Охоронець спитав моє ім’я, адресу й телефон, а тоді спитав, чи знаю я різницю між презервативом і кабіною літака.
— У презерватив можна вмістити тільки один член, — сказав він.
Додому я доїхав за останні десять баксів.
Місцева поліція теж ставила чимало питань.
Моя електробритва, котра не була бомбою, була за три часових пояси позаду.
Щось, що було бомбою, великою бомбою, рознесло мої кавові столики «Njurunda» у формі лаймово-зеленого інь та помаранчевого ян, — вони разом складалися в коло. Що ж, тепер вони роз’єднані навіки.
Мій м’який куточок «Haparanda» з помаранчевими покривалами — дизайн Еріки Пеккарі, — він став сміттям.
І при тому я не був єдиним рабом інстинкту гніздування. Багато з тих, хто сидів у туалеті з порнографією, сидять там із меблевим каталогом ІКЕА.
У всіх нас є крісло «Johanneshov» у зелену смужку. Моє, палаюче, впало з п’ятнадцятого поверху у фонтан.
У всіх нас однакові лампи «Rislampa-Har» з абажурами з дроту та екологічно чистого невідбіленого паперу. Мої перетворилися на конфеті.
Ось заради чого ми сидимо по туалетах.
Набір ножів «Аllе». Нержавіюча сталь. Безпечні для посудомийної машини.
Настінний годинник «Vild» із гальванізованої сталі, як же без нього.
Полиці «Klipsk», звісно.
Коробки для капелюхів «Hemlig». Авжеж.
Вулиця біля мого будинку сяяла і мерехтіла всім цим.
Клаптикові ковдри «Мотшаїа». Дизайн Томаса Гарілли, в наявності такі кольори:
«Орхідея».
«Фуксія».
«Кобальт».
«Ебоніт».
«Ґаґат».
«Яєчна шкаралупа» чи «Верес».
Я все життя поклав, щоб це придбати.
Мої столики «Каliх» із текстурованою лакованою поверхнею, за якою легко доглядати.
Мої складані столики «Steg».
Ти купуєш меблі. Кажеш собі, що це був останній диванчик, який знадобиться в твоєму житті. Купуєш диванчик — і пару років ти задоволений: що б не сталося, диван ти вже маєш. Тоді — правильний набір тарілок. Тоді — ідеальне ліжко. Гардини. Килим.
І ось ти вже зловлений у власному гніздечку, і речі, якими ти володів, тепер володіють тобою.
Доки я не повернувся з аеропорту.
Швейцар виходить з тіні, щоби сказати, що стався нещасний випадок. Поліція була тут і поставила чимало питань.
Поліція гадає, що то, можливо, був газ. Може, вийшов із ладу запальник плити чи пальник був невимкнений, пропускаючи газ, — той підіймався до стелі й заповнив кожну кімнату в квартирі від стелі до підлоги. Квартира була з високою стелею, площею сто сімдесят квадратних футів, і день-у-день газ заповнював приміщення. Коли квартира була заповнена до самої підлоги, компресор холодильника дав іскру.
Детонація.
Вікна від підлоги до стелі разом із їхніми алюмінієвими рамами вилітають назовні, як і дивани, і лампи, і тарілки, і палаючі простирадла, і шкільні альбоми, і дипломи, і телефон. Усе було винесено з п’ятнадцятого поверху чимось на штиб сонячного спалаху.
О, тільки не мій холодильник. Я зібрав цілі полиці сортів гірчиці, від камінно-твердої до традиційної англійської. У мене було чотирнадцять видів знежирених салатних заправок і сім сортів каперсів.
Знаю, знаю: дім повен спецій, а справжньої їжі нема.
Швейцар вишмаркався, і щось пішло до його хустинки зі звуком прийнятої подачі бейсбольного м’яча.
Ви можете піднятися на п’ятнадцятий поверх, але заходити до квартири заборонено. Наказ поліції. Поліція питала, чи нема в мене колишньої подружки, котра могла б таке зробити, і чи ви, бува, не ворогуєте з кимось, хто має доступ до динаміту.
— Туди нема чого підійматися, — каже швейцар. — Тільки самі стіни й лишилися.
Поліція не виключає підпал. Ніхто не чув запаху газу. Швейцар підіймає брову. Цей хлоп проводив час фліртуючи з прибиральницями і няньками, які працювали на горішніх поверхах і чекали у вестибюлі, доки їх розвезуть по домівках. Я жив тут три роки, і весь цей час швейцар щовечора сидів і читав «Еllеrу Queen»[18], коли я перекладав пакунки й сумки в іншу руку, щоби відчинити вхідні двері й увійти.
