— Спали Дувр, — каже механік, — і підітрись «Моною Лізою». Так бодай Господь дізнається наші імена.
Чим нижче впадеш, тим вище злетиш. Чим далі втечеш, тим сильніше Бог схоче тебе повернути.
— Якби блудний син не полишив домівки, — каже механік, — жертовне ягня досі було б живим.
Недостатньо бути підрахованим, мов піщинки на березі чи зорі в небі.
Механік скеровує чорний «корніш» на старий об’їзний шлях, і позаду нас одразу вишиковується низка вантажівок, що їдуть на межі дозволеної швидкості. «Корніш» підсвітлюється позаду фарами, і ось ми відображаємося, розмовляючи, на вітровому склі. Їдемо на максимально дозволеній швидкості. Настільки швидко, наскільки дозволяє закон.
Закон є закон, сказав би Тайлер. Їхати надто швидко — це те саме, що й влаштувати підпал, те саме, що підірвати бомбу, те саме, що підстрелити людину.
Злочинець є злочинець.
— Минулого тижня ми заповнили ще чотири бійцівських клуби, — каже механік. — Може, Великий Боб очолить наступну філію, якщо ми знайдемо бар.
Отже, наступного тижня він пояснить Великому Бобу правила і дасть йому його власний бійцівський клуб.
Відтепер, коли лідер відкриває бійцівський клуб, всі стоять в очікуванні навколо світла в центрі підвалу, а лідер має ходити колами за їхніми спинами, в темряві.
Питаю, хто вигадав ці нові правила. Тайлер?
Механік усміхається і каже: ви знаєте, хто встановлює правила.
Нове правило полягає в тому, що ніхто не має бути в центрі бійцівського клубу, каже він. Ніхто не є центром клубу, окрім двох, що б'ються. Голос лідера волатиме, повільно рухаючись поміж натовпу, виринаючи з темряви. І натовп дивитиметься крізь порожній центр кімнати на інших людей.
Відтепер так буде в усіх бійцівських клубах.
Знайти для бійцівського клубу бар чи гараж нескладно; бар, де все ще збирається найперший бійцівський клуб, заробляє на місячну оренду за одну суботню ніч.
За словами механіка, ще одне нове правило клубу в тому, що він завжди буде вільним. Вхід нічого не коштуватиме. Механік кричить з водійського вікна транспорту, що рухається назустріч, і нічний вітер відносить його слова: «Нам потрібен ти, а не твої гроші».
Він кричить з вікна: «Відколи ти в бійцівському клубі, ти — не твої гроші в банку. Ти не твоя робота. Ти не твоя сім’я. Ти не той, за кого ти себе маєш».
Механік кричить вітрові: «Ти — не твоє ім’я».
Космічна мавпочка на задньому сидінні підхоплює: «Ти — не твої проблеми».
Механік кричить: «Ти — не твої проблеми».
Мавпочка реве: «Ти — не твій вік».
Механік волає: «Ти — не твій вік».
І тут механік звертає на зустрічну смугу, заповнюючи машину крізь вітрове скло світлом фар, спокійний, мов під навалою ударів. Одна машина, а згодом й інша, несуться на нас лоб до лоба з вереском сигналів, і механік вивертає кермо саме настільки, щоб їх оминути.
На нас, збільшуючись і зростаючи, несуться фари, ревуни верещать, а механік хилить у сяйво, шум і крики: «Ти — не твої сподівання».
Ніхто не підхоплює вигук.
Цього разу завертає, рятуючи нас, машина, що наближалася.
Виринає ще одне авто, фари блимають — яскравіше, тьмяніше, яскравіше, тьмяніше, вищить ревун і механік кричить: «Ти не врятуєшся».
Механік не завертає, це робить машина, що йде в лоб.
Інша машина, і механік кричить: «Усі ми колись помремо».
Цього разу машина завертає, але механік перерізає їй дорогу. Машина знову маневрує, механік знову несеться їй в лоб.
Тої миті ти слабнеш і пітнієш. Тої миті ніщо не важить. Подивись на зорі, і тебе нема. І твого багажу. Ніщо не важить. Навіть запах з рота. Назовні темно, ревуть сирени. Фари сяють яскравіше, тьмяніше, яскравіше — тобі в обличчя, і тобі більше не доведеться йти на роботу.
Ти більше ніколи не стригтимешся.
— Хутчіш, — каже механік.
Машина знову звертає, і механік знову їде їй назустріч.
