Іполит Матвійович, променисто усміхаючись, вийшов у коридор і почав прогулюватись. Плани нового, побудованого на дорогоцінному фундаменті, життя тішили його. «А святий панотець? — єхидно думав він. — Дурень дурнем зостався. Не бачити йому стільців, як своєї бороди».
Дійшовши кінець коридора, Вороб'янінов обернувся. Білі в тріщинах двері № 13 розчинились, і просто назустріч йому вийшов панотець Федір у синій косоворотці, підперезаній потертим чорним шнурком з пишною китицею. Добре обличчя його розпливалося від щастя. Він теж вийшов у коридор на прогулянку. Суперники кілька разів зустрічалися і, переможно поглядаючи один на одного, ішли далі. Кінець коридора обидва разом поверталися і знову зближались… У грудях Іполита Матвійовича вирувало захоплення. Тим самим почуттям був опанований і панотець Федір. Почуття жалю до переможеного супротивника опановувало обох. Нарешті, під час п'ятого рейсу, Іполит Матвійович не витримав.
— Здрастуйте, батюшко, — сказав він невимовно облесливо.
Панотець Федір зібрав увесь сарказм, дарований йому від бога, і відповів:
— Доброго ранку, Іполите Матвійовичу.
Вороги розійшлися. Коли шляхи їм збіглися знову Вороб'янінов мовив:
— Чи не ударив я вас під час останньої зустрічі?
— Та ні, що це ви, дуже приємно було зустрітись, — одказав радісно панотець Федір.
Їх знову рознесло. Фізіономія панотця Федора почала обурювати Іполита Матвійовича.
— Служби, мабуть, уже не правите? — запитав він при наступній зустрічі.
— Де там правити! Парафіяни по містах розбіглись, скарбів шукають.
— Зауважте — свої скарби. Свої.
— Мені невідомо чиї, а тільки шукають.
Іполит Матвійович хотів сказати яку-небудь гидоту і навіть розтулив для цього рота, але вигадати нічого не зміг і сердито попрямував у свій номер. Через хвилину звідти вийшов син турецько-підданого — Остап Бендер, у голубому жилеті, і, наступаючи на шнурки від своїх черевиків, подався до Вострикова. Троянди на щоках панотця Федора зів'яли і обернулися на попіл.
— Купуєте старі речі? — запитав Остап грізно. — Стільці? Тельбухи? Коробочки з-під вакси?
— Чого вам треба? — прошепотів панотець Федір.
— Мені треба продати вам старі штани.
Священик заледенів і одсунувся.
— Що ж ви мовчите, як архієрей на прийомі?
Панотець Федір повільно рушив до свого номера.
— Старі речі купуємо, нові крадемо! — крикнув Остап услід.
Востриков утягнув голову і зупинився біля своїх дверей. Остап глумився далі:
— Що ж ви скажете про штани, вельмишановний служителю культу? Берете? Є іще від жилетки рукава, дірка від бублика і від мертвого віслюка вуха. Гуртом всю партію — дешевше буде. І в стільцях вони не лежать, шукати не треба! Га?
Двері за служителем культу зачинилися.
Задоволений Остап, ляпаючи шнурками по килиму, повагом пішов назад. Коли його огрядна постать була досить далеко, панотець Федір швидко просунув голову у двері і, довго стримуючи обурення, пискнув:
— Сам ти дурень!
— Що? — крикнув Остап, кидаючись назад, але двері було вже замкнено, і тільки клацнув замок.
Остап нахилився до замочної щілини, приклав до рота долоню трубою і виразно сказав:
— Почому опіум для народу?
За дверима мовчали.
— Папашо, ви ница людина! — прокричав Остап.
Ту ж мить із замочної щілини вискочив і засовався олівець, вістрям якого панотець Федір намагався вжалити ворога. Концесіонер вчасно відскочив і вхопився за олівець. Вороги, роз'єднані дверима, мовчки кожен до себе почали тягти олівець. Перемогла молодість, і олівець, упираючись, як скалка, повільно виповз із щілини. З цим трофеєм Остап повернув до свого номера. Компаньйони ще більш повеселіли.
— «И враг бежит, бежит, бежит!» — проспівав Остап.
На ребрі олівця він вирізав складаним ножиком образливе слово, вибіг у коридор і, вкинувши олівець у замочну амбразуру, відразу ж вернувся.
Друзі витягли на світ зелені корінці ордерів і почали їх пильно вивчати.
