Усе це настільки не піддається розумінню.
Тут, посеред миль ночі між зорями й землею, почуваю себе однією з тих космічних тваринок.
Песики.
Мавпочки.
Люди.
Виконуєш нескладні завдання. Перемикаєш важіль. Натискаєш кнопку. Ти в цьому нічого не тямиш.
Світ їде з глузду. Мій бос мертвий. Без житла. Без роботи. І я відповідальний за все це.
Нічого не лишилося.
У мене перевищений кредит у банку.
Переступи за край.
Поліцейська стрічка тріпоче поміж мною і забуттям.
Переступи за край.
Що там ще?
Переступи за край.
Там Марла.
Стрибни за край.
Там Марла, вона в самісінькому центрі всього і не знає про це.
І вона тебе любить.
Вона любить Тайлера.
Вона не вбачає різниці.
Хтось має їй сказати. Іди геть. Іди геть. Іди геть.
Рятуй себе. Спускаєшся на ліфті до холу, і швейцар, котрий досі тебе не любив, усміхається тобі трьома вибитими зубами і каже:
— Доброго вечора, містере Дерден. Викликати вам таксі? З вами все гаразд? Може, ви хочете подзвонити?
Дзвониш Марлі до готелю «Regent».
Клерк у «Regent» каже: «Секундочку, містере Дерден».
Потім Марла бере слухавку.
Швейцар прислухається за твоїм плечем. Клерк у «Regent», мабуть, теж слухає. Кажеш: Марло, нам слід поговорити.
Марла каже:
— Хуй тобі.
Кажеш, вона в небезпеці. Вона має знати, що відбувається. Має з тобою зустрітися. Вам слід поговорити.
— Де?
Вона має прийти туди, де ви вперше зустрілися. Згадай. Згадала?
Куля цілющого білого світла. Палац із сімома дверима.
— Утямила, — каже вона. — Буду там за двадцять хвилин.
Будь там.
Кладеш слухавку, і швейцар, говорить:
— Можу викликати вам таксі, містере Дерден. Безкоштовно, куди б ви не захотіли.
Хлопці з бійцівського клубу відстежують тебе. Ні, кажеш, така чудова ніч. Мабуть, прогуляюся.
Суботній вечір, рак кишківника в підвалі Першої методистської церкви і Марла вже там, коли ти туди дістаєшся.
Марла Зінґер, що курить свою цигарку. Марла Зінґер, що закочує очі. Марла Зінґер із підбитим оком.
Сідаєш навпроти неї на жорсткий килимок у колі медитації і намагаєшся викликати тварину, що уособлює твою силу, в той час як Марла витріщається на тебе підбитим оком. Закриваєш очі й медитуєш над палацом із сімома дверима, продовжуючи відчувати Марлин позирк. Заколисуєш свою внутрішню дитину.
Марла зиркає.
Настає час обіймів.
Відкрий очі.
Хай кожен обере собі партнера.
Марла проходить кімнату трьома швидкими кроками й дає мені потужного ляпаса.
Поділіться собою без залишку.
— Ти, їбло смердюче, рагуль триклятий, — каже Марла.
Навколо нас усі стоять і витріщаються.
Потім Марла періщить мене кулаками.
— Ти когось убив, — кричить вона. — Я викликала поліцію, і вони будуть тут будь-якої миті.
Хапаю її за зап’ястя й кажу, що поліція, можливо, приїде, проте — навряд чи.
Марла викручується і каже, що поліція жене сюди, аби посадити на електричного стільця і випалити мені очі чи щонайменше зробити мені смертельного укола.
Ніби бджола вжалить.
Передоз фенобарбіталу натрію, і — великий сон. Як у «Долині псів».
Марла каже, що бачила, як я когось сьогодні вбивав.
Якщо вона має на увазі мого боса, кажу, то так, так, так, так, я знаю, поліція знає, усі шукають мене, щоби зробити смертельну ін’єкцію, проте це Тайлер убив мого боса.
Просто в нас із Тайлером однакові відбитки пальців, але ніхто цього не розуміє.
— Іди на хуй, — каже Марла і повертається до мене підбитим оком. — Те, що тобі й твоїм маленьким апостолам подобається, коли вас гамселять… ще раз мене торкнешся — і ти труп.
— Я бачила, як цієї ночі ти пристрелив людину, — каже Марла.
