З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки.
Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей.
— Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок!
Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари.
Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом.
Зі стогоном «товаришу Бендер!» бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся.
— А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут?
— Тут, тут, — твердила вдова радісно.
— Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор.
Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми.
— Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому.
Вдова була позбавлена фантазії.
— Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.
— Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?
Вдова мучилась.
— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити?
— Сам поїхав, ще й сам питає!
І вдова заплакала.
— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі
— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер…
— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме?
Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.
— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.
У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:
— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?
— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.
— Украв, украв! — торочила вдова.
— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.
— А ситечко хто взяв?
— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.
— Забрав, — кукувала вдова.
— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?
— Злодій, злодій!
— У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення.
Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.
— Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі
— Пробі!! — заголосила вдова.
Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах.
На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.
Розділ XXIX
Автор «Гавриліади»
Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки.
Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом.
Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів.
Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння.
Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу «Герасим і Муму». Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до «Гігроскопічного вісника», щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом.
— Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші.
— Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал…
Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями.
Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав:
— «Балада про гангрену».
— Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики.
Ляпіс негайно задекламував:
Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом.
— Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте?
Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок.
У журналі «Будні морзиста» Ляпіса зустріли гостинно.
— Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?..
— Учора саме я задумався над побутом потельпрацівників. І у мене народилася така поема. Називається: «Останній лист». От…
Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою.
— Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку.
— У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений.
— Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію.
— А чому ви не хочете листоноші?
— Хай полежить. Ми його беремо умовно.
Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в «Герасим і Муму». Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя.
Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: «Молитва браконьєра».
— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем «молитву».
— І зайця, — сказав конкурент.
— Чому ж зайця? — здивувався Наперников.
— Тому що не сезон.
— Чуєте, Трубецькой, змініть і зайця.
Поема в трансформованому вигляді мала назву «Наука браконьєрові», а зайців замінено на бекасів. Потім виявилося, що й бекасів улітку не стріляють. В остаточній формі вірші звучали:
Поснідавши в їдальні, Ляпіс знову взявся до роботи. Білі штани миготіли в пітьмі коридорів. Він входив до редакцій і продавав багатоликого Гаврила.
До «Кооперативної флейти» Гаврила здано під назвою: «Еолова флейта».
Простаки з товстого журналу «Ліс, який він є» купили у Ляпіса невелику поему «На узліссі». Починалась вона так:
Останній за той день Гаврило працював на хлібопеченні. Йому найшлось місце в редакції «Робітника булки». Поема мала довгу і сумну назву: «Про хліб, якість продукції і про кохану». Поема присвячена була загадковій Хіні Члек. Початок її був як завжди епічний:
Посвяту, після делікатної боротьби, викинули.
Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували.
Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат «Верстата». Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким.
— А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус!
— Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені «Герасим і Муму» винен купу грошей.
— П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду.
І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників «Верстата».
Зав'язалась загальна розмова.
— Ну, як торгували? — питав Персицький.
— Написав чудові вірші!
— Про Гаврила? Що-небудь селянське? «Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив»?
— Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ.
— А ви були на Кавказі?
— Через два тижні поїду.
— А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали!
Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні!
Після цієї відповіді всі насторожились.
— Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали?
— Та знаю я, одчепіться!
— Ну, скажіть, коли знаєте!
— Ну, так!.. На подобу змії.
— Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами.
— Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой.
— Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в «Герасим і Муму», ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші «Кантон» пеньюар — це бальна сукня? Чому?
— Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс.
— Чому у вірші «Перегони на приз Будьонного» жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню?
— Бачив.
— Ну, скажіть, яка вона!
— Дайте мені спокій. Ви псих!
— А передок бачили? На перегонах були?
— Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині.
— О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії.
Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі:
— Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх.
Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в сусідню кімнату. Глядачі пішли слідом за ними. Там на стіні висіла велика газетна вирізка, облямована жалобною окрайкою.
— Ви писали цей нарис в «Капітанському містку»?
— Я писав.
— Це, здається, ваша перша спроба в прозі? Вітаю вас! «Хвилі котились через мол і падали вниз нестримним домкратом..» Ну, і удружили ж ви «Капітанському містку»! «Місток» тепер довго вас не забуде, Ляпісе!
— У чому річ?
