Місіс Дюбоз жила самотньо з прислугою — молодою негритянкою — недалеко від нас, у будинку з терасою, до якої вели круті східці. Вона була вже стара і сиділа день у ліжку або в кріслі на колесах. Ходили чутки, що серед численних шалей і ковдр вона переховувала старовинний пістолет, ще з часів громадянської війни.
Ми з Джемом ненавиділи місіс Дюбоз. Йдемо, бувало, а вона сидить на веранді і пронизує тебе колючим поглядом або заходиться безцеремонно розпитувати, як ми поводимось, а то почне гадати-каркати, що з нас буде, коли виростемо,— звичайно, нічого путящого. І обминути її двір з протилежного боку теж марна справа: вона підводилась і зчиняла галас на всю вулицю.
Ми ніяк не могли догодити місіс Дюбоз. Коли я віталася з нею, промовляючи якомога лагідніше: «Привіт, місіс Дюбоз!», вона могла відповісти: «Дівчисько непутяще, як ти смієш говорити мені «Привіт»!? Ти повинна сказати: «Добрий день, місіс Дюбоз!»
Ну й сердита ця місіс Дюбоз. Коли вона почула, що Джем звертається до батька, називаючи його на ім'я, її всю аж затіпало. Зроду не бачила таких невихованих нахаб, заявила вона, і дуже шкода, що наш батько не одружився вдруге після смерті матері. Світ не знав кращої жінки, ніж наша мати, казала місіс Дюбоз, серце кров'ю обливається, коли бачиш, як Аттікус розпустив дітей. Я не пам'ятала своєї матері, але Джем пам'ятав, інколи він розповідав мені про неї, і від слів місіс Дюбоз він аж білів, так сердився.
Після Страхолюда Редлі, скаженого собаки та інших пригод Джем вирішив: не обов'язково зустрічати Аттікуса після роботи біля двору міс Рейчел, не боягузи ж ми, зрештою, можна побігти й далі,— і ми стали зустрічати Аттікуса щовечора біля пошти. Не один раз такими вечорами Аттікус помічав, що Джем був дуже сердитий — це означало, що місіс Дюбоз дошкулила йому якимось слівцем, коли ми пробігали повз неї.
— Не бери близько до серця, сину,— казав йому тоді Аттікус.— Вона стара жінка, до того ж хвора. Вище голову, і будь джентльменом. Що б вона тобі не казала, будь спокійний.
Джем відповідав, що хвора людина кричати не стане. А коли, бувало, ми підходили до її будинку втрьох, Аттікус знімав капелюх, чемно кланявся і казав:
— Добрий вечір, місіс Дюбоз! У вас сьогодні чудовий вигляд, ви як картинка.
Але він ніколи не казав, яка картинка. Аттікус звичайно розповідав їй про судові новини і на закінчення щиро запевняв: завтра місіс Дюбоз почуватиме себе чудово. Після цього надівав капелюх, брав мене на плечі — вона це бачила,— і, огорнені вечірніми сутінками, ми простували додому. У такі вечори я думала: хоч батько і не любить рушниці, не був на війні, а проте він — найхоробріша людина в світі.
На другий день після того, як Джемові сповнилося дванадцять, ми подалися до міста: братові не давали спокою подаровані йому гроші. Він гадав, що їх вистачить на малесенький паровий двигун для нього і на жезл тамбурмажора для мене.
Я вже давно задивлялася на той жезл,— у магазині Елмора, прикрашений цехінами та блискітками, він коштував сімнадцять центів. Моєю заповітною мрією тоді було швидше вирости і пройти на чолі шкільного оркестру округу з жезлом у руці. Тим часом я оволоділа мистецтвом тамбурмажора настільки, що могла підкинути паличку вгору і навіть спіймати, але Келпурнія, забачивши у моїх руках паличку, не пускає в дім. Я відчувала, що могла б зарадити цьому лихові, коли б мала справжній жезл, і тому була вдячна Джемові за його щедрий подарунок.
Місіс Дюбоз сиділа на терасі, коли ми проходили повз її двір.
— Куди це вас несе в такий час? — закричала вона.— Байдики б'єте! Ось я подзвоню директору школи і все розкажу. — Вона вже взялася руками за колеса свого крісла, і вираз її обличчя свідчив, що саме так вона й зробить.
— Та сьогодні ж субота, місіс Дюбоз,— сказав Джем.
— Це не має значення, що субота,— відповіла вона уже не так рішуче.— Цікаво, чи знає батько, де ви ходите?