Ні, то була бомба, кажу, і це сталося цього ранку. Тайлер просвердлив комп'ютерний монітор і наповнив його бензином чи чорним порохом.
Люди з раком кишківника стоять витріщаючись навколо нас.
— Ні, — каже Марла. — Я стежила за тобою до готелю «Pressman», і ти був офіціантом на одній з цих вечірок із розігруванням убивства.
Вечірки з розігруванням убивства: багатії збираються в готелі на велику вечерю і розігрують детективчик у стилі Агати Крісті. Десь між boudin of gravlax[37] та сідлом з оленини світло на хвилину вимикають, і хтось прикидається вбитим. Вважається, що це має бути дотепною уявною смертю.
Решту вечері гості напиваються, споживають своє madeira consomme[38] й намагаються знайти докази того, хто саме серед них є вбивцею-психо-патом.
Марла кричить:
— Ти застрелив особливого представника мера з питань перероблення вторсировини!
Тайлер застрелив особливого представника мера з якихось-там питань.
Марла каже:
— І ніякого раку в тебе нема!
Усе відбувається так швидко.
Клацни пальцями.
Усі дивляться.
Я кричу: в тебе теж нема ніякого раку!
— Він ходив сюди два роки, — кричить Марла, — і в нього нічого нема!
Я намагаюся врятувати тобі життя!
— Що? Чому моє життя треба рятувати?
Тому що ти стежиш за мною. Тому що ти стежила за мною цієї ночі, тому що ти бачила, як Тайлер Дерден когось убиває, а Тайлер уб’є будь-кого, хто загрожуватиме проекту «Каліцтво».
Усі в кімнаті виглядають висмикнутими зі своїх маленьких трагедій. Їх ракових нещастячок. Навіть ті з них, хто сидить на знеболювальному, виглядають захопленими і схвильованими.
Кажу всім: перепрошую. Я нікому не хотів заподіяти шкоди. Ми маємо йти. Нам треба поговорити про це надворі.
Усі здіймають галас: «Ні! Стривайте! Що там ще?»
Кажу, я нікого не вбивав. Я не Тайлер Дерден. Він — інший бік моєї роздвоєної особистості. Питаю, хто-небудь з вас бачив фільм «Сивілла»?
Марла каже:
— То хто там збирається мене вбити?
Тайлер.
— Ти?
Тайлер, кажу, проте я можу з ним розібратися. Ти просто маєш стерегтися учасників проекту «Каліцтво». Тайлер міг наказати їм стежити за тобою, чи викрасти, чи ще щось.
— Чому я маю в це вірити?
Усе стається настільки швидко.
Кажу: тому що мені видається, що ти мені подобаєшся.
Марла питає:
— Подобаюся? Не більше?
Це трохи невдалий момент, кажу. Не підганяй.
Усі навколо усміхаються.
Я маю йти. Маю вибратися звідси. Кажу: стережися голомозих чи побитих чоловіків. Підбитих очей. Відсутніх зубів. Чогось такого.
А Марла питає:
— То куди ти намилився?
Хочу розібратись із Тайлером Дерденом.
Глава 28
Його звали Патрик Медден, і він був представником мера з питань перероблення вторсировини. Його звали Патрик Медден, і він був ворогом проекту «Каліцтво».
Виходжу в ніч навкруг Першої методистської церкви, і все починає повертатися.
Усі речі, які знає Тайлер, повертаються до мене.
Патрик Медден складав список барів, у яких збиралися бійцівські клуби.
Раптом я згадую, як запустити кінопроектор. Згадую, як вибивати замки і як Тайлер орендував будинок на Пейпер-стрит якраз перед тим, як показатися мені на пляжі.
Я знаю, чому Тайлер трапився. Тайлер любив Марлу. З першої ночі, як я її зустрів, Тайлер чи якась частина мене шукала приводу бути з нею.
Ніщо з цього вже не важить. Не тепер. Проте всі подробиці повертаються до мене, коли я йду вночі до найближчого бійцівського клубу.
Є бійцівський клуб у ніч на суботу в барі«Агтогу». Можливо, його можна знайти в списку барів, який складав Патрик Медден, добрий мертвий Патрик Медден.
Цієї ночі я йду до бару «Агтогу», і коли я заходжу, натовп розсувається, мов застібка-блискав-ка. Для всіх тут я Тайлер Дерден — Великий і Могутній. Бог і Отець.