— Що, — питає він, — ти хотів би зробити перед смертю?
Зустрічна машина безперервно сигналить, але механік незворушний, він не дивиться на дорогу, він дивиться на мене і каже:
— Десять секунд до зіткнення.
— Дев’ять.
— Вісім.
— Шість.
Моя робота, кажу. Я хотів би звільнитися.
Поруч вищить зустрічна машина, і механік не вивертає кермо, щоби зітнутися.
Ще вогні несуться прямо на нас, а механік обертається до трьох космічних мавпочок, що сидять позаду.
— Гей, мавпочки, — каже він, — ви вже знаєте, як грати в цю гру. Сповідайтеся, бо ми всі помремо.
Повз нас проноситься машина із наклейкою на бампері: «Бухим воджу ліпше». Газети писали, що тисячі цих наклейок одного ранку просто з’явилися на машинах. На інших подібних наклейках фрази на штиб: «Зроби з мене фарш».
«Бухі водії проти матерів».
«Усіх тварин — на вторсировину».
Читаючи газету, я знав, що це наклеїв Комітет Дезинформації. Чи Комітет Шкідників.
Сидячи поруч мене, наш чистенький і тверезий механік каже мені, ага, наклейки П’яних водіїв — частина проекту «Каліцтво».
Три космічні мавпочки принишкли на задньому сидінні.
Комітет Шкідників друкує кишенькові буклети для авіаліній, у них намальовано, як пасажири б’ються одне з одним за кисневі маски, коли їхній реактивний літак охоплено пожежею і він несеться на скелі зі швидкістю тисячу миль на годину.
Комітети Шкідників та Дезинформації змагаються поміж собою, хто швидше розробить комп’ютерний вірус, що змусить банкомати блювати потоком десяти- й двадцятидоларових купюр.
Підкурювач із цокотом виринає, і механік каже мені, щоб я запалив свічки на святковому торті.
Я запалюю свічки, і торт мерехтить під вогняним німбиком.
— Що ти хотів би зробити перед смертю? — каже механік і вивертає кермо назустріч вантажівці. Та сигналить і кілька разів прокволисто реве в той час, як її фари, мов світанок, усе яскравішають, висвітлюючи усмішку механіка.
— Загадуйте бажання, хутчіш, — каже він у дзеркальце заднього виду, в якому три космічні мавпочки сидять на задньому сидінні. — У нас п’ять секунд до забуття.
— Один, — починає рахувати він.
— Два.
Вантажівка майже перед нами, яскраво блимає і реве.
— Три.
— Покататися на коні, — кажуть на задньому сидінні.
— Побудувати будинок, — чується інший голос.
— Зробити татуювання.
Механік каже: «Увіруйте в мене — і здобудете життя вічне».
Надто пізно: вантажівка завертає, і механік завертає, але задня частина нашого «корніша» зачіплює край переднього бампера вантажівки.
Тоді я цього ще не знаю, знаю тільки про фари: фари вантажівки відносяться в пітьму, і мене відкидає спочатку в бік дверей, потім у бік торта і механіка за кермом.
Механік простягається на кермі в намаганні вирівняти машину, і свічі на торті гаснуть. Однієї прекрасної миті в теплому чорному шкіряному салоні зникає світло, наші крики зливаються в одному низькому тоні, що й низький стогін ревуна вантажівки, і ми вже нічого не контролюємо, не маємо вибору, керунку, рятунку, і ми мертві.
Чого б я собі побажав прямо зараз, то це смерті. Я ніщо порівняно з Тайлером.
Я безпомічний.
Я дурний, і все, що я хочу і роблю, — речі.
Моє дрібне життя. Моя маленька лайнова робота. Мої шведські меблі. Я ніколи, справді ніколи нікому того не казав, але до зустрічі з Тайлером я хотів придбати пса і назвати його Антураж.
Ось наскільки гіршим може стати твоє життя.
Убийте мене.
Я хапаю кермо і вивертаю нас знову на зустрічну смугу.
Зараз.
Приготуйся до звільнення душі.
Зараз.
Механік бореться, щоби скерувати нас у кювет, а я виборюю довбане право померти.
Зараз. Захоплююче диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і розмовляєш, а наступної ти — річ.
Я — ніщо і навіть менше.
Холодний.
Невидимий.
