6
Яків прямував на службу, насолоджуючись подувами вітру й особливим запахом свіжості, рожевих пуп’янків на абрикосах і першої травиці. Та ніби тільки й чекала на дещицю сонячної ласки, аби потягтися смарагдовими списами до неба, стверджуючи перемогу життя над смертю.
Усезнаючі «баби», котрі пророкували ранню весну, певно, й самі не відали, якою ранньою вона виявиться. Хазяйновиті граки, які ще тиждень тому галасували під затяжним дощем, зараз облаштовували нові гнізда, готуючись до появи потомства. Дивлячись на вкриті смарагдовим туманом дерева, важко було повірити, що від білого покривала, з якого дітвора ще зовсім нещодавно ліпила сніговиків, сьогодні лишилася сама згадка.
Найстаріші мешканці Проскурова, вигріваючи древні кістки на ранньому сонечку, не раділи, а натомість бідкалися:
– То не до добра така весна… Недобре, коли за неповний тиждень із зими в літо… Давно такого не було, а коли було, то на поганий рік…
До цих балачок не надто дослухалися, радіючи сонцю й теплу. Не минулося, щоправда, без неприємностей, адже через різке потепління Буг і Плоска розлилися так, що підтопили в старому місті кілька будинків. А тоді ще й багатостраждальна гребля не витримала титанічного тиску криги, й біда спіткала вже мешканців убогих єврейських кварталів. Бурхливий потік накоїв чимало лиха й утихомирився лише за дві доби, удовольнившись жертвою із двох потопельників-хлопчаків, тіла котрих віднесло мало не за місто.
Проте навіть страшне водопілля не змило радості від появи нового сонця, а водночас – нового життя. Похмурі пророцтва ветхих стариганів випаровувалися під жаркими променями, котрі не на жарт узялися за генеральне весняне прибирання й разом із двірниками вимітали з міста останні спогади про зиму.
Зусібіч чути перестук молотків і сокир, усюди підправляють перехняблені за зиму паркани, підмальовують обсохлі стіни хат і будинків, спочатку несміло, а тоді все ширше відчиняють вікна, впускаючи до знуджених за свіжим повітрям кімнат подих весни. Замайоріли фіранки, першими квітами прикрашаючи ще не надто кольорові вулиці, й навіть люди розквітли, майже в один день змінивши кожухи на весняні пальта, а заклопотані обличчя – на замріяні усмішки.
Від часу посиденьок за шампанським спливло вісім днів, а Якову так і не вдалося зустрітися із поліцмейстером. Пан Мерлінський то був у від’їзді, то вирушав до магістрату, то затримувався на прийомі. Добре, що хоча би Плейшнер оклигав достатньо, щоб виконувати свої обов’язки в лікарні й дати Якову час гратись із поліцмейстером у піжмурки.
Щоразу, як Яків з’являвся в управі, аби зловити чергового облизня, Архип зустрічав його благальним поглядом:
– Ти ж не забув про нашу розмову?
Зрештою Яків уже просто відмахувався від приятеля, украй роздратований тим, що час, відпущений йому на господарювання в лікарні, невпинно збігає, а він так до пуття й не розуміє, чого хоче від нього поліція.
– Ти не гарячкуй, – заспокоював його Большаков. – Чи ж тобі невідомо, як у нашій державі справи робляться. Від слів до діла повинно трохи часу минути та якась цидулка із гербовою печаткою проскочити…
Яків зітхнув, узяв запропоновану склянку з чаєм і вийшов на ґанок, аби хоч чарівна погода покращила спаскуджений настрій.
Не встигли приятелі відсьорбнути й кількох ковтків, як з-за рогу вигулькнув екіпаж і Архип вражено витріщив очі:
– Якове, у тебе сьогодні часом не іменини?
– Чого б це?
– Бо он тобі подарунок везуть, – він мотнув головою в бік екіпажа.
Яків різко обернувся й застиг від здивування – екіпаж поліцмейстера! Він заметушився, розхлюпав чай, тицьнув склянку до рук Большакову й наготувався стояти до останнього, але доп’ясти свого.
Високий худорлявий чолов’яга, по-військовому карбуючи крок, наблизився до ґанку.
– А-а, пане Ровнєр, якщо не помиляюся?!
– Добрий день, пане поліцмейстере! Ви маєте рацію. Тимчасово виконую обов…
– Знаю, знаю, – перервав його Мерлінський і злегка потис простягнуту руку, – пан Штофф мені вас так детально описав у листі, що ми з вами вже заочно знайомі.
