— Я до вас у справі. Ви служите в архіві Старкомгоспу?
Спина дідкові зарухалась і вигнулась — на знак згоди.
— А перед тим служили в житловідділі?
— Я скрізь служив, — сказав старий весело.
— Навіть в канцелярії градоначальства?
При цьому Остап граціозно посміхнувся. Спина дідка довго гадючилась і нарешті зупинилась у положенні, яке свідчило, що служба в градоначальстві — діло давнє і що все держати в пам'яті річ абсолютно неможлива.
— А дозвольте все-таки довідатись, чим зобов'язаний? — запитав хазяїн, з цікавістю дивлячись на гостя.
— Дозволю, — одказав гість, — Я — Вороб'янінова син.
— Це якого ж? Предводителя?
— Його.
— А він що, живий?
— Помер, громадянине Коробейников. Спочив.
— Так, — без особливої жури промовив старий, — сумна подія. Але ж, здається, у нього дітей не було?
— Не було, — люб'язно потвердив Остап.
— Як це ж?..
— Нічого. Я від морганатичного шлюбу.
— Чи не Олени Станіславівни синок будете?
— Еге ж. Її.
— А як її здоров'я?
— Маман давно в могилі.
— Так, так, ой, як сумно!
І довго ще старий дивився з сльозами співчуття на Остапа, хоч не далі як сьогодні бачив Олену Станіславівну на базарі, коло м'ясних яток.
— Усі помирають, — сказав він. — А все-таки дозволите узнати, в якій справі, шановний, пробачте, не знаю вашого імені…
— Вольдемар, — швидко повідомив Остап.
— Володимир Іполитович? Дуже добре. Так, Я вас слухаю, Володимире Іполитовичу.
Дідок присів до столу, застеленого цератою у візерунках, і зазирнув у самі очі Остапові.
Остап добірними словами висловив свій родинний сум. Він дуже шкодує, що вдерся так пізно до житла вельмиповажного архіваріуса і завдав йому клопоту своїм візитом, але сподівається, що вельмиповажний архіваріус пробачить йому, коли дізнається, яке почуття змусило його до цього.
— Я хотів би, — з невимовною синівською любов'ю закінчив Остап, — найти що-небудь із меблів свого батька, щоб зберегти про нього пам'ять. Чи не знаєте ви, кому передано меблі з дому мого папа?
— Складна справа, — відказав старий, подумавши, — це тільки багатій людині під силу… А ваша, пробачте, яка професія?
— Вільна професія. Власна м'ясохолодобойня на артільних засадах у Самарі.
Старий із сумнівом глянув на зелений реквізит молодого Вороб'янінова, але не заперечував.
«Моторний молодик», — подумав він.
Остап, який на той час закінчив свої спостереження над Коробейниковим, вирішив, що «дідок — типова сволота».
— Так от, — сказав Остап.
— Так от, — сказав архіваріус, — важко, але можна…
— Потрібні витрати? — допоміг власник м'ясохолодобойні.
— Невелика сума…
— Ближче до тіла, як каже Мопассан. Відомості будуть оплачені.
— Ну що ж, покладіть сімдесят карбованців.
— Це ж чому так багато? Овес нині дорогий?
Дідок дрібно задеренчав, вихиляючись хребтом.
— Зволите жартувати…
— Згода, папашо. Грощі проти ордерів. Коли до вас завітати?
— Гроші при вас?
Остап недвозначно поляскав себе по кишені.
— Тоді, будь ласка, хоч зараз, — урочисто сказав Коробейников.
Він засвітив свічку і повів Остапа до сусідньої кімнати. Там, опріч ліжка, на якому, очевидно, спав хазяїн дому, стояв письмовий стіл, закиданий бухгалтерськими книгами, і довга канцелярська шафа з відкритими полицями. До ребер полиць було приклеєно друковані літери: А, Б, В і далі, до ар'єргардної літери Я. На полицях лежали пачки ордерів, перев'язані свіжим мотуззям.
— Ого! — сказав Остап у захваті. — Повний архів удома!
— Абсолютно повний, — скромно відказав архіваріус. — Я, знаєте, на всяк випадок… Комунгоспові він не потрібний, а мені на старості літ може стати в пригоді… Живемо ми, знаєте, як на вулкані… Все може статися… Кинуться тоді люди шукати меблі, а де вони, меблі? От вони де! Тут вони! У шафі. А хто зберіг, хто доглянув? Коробейников! От панове спасибі і скажуть старенькому, допоможуть на старості літ… А мені багато не треба — десяточку за кожний ордерок подадуть — і за те спасибі… А то іди, спробуй, шукай вітру в полі» Без мене не найдуть!