Звідусіль навколо мене чую: «Доброго вечора, сер».
«Ласкаво просимо до бійцівського клубу, сер».
«Ми вдячні, що ви до нас приєдналися, сер».
Я із жахним обличчям, котре тільки-но почало загоюватись. Діра в моєму обличчі усміхається крізь щоку. Мій справжній рот міцно стиснений.
Оскільки я Тайлер Дерден, можете поцілувати мене в дупу, цієї ночі я викликаю на бій кожного в цьому клубі. П’ятдесят бійок. Одна бійка за раз. Ніякого взуття. Ніяких сорочок.
Бійки тривають стільки, скільки мають тривати.
Якщо Тайлер любить Марлу — я люблю Марлу.
Те, що відбувається, словами не описати. Я хотів загидити всі французькі пляжі, яких ніколи не побачу. Уяви, як вистежуєш лося у вологих низинних лісах навколо «Rockefeller Center».
У першій бійці хлоп захопив мене повним нельсоном і стусонув в обличчя, бив у щоку, вбивав діру в щоці в бетонну підлогу, доки зуби не хряснули всередину й не вп'ялися скалками і корінням мені в язика.
Тепер я пригадую Патрика Меддена мертвим на підлозі, тендітну фігурку його дружини, таку собі маленьку дівчинку з шиньйоном. Вона гиготіла й намагалася влити шампанське між мертвих губ свого чоловіка.
Дружина сказала, що штучна кров була надто, надто червоною. Місіс Патрік Медден вмочила два пальці в кров, що витікала з її чоловіка, і засунула пальці собі до рота.
Зуби вп’ялися мені в язика, смакую кров.
Місіс Патрік Медден смакувала кров.
Пам’ятаю, як був там, надворі вечірки із розігруванням убивства, із космічними мавпочками, що охоронцями стояли навколо мене. Марла у своїй сукні з мальованими чорними трояндами спостерігала з іншого боку зали.
Друга бійка, хлопець чавить мене коліном між лопаток. Заламує руки мені за спиною і вганяє грудну клітку в бетонну підлогу. Ключиця — я чув, як вона хруснула з одного боку.
Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою».
Місіс Патрік Медден тримала скривавлені пальці піднятими, кров лилася щілинами між її зубів і стікала додолу з пальців, по зап’ястю через діамантовий браслет до ліктя, де і скрапувала.
Бійка номер три. Я прокидаюся — і час третьої бійки. У бійцівському клубі більше немає імен.
Ти — не твоє ім’я.
Ти — не твоя сім’я.
Номер три, схоже, знає, що мені потрібно, і затискає мою голову в задушливій темряві. Це сонний захват, який лишає стільки повітря, скільки достатньо, щоби бути при тямі. Номер три тримає мою голову на згині, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачить моє обличчя молотом свого кулака.
Доки зуби не проривають крізь губи.
Доки діра в моїй щоці не доходить до кутика рота і вони не об’єднуються в пошматованому вишкірі від носа до вуха.
Номер три періщить, доки не збиває кулаки в кров.
Доки я не починаю плакати.
Усі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть.
Усе, що ти створиш, буде знищене.
Усе, чим ти пишався, завершить своє існування на звалищі.
Я Озімандіас, цар царів[39].
Ще удар — і мої зуби перекушують мого язика. Його половинка падає на підлогу й відлітає вбік.
Маленька фігурка місіс Патрік Медден, що присіла на коліна біля тіла свого чоловіка, багатії, люди, яких вони звуть друзями, стовбичать п’яні навколо неї й іржуть.
Дружина сказала: «Патріку?»
Калюжа крові розпливається й розширюється, доки не доповзає до її спідниці.
Вона каже: «Патріку, досить, перестань бути мертвим».
Кров підіймається її спідницею, — капілярний ефект, — нитка за ниткою видирається її спідницею.
Навколо мене кричать люди з проекту «Каліцтво».
Тоді місіс Патрік Медден кричить.
І в підвалі бару «Агшогу» Тайлер Дерден падає на підлогу теплою масою. Тайлер Дерден Великий, той, хто на одну мить був досконалим і хто сказав, що мить — найбільше, на що можна чекати від довершеності.