— Річ у тім, що… Ви знаєте, що таке домкрат?
— Ну, звичайно, знаю, дайте мені спокій…
— Як ви собі уявляєте домкрат? Опишіть своїми словами.
— Такий… Падає, одне слово.
— Домкрат падає. Зауважте всі! Домкрат стрімко падає! Заждіть, Ляпсусе, я вам зараз принесу п'ятдесят копійок. Не пускайте його!
Але й цього разу п'ятдесят копійок не видано, Персицький притяг з довідкового бюро двадцять перший том Брокгауза, од Доміцій до Євреїнова. Поміж Доміцієм, фортецею у великому герцогстві Мекленбург-Шверінському, і Доммелем, рікою в Бельгії і Нідерландах, знайдено потрібне слово.
— Слухайте! «Домкрат (нім. Daumkraft) — одна з машин піднімати чималі тягарі. Звичайний простий Д., вживаний для піднімання екіпажів тощо, має рухому зубчасту штабу; цю штабу захоплює шестерня, яку повертають за допомогою ручки…» І так далі. І далі: «Джон Діксон 1879 р. поставив на місце обеліск, відомий під назвою «Голки Клеопатри», за допомогою чотирьох робітників, що діяли чотирма гідравлічними Д.» І цей прилад, по-вашому, має властивість стрімко падати? Значить, Брокгауз з Ефроном обманювали людство протягом п'ятдесяти років? Чому ви халтурите, замість учитися? Дайте відповідь!
— Мені потрібні гроші.
— Але ж у вас їх ніколи нема. Адже ви раз у раз полюєте за півкарбованцем.
— Я купив меблі і вийшов з бюджету.
— І багато ви купили меблів? Вам за вашу халтуру платять стільки, скільки вона варта, — шеляг!
— Добрий шеляг! Я такий стілець купив на аукціоні…
— На подобу змії?
— Ні. З палацу. Але мене спіткало лихо. Вчора я повернувся вночі додому…
— Від Хіни Члек? — закричали присутні в один голос.
— Хіна!.. З Хіною я скільки часу вже не живу. Повертався я з диспуту Маяковського. Приходжу. Вікно розчинене. Я одразу відчув, що щось таке сталося.
— Ай-яй-яй! — сказав Персицький, затуляючи лице руками. — Я почуваю, товариші, що у Ляпсуса вкрали його найкращий щедевр: «Гаврило двірником служив, Гаврило в двірники найнявся».
— Дайте мені договорити. Дивовижне хуліганство! До мене в кімнату залізли якісь негідники і розпанахали всю оббивку стільця. Може, хто-небудь позичить п'ять карбованців на ремонт?
— Для ремонту напишіть нового Гаврила. Я вам навіть початок можу сказати. Заждіть, заждіть… Зараз… От: «Гаврил стілець купив на ринку, стілець в Гаврила кепський був…» Скорше запишіть. Це можна вигідно продати в «Голос комода»… Ех, Трубецькой, Трубецькой!.. До речі, Ляпсусе, чому ви Трубецькой? Чому вам не взяти псевдоніма кращого? Приміром, Долгорукий? Никифор Долгорукий! Або Никифор Валуа? Або ще краще: громадянин Никифор Сумароков-Ельстон? Якщо вам трапиться добра кормівля, зразу три віршики в «Гермуму», то вихід із становища у вас блискучий. Одну маячню підписуєте Сумароковим, другу макулатуру — Ельстоном, а третю — Юсуповим… Ех ви, халтурник!..
Розділ XXX
У театрі Колумба
Іполит Матвійович поступово ставав підлабузником. Коли він дивився на Остапа, очі його прибирали голубого жандармського відтінку.
У кімнаті Іванопуло було так жарко, що зсохлі вороб'яніновські стільці потріскували, як дрова в каміні. Великий комбінатор спочивав, підклавши під голову голубий жилет.
Іполит Матвійович дивився у вікно. Там, кривими провулками, повз крихітні московські сади, мчала гербова карета. У чорнім її лаку навперемін відбивались рухливі голови перехожих: кавалергард з мідною головою, городські дами і пухкі білі хмаринки. Громлячи підковами брук, коні промчали карету повз Іполита Матвійовича. Він одвернувся розчаровано.