Дванадцять стільців. Золоте теля - Петров Евгений Петрович 26 стр.

Карета мала на собі герб МКГ^[4], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках.

На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи.

Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха.

— Слухайте, — сказав раптом великий комбінатор, — як вас звали у дитинстві?

— А навіщо вам?

— Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем — надто кисло. Як же вас звали? Іпа?

— Киса, — одказав Іполит Матвійович, посміхаючись.

— Конгеніально! Так от що, Кисо, — погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток.

Остап стяг через голову сорочку «ковбой». Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата.

— Ого, — сказав Іполит Матвійович, — червона пляма якась.

Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів.

— Слово честі, цифра вісім! — вигукнув Вороб'янінов. — Перший раз бачу такий синяк.

— А другої цифри нема? — спокійно запитав Остап.

— Начебто буква Р.

— Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ — я! За мною стілець вдовиці! За мною — два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога — архієпископа.

Нечутно ступаючи по кімнаті босими ногами, технічний директор напоумляв покірного Кису.

Стілець, що зникнув у товарному дворі Жовтневого вокзалу, ще досі був темною плямою на блискучому плані концесійних робіт. Чотири стільці в театрі Колумба — це була певна здобич. Але театр виїздив у подорож по Волзі з тиражним пароплавом «Скрябін» і сьогодні показував прем'єру «Одруження» останнім спектаклем сезону. Треба було вирішити, — чи залишатись у Москві для розшуків зниклого в просторах Каланчівського майдану стільця, чи виїхати разом з трупою в гастрольне турне. Остап схилявся до останнього.

— А то, може, поділимось? — запитав Остап. — Я поїду з театром, а ви залишайтесь і простежте за стільцем у товарнім дворі.

Але Киса так лякливо моргав сивими віями, що Остап одразу змінив пропозицію.

— З двох зайців, — сказав він, — вибирають того, який жирніший. Поїдьмо разом. Але витрати будуть великі. Потрібні будуть гроші. У мене залишилось шістдесят карбованців. У вас скільки? Ах, я і забув! У ваших літах дівоче кохання так дорого коштує! Постановляю: сьогодні ми ідемо в театр на прем'єру «Одруження». Не забудьте одягти фрак. Якщо стільці іще на місці і їх не продали за борги соцстрахові, завтра ж ми виїздимо. Пам'ятайте, Вороб'янінов, настає останній акт комедії: «Скарби моєї тещі». Наближається фініта-ля-комедія, Вороб'янінов! Не дихайте, мій давній друже! Рівняйтесь на рампу! О моя молодість! О пахощі куліс! Скільки спогадів! Скільки інтриг! Скільки таланту я показав свого часу в ролі Гамлета! Одне слово, засідання триває далі!

Заради економії пішли до театру пішки. Ще було зовсім видно, але ліхтарі вже сяяли лимонним світлом. Перед очима у всіх гинула весна. Пилюга гнала її з майданів, гарячий вітерець одтискав її в провулок. Там бабусі голубили красуню і пили з нею чай у двориках, за круглими столами. Але життя весни кінчилося — в люди її не пускали. А їй так хотілося до пам'ятника Пушкіну, де вже прогулювались молоді люди в строкатеньких кепках, брюках-дудочках, галстуках «собача радість» і черевичках «джиммі».

Дівчата, обсипані ліловою пудрою, циркулювали поміж храмом МССТ^[5] і кооперативом «Комунар» (поміж кол. Філіпповим і кол. Єлісєєвим). Дівчата голосно лаялись. У цей час перехожі уповільняли ходу, але не тільки тому, що Тверська ставала тісна. Московські коні були не кращі за старгородські: вони теж навмисне постукували копитами по торцях бруку. Велосипедисти безшумно летіли із стадіону «Юних піонерів», з першого великого міжнародного матчу. Морозивник котив свою зелену скриню, повну травневого грому, боязко косячи око на міліціонера; але міліціонер, скований світним семафором, яким регулював вуличний рух, був зовсім безпечний.