— Місіс Дюбоз, ми почали ходити самі до міста, ще коли були отакі,— і Джем показав долонею приблизно на два фути від землі.
— Не обманюй мене! — загримала вона.— Джеремі Фінч, Моді Аткінсон сказала мені, що ти сьогодні вранці поламав її виноградну лозу. Вона розповість про це твоєму батькові — ти не радий будеш білому світові. Не мине й тижня, як ти опинишся у виправному будинку, не будь я Дюбоз!
Джем од самого літа навіть не підходив до винограду міс Моді, а хоч би й підходив і зламав якусь лозину, він знав: міс Моді не скаржитиметься батькові, а тому категорично заявив, що це неправда.
— Не сперечайся зі мною! — крикнула місіс Дюбоз.— А ти...— і вона тицьнула вузлуватим пальцем на мене,— чого швендяєш у комбінезоні? Порядній дівчинці належить ходити в платті і корсажі. Якщо до тебе ніхто не візьметься, з тебе виросте прислуга. Уявляю собі: офіціантка Фінч в кафе «О'кей»! Ха-ха-ха!
Мені стало страшно. Кафе «О'кей» — таємничий заклад у північній частині міської площі. Я вчепилася за руку Джема, але він висмикнув руку.
— Тримайся, Всевидько,— шепнув.— Не звертай уваги, вище голову, будь джентльменом.
Та місіс Дюбоз не дозволяла нам іти:
— Гарні Фінчі, нічого сказати! Одна прислуговує в кафе, другий у суді вигороджує чорномазих!
Джем аж остовпів. Місіс Дюбоз влучила, куди мітила, і вона це знала.
— Подумати тільки, до чого ми дожилися. Фінч проти своїх! — Вона піднесла руку до рота, потім опустила; за рукою потяглася довга блискуча нитка слини.— Ваш батько такий, як і чорномазі, і всякі білі покидьки, що їх він захищає!
Джем став червоний як рак. Я потягла його за рукав, і ми пішли, а вслід нам сипалися тяжкі звинувачення: що сім'я наша морально виродилася, що половина Фінчів узагалі перебуває в будинку для душевнохворих і що якби мати була жива, то ми не докотилися б до такого життя.
Не знаю, що найдужче вразило Джема, але мене місіс Дюбоз глибоко образила, назвавши всіх Фінчів розумово неповноцінними. Я вже майже звикла до того, що Аттікуса весь час ображали. Але я вперше почула, як зневажає мого батька доросла людина. Якби місіс Дюбоз не зачепила батька, то на її лайку можна було б не звертати уваги.
В повітрі запахло літом, у затінку було прохолодно, але сонце вже пригрівало, а це означало, що недалеко радісна нора: канікули, приїде Діл.
Джем купив собі модель паровика, і ми пішли до Елмора по жезл. Покупка не задовольнила Джема, він запхнув її в кишеню і поруч зі мною мовчки простував додому. Дорогою, тренуючись із жезлом, я випустила його з рук і мало не влучила в містера Лінка Діза.
— Обережніше, Всевидько! — сказав він.
Коли ми підійшли до будинку місіс Дюбоз, жезл мій був уже брудний, бо весь час падав у грязюку.
Місіс Дюбоз на терасі не було.
Через багато років я задумувалася, що штовхнуло Джема на такий вчинок, що примусило його порушити батьківський наказ «Будь джентльменом, сину», зрадити свою сором'язливу добропорядність — рису характеру, яка ще тільки зріла. Певно, Джемові, як і мені, довелося вислухати немало гірких, образливих слів на адресу батька, який захищає чорношкірих, я вже звикла до того, що Джем володіє собою,— у нього від природи спокійна вдача, його важко вивести з рівноваги. Але тоді у Джема на якийсь час просто потьмарився розум — тільки цим, я гадаю, можна пояснити все, що сталося.
Те, що утнув Джем, я б зробила залюбки, аби не Аттікус, адже він заборонив мені воювати з старими сварливими леді. Тільки-но ми підійшли до воріт місіс Дюбоз, як Джем вихопив у мене з рук жезл і, шалено розмахуючи ним, вскочив у двір — забув, що йому наказував батько, забув, що під шалями місіс Дюбоз заховано пістолет, що коли схибить вона, то, певно, не схибить її служниця Джесі.