Відчуваю запах шкіри. Ремінь безпеки обкрутився навкруг мене, мов гамівна сорочка, і коли я намагаюся сісти, то вдаряюся головою об кермо. Це більш болісно, ніж мало б бути. Моя голова відпочиває в механіка на колінах, і, коли я дивлюся вгору, очі фокусуються на обличчі механіка — він усміхнений і веде машину. Я бачу зорі за вікном водія.
Руки й обличчя в чомусь липкому.
Кров?
Масляний крем.
Механік дивиться вниз.
— З днем народження.
Відчуваю дим і згадую про святковий торт.
— Я ледь не зламав кермо твоєю головою, — каже він.
Нічого зайвого: нічне повітря, запах диму, зорі, механік усміхається й веде машину, моя голова на його колінах, і раптом мені перестає здаватися, що я маю сісти.
Де торт?
Механік каже: «На підлозі».
Тільки нічне повітря і запах диму все відчутніший.
Я загадав бажання?
Прямісінько наді мною підсвічене зорями обличчя усміхається.
— Ці святкові свічки, — каже він, — вони все ніяк не згаснуть.
У сяйві зір мої очі прилаштовуються настільки, що я розрізняю, як дим тягнеться з маленьких вогників, розсипаних ковдрою навколо нас.
Глава 19
Механік із бійцівського клубу тисне на газ, женучи машину у своїй незворушній манері, і цієї ночі ми все ще маємо зробити щось важливе.
Дещо, чого маю навчитися, перш ніж цивілізація гекнеться, це як подивитися на зорі й довідатися, куди рухаєшся. Навколо спокійно, так ніби «кадиллак» іде у відкритому космосі. Мабуть, ми з’їхали з шосе. Трійко хлопів на задньому сидінні чи то вирубилися, чи то заснули.
— Ти здобув позажиттєвий досвід, — сказав механік.
Він знімає руку з керма і торкається довгого рубця, що з’явився на моєму лобі після удару об кермо. Набрякло так, що очі майже закриті, і він пробігає прохолодними кінчиками пальців по рубцеві. «Корніш» підскакує на ямі, і біль наче ллється крізь очі, мов тінь від крислатого капелюха. Зім’яті задні ресори й бампер риплять і скрегочуть на тлі тиші на тих, що женуться нічною дорогою.
Механік каже, що задній бампер ледь висить на кріпленнях, його майже геть відірвало, коли зачепили передній бампер вантажівки.
Питаю: ця ніч — теж частина його домашнього завдання з проекту «Каліцтво»?
— Частина, — каже він. — Я мав принести чотири людських жертви і мав привезти порцію жиру.
Жиру?
— Для мила.
Що планує Тайлер?
Механік починає говорити — щирий Тайлер Дерден.
— Я бачу найсильніших і найкмітливіших людей, що будь-коли жили, — каже він, і його обличчя підсвітлено зорями з водійського вікна, — і ці люди заправляють машини й обслуговують столики.
Силует його чола, брів, вигин носа, очні западини, лінії очей, пластичний контур рота, що розмовляє, — усе це чорніє на тлі зір з водійського вікна.
— Якби ми могли зібрати цих людей у тренувальних таборах і закінчити їхнє виховання.
— Усе, що робить пістолет, — фокусує вибух в одному напрямку.
— У вас є клас молодих сильних чоловіків і жінок, які ладні віддати свої життя за щось. Реклама змусила цих людей гнатися за автівками й одягом, яких вони не потребують. Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно.
— У нашого покоління не було Великої війни чи Великої депресії, проте в нас є Велика війна духу. У нас є Велика революція проти культури. Велика депресія наших життів. У нас є Духовна депресія.
— Ми маємо показати цим чоловікам і жінкам свободу, поневоливши їх, і додати сміливості — залякавши.
— Наполеон хвалився, що може витренувати людей так, що ті віддаватимуть своє життя за шматок стрічки.
— Уяви, що ми оголосимо страйк, і всі відмовляться працювати, доки ми не перерозподілимо багатства світу.
— Уяви, що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller-центру».
— Те, що ти казав стосовно своєї роботи, — питає механік, — ти справді мав це на увазі?
Так, я мав це на увазі.
— Ось чого ми цієї ночі в дорозі, — каже він.
Ми — мисливський загін, і ми полюємо на жир.
Ми ідемо на звалище медичних відходів.
Ми їдемо до крематорію медичних відходів. Там, серед уживаних хірургічних серветок і перев’язок, серед пухлин десятирічної давнини, і крапельниць, і відпрацьованих голок, серед страшних, справді страшних речей, серед зразків крові й ампутованих ласих шматочків, ми знайдемо більше грошей, ніж будемо здатні вивезти за ніч, навіть якщо були б на сміттєвозі.