У всій цій метушні йшли двоє друзів. Спокуса чигала на кожному кроці. У крихітних обжиралівках перед очима всієї вулиці смажили шашлики карські, кавказькі і філейні. Гарячий і пронизливий дим клубився до ясненького неба. З пивних, ресторанчиків і кіно «Великий німий» долинала струнна музика. Біля трамвайної зупинки гарячкував гучномовець.

Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба.

Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця.

— Все-таки, — сказав він, — дуже дорого. Шістнадцятий ряд — три карбованці.

— Як я не люблю, — зауважив Остап, — цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса?

— Ну а куди ж? Адже без білета не пустять!

— Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора.

І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа- і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича.

Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», — пробився до віконечка і заглянув всередину.

Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок.

— Мерщій, — крикнув він до Остапа, — ваш папірець!

— Два місця, — сказав Остап тихо, — в партері.

— Кому!

— Мені!

— А ви хто такий, щоб я вам давав місця?

— А я все-таки думаю, що ви мене знаєте.

— Не пізнаю.

Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду.

— Ходять всякі там, — сказав адміністратор, знизавши плечима, — хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив?

І, машинально видаючи перепустки щасливим теа- і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі.

Коли всі перепустки були видані і в фойє зменшили світло, Яків Менелайович згадав: ці чисті очі, цей певний погляд він бачив у Таганській тюрмі 1922 року, коли і сам сидів там через дріб'язкову справу.

З одинадцятого ряду, де сиділи концесіонери, залунав сміх. Остапові сподобався музичний вступ, виконаний оркестрантами на пляшках, кухлях Есмарха, саксофонах і великих полкових барабанах. Свиснула флейта, і завіса, війнувши прохолодою, розступилась.

На велике здивування Вороб'янінова, що звик, до класичної інтерпретації «Одруження», Подколесіна на сцені не було. Понишпоривши очима, Іполит Матвійович побачив фанерні, що звисали із стелі, прямокутники, пофарбовані в основні кольори сонячного спектру. Ні дверей, ні синіх серпанкових вікон не було. Під різнокольоровими прямокутниками танцювали дамочки у великих вирізаних з чорного картону капелюшках. Пляшкові стогони викликали на сцену Подколесіна, який врізався в юрбу верхи на Степані. Подколесін був убраний у камергерський мундир. Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував:

— Степа-ане!

Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли.

— Степа-а-ане! — повторив Подколесін, роблячи новий стрибок.

Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав:

— Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй?

— Очевидно, я Чемберлена злякався, — одказав Степан, почухуючи шкуру.

Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси.

— Ну що, шиє кравець сюртук?

Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів:

— Шиє!

Оркестр зіграв попурі з «Чіо-чіо-сан». Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою.

— А що, — запитав Подколесін, — чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно?

Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав:

— Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту?

— А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися?

— Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти.

Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна:

— Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне — цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення.

Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно — на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу:

— Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав!

— Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо!

Під час антракту концесіонери прочитали афішу:

— Вам подобається? — несміливо запитав Іполит Матвійович.

— А вам?

— Дуже цікаво, тільки Степан якийсь чудний.

— А мені не сподобалося, — сказав Остап, — особливо те, що меблі у них якихось майстерень Волопаса. Чи не пристосували вони наші стільці на новий лад?

Ці побоювання, як виявилося, були даремні. На початку другого ж акту всі чотири стільці винесли на сцену негри у циліндрах.

Сцена сватання найдужче зацікавила глядачів. У ту хвилину, коли на протягненім через увесь зал дроті почала спускатися Агафія Тихонівна, страшний оркестр X. Іванова зчинив такий шум, що від нього самого Агафія Тихонівна повинна була б упасти у публіку. Але Агафія держалася на сцені прекрасно. Вона була в трико тілесного кольору і чоловічому котелку. Балансуючи зеленою парасолькою з написом: «Я хочу Подколесіна», вона переступала по дроту, і знизу всім були видні її брудні підошви. З дроту вона стрибнула прямо на стілець. Одночасно всі негри, Подколесін, Кочкарьов, у балетних пачках і сваха в костюмі вагоновода зробили поворотне сальто. Потім усі відпочивали п'ять хвилин, і маскуючи це, на сцені знову погасили світло.