І тільки після того як він позбивав верхівки всіх камелій, як усе навкруги було всіяно зеленим листям і бутонами квітів,— тільки тоді він угамувався. Потім переламав об коліно жезл і жбурнув його на землю.
Я заверещала. Джем смикнув мене за волосся і сказав, що якби йому трапилася нагода, то він зробив би те саме знову, і що коли я не замовкну, він повириває все моє волосся. Я не замовкла, і він дав мені стусана коліном. Я не втрималась і впала обличчям додолу. Джем грубо підняв мене, але я побачила, що йому стало шкода мене. Слова були зайві.
Того вечора ми не пішли зустрічати Аттікуса, а вешталися в кухні, доки Келпурнія не прогнала нас. Невідомо звідки, але Келпурнія уже знала все. Вона не дуже вміла втішати і все-таки дала Джемові підсмажений, ще гарячий шматок хліба з маслом. Він розламав його навпіл і поділився зі мною. Я покуштувала — як вата, ніякого смаку.
Ми пішли до вітальні. Я взяла футбольний журнал, знайшла фото Діксі Гауела, показала Джемові і сказала:
— Схожий на тебе.
Важко було придумати щось приємніше для Джема, проте це не змінило його настрою. Джем сидів біля вікна в кріслі-гойдалці, зіщулився, насуплений, сидів і ждав. Вечоріло.
Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж почулися на веранді кроки Аттікуса. Грюкнули скляні двері, стало тихо — Аттікус зняв і повісив капелюх, потім пролунав його голос:
— Джем!
Голос був холодний, непривітний.
Аттікус увімкнув світло в вітальні і глянув на нас, ми сиділи, боячись поворухнутися. В одній руці він тримав жезл, заяложена китичка тяглася по килиму, у другій руці на долоні лежали великі пуп'янки камелії.
— Джем, це твоя робота? — спитав Аттікус.
— Так.
— Навіщо це ти зробив?
— Вона сказала, що ти вигороджуєш чорномазих і покидьків,— відповів Джем тихо.
— Це єдина причина?
Джем поворухнув губами: «Так».
— Сину, я добре знаю, скільки тобі доводиться терпіти від твоїх ровесників через те, що твій батько, як ти висловився, «захищає чорномазих», але таку поведінку щодо старої хворої жінки не можна виправдати. Я настійно раджу тобі піти і поговорити з місіс Дюбоз. Потім одразу ж додому.
Джем не поворухнувся.
— Іди, я тобі сказав.
Я вийшла з вітальні слідом за Джемом.
— Вернися,— наказав мені Аттікус.
Я вернулась.
Аттікус узяв газету і сів у крісло-гойдалку, в якому щойно сидів Джем. Присягаюсь життям, я не розуміла, як він міг спокійно сидіти й читати газету тоді, як іржава реліквія часів громадянської війни могла щохвилини обірвати життя його єдиного сина. Звичайно, Джем інколи і мене доводив до того, що я ладна була його вбити, але, коли розібратись, у мене, крім нього, нікого нема. Аттікус, певно, цього не розумів. Або розумів, та йому було байдуже.
Я подивилася на нього з ненавистю, та горе швидко стомлює людину: скоро я вже сиділа у нього на колінах, він пестив мене.
— Ти вже надто велика, щоб колисати тебе на руках,— сказав він.
— Тобі байдуже, що з ним станеться? — спитала я.— Послав його на неминучу смерть, а він же за тебе заступився.
Аттікус дужче пригорнув мене до себе.
— Ще рано хвилюватися. Ніколи не сподівався, що Джем через це може втратити самовладання. Я гадав, що у мене будуть неприємності з тобою.
Я сказала, що не розумію, чому тільки ми з Джемом не повинні забувати про самовладання, а іншим дітям в школі це не обов'язково.
— Всевидько,— мовив Аттікус,— влітку доведеться терпіти ще гірше, і все-таки не втрачайте самовладання... Я розумію, що це несправедливо, що вам дістається, але інколи настає час, коли треба мобілізуватись, і від того, як ми поводимось у важку для нас годину... словом, можу сказати, що коли ви станете дорослі і все згадаєте, то зрозумієте, що я вас не зрадив. Судова справа Тома Робінсона — це випробування нашої совісті... Всевидько, я не зможу ходити до церкви, я перестану вірити в бога, коли не спробую допомогти цій людині.
— Аттікус, ти, певно, помиляєшся.
— Як це?
— Майже всі вважають, що ти робиш не так, як треба...
— Це їхнє право, і їхню думку треба поважати,— сказав Аттікус.— Але для того, щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жиги в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості.
