав:
– Це ж до Людвіга Івановича?
– Іншого Деревоєда у Проскурові я не знаю. Хіба ви зібралися до Сатанова.
– Так дорого ж у нього, – скривився дядько.
– Я гадав, вам здоров’я дорожче, – Яків іронічно примружився.
Дядько лише зітхнув, сховав папірець за пазуху й заходився одягатися. «Кожух» також заворушився, подякував сестрі за чай і перевальцем подався до виходу.
– Ольго Харитонівно, візьміть із пацієнта розрахунок та оформіть усі належні папери. А ви, Наталочко, приберіть оглядову, – Яків розім’яв утомлену шию. – А я повертаюся до наших паперів.
– Благослови вас Боже, пане дохторе, – дядько міцно потис Якову руку.
– Не хворійте, – усміхнувся Яків і зачинив за собою двері кабінету.
5
Годинник показував за чверть до третьої, коли Миколашка повернувся, постукав у двері й одразу ж пропхався до кімнати. Яків підвів голову від паперів і відклав перо.
– Усе зроблено, Якове Соломоновичу, – хлопець м’яв у руках шапку. – Тільки з паном Большаковим я розминувся. Але вашу записку для нього залишив. Мене запевнили, що передадуть йому.
– Усе гаразд, Миколашко, – Яків потер очі.
– А ще я розмовляв із Катрусею… Вона сьогодні їде до Летичева, батьків навідати, тож нашу зустріч доведеться трохи відкласти. Та в мене для вас дещо є, – хлопчина покопирсався за пазухою й витяг звідти фотокартку.
Яків зацікавлено поглянув на світлину, зворотний бік якої прикрашало зображення візитівки «Фотографії Юргілевича». На знімку, спершись на спинку плетеного стільця, стояла вродлива дівчина у білій сукні та капелюшку.
– Вона дуже гарна, Миколашко. Сподіваюся, коли повернеться, ми все ж зустрінемося?
– Так, неодмінно, – закивав головою хлопець. – Ми так і планували. Я можу йти?
– Лиш одне прохання. Забіжи сьогодні ввечері на квартиру до Карла Івановича й дізнайся, як його здоров’я, а завтра мені повідомиш.
Карл Іванович Плейшнер – їхній фельдшер – тиждень тому невдало послизнувся на порозі власного будинку й так підвернув ногу, що мусив забути про службу до повного одужання.
Миколашка мовчки кивнув і зник із кабінету.
У дрібних клопотах день добіг кінця несподівано швидко, за вікнами стемніло, й сестра запалила лампи. Яків відкинувся на спинку крісла та прислухався до бурчання в животі – від часу лікарняного обіду минуло вже кілька годин.
– Яшо, – до кабінету зазирнула медсестра, – ви вечеряти будете?
– Певно, ні, – Яків повів очима на годинник, а тоді на темне вікно. – Що у нас із прийомом?
– На сьогодні вже завершили, Наталочка дає раду стаціонарові.
– Так, сутужно без Карла Івановича.
– Миколашка десь із чверть години як до нього подався.
– Так, я йому звелів. Думаю, якщо у нього спав набряк і немає постійного болю, чи не попросити Юхима, аби возив його на службу. А на сьогодні у мене все, – Яків запхав стосик відібраних паперів до портфеля, загасив лампи та вийшов у коридор.
Ровнєр затримався на ґанку й на повні груди вдихнув аромати міста, з якого тікала зима. Він міг заприсягтися, що у повітрі пахне ранньою весною, тим ледь уловним духом мокрої землі, яка ось-ось зарясніє першими жаринками кульбаби, сирого ніздрюватого снігу, що під теплим дощем танув просто на очах, і важким запахом воронячих гнізд. Небо затягнули низькі хмари, тож вулиця потопала в ранніх сутінках.
Вуличного освітлення у місті майже не було, а тих двох десятків ліхтарів, які блимали на Олександрівській і кількох прилеглих вулицях, для полегшення долі перехожих не вистачало. Крізь закіптюжене скло тих ліхтарів ледве-ледве пробивалося світло: ліхтарники виконували свою роботу абияк, безугаву нарікаючи то на старі щітки, то на гнилі драбини, а то й на самого Господа Бога.
У сутінках, та ще й за такої паскудної, як сьогодні, погоди, місто завмирало. Короткий світловий день вирував життям, торгівлею, лайками, євреями, кіньми, возами, перекупками, церковним дзвоном, воронами й заклопотаними городянами, що намагалися встигнути владнати всі справи до настання темряви. Коли ж у місто заповзала сутінь, запалюючи підсліпуваті ліхтарі на Олександрівській, лише освітлені вікна чи вітрини магазинів і ресторацій нагадували, що у Проскурові живуть люди. О такій порі можна було побачити, як там чи тут краєм вулиці рухається плямка світла – то запізнілий перехожий брів, підсвічуючи собі ліхтарем і збираючи біля себе кількох бідолах, котрі не мали змоги освітити собі дорогу самотужки.