Женихи були дуже смішні, особливо — Яєчня. Замість нього виносили велику яєчню на сковороді. На морякові була щогла з парусом.

Недаремно купець Стариков кричав, що його душать патент і зрівняльний. Він не сподобався Агафії Тихонівні. Вона вийшла заміж за Степана. Обидва заходились наминати яєчню, яку подав їм, обернувшись на лакея, Подколесін. Кочкарьов з Феклою співали куплети про Чемберлена та про аліменти, які британський міністр бере з Німеччини. На кухлях Есмарха зіграли відхідну. І завіса, війнувши прохолодою, закрилася.

— Я задоволений з вистави, — сказав Остап, — стільці цілі. Але гаяти часу нам нема чого. Якщо Агафія Тихонівна буде щодня на них гупати, то вони проживуть недовго.

Молоді люди у фасонних піджаках, штовхаючись і сміючись, обговорювали тонкощі речового і звукового оформлення.

— Ну, — сказав Остап, — вам, Кисонько, треба бай-бай. Завтра зранку треба ставати по квитки. Театр о сьомій вечора виїжджає прискореним до Нижнього. Отже, ви беріть два твердих місця для сидіння до Нижнього, Курської залізниці. Біда невелика — посидимо. Лише одна ніч.

Другого дня весь театр Колумба сидів у буфеті Курського вокзалу. Симбієвич-Синдієвич, вживши заходів, щоб речове оформлення пішло цим же поїздом, закушував за столиком. Вимочивши в пиві вуса, він тривожно питав монтера:

— Що, гідравлічний прес не зламають у дорозі?

— Лихо з цим пресом, — одповідав Мечников, — працює він у нас п'ять хвилин, а возити його ціле літо доведеться.

— Аз «прожектором часів» тобі легше було, з п'єси «Порошок ідеології»?

— Звичайно, легше. Прожектор хоч і більший був, але зате не такий ламкий.

За сусіднім столиком сиділа Агафія Тихонівна, молоденька дівчина з ногами твердими й блискучими, як кеглі. Навколо неї клопоталося звукове оформлення — Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд.

— Ви вчора мені не в ногу подавали, — скаржилась Агафія Тихонівна, — я так і беркицнути можу.

Звукове оформлення загалакало:

— Нічого не вдієш! Два кухлі лопнуло!

— Хіба тепер дістанеш закордонний кухоль Есмарха? — кричав Галкін.

— Зайдіть в Держмедторг. Не те що кухля Есмарха, термометра не купите! — підтримав Палкін.

— А ви хіба і на термометрах граєте? — вжахнулася дівчина.

— На термометрах ми не граємо, — зауважив Залкінд, — але прямо-таки захворюєш через ці прокляті кухлі — доводиться міряти температуру.

Автор вистави і головний режисер Мик. Сестрін прогулювався з дружиною по перону. Подколесін з Кочкарьовим перехилили по три чарки і навперебій упадали за Жоржеттою Тираспольських.

Концесіонери, що прийшли за дві години до відходу поїзда, робили вже п'ятий рейс навколо скверу, розбитого перед вокзалом.

Голова Іполитові Матвійовичу йшла обертом. Гонитва за стільцями вступала у вирішальну стадію. Подовжені тіні лежали на розпеченому бруку. Пил сідав на мокрі, спітнілі обличчя. Підлітали дрожки. Пахло бензином. Наймані машини висаджували пасажирів. Назустріч їм вибігали Єрмаки Тимофійовичі, забирали чемодани і овальні їхні бляхи сяяли на сонці. Муза дальніх мандрів хапала людей за горло.

— Ну, ходімо і ми, — сказав Остап.

Іполит Матвійович покірно погодився. Тут він зіткнувся віч-на-віч з трунних справ майстром Безенчуком.