Остап захоплено дивився на дідка.
— Дивна канцелярія, — сказав він, — повна механізація. Ви просто герой праці!
Улещений архіваріус почав знайомити гостя з деталями улюбленої праці. Він розгорнув велетенські книжки обліку і розподілу.
— Все тут, — сказав він, — весь Старгород! Усі меблі! У кого коли взято, кому коли видано. А оце — алфавітна книга, дзеркало життя! Вам про чиї меблі? Купця першої гільдії Ангелова? Будь ласка. Дивіться на літеру А. Літера А, Ак, Ам, Ан, Ангелов… Номер? Он він! 82 742. Тепер книгу обліку сюди. Сторінка 142. Де Ангелов? От Ангелов. Узято в Ангелова 18 грудня 1918 року: рояль «Беккер» № 97 012, табурет до нього м'який, бюро дві штуки, гардеробів чотири (два червоного дерева), шифоньєр один і таке інше… А кому дано?.. Дивимось книгу розподілу. Той самий номер 82 742… Дано… Шифоньєр — у міськвійськкомат, гардеробів три штуки — в дитячий інтернат «Жайворонок»… І ще один гардероб — в особисте розпорядження секретаря Старпродкомгубу. А рояль куди пішов? Пішов рояль у соцзабез, в 2-й будинок. І по цей день там рояль є…
«Щось не бачив я там такого рояля», — подумав Остап, згадавши сором'язне личко. Альхена.
— Або, приміром, в управителя канцелярії міської управи Муріна… На літеру М, отже, і треба шукати. Все тут. Усе місто. Роялі тут, козетки всілякі, трюмо, крісла, канапочки, пуфики, люстри… Сервізи навіть, і ті є…
— Ну, — сказав Остап, — вам пам'ятник нерукотворний треба поставити. Однак ближче до діла. Приміром, літера В.
— Є літера В, — охоче обізвався Коробейнкков. — Зараз. Вм, Вн, Ворицький, № 48 238 Вороб'янінов, Іполит Матвійович, батько ваш, царство йому небесне, великої душі був чоловік… Рояль «Беккер» № 54 809, вази китайські, маркіровані — чотири, французького заводу «Севр», килимів обюсонів — вісім, різних на розмір, гобелен «Пастушка», гобелен «Пастух», текінських килимів — два, хоросанських килимів — один, опудало ведмеже з тацею — одне, спальний гарнітур — дванадцять місць, гарнітур для їдальні — шістнадцять місць, гарнітур для вітальні — чотирнадцять місць, горіховий, майстра Гамбса роботи…
— А кому роздане? — нетерпляче запитав Остап.
— Це ми зараз. Опудало ведмеже з тацею — в другий район міліції. Гобелен «Пастушка» в клуб водників. Килими обюсон, текінські і хоросан — у Наркомзовнішторг, Гарнітур спальний — у спілку мисливців, гарнітур для їдальні — в Старгородську філію Головчаю. Гарнітур для вітальні горіховий — частинами. Стіл круглий і стілець один — у 2-й будинок соцзабезу, канапа з гнутою спинкою — в розпорядження житловідділу (до цього часу в передпокої стоїть, всю оббивку замусолила сволота); і ще один стілець — товаришеві Грицацуєву, як інваліду імперіалістичної війни, згідно з його заявою і резолюцією завжитловідділу т. Буркіна. Десять стільців у Москву, в музей мебльової майстерності, згідно з циркулярним листом Наркомосвіти… Вази китайські, маркіровані…
— Хвалю, — сказав Остап, тріумфуючи, — це конгеніально! Добре було б і на ордери подивитись.
— Зараз, зараз і до ордерів доберемося. На № 48 238, літера В.
Архіваріус підійшов до шафи і, ставши навшпиньки, дістав потрібну пачку.
— От вона. Всі вашого батька меблі тут. Вам усі ордери?
— Куди мені всі.. Так… спогади дитинства — гарнітур з вітальні… Пам'ятаю, грався я в вітальні на килимі хоросан, дивлячись на гобелен «Пастушка»… Чудовий був час, золоте дитинство!.. Так от гарнітуром з вітальні ми, папашо, й обмежимось.
Архіваріус з любов'ю почав розгладжувати пачку зелених корінців і заходився розшукувати там потрібні ордери. Коробейников одібрав п'ять штук. Один ордер на десять стільців, два — по одному стільцю, один — на круглий стіл і один — на гобелен «Пастушка».