За сивими вусами не можна було вгадати, чи всміхається поліцмейстер, чи то тільки здається через густі зморшки біля примружених очей. Якову подумалось, що якби на вустах цього чоловіка зараз і бриніла усмішка, вона була б аж ніяк не приязною. Ще з дитинства Яків недолюблював людей, із виразу обличчя яких неможливо визначити, чи кепкують вони з тебе, а чи щиро тобі всміхаються. А тут ще й ці вуса. Яків мимоволі скривився, наче надкусив кисле яблуко.
Поліцмейстер піднявся сходами й відчинив перед Яковом двері:
– Прошу, пане Ровнєр. Ви вже вкотре не можете зустріти мене на місці, але, даруйте, – така служба.
Яків пробурмотів щось на зразок: «так-так, я все розумію» (поліцмейстерове вибачення, як і його несправжня усмішка, здавалося фальшивим) і прошмигнув у прочинені двері.
Мерлінський неквапом, як і годилося людині його чину, пройшов до управи, скинув шинель і ретельно обсмикнув мундир. Яків ніяково тупцяв у кутку – увесь його бойовий запал і рішучість зникли, тож зараз він почувався, немов школяр на відповідальному екзамені в суворого викладача. Пам’ять послужливо вималювала університетський іспит із філософії, і Яків нарешті збагнув, кого ж нагадує йому Мерлінський, – професора класичної філософії Мнішека! За виразом обличчя останнього теж ніколи не вдавалося визначити, чи той тепло мружиться, неначе ласкавий наставник, чи глузує зі студента, ховаючи за попелястими вусами стиснені в риску вуста. Недивно, що Мнішека поза очі називали перевертнем.
Поліцмейстер Мерлінський мав суперечливу славу. У місті про нього говорили різне, причому всім чуткам можна було вірити. Подейкували, що він не гребує хабарами, проте справу свою знає чудово й тримає управу в шорах. Дехто кривився, вважаючи його не надто метикованим служакою та звинувачуючи в його особі всю проскурівську поліцію в некомпетентності та непрофесійності.
Яків, котрий до цього стикався із поліцією лише в особі Большакова, ще до зустрічі вирішив підступити до Мерлінського неупереджено. Та наразі перше враження вже склалося: Мнішека студенти не любили, а підсвідомість не просто так витягла з глибин пам’яті його не надто приємний образ.
– Прошу за мною, – поліцмейстер розчахнув двері до кабінету. – А ви, Архипе, принесіть мені справу міщанки Зелінської.
– Буде зроблено, вашбродь.
– Заходьте, пане Ровнєр. Присідайте та почувайтеся вільно, ви ж не на допит до мене прибули.
З’явився Большаков із пухкою текою.
– Дякую, Архипе, – Мерлінський заходився протирати пенсне. – Зроби нам ще по чашці чаю й можеш повертатися до роботи.
– Миттю, вашбродь, – Большаков перехопив погляд Якова та зробив великі очі, нагадуючи товаришеві про обіцяну розмову. Яків ледь помітно кивнув у відповідь, сподіваючись, що їхня пантоміма пройде повз увагу господаря кабінету.
За Большаковим зачинилися двері, й поліцмейстер розкрив теку.
– Отже, пане Ровнєр, я відразу почну із прикладу, заочно знаючи вас як людину кмітливу. І ви, упевнений, без зайвих розмов зрозумієте, що нам потрібно.
Яків хитнув головою у відповідь і нашорошив вуха.
– Отже, двадцятого січня сього року від міщанина Зелінського Миколи Йосиповича надійшла заява до поліції, що його дружина Зелінська, у дівоцтві Скальска, Юзефа Сигизмундівна наклала на себе руки, простіше кажучи повісилася. Зі слів того самого Зелінського, він, повернувшись додому пізно ввечері двадцятого січня, знайшов свою дружину в коморі – у петлі й уже без ознак життя. Не бажаючи залишати рідну людину в такому стані, перш ніж бігти до поліції, чиркнув по мотузці ножем, ну, себто зняв покійницю.
Поліцмейстер почекав, доки Архип внесе до кабінету тацю з чаєм, відсьорбнув із чашки та продовжив.
– Лише потім – і після того, як прилаштував покійницю на столі в кімнаті – Зелінський з’явився у поліції, де побивався й у сльозах заламував руки, оплакуючи передчасну смерть коханої дружини. Пристав, призначений на цю справу, на місці події виявив, серед іншого, наявність на голові небіжчиці місця сильного забою, проте не надав цьому належного значення, адже міщанин Зелінський стверджував, що під час знімання тіла небіжчиці не втримав оне, воно випало з його рук і, позаяк усе відбувалося в комірчині, вдарилося головою об діжку. Пристав ретельно дослідив місце злочину й, окрім численних слідів чобіт міщанина Зелінського, зроблених, коли той метушився невеличкою кімнаткою, справді помітив на діжці кров і волосся жертви. Тому справу було закрито за висновком «самогубство». Та, як ви можете здогадатися, згодом її довелося дістати з архіву, – поліцмейстер хитро поглянув на Якова з-понад пенсне. За його сивими вусами знову не можна було зрозуміти, чи він усміхається, чи навіть не натякає на веселощі.