А бійки продовжуються і продовжуються, бо я хочу бути мертвим. Тому що тільки в смерті ми здобуваємо імена. Тільки в смерті ми перестаємо бути частиною проекту «Каліцтво».
Глава 29
Тайлер стоїть там — довершено красивий янгол у всьому своему сяйві. Моя воля до життя мене вражає.
Скривавлений шмат закипілої плоті, я лежу на голому матраці в своїй кімнаті в «Миловарні Пейпер-стрит».
Усе з моєї кімнати щезло.
Дзеркало зі світлиною моєї стопи, коли я мав рак на десять хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало щезло. Дверцята шафи відчинені, звідти щезло шість білих сорочок, чорні штані, білизна, шкарпетки і взуття. Тайлер каже: «Підіймайся».
Глибоко під, і поза, і всередині всього, що я сприймав за належне, народилося щось жахливе.
Усе розпалося.
Космічні мавпочки зникли. Усе змінило місцеперебування — відсмоктаний жир, ліжка, гроші, особливо гроші. Лишився тільки садок і орендований будинок.
Тайлер каже: «Останнє, що нам лишилося організувати, — це твоє мучеництво. Твій великий відхід».
Не смерть — сумна й марудна, а загибель, як надихаюча й радісна справа.
О Тайлере, мені боляче. Просто вбий мене тут.
«Підіймайся».
Убий вже мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.
«Це має бути знаменним, — каже Тайлер. — Уяви: ти на вершечку найвищої будівлі світу. Уся вона захоплена проектом “Каліцтво”. Дим валить із вікон. Столи падають у натовп на вулиці. Справжня опера смерті — ось що на тебе чекає».
Кажу, ні. Ти вже достатньо мною користався.
«Не йтимеш мені назустріч, ми підемо за Марлою».
Кажу, веди.
«Тоді вставай з ліжка, — каже Тайлер, — і тягни свою дупу до довбаної тачки».
Тож ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», а ствол його пістолета у мене в роті.
Спливають наші останні десять хвилин.
Хмарочос «Parker-Morris» зникне з лиця землі за десять хвилин. Я знаю це, тому що Тайлер це знає.
Ствол впирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо».
Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».
Спливають наші останні вісім хвилин.
Пістолет — про всяк випадок, раптом поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.
Для Господа це виглядає так, наче одна людина тримає пістолета у власному роті, проте це Тайлер тримає пістолета і це моє життя.
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш з трьома частинами сірчаної кислоти.
Отримуєш нітрогліцерин.
Сім хвилин.
Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багацько космічних мавпочок змішують нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто з мавпочок змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи, ніколи не діяла.
Чотири хвилини.
Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris» — яз пістолетом у роті, і я переймаюся, наскільки чистим виявився пістолет.
Три хвилини.
Тоді хтось кричить.
— Стривай! — Це Марла, що біжить до нас через дах.
Марла біжить до мене через те, що зник Тайлер. Бідненька. Тайлер — моя галюцинація, не її. Як у чарівному фокусі, Тайлер щезає. І тепер я справді одна особа, що пхає пістолета собі в горлянку.
— Ми стежили за тобою, — кричить Марла. — Усі люди з груп підтримки. Ти не повинен цього робити. Поклади пістолет!
Позаду Марли всі хворі на рак кишківника, паразитів мозку, люди з меланомою, туберкульозники — ідуть, кульгають, котяться на візках до мене.
Вони кажуть: «Зачекай».
їхні голоси долинають до мене на холодному вітрі — вони кажуть: «Стій».
І: «Ми можемо допомогти тобі».
«Дозволь нам допомогти тобі».
Небом доноситься «у-уп, у-уп, у-уп» поліцейських гелікоптерів.
Кричу: ідіть! Геть звідси. Будівля зараз вибухне. Марла кричить:
— Ми знаємо.
Для мене це мов богоявлення.
Я не вбиваю себе, кричу. Я вбиваю Тайлера.
Я — Тверда Рішучість Джо.
Я пам'ятаю все.
— Це не те щоб любов чи щось інше, — кричить Марла, — проте, гадаю, ти теж мені подобаєшся.
Одна хвилина.
Марлі подобається Тайлер.
— Ні, мені подобаєшся ти! — кричить Марла. — Я знаю різницю.
І — нічого.
Ніщо не вибухає.
Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із парафіном, чи не так?