Ти прокидаєшся в О’Гара, знову.
Після того Тайлер вклеював кадри геніталій скрізь. Зазвичай крупні плани — кунка завбільшки з Великий Каньйон разом із луною заввишки в чотири поверхи і набрякла від крові посеред танцю Попелюшки з Принцем, і люди дивилися. Ніхто не жалівся. Люди їли й пили, але вечір уже не був тим самим. Людям ставало зле, чи вони починали плакати й самі не могли пояснити чому. Тільки колібрі змогла б упіймати Тайлера на гарячому.
Ти прокидаєшся в Джей-Еф-Кей[16].
Я слабну і бентежуся тої миті, коли літак приземлюється, коли одне колесо вдаряється об злітну смугу, літак нахиляється набік і завмирає, вирішуючи, виправитися чи котитися під три чорти.
Цієї миті нічого не важить. Підведи голову вгору, до зір, — і тебе нема. Твого багажу нема. Ніщо не важить. І твій запах із рота — теж. Знадвору, за ілюмінаторами, темрява, і турбіни двигунів ревуть позаду. Салон нахиляється під неправильним кутом — і тобі вже ніколи не доведеться заповнювати звіт про відрядження. Ніяких квитанцій на суми, більші за двадцять п’ять доларів. Тобі більше не доведеться стригтися.
Струс — і друге колесо торкається смуги. Стакато сотень ременів, що розстібуються, і одноразовий друг, поруч котрого ти майже вмер, каже тобі:
— Сподіваюся, ваша зустріч пройде успішно.
Ага, я теж.
Ось скільки тривала твоя мить. А життя продовжується.
Якось випадково ми з Тайлером зустрілися.
Це було під час відпустки.
Ти прокидаєшся в Ел-Ей-Екс.
Знову.
З Тайлером ми зустрілися, коли я пішов якось на нудистський пляж. Це було наприкінці літа, і я заснув. Він був голий і спітнілий, весь у піску, вологе волосся спадало на очі.
Тайлер був тут задовго до того, як ми зустрілися.
Тайлер витягав колоди з води і відтягував їх на пляж. Він уже вкопав кілька штук — півколом на відстані в кілька дюймів одна від одної, на рівні очей. Чотири колоди вже стояли, а коли я прокинувся, Тайлер витягав на берег п'яту. Він викопав яму і скерував колоду туди, потім підняв її з іншого боку, і вона з’їхала вниз, вставши майже вертикально.
Ти прокидаєшся на пляжі.
Окрім нас із Тайлером, тут нікого.
Патичком Тайлер провів на піску пряму лінію в кількох футах від будівлі. Повернувся, щоби притоптати пісок навколо колод і тим самим вирівняти їх.
Я був єдиним, хто це бачив.
Тайлер спитав, чи не знаю я, котра година?
Я завжди ношу годинника.
— Ти знаєш, котра зараз година?
Я спитав:
— Де?
— Тут, — відповів Тайлер. — Тут і зараз.
Було 16:06.
За деякий час Тайлер сів, схрестивши ноги, у тіні встановлених колод. Посидів так кілька хвилин, потім встав, скупався, натягнув футболку, шорти і зібрався йти. Я мав спитати. Я мав дізнатися, що Тайлер робив, доки я спав.
Якщо я прокидаюся в іншому місці, в інший час, чи можу я прокинутись іншою людиною?
Я спитав Тайлера, чи він, бува, не художник?
Тайлер знизав плечима й показав мені, що п'ять встановлених колод були ширшими при основі. Звернув мою увагу на лінію, що він намалював на піску, і показав, як за її допомогою він побачив, як лягатиме тінь від кожного стовпа.
Часом ти прокидаєшся і маєш питати, де ти є.
Тайлер створив тінь величезної руки. Тільки зараз пальці, мов у Носферату[17], а великий палець був непропорційно коротким, але рівно о шістнадцятій тридцять, сказав він, рука була досконалою. Велетенська тінь була довершеною рівно хвилину, і впродовж однієї ідеальної хвилини Тайлер сидів на долоні досконалості, створеної ним самим.
Прокидаєшся, а ти ніде.
Однієї хвилини вистачало. Довелося докласти зусиль, але хвилина довершеності вартувала того. Мить — найбільше, на що можна чекати від довершеності.
Ти прокидаєшся, і цього достатньо.
Його звали Тайлер Дерден, і він був профспілковим кіномеханіком, і він був офіціантом, обслуговував банкети в центрі міста, і він дав мені свій телефон.
Ось як ми зустрілися.
Глава 4
Усі типові хворі на мозкових паразитів сьогодні ввечері тут. У «Вище і По Той Бік» завжди значний плин кадрів. Це Пітер. Це Елдо. Це Мерсі.
