Чотирнадцять доларів.
Це, кажу я, твоя матір?
Ага. Ти плачеш, шмигаєш носом, знову плачеш. Сковтуєш. Ага.
Маєш читацький квиток. Картку прокату відеокасет. Картку соціального страхування. Чотирнадцять доларів готівкою. Я хотів забрати автобусний проїзний, але механік сказав брати тільки водійські права. Прострочений студентський квиток.
Ти щось вивчав.
На той час ти вже ревеш, тож я притискаю пістолета до щоки трохи сильніше, ти починаєш відсуватися, доки не кажу: не рухайся, або помреш прямо тут. Отож що ти вивчав?
Де?
У коледжі, кажу. У тебе студентський квиток.
О, ти не знаєш, шмарк, шморг, усіляке, біологію.
Послухай, кажу. Зараз ти помреш, Раймонде К. К. К Гессель, цієї ночі. Тобі вирішувати: станеться це за секунду чи за годину. То збреши мені. Скажи перше, що в голову прийшло. Вигадай щось. Мені насрати. У мене зброя.
Нарешті ти почав прислухатися і відволікся від дрібної трагедії в твоїй голові.
Заповни анкету. Ким Раймонд Гессель хоче стати, коли виросте?
Додому, кажеш ти, ти просто хочеш додому, будь ласка.
Так, блядь. Як ти хотів провести своє життя? Якби міг робити все що завгодно.
Вигадай щось.
Ти не знаєш.
Тоді зараз ти будеш мертвим, кажу. Кажу, поверни-но голову.
Смерть настане за десять, дев’ять, вісім.
Ветеринар, сказав ти. Ти хотів бути ветеринаром.
Тобто тварини. Ти мав би вчитися на це.
Учитися надто довго, сказав ти.
Ти можеш стерти свою дупу, навчаючись, Раймонде Гессель, чи ти можеш померти. Тобі обирати. Я вклав твого гаманця до задньої кишені джинсів. То ти справді хочеш тварин лікувати. Я прибираю солоний ствол пістолета від однієї щоки і притискаю його до іншої. Це те, ким ти завжди хотів стати, Раймонде К. К. К. К. Гесель, — ветеринаром?
Ага.
Без пизди?
Ні. Ні, тобто, звісно, так, без пизди. Ага. Гаразд, кажу і притискаю вологий кінчик ствола до твого підборіддя, потім до носа, і всюди лишається сяюче вологе кілечко твоїх сліз.
Отож, кажу, повертайся до навчання. Якщо ти завтра зранку прокинешся, то знайдеш спосіб повернутися.
Я притиснув вологий кінчик зброї до кожної щоки, потім до підборіддя, лоба і лишив ствол там. Ти можеш померти прямо зараз, кажу.
У мене твої права.
Я знаю, хто ти. Я знаю, де ти живеш. Твої права будуть у мене, і я тебе перевірятиму, містере Раймонде К. Гессель. За три місяці, потім за півроку, потім за рік, і, якщо ти не повернешся на навчання, щоби стати ветеринаром, ти помреш.
Ти не кажеш нічого.
Паняй звідси, повертайся до свого життя, проте пам’ятай, що я за тобою стежу, Раймонде К. Гессель, і я радше вб’ю тебе, ніж побачу, як ти горбатишся на лайновій роботі заради грошей, котрих ледь стачить на сир і телевізію.
Зараз я піду, тому не обертайся.
Ось що Тайлер наказав мені зробити.
Слова Тайлера спадають з моїх вуст.
Я — вуста Тайлера.
Я — руки Тайлера.
Кожен у проекті «Каліцтво» — частина Тайлера Дердена, і навспак.
Раймонде К. К. Гессель, твоя вечеря буде смачнішою за все, що ти будь-коли в житті їв, а завтра настане найщасливіший день усього твого життя.
Глава 21
Прокидаєшся в міжнародному аеропорту Скай Гарбор[33].
Переведи годинник на дві години назад.
Рейс привів мене до центральної частини Фенікса, і в кожному барі є хлопці зі швами по краю очниць, там, де потужним ударом розсікли шкіру об край кістки. Є хлопи зі зламаними носами — ці хлопці з барів дивляться на мене, зі зморшкуватою дірою в щоці, так ніби ми одна сім’я.
Якийсь час Тайлера не було вдома. Я виконую свою маленьку роботу. Пересуваюся від аеропорту до аеропорту в пошуках машин, у яких загинули люди. Чарівність подорожей. Дрібненьке життя. Дрібненькі мильця. Дрібненькі сидіння літаків.
Де б я не був, питаю про Тайлера.
Якщо я його знайду, водійські посвідчення дванадцяти людських жертв — у моїй кишені.