Яків і собі нагнав чолов’ягу у військовій шинелі.
– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?
– Та будьте ласкаві. Я аж на Заріччя. А ви?
– А я з вами, коли ви не проти, до собору.
– Із радістю прислужуся, але вимагатиму від вас цікавої бесіди.
– Що ж вас може зацікавити?
– А чи ви чули, що в Кам’янці рівно тисяча вуличних ліхтарів? – узяв на себе ініціативу чолов’яга. Яків усміхнувся.
– Зізнаюся, ніколи не лічив ліхтарі в Кам’янці, але напевно знаю, що нашому Проскурову до нього дуже далеко.
– А як думаєте, у нас хоча б сотня ліхтарів може бути?
– Та звісно може, – Яків видав короткий смішок, – але, боюся, ми до того часу не доживемо!
Військовий щиро зареготав.
– Ось це ви правильно сказали! Як і до мощених вулиць!
Перекидаючись отакими репліками то про погоду, то про міський благоустрій, випадкові супутники нарешті дійшли до перехрестя Кам’янецької з Ремісничою, де й потисли один одному руки на прощання. Кілька кварталів Якову довелося брести вже у цілковитій темряві, підсвіченій скупенькими вогниками свічок і ламп у вікнах будинків.
Нарешті попереду замаячіли знайомі обриси двоповерхового будинку. Гордій уранці постарався й ретельно розчистив увесь сніг на хіднику та невеличкому подвір’ї перед дерев’яною верандою, нагорнувши дві величезні кучугури по кутах дому.
– Яшо! – Йоська вилетів із кухні й мало не збив Якова з ніг.
– Або кордон з Австро-Угорщиною від сьогодні проходить по Дніпру, або ж тебе визнали єдиноутробним братом принца Уельського. Іншої причини для такого вереску я не бачу.
– Та яке! – мало що зрозумів зі сказаного Йоська й тицьнув Якову папірця. – Тобі записку лишили! Великий, рудий, завжди забуваю його прізвище.
– Большаков, – здогадався Яків. – Гасу мені купив?
– Аякже! Під дверима поставив!
– Молодець, – Яків скуйовдив кучму малого. – А чи не буде у Марти на вечерю її знаменитого борщу?
– Буде! – Йоська просто заіскрився щастям.
– Тоді тягни миску борщу та все, що є в меню на вечерю. Я просто помираю з голоду, хтозна, чи й до дверей дійду! – Яків розгорнув було записку, та тієї самої миті вхідні двері розчахнулися й на порозі постав Архип Большаков.
У сінешньому теплі скельця його окулярів геть запотіли, і він заходився протирати їх сумнівної чистоти носовичком. Примружені короткозорі очі здавалися безпомічно маленькими на великому, поцяткованому вічним ластовинням круглому обличчі.
Статура Большакова цілком відповідала його прізвищу – чоловік і справді був нівроку опасистий, що, проте, ніяк не позначалося на його здоров’ї. Архип не страждав на задишку чи пришвидшене серцебиття, що постійно супроводжує огрядних людей, і взагалі, окрім поганого зору, не мав жодних вад, тож своїми добрячими шістьма пудами особливо не переймався.
– Архипе! – Яків ступив на світло й опинився у міцних обіймах приятеля.
– От добре, що я тебе зловив! – Большаков видобув звідкілясь із надр пальта пляшку шампанського та ще якийсь ароматний пакунок і вручив усе це Якову. – Чому ти не написав у своїй цидулці, коли вдома будеш? Таку подію належить відсвяткувати!
– Яку подію? – з кухні вистромився зацікавлений Йоська й одразу ж отримав щигля від Большакова.
– Багато будеш знати…
– Неси вечерю, й усе дізнаєшся, – Яків повів було Большакова нагору, але той, видобувши зашмуляного гаманця, простягнув Йосьці кілька монет і попросив:
– Усе, що замовляв пан Ровнєр, зроби двічі, решту можеш залишити собі як компенсацію за щигля.
Йоська просяяв і вмить забув про носа.
Для потреб пожильців на загальній кухні завжди готували обіди й вечері (щоправда, вартість останніх уже не входила в оплату за постій), і саме цим Моше Розенберг завойовував їхню прихильність, позаяк ціни були помірними, а Марта готувала, «як для своїх».
Приятелі піднялися нагору, де Большаков мало не перекинув бляшанку з гасом, котру Йоська прилаштував під дверима Якової кімнати.