– Думаю, якби це була буденна справа про самогубство, ви б мені її не зачитували, – обережно добирав слова Яків. – Гадаю, винним виявився сам міщанин Зелінський?
У відповідь поліцмейстер задоволено тицьнув у нього пальцем.
– Рівно за тиждень після закриття справи до нас звернулася міщанка Боричевська Фаїна Францівна, сусідка Зелінських і подруга покійниці, яка стверджувала, що на власні вуха чула звуки сварки, котрі долинали з господи Зелінських. Ось тільки вона не могла пригадати, коли саме чула ці звуки – у ніч самогубства чи напередодні. Саме через це ми й не поспішали відкривати справу. Та після цього Боричевська пригадала ще одну подробицю, котра й вирішила все. Хоча вона й не пам’ятала дати, проте згадала, що того самого вечора, коли чула звуки сварки, ладнаючись спати, за звичкою визирнула у вікно й угледіла, як міщанин Зелінський скрадався до сараю, що стоїть у його дворі та на який виходять вікна будинку Боричевської. Якраз світив повний місяць, і постать Зелінського на тлі снігу проступала дуже чітко. Зі слів очевидиці, в руках у міщанина Зелінського, що простував до сараю, вона побачила предмет, дуже схожий на якийсь інструмент. Коли ж він повертався, предмета в руках уже не мав. Ми взялися перевіряти цю заяву та після нетривалих пошуків у сараї міщанина Зелінського й справді знайшли молоток зі слідами крові та волосся на ньому, а також просякнуту кров’ю ганчірку. Після пред’явлення цих доказів міщанин Зелінський добровільно зізнався у скоєнні злочину проти своєї законної дружини. Отже, під час сварки з дружиною міщанин Зелінський за допомогою молотка завдав їй удару в ділянку скроні, що його пізніше видав за удар об діжку. Від отриманої травми, зі слів убивці, жінка померла на місці, а він облаштував усе так, аби видати випадок за самогубство. Одним словом, – поліцмейстер зняв пенсне й потер перенісся, відсуваючи від себе теку зі справою, – справу було остаточно закрито за вироком «убивство». Міщанина Зелінського засуджено до п’ятнадцяти років каторги. Та не в цьому суть, пане Ровнєр! Чи не так? Адже ви раніше за мене сказали, що вбивцею був сам громадянин Зелінський, еге ж?
– Якби я як лікар детально оглянув місце події, тіло потерпілої, то назвав би вам справжню причину смерті, а відтак і ймовірного вбивцю, адже якщо міщанин Зелінський стверджував, що на власні очі бачив, як тіло вдарилося об діжку, що не відповідає дійсності, то легко здогадатися, що він бреше. Далі – справа не надто складна.
У відповідь поліцмейстер навідмаш припечатав долонею течку до стола, аж кабінетом пішли виляски, а Яків підскочив на стільці, не зрозумівши відразу, що означає така бурхлива реакція.
– Ось! – Мерлінський ніби звертався до уявних слухачів. – Ось саме тому я й підтримав клопотання губернатора про запровадження так потрібного нам медичного експерта! І магістрат висловив усебічну підтримку, тож, пане Ровнєр, сподіваюся, незабаром ми будемо не лише теоретизувати.
Яків спантеличено прокашлявся:
– За всієї поваги, пане Мерлінський, дуже хочу, аби ви помилялися.
– Так! Саме так! Але ж, будьмо реалістами, пане Ровнєр.
Поліцмейстер рішуче закрив теку зі справою та видобув з ящика дрібно списаний аркуш.
– Я звернувся до пана Штоффа, а він уже рекомендував мені вас, пане Ровнєр. Тому я просто уклінно проситиму вас про допомогу.
– Я згоден, – коротко кинув Яків. – Зрештою, професія лікаря передбачає служіння людині.
– Золоті слова, – примружився Мерлінський. – Я радий, що ми з вами порозумілися. Стосовно ваших повноважень та обов’язків ми ще разом помудруємо. А тепер – до наступного та не менш важливого.
– Слухаю вас.