Швейцар підіймає брову і каже, що дехто їде в довгу подорож і лишає запалену свічку, довгу-довгу свічку посеред великої калюжі бензину. Дехто чинить так у разі фінансових труднощів. Коли дехто шукає виходу.
Я прошу дозволу скористатися вестибюльним телефоном.
— Чимало молодих людей намагаються вразити світ, купуючи забагато речей, — каже швейцар.
Я подзвонив Тайлерові.
Телефон дзеленчить у домі на Пейпер-стрит, орендованому Тайлером.
О Тайлере, візьми слухавку.
Телефон дзеленчить.
Швейцар схилився до мого плеча й сказав: «Чимало молодих людей не знають, чого хочуть насправді».
О Тайлере, врятуй мене.
Телефон дзеленчить.
— Молодь гадає, що їм потрібен весь світ.
Позбав мене шведських меблів.
Позбав мене прикладного мистецтва.
Телефон дзеленчить, і Тайлер відповідає.
— Якщо ви не знаєте, чого хочете, — каже швейцар, — маєте покінчити з тим, чого точно не хочете.
Хай не стану я цілісним.
Хай не стану я сповненим.
Хай не стану я досконалим.
Позбав мене, Тайлере, від буття досконалим і сповненим.
Ми з Тайлером домовилися зустрітися в барі.
Швейцар спитав про номер, за яким мене могла б знайти поліція. Досі дощило. Моя «ауді» ще була на стоянці, проте на вітровому склі був розмазаний галогеновий торшер «Dakapo».
Ми з Тайлером зустрілися і випили багацько пива, і він сказав, що так, я можу поселитися в нього, але маю зробити йому послугу.
Наступного дня моя валіза прибуде з найменшим, що необхідно для виживання, — шістьма сорочками, шістьма парами нижньої білизни.
Тут, п’яні в барі, де ніхто на нас не дивиться і всім все одно, я питаю Тайлера, що він хоче, щоб я зробив.
Тайлер каже: «Вдар мене що є сили».
Глава 6
На екрані два малюнки з моєї презентації для «Microsoft», я відчуваю смак крові й сковтую. Мій бос не знає матеріалу, проте він не дозволить мені провести презентацію з підбитим оком та обличчям, напівнабряклим від швів усередині рота. Шви слабнуть, і я можу намацати їх язиком. Схоже на сплутану риболовну волосінь на пляжі. Уявляю їх, як чорні шви на знерухомленій собаці, й продовжую сковтувати кров. Бос веде презентацію за моїм сценарієм, відтак мені лишається керувати проектором при ноутбуці, тож я в темряві на іншому боці кімнати.
Чим більше я намагаюся злизати кров, тим більше липнуть від неї мої губи. Коли увімкнеться світло, я повернуся до консультантів Елен, Волтера, Норберта й Лінди і скажу: «Дякую, що завітали». Мій рот сяятиме від крові, і кров заповнить міжзубні проміжки.
Перш ніж тобі стане зле, ти зможеш сковтнути близько пінти крові.
Бійцівський клуб завтра, а я не збираюся пропускати бійцівський клуб.
Перед презентацією Волтер з «Microsoft» усміхається своєю екскаваторною щелепою, — обличчя, мов маркетинговий засіб, — кольору смаженої на барбекю картоплі. Волтер з його перстеником тисне мені руку своєю, м’якою і гладенькою, і каже: «Не хотів би я бачити, що сталося з тим другим хлопцем».
Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.
Я сказав Волтерові, що я впав.
Сам по собі.
Перед презентацією, коли я сидів навпроти свого боса, пояснюючи йому, який момент в сценарії якому слайдові відповідає, і хотів уже прогнати відеоролик, він і каже:
— Куди це ти втрапляєш кожен вікенд?
Я, кажу, просто не хочу помирати без кількох шрамів. Нема нічого особливого в тому, щоб мати красиве неторкане тіло. Ви ж бачили ті геть вишневі машини 1955 року, щойно з виставкової зали дилера, — мені завжди видавалося, що це маячня.
Друге правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.
Може, під час обіду до тебе підійде офіціант з чорними від синців очима гігантської панди. Це після бійцівського клубу, що був на вихідних. Ти тоді бачив його голову затисненою поміж бетонною підлогою та двохсотфунтовим хлопом. Той раз по раз трощив кулаком перенісся офіціанта з глухими важкими звуками. Ти чув їх навіть крізь ревіння натовпу, доки офіціант не набрав повітря, щоби приснути кров’ю і сказати «стоп».