— Будь ласка. Все як слід. Де що стоїть — усе відомо. На корінцях усі адреси прописані і власноручний підпис одержувача. Отже, ніхто, на випадок чого, не одкараскається. Може, хочете генеральші Попової гарнітур? Дуже гарний. Теж гамбсівська робота.
Але Остап, під впливом любові виключно до батьків, схопив ордери, засунув їх аж на дно бічної кишені, а від генеральшиного гарнітура відмовився.
— Можна розписочку писати? — запитав архіваріус, ловко вигинаючись.
— Можна, — люб'язно сказав Бендер, — пишіть, борець за ідею.
— Так я вже напишу.
— Катайте!
Перейшли до першої кімнати. Коробейников каліграфічним почерком написав розписку і, усміхаючись, передав її гостеві. Головний концесіонер надзвичайно шанобливо взяв папірець двома пальцями правої руки і поклав його в ту саму кишеню, де вже лежали дорогоцінні ордери.
— Ну, бувайте, — сказав він, примружившись, — я вам, здається, завдав чимало турбот. Не смію більше заважати вам своєю присутністю. Вашу руку, управителю канцелярії.
Ошелешений архіваріус в'яло потис подану йому руку.
— Бувайте, — повторив Остап. Він рушив до виходу.
Коробейников нічого не зрозумів. Він навіть глянув на стіл, чи не залишив там гість грошей, але й на столі грошей не було. Тоді архіваріус дуже тихо спитав:
— А гроші?
— Які гроші? — сказав Остап, одчиняючи двері. — Ви, здається, запитали про якісь гроші?
— Аякже ж! За меблі! За ордери!
— Голубе, — проспівав Остап, — їй-богу, клянусь честю небіжчика батька. Рада б душа, та нема, забув взяти з поточного рахунку…
Дідок затремтів і витяг наперед недолугу свою лапку, намагаючись затримати нічного відвідувача.
— Тихше, дурню, — сказав Остап грізно, — говорять тобі не китайською мовою — завтра, значить завтра. Ну, бувайте! Пишіть листи!..
Двері з тріском зачинились. Коробейников знову відчинив їх і вибіг на вулицю, але Остапа вже не було. Він швидко йшов повз міст. Локомотив, що проїздив через віадук, освітив його своїми вогнями і оклубив димом.
— Крига скресла! — закричав Остап машиністові. — Крига скресла, панове присяжні засідателі!
Машиніст недочув, махнув рукою, колеса машини дужче засмикали стальні лікті кривошипів, і паровоз помчав далі.
Коробейников постояв на лютому вітрі хвилини зо дві і, гидко лихословлячи, повернув до свого будиночка. Нестерпна гіркота огорнула його. Він стаз посеред кімнати і почав шалено штурхати ногою стіл. Підстрибувала попільничка, зроблена на манір калоші з червоним написом «Треугольник», і склянка цокнулася з карафкою.
Ще ніколи Варфоломій Коробейников не був так підло обдурений. Він міг обдурити кого завгодно, але тут його ошукали з такою геніальною простотою, що він довго ще стояв, калатаючи по товстих ніжках обіднього столу.
Коробейникова на Гусищі звали Варфоломійовичем. Звертались до нього тільки в крайній потребі. Варфоломійович брав у заклад речі і визначав людожерські проценти. Він жив з цього уже кілька років і ще ні разу не попався. А тепер він прогорав на кращій своїй комерційній справі, від якої сподівався великих баришів і забезпеченої старості
— Жартуєте?! — скрикнув він, згадавши пропащі ордери. — Тепер гроші тільки наперед. І як же це так я маху дав? Своїми руками віддав горіховий гарнітур для вітальні!.. Самому гобеленові «Пастушка» ціни не скласти! Ручна робота!..
Дзвінок «прошу крутити» давно вже крутила чиясь непевна рука, і не встиг Варфоломійович згадати, що вхідні двері зостались одчинені, я у передпоої щось важко гуркнуло, і голос людини, що заблукала в лабіринті шаф, благально гукнув:
— Куди тут зайти?
Варфоломійович вийшов у передпокій, потяг до себе чиєсь пальто (на дотик — драп) і ввів до їдальні панотця Федора.
— Великодушно пробачте, — сказав панотець Федір.