— Ордер на гобелен «Пастушка», — мрійно сказав Іполит Матвійович. — Я купив цей гобелен у петербурзького антиквара.
— На біса пастушка! — крикнув Остап, розриваючи ордер на локшину.
— Стіл круглий… Очевидно, від гарнітура…
— Дайте сюди столик. К чортовій матері столик!
Залишились два ордери: один — на десять стільців» виданий музею мебльової майстерності в Москві, другий — на один стілець — т. Грицацуєву, в Старгороді, по вулиці Плеханова, 15.
— Готуйте гроші, — сказав Остап, — можливо, в Москву доведеться їхати.
— Але ж тут теж є стілець?
— Один шанс проти десяти. Чиста математика. Та й то якщо громадянин Грицацуєв не розпалював ним буржуйки.
— Не жартуйте так, не треба.
— Дарма, дарма, лібер фатер Конрад Карлович Міхельсон, найдемо! Святе діло! Батистові онучі носити, крем Марго їсти.
— Мені здається чомусь, — зауважив Іполит Матвійович, — що коштовності мають бути саме в цьому стільці.
— Ось як! Вам здається? Що вам іще здається? Нічого? Ну, гаразд. Будемо працювати по-марксистськи. Хай у небі ширяють птиці, а ми ближче до стільців. Мене мучить бажання якомога скорше побачитись з інвалідом імперіалістичної війни, громадянином Грицацуєвим, вулиця Плеханова, будинок п'ятнадцять. Не відставайте, Конраде Карловичу. План розробимо по дорозі
Проходячи мимо дверей панотця Федора, мстивий син турецько-підданого ткнув їх ногою. З номера долинуло кволе ричання зацькованого конкурента.
— Хоч би він за нами не пішов! — перелякався Іполит Матвійович.
— Після сьогоднішнього побачення міністрів на яхті жодне зближення неможливе. Він мене боїться.
Друзі повернулися тільки надвечір. Іполит Матвійович був заклопотаний, Остап сяяв. На ньому були нові малинові черевики, на закаблуках яких було пригвинчено круглі гумові набійки, шахові шкарпетки в зелену і чорну клітинку, кремова кепка і напівшовковий шарф румунського відтінку.
— Він-то є, — сказав Іполит Матвійович, згадуючи візит до вдови Грицацуєвої, — але як цей стілець дістати? Купити?
— Аякже, — мовив Остап, — не кажучи вже про зовсім непродуктивні витрати, це породить плітки. Чому один стілець,? Чому саме цей стілець?..
— Що ж робити?
Остап з любов'ю оглянув закаблуки своїх нових штиблет.
— Шик-модерн, — сказав він. — Що робити? Не хвилюйтесь, голово, беру операцію на себе. Перед цими черевиками жоден стілець не встоїть.
— Ні, ви знаєте, — пожвавішав Іполит Матвійович, — коли ви розмовляли з панею Грицацуєвою про повідь, я сів на наш стілець і, слово честі, я відчув під собою щось тверде. Вони там, їй-богу, там… Ну, от, їй же богу, я почуваю.
— Не хвилюйтесь, громадянине Міхельсон.
— Його треба вночі викрасти! Їй-богу, викрасти!
— Однак для предводителя дворянства у вас надто мізерні масштаби. А техніку цього діла ви знаєте? Може, у вас у чемодані похідний несесер з комплектом відмичок? Викиньте з голови! Це типове піжонство — грабувати бідну вдову.
Іполит Матвійович отямився.
— Але ж хочеться скоріше, — сказав він благально.
— Скоро тільки коти плодяться, — зауважив повчально Остап. — Я одружуся з нею.
— З ким?
— З мадам Грицацуєвою.
— Навіщо ж?
— Щоб спокійно, без шуму покопатись у стільці.
— Але ж ви себе зв'язуєте на все життя!
— Чого не зробиш заради концесії!
— На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович.
Іполит Матвійович від крайнього здивування розвів руками. Пасторське голене лице його вишкірилось. Показались не чищені з дня від'їзду з міста N голубі зуби.
— На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович. — Це велика жертва.
— Життя! — сказав Остап. — Жертва! Що ви знаєте про життя і про жертви? Ви думаєте, що, коли вас виселили з особняка, то ви знаєте життя? І коли у вас реквізували фальшиву китайську вазу, то це жертва? Життя, панове присяжні засідателі, це штука складна, але, панове присяжні засідателі, цю складну штуку відкривають просто, як шухляду. Треба тільки вміти її одкрити. Хто не може одкрити, той гине. Ви чули про гусара-схимника?