Привіт.
Познайомтеся, це Марла Зінґер, вона з нами вперше.
Привіт, Марло.
У «Вище і По Той Бік» ми починаємо з гри «Впіймай-і-Скажи».
Група не зветься «Хворі на мозкових паразитів». Тут ніхто не говорить «паразити». Усім завжди стає ліпше. О, ці нові ліки. Кожен завжди щойно почав видужувати. Але все одно всіх перекошує від п’ятиденного головного болю. Жінка витирає мимовільні сльози. У кожного бейджик з іменем, і люди, котрих ти бачиш щовівторка впродовж року, підходять до тебе, з готовністю тиснуть руку і дивляться не на тебе, а на бейджик.
Навіть не віриться, що ми зустрілися.
Ніхто ніколи не скаже «паразит». Скажуть «агент».
Вони не кажуть «лікування». Кажуть «догляд».
У «Впіймай-і-Скажи» хтось розповість, що агент поширився в його спинному мозку, і через те раптово втратився контроль над лівою рукою. Агент, скаже хтось, висушив мозкову оболонку, тож мозок торкається внутрішнього боку черепа, і це викликає судоми.
Востаннє, коли я тут був, жінка на ім’я Хлоя оголосила єдину свою добру новину. Вона напівпіднялась на дерев’яних підруків’ях крісла і сказала, що більше не боїться смерті.
Сьогодні, після знайомства та «Впіймай-і-Скажи», незнайома дівчина з написом «Ґленда» на бейджику сказала, що вона сестра Хлої і що о другій ночі минулого вівторка Хлоя остаточно померла.
О, це б мало бути так солодко! Два роки Хлоя плакала на моїх руках під час обіймів, а зараз вона мертва, мертва і зарита в землю, мертва в урні, мавзолеї, колумбарії. Доказ того, що сьогодні ти мислиш і швендяєшся країною, а назавтра стаєш вистиглим добривом, поживою для хробаків. Це є захоплююче диво смерті, і наскільки би було солодко, якби не оця.
Марла.
О, і Марла знову дивиться на мене, виокремлюючи з-поміж усіх мозкових паразитів.
Шахрай.
Симулянтка.
Марла — симулянтка. Ти симулянт. Їхні пересмикування, судоми, падіння в нападах кашлю, коли міжніжжя їхніх джинсів стрімко темніє, — все це лише велика вистава.
І раптом керована медитація нікуди мене не приводить. За кожними з семи дверей палацу, за зеленими дверима, помаранчевими дверима — Марла. Сині двері — Марла стоїть і там. Шахрайка. Керована медитація, печера тварини, що уособлює мою силу. Моя — Марла. Закочує очі й курить свою цигарку. Шахрайка. Чорне волосся й пишні кармінові губи. Симулянтка. Губи з італійської темної диванної шкіри. Нема куди тікати.
Хлоя була справжньою.
Хлоя виглядала, мов скелет Джонні Мітчела, якби-то змусити його всміхатися й ходити на вечірку, максимально всім догоджаючи. Уяви, що цей скелет Хлої, розміром з комашку, несеться залами і галереями власних нутрощів о другій ночі. Її пульс реве сиреною, оголошуючи: приготуватися до смерті за десять, за дев’ять, за вісім секунд. Смерть настане за сім, шість…
Вночі Хлоя біжить лабіринтом своїх майже мертвих вен, і судини вибухають гарячою лімфою. Нерви плутаними дротами мережать тканини. Навколо неї гарячі білі перлини припухлих гнійників.
Загальне попередження: приготуватися до звільнення шлунку за десять, за дев’ять, вісім, сім.
Приготуватися до звільнення душі за десять, дев’ять, вісім.
Хлоя плентається по коліно в нирковій рідині — орган відмовив.
Смерть настане за п’ять.
П’ять, чотири.
Чотири.
Навколо неї виділення паразитів лишають графіті на її серці.
Чотири, три.
Три, два.
Хлоя видирається вгору звурдженим вмістом власної горлянки.
У її напіввідкритий рот сяє місяць.
Приготуватися до останнього подиху, зараз.
Звільнитися.
Зараз.
Очистити душу від тіла.
Зараз.
Смерть наступила.
Зараз.
О, це б мало бути так солодко — згадувати теплі здригання Хлої в моїх обіймах у той час, коли вона десь лежить, мертва.
Але ж ні, на мене витріщається Марла.