Ти не кажеш нічого, бо бійцівський клуб існує після того, як він починається, і доки бійцівський клуб не закінчується.
Ти бачив хлопа, котрий працює в копіювальному центрі. Місяць тому він, котрий не може запам’ятати, як підшивати замовлення чи перекладати пакети копій кольоровими аркушами, — він був богом на десять хвилин. Коли ти бачив, як він вибиває дух із удвічі більшого за себе бухгалтера, тоді стрибає на нього й місить, доки той не подає знак, і хлоп має зупинитись. Це третє правило бійцівського клубу — коли хтось каже «стоп» чи подає знак, навіть якщо він прикидається, бійка закінчена. Кожного разу, коли ти бачиш того хлопа, ти не можеш сказати йому, як чудово він бився.
Б’ються тільки двоє. Одна бійка за раз. Ніяких сорочок і взуття. Бійка триває стільки, скільки має тривати. Це інші правила бійцівського клубу.
Люди в бійцівському клубі — не ті самі, що у справжньому житті. Навіть якщо ти скажеш тому хлопу з копіювального центру, що він добре бився, ти розмовлятимеш з іншою людиною.
У бійцівському клубі я не той, кого знає мій бос.
Після ночі в бійцівському клубі гучність усього, що відбувається у справжньому світі, стишується. Твоє слово — закон, і навіть якщо хтось його порушує чи заперечує — тебе це вже не переймає.
У справжньому світі я координатор відділу повернень у сорочці та краватці. Я сиджу в темряві з ротом, залитим кров’ю, і прокручую заголовки й слайди. У цей час мій бос розповідає «Microsoft», чому він обрав для іконки такий блідо-волошковий колір.
На першому бійцівському клубі ми з Тайлером гамселили одне одного.
Бувало таке, якщо я повертався додому роздратованим, усвідомлюючи, що моє життя не вкладається у п’ятирічний план, я міг прибрати в квартирі чи покопирсатися в машині. Одного дня я помру без жодного шраму, і лишаться по мені справді затишна оселя й машина. Справді, справді затишна, доки в ній не оселився б пил чи новий власник. Ніщо не вічне. Навіть «Мона Ліза» руйнується. Відколи я в бійцівському клубі, можу розхитати половину зубів у роті.
Можливо, самовдосконалення не є відповіддю.
Тайлер не знав свого батька.
Може, відповідь — саморуйнація.
Ми з Тайлером усе ще ходимо до бійцівського клубу. Він проводиться в підвалі бару щосуботи ввечері, після закриття закладу, і щотижня ти приходиш і бачиш все більше народу.
Тайлер стає попід єдиною лампою посеред темного бетонного підвалу, він може бачити, як світло відблискує від сотень очей. Передусім Тайлер кричить: «Перше правило бійцівського клубу — ви не говорите про бійцівський клуб!»
«Друге правило бійцівського клубу, — кричить Тайлер, — ви не говорите про бійцівський клуб!»
Я знав свого батька близько шести років, але нічого не пам’ятаю. Мій батько заводить нову родину в новому місті кожні шість років. Не те щоб це дуже скидалося на повноцінну сім'ю, радше — на створення філій.
У бійцівському клубі ти бачиш покоління чоловіків, вихованих жінками.
Тайлер стоїть під єдиною лампою в опівнічній темряві напханого людьми підвалу, Тайлер нагадує інші правила: б’ються двоє, ніяких сорочок і взуття, бійки тривають стільки, скільки мають тривати.
«Сьоме правило, — кричить Тайлер, — якщо це ваша перша ніч у бійцівському клубі, ви маєте битись!»
Бійцівський клуб — це не футбол по телевізору. Ти не спостерігаєш за купкою незнайомих мужиків, що бігають за півсвіту від тебе і б’ють один одного в прямій супутниковій трансляції з двохвилинною затримкою, рекламою броварень кожні десять хвилин і паузою для ідентифікації станції. Після відвідин бійцівського клубу дивитися футбол по телевізії — все одно що переглядати порнографію, коли є нагода добре потрахатись.
Бійцівський клуб підштовхує тебе ходити до тренажерної зали, коротко стригтись і підстригати нігті. Спортзали, до яких ти ходиш, наповнені хлопами, які намагаються виглядати як справжні чоловіки, ніби бути чоловіком означає відповідати уявленням скульптора чи дизайнера.
Як каже Тайлер, шмаркачі теж можуть виглядати накачаними.