Перш ніж почати, поліцмейстер зробив коло кабінетом, заклавши руки за спину. Яків терпляче дочікувався закінчення «променаду».
– Ще раз повернімося до справи міщанина Зелінського. Припустімо, що пристав, який працював за цією справою, поставив під сумнів слова заявника й наполіг на детальному розслідуванні із залученням експерта вашого штибу.
Яків кивнув у відповідь, знову лаштуючись поворушити мізками, адже здогадався: поліцмейстер готує для нього чергове завдання на кмітливість.
– Пристав не закриває справу на місці через наявність певних підозр. Експерта – вас – із певних причин у місті немає, і ми змушені на вас зачекати. Стежите за ходом думки?
– Так, – Яків на мить заплющив очі, аби краще уявити ситуацію.
– А для того, аби після приїзду ви надали свій кваліфікований експертний висновок щодо справи, нам потрібно… – поліцмейстер, ніби шкільний учитель, підштовхував Якова до відповіді. Свідомість знову послужливо підсунула перед заплющені очі образ Мнішека.
– Передусім потрібне тіло, – Яків на секунду замислився. – А для того, аби воно мене дочекалося в належному стані, його треба й зберігати належно.
– Бачу, ви й справді кмітлива людина, пане Ровнєр, – ці слова однаковою мірою можна було сприйняти і за комплімент, і за майстерний кпин, тож Яків вирішив не докопуватися до істини, а продовжити.
– Але якщо припустити, що вбивство сталося не взимку, коли за місце для зберігання трупів може правити будь-який сарай, то тут виникають ускладнення… І боюся, в такому разі міщанин Зелінський має всі шанси вийти сухим із води…
– І для того, щоб такого не сталося…
– …нам потрібна льодовня для зберігання тіл навіть улітку.
– В точку! – поліцмейстер підхопився з крісла, у яке опустився за хвилину до цього. Яків був задоволений собою, адже досить легко розгадав чергову загадку.
– Можете бути певні, все, що в цій справі залежатиме від мене, – я вирішу. – Поліцмейстер подав Якову руку, що можна було розцінити як прощання.
Яків зрозумів, що кращої нагоди закинути слівце за Большакова в нього не буде.
– Пане Мерлінський, хотів би запропонувати вам іще дещо. Упевнений, людина з вашим розумом мусить це оцінити.
– Прошу, – поліцмейстер спрямував погляд на Якова. – Слухаю вас уважно.
– З вашого дозволу я продовжу в тому самому ключі.
– Будьте такі ласкаві.
– Повернімося ще раз до справи міщанина Зелінського й на хвильку припустімо, що трапилось незворотнє.
– Так-так, – очі поліцмейстера зацікавлено зблиснули.
– Експерт не встиг вчасно прибути до Проскурова або ж, як-от зараз, у місті не знайшлося льодовні, а вбивство сталось у спеку…
– Іншими словами, – перехопив ініціативу Мерлінський, – тіло не дочекалося кваліфікованого огляду.
– Саме так. І коли експерт працював із тілом, нічого незвичного вже не виявив через вкрай погану його збереженість і був змушений підтвердити версію самогубства.
– Так, – поліцмейстер відверто захопився.
– Тож унаслідок певних обставин маємо вбивцю, котрий гуляє на волі, так?
– Саме так, – погодився з Яковом Мерлінський.
– Але навіть за таких несприятливих обставин ми могли б вивести міщанина Зелінського на чисту воду! – вдоволено видихнув Яків.
– Цікаво, цікаво, – нетерпляче затарабанив пальцями по столі поліцмейстер.
– Нам би вдалося це зробити, із певними зусиллями, звісно, навіть за рік після вбивства! – дотискав Яків.
– Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!
– Фотографія! – Яків нарешті виклав свій козир.
Якусь мить поліцмейстер вибудовував логічний ланцюжок:
– Стривайте-стривайте, пане Ровнєр… Ви хочете сказати…
– Що тіло можна фотографувати, щойно поліція потрапляє на місце злочину! Причому дуже детально, щоб за фотокартками надалі відтворювати загальну картину!
– І ви стверджуєте, що за фотокарткою змогли б визначити причину смерті?
– Це набагато важче, аніж після огляду безпосередньо тіла, але зі значною долею вірогідності – так!
– Скажіть на милість… – захоплено промовив Мерлінський.
– Звісно, в такому разі зростає ймовірність помилки, але, погодьтеся, звучить заманливо!
– Більш ніж. Але ж хто візьметься…
– Далеко ходити не знадобиться, адже спеціаліст, – Яків дістав із внутрішньої кишені піджака фотокартку та показав її поліцмейстерові, – перебуває у цьому самому приміщенні.