У кожному барі, у кожному довбаному барі я бачу побитих людей. У кожному барі вони обіймають мене і хочуть придбати мені пива. Так, ніби я наперед знаю, в яких з цих барів є бійцівські клуби.
Я питаю, чи не бачили вони хлопа на ймення Тайлер Дерден.
Марно питати, чи знають вони про бійцівський клуб.
Перше правило — ти не говориш про бійцівський клуб.
Але чи бачили вони Тайлера Дердена?
Вони кажуть: ніколи не чули про такого, сер.
Проте ви можете знайти його в Чикаго, сер.
Певно, через діру в щоці всі звуть мене «сер». І підморгують.
Ти прокидаєшся в О’Гара і їдеш у Чикаго.
Переводиш годинник на годину вперед.
Якщо ти прокидаєшся в іншому місці.
Якщо ти прокидаєшся в інший час.
Чому ти не можеш прокинутися іншою людиною?
У кожному барі, до якого ти заходиш, помордовані хлопці багнуть пригостити тебе пивом.
І ні, сер, вони ніколи не зустрічали цього Тайлера Дердена.
І вони підморгують.
Вони ніколи раніше не чули цього імені. Сер.
Я питаю про бійцівський клуб. Сьогодні буде бійцівський клуб?
Ні, сер.
Друге правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.
Побиті хлопці хитають головами.
Ніколи про це не чули. Сер. Проте можете знайти цей ваш бійцівський клуб в Сіетлі, сер.
Прокидаєшся в Меґз Філд і дзвониш Марлі спитатися, що відбувається на Пейпер-стрит. Марла каже, що всі космічні мавпочки голять собі голови. Електробритви перегріваються, і весь дім просяк смаленим волоссям. Ще космічні мавпочки спалюють собі лугом відбитки пальців.
Ти прокидаєшся в Сі Таку.
Переведи годинник на дві години назад.
їдеш у центр Сіетла, і в першому барі, до якого заходиш, бармен носить бандаж на шиї, котрий змушує його закидати голову назад настільки, що він скошує очі, щоби розгледіти тебе з-поза розквашеного носа.
Бар порожній, і бармен каже: «З поверненням, сер».
Я ніколи не був у цьому барі, ніколи, ніколи раніше.
Я питаю, чи йому знайоме ім’я Тайлер Дерден.
Бармен вишкірюється з високо піднятим через білий шийний бандаж підборіддям і питає:
— Це перевірка?
Так, кажу, перевірка. Він зустрічав коли-небудь Тайлера Дердена?
— Ви приїздили минулого тижня, містере Дерден, — каже він. — Не пригадуєте?
Тайлер був тут.
— Ви були тут, сер.
До сьогодні я ніколи тут не був.
— Як скажете, сер, — каже бармен, — проте минулого четверга ввечері ви приходили запитати, як швидко нас планує прикрити поліція.
Увечері минулого четверга я не спав усю ніч через безсоння, не розбираючи, чи я сплю, чи ні.
Я прокинувся пізно вранці в п’ятницю, страшенно втомлений і з відчуттям, що й очей не стуляв.
— Так, сер, — каже бармен. — Минулого четверга ви стояли прямо там, де стоїте зараз, і розпитували мене про поліцейську облогу, і питали, скільки осіб ми не пустили до бійцівського клубу в середу ввечері.
Бармен обертається всім корпусом, щоби глянути на порожній бар, і каже:
— Ніхто не почує, містере Дерден, сер. Ми завернули двадцять сім осіб минулого вечора. Тут завжди порожньо після бійцівського клубу.
В усіх барах, куди я заходив цього тижня, мене називали «сер».
В усіх барах, у які я заходив, побиті хлопці поводили себе однаково. Як незнайомі могли знати, хто я є?
— У вас є родима пляма, містере Дерден, — каже бармен. — На нозі. У вигляді темно-червоної Австралії з Новою Зеландією поруч.
Тільки Марла про це знає. Марла і мій батько. Навіть Тайлер про це не знає. Коли я ходжу на пляж, то підгинаю ногу під себе.
Рак, якого в мене нема, тепер повсюдно.
— Усі в проекті «Каліцтво» про це знають, містере Дерден. — Бармен розвертає руку до мене, на зворотній стороні долоні — випалений поцілунок.
Мій цілунок?
Цілунок Тайлера.
— Усі знають про цілунок, — каже бармен. — Це частина легенди. Ви стаєте траханою легендою, пане.
Дзвоню Марлі з готельного номера в Сіетлі, щоб спитати, чи робили ми це.
Ну, ти знаєш.
По міжміському Марла питає:
— Що?
Спали разом.
— Що?!