У керованій медитації я розкриваю обійми назустріч своїй внутрішній дитині, а дитина — це Марла, що смалить свою цигарку. Ніякої кулі білого цілющого світла. Шахрай. Ніяких чакр. Уяви, як твої чакри розкриваються квітами, і в центрі кожної — сповільнений вибух солодкого світла.
Шахрай.
Мої чакри закриті.
Коли закінчується медитація, усі потягуються, крутять головами, допомагають одне одному звестися на ноги. Терапевтичний фізичний контакт. Для обіймів я проходжу три кроки і стаю навпроти Марли, котра заглядає мені в обличчя в той час, як я очікую на вказівку.
— Давайте всі ми, — надходить вказівка, — обіймемо когось поруч нас.
Мої руки змикаються навколо.
— Цього вечора оберіть когось особливого.
Прокурені руки Марли притиснені їй до грудей.
— Скажіть цій людині, що ви відчуваєте.
У Марли немає раку яєчок. У Марли немає туберкульозу. Вона не вмирає. Гаразд, з точки зору банальної ерудиції всі ми вмираємо, проте Марла не вмирає так, як вмирала Хлоя.
— Поділіться собою, — надходить вказівка.
Що ж, Марло, як тобі справа рук твоїх?
— Поділіться собою без залишку.
Що ж, Марло, йди геть. Іди геть. Іди геть.
— Плачте, якщо вам хочеться.
Марла уважно на мене дивиться. У неї брунатні очі. У припухлих мочках вух є дірочки, але нема сережок. Потріскані губи вкриті лусочками відмерлої шкіри.
— Плачте.
— Ти теж не вмираєш, — каже Марла.
Парочки навколо нас схлипують, спираючись одне на одного.
— Донесеш на мене, — каже Марла, — і я видам тебе.
— Тоді, — кажу, — можемо розділити тиждень. Ти візьмеш хвороби кісток, паразитів мозку і туберкульоз. Мені лишаються рак яєчок, паразити крові та органічні ураження мозку.
Марла каже:
— Як щодо висхідного раку кишківника?
Дівчинка виконала домашнє завдання.
Рак кишківника ми поділимо. Вона ходитиме першої і третьої неділі місяця.
— Ні, — каже Марла. Їй потрібно все. Раки, паразити. Марла звужує очі. Вона і мріяти не могла, що можна почуватися настільки чудово. Вона відчуває, що справді живе. Шкіра в неї стала чистішою. Упродовж усього життя вона ніколи не бачила мертвяка. У житті не було сенсу, через те що ні з чим було порівняти. О, а зараз були вмирання і смерть, втрати й розпука. Рюмсання і здригання, страх і співчуття. Тепер, коли вона знає, куди ми всі йдемо, Марла відчуває кожну мить життя.
Ні, жодної групи вона не полишить.
— Ні, повертатися до того, як життя почувалося раніше? — каже Марла. — Я працювала в ритуальній конторі, аби почуватися ліпше бодай через те, що я дихаю. А раптом я не зможу знайти подібну роботу?
— Тоді повертайся до своєї ритуальної контори, — кажу я.
— Похорон у порівнянні з цим — ніщо, — каже Марла. — Похорон — це абстрактна церемонія. А тут маєш справжній досвід смерті.
Парочки навколо нас витирають сльози, шмаркаються, поплескують одне одного по спині й розходяться.
Ми не можемо приходити обидвоє, кажу їй.
— Тоді не приходь.
— Мені це потрібно.
— Тоді ходи на похорони.
Усі розійшлися і поєднують руки для молитви зближення. Даю Марлі піти.
— Давно ти сюди ходиш?
Молитва зближення. Два роки. Чоловік у молитовному колі бере мене за руку. Чоловік бере руку Марли. Зазвичай, коли починаються ці моління, мені перехоплює подих. О, благослови нас. О, благослови нас у нашому гніві й нашому страхові.
— Два роки?
Марла шепоче, схиливши голову до мене. О, благослови нас і втримай нас. Усі, хто міг за два роки мене помітити, або помер, або вилікувався і вже не повертався. Допоможи нам і допоможи нам.
— Гаразд, — каже Марла, — гаразд, домовились, можеш лишити собі рак яєчок.
Великий Боб, здоровий хлоп, оплакує мене. Дякую. Даруй нам долю нашу. Даруй нам мир.
— Нема за що.
Ось як я зустрів Марлу.
Глава 5
Охоронець мені все пояснив.
Носії багажу не можуть не зважати на клацання у валізах. Охоронець називав носіїв багажу «кидунами». Сучасні бомби не клацають. Але якщо в сумках щось вібрує, носії, кидуни, мусять викликати поліцію.
Я почав жити з Тайлером через те, що в більшості аеропортів у випадку вібруючого багажу реакція саме така.