Іполит Матвійович не чув.
— Буланов! Не чули? Герой аристократичного Петербурга. Зараз почуєте.
І Остап Бендер розповів Іполитові Матвійовичу історію, дивовижний початок якої схвилював увесь світський Петербург, а ще дивовижніший кінець загубився і прийшов ніким абсолютно не помічений в останні роки.
Блискучий гусар, граф Олексій Буланов, як влучно сказав Бендер, був справді героєм аристократичного Петербурга.
Ім'я чудового кавалериста й гуляки не сходило з уст бундючних мешканців палаців, на Англійській набережній і з шпальт світської хроніки. Дуже часто на сторінках ілюстрованих журналів з'являвся фотографічний портрет гусара красеня — куртка, розшита бранденбурами і облямована зернистим каракулем, високі прилизані скроні і короткий переможний ніс.
За графом Булановим котилася слава учасника багатьох таємних дуелей з фатальним кінцем, явних романів з найгарнішими, найнеприступнішими дамами світу, божевільних вихваток проти поважаних у суспільстві осіб і гучних бенкетів, що неминуче кінчалися лупцюванням штафірок.
Граф був уродливий, молодий, багатий, щасливий у коханні, щасливий у картах і в одержанні спадщини. Родичі його вмирали часто, і їхнє майно збільшувало і так величезні багатства гусара.
Він був зухвалий і сміливий. Він помагав абіссінському негусові Менеліку в його війні з італійцями. Він сидів під великими абіссінськими зорями, загорнувшись у білий бурнус, дивлячись на триверстну карту місцевості. Світло смолоскипів кидало мерехтливі тіні на прилизані скроні графа. Біля ніг його сидів новий друг — абіссінський хлопчик Васько.
Розгромивши військо італійського короля, граф повернув до Петербурга разом з абіссінцем Васьком. Петербург зустрів героя квітами й шампанським. Граф Олексій знову поринув у безтурботну безодню насолод, як то кажуть у великосвітських романах. Про нього все ще говорили з подвоєним захопленням, жінки труїлись через нього, мужчини заздрили. На зап'ятках графської карети, що пролітала по Мільйонній, незмінно стояв абіссінець, дивуючи перехожих своєю чорнотою і тонким станом.
І раптом все скінчилося. Граф Олексій Буланов зник. Княгиня Білорусько-Балтійська, остання пасія графа, була в розпачі. Зникнення графа наробило чимало шуму. Газети були сповнені здогадів. Агенти розшуку збилися з ніг. Але все було даремно. Сліди графа губилися.
Коли шум уже затихав, з Аверкієвої пустелі надійшов лист, який усе пояснив. Блискучий граф, герой аристократичного Петербурга, Валтасар XIX сторіччя, постригся у схиму. Переказували жахливі подробиці. Подейкували, що граф-схимник носить вериги в кілька пудів, що він, звиклий до тонкої французької кухні, харчується тепер тільки картопляними лушпайками. Заклубив вихор здогадів. Говорили, що графові було видіння померлої матері. Жінки плакали. Біля під'їзду княгині Білорусько-Балтійської стояли валки карет. Княгиня з чоловіком приймали співчуття. Виникали нові чутки. Очікували графа назад. Говорили, що це тимчасове божевілля на релігійному грунті. Запевняли, що граф утік від боргів. Переказували, що причиною всьому — нещасливий роман.
А насправді гусар пішов у ченці, і щоб збагнути життя. Назад він не вернувся. Згодом про нього забули. Княгиня Балтійська познайомилася з італійським співаком, а абіссінець Васько виїхав на батьківщину.
У монастирі граф Олексій Буланов, що прибрав ім'я Євпла, мучив себе великими подвигами. Він справді носив вериги, але йому здалося, що цього не досить для пізнання життя. Тоді він вигадав для себе спеціальну чернечу форму: клобук з прямовисним козирком, що затуляв лице, і рясу, що зв'язувала рухи. З благословення ігумена він почав носити цю форму. Але й цього здалось йому замало. Опанований гординею, він переселився в лісову землянку і почав жити в дубовій труні.
Подвиг схимника Євпла сповнив монастир подивом. Він їв тільки сухарі, запас яких поновлювали раз на три місяці.