– Уважай, а то вечерятимемо при свічках, як закохана пара. Гадаю, твоїй Оксані це не надто сподобається.
– Ет, – Архип махнув рукою.
– Що трапилось? Знову посварилися?
– Та все те саме, – невдоволено пробурчав Архип. – Де в тебе тарілки?
– У буфеті візьми, – Яків заправив лампу й узявся розглядати етикетку на пляшці шампанського.
– Ти розумієш, – Архип мусив виговоритися, аби незабаром, хвилин за десять-п’ятнадцять, знову стати самим собою – балакучим добряком, – знову затіяла сварку, що, мовляв, з мого апарата ніякої користі, що лише гроші на вітер… А який же це вітер? – Чоловік дістав із кишені піджака кілька фотокарток і обома руками, наче малу дитину, подав Якову.
Архип фанатично захоплювався фотографією, ладен був витрачати на своє захоплення будь-які гроші, а платня писаря поліційної управи аж ніяк цьому не сприяла. У чомусь Яків підтримував і Оксану, але загалом тримав бік Архипа, адже той і справді був майстер своєї справи.
Серед усіх світлин особливо вразив Якова фотопортрет старого єврея-візника, з помережаного глибокими зморшками обличчя якого дивилися на цей світ неймовірно глибокі й мудрі очі філософа. Він довго розглядав фото, тим часом як Архип продовжував бубоніти про те, що жінки нічого не тямлять у справжньому мистецтві та завжди профанують помисли чоловіків.
Двері до квартирки рипнули, і до кімнати ввійшов, балансуючи тацею, на котрій громадилися тарілки з наїдками, шалапут Йоська.
– Оце інша річ, – змінився на обличчі Архип.
– Краще, як у ресторації!
– І не кажи. Марта запросто могла б у самого Маранца куховарити! А тепер відзначимо твоє несподіване підвищення добрячим ковтком шампані!
– Чекай, ти ще всього не знаєш. Я ж у записці тобі черкнув лише про головлікаря.
– Тобто це ще не всі приємні новини? Треба було дві пляшки прихопити?
– Стривай! Я й сам поки не зрозумів, як то називатиметься, але потому, як завітаю до вашої контори на бесіду з паном поліцмейстером, справа проясниться.
– То ти ще й у поліції працюватимеш? – вражено вигукнув Архип.
– Це занадто голосно сказано. Гадаю, радше не у поліції, а на поліцію. Мені окреслили тільки загальні моменти, а по конкретику доведеться йти до пана поліцмейстера.
Большаков зачудовано похитав головою та підніс угору склянку, показуючи, що наступний ковток буде за Якова. Зненацька його очі спалахнули.
– Слухай, Якове! – він рвучко перехилив і майже вкинув шампанське до рота, так, наче то була горілка, й без церемоній обтер губи долонею. – Раз на таке вийшло, мусиш мені допомогти!
– Чим зможу.
– Я цю ідею давненько виношую, але ж ти знаєш, що для мене звернутися до пана Мерлінського… Краще до скаженої собаки полізти.
Архип страшенно боявся свого начальника – поліцмейстера Олександра Мерлінського – і всіляко уникав найменших із ним контактів. Іноді Якову здавалося, що якби Большаков помирав і єдиною надією на порятунок був пан поліцмейстер, Архип сконав, але по допомогу до нього не звернувся. І зараз, судячи з того, як гарячково блищали приятелеві очі, він планував загребти жар чужими руками.
Яків простягнув порожню склянку до Большакова, і той наповнив її, нервово цокаючи шийкою пляшки об скло.
– Я надумав це, коли в черговий раз посварився з Оксаною. Річ ось у чім: може, ти б закинув перед паном поліцмейстером словечко, аби мене, окрім писаря… – Архип на мить замовк, аби промочити пересохле від хвилювання горло, і Яків закінчив замість нього:
– Фотографом?
– Вважаєш, я дурний і задумка нічого не варта?
– Навпаки! Цілком розумна пропозиція. Адже що краще збереже для поліції, наприклад, вигляд місця злочину, як не фотографія?
– У точку! – підхопився Архип. – А там, якщо все вдасться, може, й Оксана нарешті зрозуміє, що то не просто «тринькання грошей».
– Якщо твоє щастя залежить від того, щоб я поговорив із паном поліцмейстером, то я не маю права відмовитися.
Друзі розсміялися й, відсалютувавши один одному склянками, заходилися розвивати тему поліції, фотографії у поліційній справі, нової посади Якова та його майбутніх перспектив як поліційного експерта з медичних питань. Довго ще лунали приглушені голоси в кімнатці затихлого будинку, довго світився вогник прикрученої лампи у віконці на другому поверсі, за яким продовжував шурхотіти дощ. Весна вступала до Проскурова.