Чи я коли-небудь, ну, ти знаєш, займався з нею сексом?
— Господи Христе!
Ну?
— Ну? — каже вона.
У нас коли-небудь був секс?
— Ну ти й лайно.
— У нас був секс?
— Я тебе вб’ю!
Це значить «так» чи «ні»?
— Я знала, що так трапиться, — каже Марла. — Тебе не збагнеш. Ти мене любиш. Ти мене ігноруєш. Ти рятуєш мене, а потім готуєш мило з моєї матері.
Я щипаю себе.
Питаю Марлу, як ми зустрілися.
— На тому збіговиську раку яєчок, — каже Марла. — Потім ти врятував мені життя.
Я врятував їй життя?
— Ти врятував мені життя.
Я встромляю пальця собі в діру в щоці і провертаю його. Цього має стачити, щоб від конкретного болю я прокинувся.
Марла каже:
— Ти врятував мені життя. Готель «Regent». Я випадково намагалася порішити з собою. Пам’ятаєш?
Ох.
— Тої ночі, — продовжує Марла, — я сказала, що хочу від тебе аборт.
Ми втрачаємо тиск у салоні.
Питаю Марлу, як мене звати.
Усі ми помремо.
Марла каже:
— Тайлер Дерден. Тебе звуть Тайлер Мозкова-Підтирка-Для-Дупи Дерден. Ти живеш на 5123 NE Пейпер-стрит, і там зараз аж роїться від твоїх маленьких апостолів, які голять голови і спалюють лугом шкіру на руках.
Я маю поспати.
— Ти маєш притягти сюди свою дупу, — кричить Марла в слухавку, — доки ці дрібні тролі не пустили на мило мене.
Я маю знайти Тайлера.
Шрам на її руці, питаю Марлу, звідки він у неї?
— Ти, — каже Марла. — Ти поцілував мою руку.
Я маю знайти Тайлера.
Я маю трохи поспати.
Я маю спати.
Я маю піти трохи поспати.
Кажу Марлі на добраніч, і крик Марли меншає, меншає, меншає і зникає в той час, як я тягнуся, щоби повісити слухавку.
Глава 22
Усю ніч у голові кружляють думки.
Я сплю? Я взагалі спав? Це і є безсоння.
Намагаєшся трохи розслабитися з кожним видихом, але серце досі кудись женеться, і торнадо думок у голові.
Ніщо не спрацьовує. Ані керована медитація.
Ти в Ірландії.
Ні рахування овець.
Ти підраховуєш дні, години, хвилини з того часу, як пам’ятаєш, що спав. Твій лікар сміявся. Ніхто ще не вмирав від безсоння. Твоє обличчя схоже на старий висохлий фрукт, і можна подумати, що ти вже помер.
О третій ночі в мотельному ліжку в Сіетлі пізно шукати групу підтримки хворих на рак. Пізно шукати маленькі піґулки аміталу натрію чи «секонал» кольору яскраво-червоної губної помади, весь цей набір «Долини ляльок». Після третьої ночі ти не можеш зайти до бійцівського клубу.
Ти маєш знайти Тайлера.
Ти маєш бодай трохи поспати.
Тоді ти прокидаєшся, а поруч ліжка в темряві стоїть Тайлер.
Ти прокидаєшся.
Тої миті, коли ти провалювався в сон, Тайлер стояв поруч і казав: «Прокинься. Прокинься, ми розібралися з проблемою поліції в Сіетлі. Прокинься».
Комісар поліції хотів припинити те, що він називав напівзлочинними угруповуваннями і нелегальними клубами боксу.
— Проте не хвилюйся, — каже Тайлер. — Містер комісар поліції більше не буде проблемою, ми тримаємо його за яйця.
Питаю, чи Тайлер слідував за мною.
«Дотепно, — каже він. — Я хотів спитати те саме. Ти говорив про мене з іншими людьми, ти, лайно. Ти порушив свою обіцянку».
Тайлер був здивований, що я його вирахував.
«Кожного разу, коли ти засинав, — каже він, — я підривався і коїв щось дике, щось божевільне, щось геть скажене».
Тайлер стає на коліна біля ліжка і шепоче: «Минулого четверга ти заснув, і я сів на літак до Сіетла, подивитися, як тут бійцівські клуби. Дізнатися, скількох завернули, щось таке. Пошукати нові таланти. Проект “Каліцтво” діє і в Сіетлі».
Тайлер проводить кінчиками пальців по шраму, що тягнеться над бровами. «Проект “Каліцтво” діє у Лос-Анджелесі й Детройті, потужний проект “Каліцтво” запущено у Вашингтоні, Нью-Йорку. А в Чикаго в нас такий проект, що ти не повіриш».