Мій батько не мав вищої освіти, тому було надзвичайно важливо, щоб я ту освіту отримав. Коли отримав, я подзвонив йому по міжміському і спитав, що далі.
Батько не знав.
Коли я отримав роботу і мені стукнуло двадцять п’ять, я знову йому подзвонив спитати: тепер що? Батько не знав, тому сказав: одружуйся.
Я тридцятирічний холостяк, і мені цікаво, чи стане ще одна жінка потрібного мені відповіддю.
Словами не передати те, що відбувається в бійцівському клубі. Декому потрібна бійка щотижня. Цього тижня Тайлер каже, що увійдуть перші п’ятдесят хлопів, і доста. Більше не треба.
Минулого тижня я домовився з одним хлопцем, і нас внесли до списку бійців. У хлопа, певно, був невдалий тиждень, і він заломив мені руки за голову в повному нельсоні[19]. Він утрамбовував мене обличчям у бетон, доки зламані зуби не пробили щоку, а око не запливло й не скров’яніло. Коли я сказав «стоп» і подивився на підлогу, там був кривавий відбиток половини мого обличчя.
Тайлер стояв поруч зі мною, і ми дивилися на велике криваве «О» мого рота зі щілиною ока, що витріщалося на нас. «Круто», — сказав Тайлер.
Я потис хлопцеві руку й сказав, що то була добра бійка.
А хлоп і питає: «Повторимо наступного тижня?»
Намагаюся усміхнутися набряклим лицем і кажу: «Ти на мене подивись, може, наступного місяця?»
Ніде не відчуєш себе настільки живим, як у бійцівському клубі. Коли є ти і є той хлопець, світло нагорі і всі спостерігають. У бійцівському клубі не йде мова про виграш чи програш. Не в словах справа. Ось бачиш хлопця, котрий прийшов уперше, і його дупа — мов кусень білого хліба. За шість місяців той самий хлоп мовби витесаний з дерева. Він знає, що може винести все. Як і в спортзалах, тут хрипи і гамір, але в клубі справа не в тому, щоб добре виглядати. Тут чуєш істеричні крики, наче в церкві, а коли прокидаєшся в неділю вранці, почуваєш себе врятованим.
Після тої бійки хлопець, який мене побив, витирав підлогу, а я дзвонив до страхової компанії, аби попередити про планований візит до невідкладної допомоги. У шпиталі Тайлер розповідає їм, що я впав.
Часом Тайлер говорить замість мене.
Я сам зробив це з собою.
Надворі сходило сонце.
Ти не говориш про бійцівський клуб через те, що, окрім двох годин із п’ятої до сьомої в ніч на неділю, клубу не існує.
Коли ми з Тайлером вигадали бійцівський клуб, ніхто з нас раніше ніколи не бився. А коли ти не бився, ти не знаєш. Не знаєш, що таке біль і що ти здатен зробити з іншою людиною. Я був першим, кого Тайлер наважився попрохати, ми обидва напилися в барі, де всім було однаково, і Гайлер сказав: «Зроби мені послугу. Вдар мене що є сили».
Я не хотів, але Тайлер усе пояснив — про небажання вмирати без шрамів, про втому від споглядання професійних боїв, про бажання дізнатися про себе більше.
Про саморуйнацію.
Життя тоді видавалося таким насиченим, і, можливо, варто було зруйнувати все, щоби зробити з себе щось ліпше.
Я озирнувся і сказав: гаразд. «Гаразд, — кажу, — але давай назовні, на парковці».
Ми вийшли на парковку, і я спитав, бити в пику чи в живіт.
Тайлер сказав: «Здивуй мене».
Я сказав, що ніколи нікого не бив.
Тайлер сказав: «То вперед, чуваче».
Кажу, закрий очі.
Тайлер каже: «Ні».
Як і будь-хто першої ночі в бійцівському клубі, я вдихнув і розмахнувся, цілячись Тайлерові в щелепу, точнісінько як це робиться у всіх бачених нами ковбойських фільмах, а поцілив йому в шию.
От лайно, сказав я, це не рахується. Я спробую ще раз.
«Ні, рахується», — сказав Тайлер і так стусонув мене в груди, мов та боксерська рукавичка на пружині з суботніх ранкових мультиків, я аж відлетів на машину. Ми обидва стояли: Тайлер, розминаючи шию, і я, притискаючи руку до грудей; ми знали, що втрапили в щось, де ніколи ще не були, і, як ті мультяшні кіт із мишею, ми досі були живі й хотіли знати, наскільки далеко можемо зайти, лишаючись живими.