Через десять хвилин взаємних недомовок і хитрощів з'ясувалося, що громадянин Коробейников справді має деякі відомості про меблі Вороб'янінова, а панотець Федір не відмовляється за ці відомості заплатити. Крім того, на превелику втіху архіваріуса, виявилося, що відвідувач рідний брат колишнього предводителя і палко бажає зберегти про нього пам'ять, придбавши горіховий гарнітур для вітальні. З цим гарнітуром у брата Вороб'янінова були пов'язані найтепліші спогади юнацтва.
Варфоломійович запросив сто карбованців. Пам'ять брата відвідувач розцінював куди нижче, карбованців на тридцять. Погодились на п'ятдесяти.
— Гроші я попросив би наперед, — заявив архіваріус, — це моє правило.
— А це нічого, що я золотими десятками? — заспішив панотець Федір, розриваючи підшивку піджака.
— За курсом візьму. По дев'ять з половиною. Сьогоднішній курс.
Востриков витрусив з ковбаски п'ять жовтячків, досипав до них два з половиною сріблом і підсунув всю купку до архіваріуса. Варфоломійович двічі перелічив монети, згріб їх у жменю, попросив гостя хвилиночку зачекати і пішов по ордери. У таємній своїй канцелярії Варфоломійович довго не думав, розгорнув алфавіт — дзеркало життя на літеру П, швидко найшов потрібний номер і взяв з полиці пачку ордерів генеральші Попової. Розпанахавши пачку, Варфоломійович вибрав із неї тільки ордер, виданий тов. Брунсу, що проживає по Виноградній, 34, на дванадцять горіхових стільців фабрики Гамбса. Дивуючись своїй кмітливості й умінню викручуватись, архіваріус посміхнувся і одніс ордери покупцеві.
— Усі в одному місці? — скрикнув покупець.
— Один до одного. Усі там стоять. Гарнітур прекрасний. Пальчики оближете. А втім, чи вам про це говорити! Ви самі знаєте!
Панотець Федір довго й захоплено тряс руку архіваріусові і, скуштувавши рясних ударів об шафи в передпокої, зник у нічній темряві.
Варфоломійович довго ще глузував з пошитого в дурні покупця. Золоті монети він розклав рядком на столі і довго сидів, сонно дивлячись на п'ять ясних кружалець.
«І чого це їх на вороб'яніновські меблі потягло? — подумав він. — З глузду з'їхали».
Він роздягся, неуважно помолився богу, ліг у вузеньку дівочу постіль і заклопотано заснув.
Розділ XII
Палка жінка — мрія поета
Ніч пожерла холод до останку. Стало так тепло, що у ранніх перехожих нили ноги. Горобці верзли всілякі дурниці. Навіть курка, що вийшла з кухні в готельний двір, відчула приплив сил і спробувала злетіти. Небо було в дрібних хмарних галушках, з ящика для сміття струмив запах фіалки і супу пейзан. Вітер млів під карнизом. Коти розляглись на даху і, поблажливо мружачись, дивились у двір, через який біг коридорний Олександр із пакою брудної білизни.
У коридорах «Сорбонни» зашуміли. На відкриття трамвая з повітів з'їжджалися делегати. З готельної лінійки з вивіскою «Сорбонна» висипав їх цілий гурт.
Сонце гріло що було сили. Злітали д'горі жолоблені залізні штори магазинів. Радпрацівники, що вийшли на службу у ватних пальто, задихаючись, розстібались, відчуваючи тягар весни.
На Кооперативній вулиці біля переповненого вантажного автомобіля Млинбуду лопнула ресора, і Віктор Михайлович Полєсов, прибувши на місце події, давав поради.
У номері, умебльованім з діловою розкішшю (два ліжка і нічний столик), почулося кінське хропіння й іржання: Іполит Матвійович весело вмивався і прочищав ніс. Великий комбінатор лежав у ліжку, розглядаючи пошкодження на штиблетах.
— До речі, — сказав він, — прошу сплатити заборгованість.
Іполит Матвійович винирнув з рушника і глянув на компаньйона банькатими, без пенсне, очима.
— Що ви на мене дивитесь, немов солдат на вошу? Що вас здивувало? Заборгованість? Так! Ви мені винні гроші. Я вчора забув вам сказати, що за ордери я заплатив, згідно з вашими повноваженнями, сімдесят карбованців. До цього додаю розписку. Перекиньте сюди тридцять п'ять карбованців. Концесіонери, сподіваюсь, беруть участь у витратах на однакових підставах?
Іполит Матвійович надів пенсне, прочитав записку і з сумом оддав гроші. Але навіть це не могло затьмарити його радості. Багатство було в руках. Порошинка тридцяти карбованців зникла в сяйві діамантової гори.