Ми знайдемо стільки грошей, що завантажений ними «корніш» просяде до землі.
— Жир, — каже механік, — ліпосактований жир, відсмоктаний із найбагатших дуп Америки. Найбагатших, найжирніших геп світу.
Наша ціль — великі червоні пакети ліпосактованого жиру, який ми завеземо на Пейпер-стрит, проваримо, змішаємо з лугом і розмарином і продамо знов тим самим людям, що платили за його відкачування. При двадцяти баксах за шматок вони єдині, хто може це собі дозволити.
— Найліпший, найніжніший жир у світі належить вершкам суспільства, — каже він. — І це перетворює нас на послідовників Робін Гуда.
Маленькі воскові вогники потріскують на килимі.
— І доки ми тут, — каже він, — можна пошукати щось із вірусом гепатиту.
Глава 20
Тепер сльози вже заливали обличчя, і одна широка доріжка скотилася стволом пістолета до спускового гачка, щоби зупинитися біля мого вказівного пальця. Раймонд Гессель заплющив очі, тож я міцніше притиснув зброю йому до скроні, щоб він назавжди запам'ятав, як воно там тисне, і я стояв поруч, і це було його життя, і будь-якої миті він міг померти.
Зброя була з недешевих, і мені стало цікаво, чи спаскудиться він від солі.
Усе було настільки просто, що я давався подиву. Я зробив усе, що сказав механік. Ось нащо ми мали придбати пістолети. Виконання домашнього завдання.
Кожен із нас мав принести Тайлеру дванадцять водійських посвідчень. Це доведе, що кожен із нас приніс дванадцять людських жертв.
Я припаркувався й зачекав за рогом, доки Раймонд Гессель не закінчить зміну в цілодобовому маркеті «Когпег»; близько півночі він чекав на останній автобусний рейс, поки нарешті я не підійшов і не привітався.
Раймонд Гессель, Раймонд, не сказав нічого. Певно, він гадав, що мені потрібні його гроші, його мінімальна зарплатня, ці чотирнадцять баксів у гаманці. О Раймонде Гессель, усі твої двадцять три роки, — коли ти почав плакати, сльози скочувались по стволу пістолета, впертого в твою скроню, — і ні, справа була не в грошах. Не завжди все впирається в гроші.
Ти навіть не привітався.
Ти — не твій жалюгідний гаманець.
Я сказав: гарна ніч, прохолодна, зате ясна.
Ти навіть не привітався.
Я сказав: не біжи, інакше доведеться стріляти тобі в спину. Дістав пістолет, рука була в гумовій рукавичці, тому, навіть якщо він стане речовим доказом, на ньому не знайдуть нічого, окрім висохлих сліз Раймонда Гесселя, білого, двадцяти трьох років, особливі прикмети відсутні.
Тоді я привернув твою увагу. Твої очі збільшилися настільки, що у вуличному світлі я побачив, що вони зелені, мов антифриз.
Відсувався далі й далі, ще трохи кожного разу, як пістолет торкався обличчя, ніби ствол був розпеченим чи захолодним. Доки я не сказав: «Припини» — і ти не дозволив зброї торкнутися тебе, проте навіть тоді ти вивернув голову вгору й убік від ствола.
Ти дав мені гаманця, як я й попрохав.
Тебе звати Раймонд К. Гессель — зазначено на водійському посвідченні. Ти живеш на 1320 SE Беннінґ, квартира А. Мабуть, квартира в підвалі. Саме такі нумерують літерами замість цифр.
Раймонде К. К. К. К. К. К. Гессель, я з тобою розмовляю.
Голова в тебе відкинута вгору й убік від ствола і ти кажеш: еге. Кажеш, так, живеш у підвалі.
У гаманці кілька світлин. Це була твоя матір.
Тобі важко це далося, довелося відкрити очі і подивитися на знімок Мами й Тата, що усміхалися, і водночас побачити зброю, але тобі вдалося, а потім ти їх заплющив і почав плакати.
Ти наближався до надзвичайного, захопливого дива смерті. Однієї миті ти людина, іншої — предмет, — і Мамі з Татом доведеться дзвонити старому лікареві як-там-його і впізнавати тебе по зубах, бо від твого обличчя лишиться не надто багато, а Мама з Татом сподівалися від тебе більшого, — аж ні, життя не було справедливим, а тепер дійшло й до цього.