Так минуло двадцять років. Євпл вважав, що життя його мудре, правильне і єдино правдиве. Жити йому стало надзвичайно легко, і думки його були кришталеві Він збагнув життя і зрозумів, що інакше жити не можна.
Якось він із здивуванням помітив, що на тому місці, де він протягом двадцяти років звик знаходити сухарі, нічого не було. Він не їв чотири дні. На п'ятий день прийшов невідомий йому дідок у личаках і сказав, що ченців виселили більшовики і організували в монастирі радгосп. Залишивши трошки сухарів, дідок, плачучи, пішов собі геть. Схимник не зрозумів старого. Світлий і тихий, він лежав у труні і радів, що пізнав життя. Дідок селянин весь час носив йому сухарі.
Так минуло ще кілька безтривожних років.
Одного тільки разу двері розчинились, і кілька чоловік, зігнувшись, увійшли до землянки. Вони підійшли до труни і мовчки почали розглядати старця. Це були рослі люди в чоботах з острогами, у величезних галіфе і з маузерами в дерев'яних полірованих ящиках. Старець лежав у труні, простягти руки, і дивився на гостей осіянним поглядом. Довга і легка сива борода закривала половину труни. Незнайомі задзвеніли острогами, знизали плечима і пішли геть, бережно причинивши за собою двері.
Збігав час. Життя розкрилось перед схимником на всю свою широчінь і привабність. Уночі, після того дня, коли схимник остаточно зрозумів, що все в його пізнанні ясно, він несподівано прокинувся. Це його здивувало. Він ніколи не прокидався вночі. Міркуючи про те, що його розбудило, він знову заснув і одразу ж знову прокинувся — щось до болю пекло його в спину. Осягаючи розумом причини цього, він намагався заснути, але не міг. Щось заважало йому. Він не спав до ранку. Другої ночі його знову хтось розбудив. Він перевертався до ранку, тихо стогнучи і непомітно для самого себе чухаючи руки. Вдень, підвівшись, він випадково заглянув у труну. Тоді він зрозумів усе: по кутках його непривітної постелі швидко перебігали вишневі блощиці. Схимникові стало гидко.
Того ж дня прийшов дідок з сухарями. І от подвижник, що мовчав двадцять п'ять років, заговорив. Він попросив принести йому трошки гасу. Почувши мову великого мовчальника, селянин отетерів. Однак, соромлячись і ховаючи пляшечку, він приніс гас. Скоро дідок пішов, схимник тремтячою рукою змазав усі шви і шпарини труни. Вперше за три дні Євпл заснув спокійно. Його ніщо не потурбувало. Змазував він гасом труну і в наступні дні. Але через два місяці зрозумів, що гасом вивести блощиць не можна. Ночами він швидко перевертався і голосно молився, але молитви допомагали ще менше, ніж гас.
Минуло півроку в невимовних муках, перше ніж пустельник звернувся до дідка знову. Друге прохання ще дужче вразило дідка. Схимник просив привезти йому з міста порошок «Арагац» проти блощиць. Але й «Арагац» не поміг. Блощиці множилися надзвичайно швидко. Могутнє здоров'я схимника, якого не міг зламати двадцятип'ятирічний піст, помітно гіршало. Почалося темне, розпачливе життя. Труна почала здаватися схимникові Євплу огидною і незручною. Вночі, за порадою селянина, він палив блощиць скалкою. Блощиці вмирали, але не здавались.
Випробувано останній засіб: продукти бр. Глік — рожева рідина із запахом отруєного персика під назвою «Клопін». Але й це не помогло. Становище погіршувалося. Через два роки від початку великої боротьби пустельник випадково помітив, що зовсім перестав думати про сенс життя, бо цілісіньку добу полював на блощиць.
Тоді він зрозумів, що помилився. Життя так само, як і двадцять п'ять років тому, було темне і загадкове. Втекти від земної тривоги не пощастило. Виявилось: жити тілом на землі, а душею на небі неможливо.
Тоді старець устав і поквапно вийшов із землянки. Він стояв серед темного зеленого лісу. Була рання, суха осінь. Біля самої землянки виткнулась з-під землі ціла сім'я білих грибів. Невідомий птах сидів на галузці й співав соло. Почувся шум поїзда. Земля затремтіла. Життя було прекрасне. Старець, не оглядаючись пішов уперед.
Тепер він працює за кучера кінної бази Московського комунального господарства.