Тайлер каже: «Не можу повірити, що ти порушив свою обіцянку. Перше правило — ти не говориш про бійцівський клуб».
Минулого тижня він був у Сіетлі, і бармен із шийним бандажем сказав йому, що поліція планує облаву на бійцівські клуби. Комісар поліції перейнявся цим особисто.
«Річ у тому, — каже Тайлер, що до бійцівських клубів ходять і поліцейські, і їм те до вподоби.
Серед нас є газетярі, помічники юристів, адвокати, ми знаємо про все, перш ніж щось трапиться».
Нас мали закрити.
«Принаймні в Сіетлі», — каже Тайлер.
Я питаю, що Тайлер зробив із цим.
«Що ми зробили з цим», — виправляє Тайлер.
Ми скликали зібрання Комітету Насильства.
«Це більше не “я” і “ти” — каже Тайлер і щипає мене за кінчик носа. — Я гадаю, ти це вже втямив».
Ми використовуємо одне й те саме тіло, але в різний час.
«Ми оголосили про особливе домашнє-завдан-ня, — продовжує Тайлер. — Сказали: “Принесіть паруючі яйця його Високоповажної Честі Комісара Поліції Сіетла Як-Його-Там”».
Я не сплю.
«Так, — каже Тайлер, — ти спиш».
Ми зібрали команду з чотирнадцяти космічних мавпочок, — п’ятеро з них були поліцейськими, — і тої ночі, коли Його Честь вигулював пса в парку, всіма людьми там були ми.
«Не переймайся, — каже Тайлер, — із псиною все гаразд».
Весь напад зайняв на три хвилини менше, ніж на найвдалішому тренуванні. Ми заклали дванадцять хвилин. На найвдалішому тренуванні витратили дев’ять хвилин.
П’ять космічних мавпочок уклали його на землю й тримали.
Тайлер розповідає мені це, проте якимось чином я це вже знаю.
Три мавпочки були на шухері.
В однієї мавпочки був ефір.
Ще одна стягнула спортивні штаники з Його Честі.
Пес, спанієль, тільки гавкав і гавкав.
Гавкав і гавкав.
Гавкав і гавкав.
Ще одна космічна мавпочка тричі щільно обмотала джгутом високоповажну мошонку.
«Одна мавпочка межи його ніг із ножем, — шепоче розбите обличчя Тайлера в моє вухо. — А я шепочу в найбільш високоповажне вухо комісара поліції, що краще припинити облаву на бійцівські клуби, інакше ми оповімо світу, що його Високоповажна Честь позбувся яєчок».
«Як далеко ти збирався дістатися, Ваша Честь?»
Гумовий джгут змушує втрачати чутливість усе, що знаходиться нижче нього.
«Чого ти збираєшся досягти в політиці, якщо твої виборці знатимуть, що в тебе нема яєць?»
На той час Його Честь втратив усі відчуття.
Чуваче, яйця в нього крижані.
Якщо бодай один бійцівський клуб закриють, ми відішлемо твої яйця на Схід і Захід. Одне — в «New York Times», інше — в «Los Angeles Times». По одному туди й туди. Як і належить робити з прес-релізами.
Космічна мавпочка прибирає кляп з його рота, і комісар каже: «Ні».
А Тайлер відповідає: «Нам нема чого втрачати, окрім бійцівського клубу».
А в комісара, у нього було все.
Усе, що в нас лишилося, — лайно і сміття цього світу.
Тайлер хитнув космічній мавпочці з ножем межи комісарових ніг.
Сказав: «Уяви собі — решту життя теліпатися з порожньою мошонкою».
Комісар сказав: ні.
І не треба.
Зупиніться.
Будь ласка.
Ох.
Боже.
Допоможи.
Мені.
Допоможи.
Ні.
Зупини.
Їх.
Космічна мавпочка поводить ножем і перерізає гумовий джгут.
Шість хвилин, і все зроблено.
«Запам’ятай це, — каже Тайлер. — Ти залежиш від людей, яким ти намагаєшся перейти дорогу. Ми ті, хто пере твою білизну, готує твою їжу й подає тобі вечерю. Ми заправляємо твою постіль. Ми охороняємо тебе, доки ти спиш. Ми керуємо машинами швидкої допомоги. Ми з’єднуємо твої дзвінки. Ми кухарі й таксисти, і ми знаємо про тебе все. Ми обробляємо твої страхові запити і виплати по кредитній картці. Ми контролюємо все твоє життя».
«Ми — середні сини історії, виплекані телебаченням з вірою в те, що коли-небудь станемо мільйонерами, кінозірками та рок-ідолами, проте ми ними не стали. І ми щойно це зрозуміли, — каже Тайлер, — не жартуй з нами, потворо».