Я повертався з аеропорту Даллас, у мене все було в тій сумці. Коли багато подорожуєш, призвичаюєшся брати в дорогу ті самі речі. Шість білих сорочок. Двоє чорних штанів. Найменше, що потрібно для виживання.
Переносний будильник.
Бездротова електробритва.
Зубна щітка.
Шість змін нижньої білизни.
Шість пар чорних шкарпеток.
Виходить, що, коли вірити тому охоронцеві, моя сумка завібрувала на вильоті з аеропорту Даллас, тож поліція зняла її з рейсу. У тій сумці було все. Набір для догляду за контактними лінзами. Червона краватка в білу смужку. Блакитна краватка в червону смужку. То були ділові смужки, а не якісь там клубні. І монотонна червона краватка.
Список усього цього зазвичай висів на дверях спальні у мене вдома.
«Вдома» було квартирою на п’ятнадцятому поверсі висотки, схожої на картотечну шафу, — для вдів і молодих професіоналів. Рекламна брошура обіцяла футової товщини підлогу, стелю й стіни між мною та суміжним стерео чи телевізором. Фут бетону та кондиціонування повітря — навіть вікна не відкрити, тож кленовий паркет і світильники з регулятором яскравості — усі тисячу сімсот повітронепроникних футів смерділи тим, що ти востаннє готував або чим востаннє ходив до туалету.
Ага, ще там були стільниці, як у м’ясників, і низьковольтна підсвітка.
Проте фут бетону все ще важить, коли в твоєї сусідки сідає батарейка на слуховому апараті й вона вмикає своє ігрове телешоу на повну гучність. Чи коли вулканічний вибух газу, уламків твоїх меблів з вітальні й особистих речей виносить вікна від підлоги до стелі й догоряє в польоті, лишаючи твоє помешкання, тільки твоє, випаленою обвугленою дірою в стіні будинку.
Отакої.
Усе, разом із набором тарілок зеленого скла ручної роботи з дрібними бульбашками і дефектами, якимись піщинками, — докази того, що вони зроблені руками простих чесних нужденних працелюбних аборигенів хрінзна-де, і весь цей посуд вимітає вибух. Уявіть, як гардини вилітають, обгоряючи до клаптиків у гарячому повітрі.
Весь цей палаючий мотлох валиться з п’ятнадцятого поверху, обсипаючи і розбиваючи всі машини.
У той самий час я спав, рухаючись на схід зі швидкістю 0,83 Маха чи 455 миль на годину, зі швидкістю літака, а ФБР шукало бомбу в моїй валізі на запасній смузі в аеропорті Даллас. Дев’ять шансів з десяти, казав той охоронець, що вібрація спричинена електробритвою. Це була моя бездротова електробритва. Часом вони знаходять вібратор.
Це мені сказав охоронець. Тоді, коли я прибув і мав завезти відсутній багаж на таксі, щоби побачити свої фланелеві простирадла пошматованими на землі.
Уявіть, говорить охоронець, сказати пасажирці, що її вібратор затримав її багаж на Східному березі. Трапляється, що це — чоловік. В авіакомпаніях заведено не вказувати, кому належить вібратор. Уживати неозначену форму.
Вібратор.
Ніколи — ваш вібратор.
Ніколи не казати, що ваш вібратор увімкнувся.
Казати: «Вібратор самостійно увімкнувся і спричинив надзвичайну ситуацію, котра потребувала евакуації вашого багажу».
Ішов дощ, коли я прокинувся перед зустріччю в Степлтоні.
Ішов дощ, коли я прокинувся, повертаючись додому.
Оголосили прохання скористатися нагодою і перевірити сидіння на предмет будь-яких особистих речей, котрі ми могли б забути. Потім оголосили моє ім’я. Чи не буду я ласкавий підійти до представника авіаліній, котрий чекає на мене біля пропускного пункту.
Я перевів годинник на три години назад, та все одно було по опівночі.
Біля пропускного пункту стояли представник авіаліній і охоронець, котрі сказали мені: «Твоя електробритва затримала твій багаж у аеропорті Даллас». Охоронець назвав носіїв багажу «кидунами». Потім він назвав їх «штовхачами». Звісно, сказав він, усе могло скластися ще гірше — це ж принаймні не вібратор. Потім, мабуть, через те що ми були чоловіками, і була перша ночі і щоби мене розвеселити, він повідомив, що на їхньому жаргоні стюардес називають «Космічними Офіціантками». Чи «Повітряними Подушками». Було схоже, що хлоп носив пілотську уніформу, — біла сорочка з невеличкими еполетами і синя краватка. Мій багаж перевірений, сказав він, і прибуде завтра.