Коли Джем вернувся, він застав мене в Аттікуса на колінах.
— Ну що, сину? — запитав Аттікус.
Він поставив мене на ноги, і я нишком глянула на Джема. Нічого з ним не сталося, тільки обличчя якесь чудне. Може, вона дала йому якогось зілля?
— Я там усе прибрав і попросив пробачення, але я не вважаю себе винним. Працюватиму у неї щосуботи і зроблю все, щоб камелії знову виросли.
— Якщо не вважаєш себе винним, нічого було вибачатися,— сказав Аттікус.— Джем, вона стара і хвора. Ти не повинен зважати на її слова і вчинки. Звичайно, було б краще, якби все це вона сказала мені, а не вам, але в житті не завжди виходить так, як ми того хочемо.
Джем не міг одвести погляду від квітки на килимі.
— Аттікус, вона хоче, щоб я їй читав.
— Читав?
— Так. Вона хоче, щоб я приходив до неї щодня після школи, а також у суботу, і читав їй уголос по дві години щодня. Аттікус, це справді треба?
— Звичайно.
— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.
— Ходитимеш цілий місяць.
Джем акуратно підняв носок черевика над серединкою квітки і наступив на неї. Потім сказав:
— Знаєш, Аттікус, знадвору ще нічого, а всередину зайдеш, скрізь темрява, страшно... химерні тіні, а на стелі...
Аттікус похмуро всміхнувся.
— Це повинно імпонувати твоїй багатій фантазії. Уяви собі, що ти в будинку Редлі.
Наступного понеділка пополудні ми з Джемом піднялися крутими східцями на терасу місіс Дюбоз. Джем ніс «Айвенго» і мав вигляд людини, добре обізнаної з обстановкою. Постукав у другі двері зліва.
— Місіс Дюбоз! — гукнув він.
Джесі відчинила вхідні двері, відсунула засув других, скляних дверей.
— Це ти, Джем Фінч? — запитала вона.— І сестру привів? Я не знаю...
— Хай заходять обоє, Джесі,— гукнула місіс Дюбоз.
Джесі впустила нас, і ми пішли в кухню.
Тільки-но ми переступили поріг, як звідти потягло важким духом. Такий запах буває в гнилих од вогкості будинках, де горять гасові лампи, воду беруть з діжок, а сплять на простирадлах з невідбіленої тканини. Такий запах мене завжди лякав і насторожував.
У кутку кімнати стояло мідне ліжко, на ньому лежала місіс Дюбоз. «Чи не Джемові витівки прикували її до ліжка»,— майнуло в моїй голові. На якусь мить мені стало шкода її. Вона лежала, вкрита купою теплих ковдр, і дивилася на нас майже по-дружньому.
Біля ліжка стояв мармуровий умивальний столик, на ньому склянка з чайною ложечкою, червона вушна спринцівка, коробочка з ватою і сталевий будильник на трьох ніжках.
— То ти привів з собою свою сестру-замазуру, га? — по-своєму привіталася з нами місіс Дюбоз.
— Моя сестра не замазура, і я вас не боюся,— спокійно відповів Джем, хоч я помітила, що в нього тремтять коліна.
Я чекала гнівного вибуху, але місіс Дюбоз тільки й сказала:
— Починай читати, Джеремі.
Джем сів у плетене крісло і розгорнув «Айвенго». Я підсунула друге крісло і сіла поруч.
— Сядь ближче,— сказала Джему місіс Дюбоз.— Отут, біля ліжка.
Ми підсунули крісла. Ніколи я ще не бачила місіс Дюбоз так близько, і єдиним моїм бажанням було відсунутися від неї якнайдалі.
Вона була жахлива. Обличчя кольору заяложеної подушки, в куточках рота блищить слина і повільно, немов льодовик, сповзає в глибокі ущелини по обидва боки підборіддя. Все обличчя в нездорових старечих плямах; у вилинялих очах — дві крихітні, як вістря голки, цяточки — зіниці. Руки вузлуваті, нігті заросли. Вона не вставила протез нижніх зубів і верхня губа видавалася наперед; час від часу місіс Дюбоз підтягувала нижню губу до верхніх зубів-протезів, тоді підборіддя подавалося вперед і слина текла швидше.
Я намагалася не дивитись на неї. Джем знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити очима за рядками, але він читав надто швидко. Коли траплялося незнайоме слово, Джем пропускав його, проте місіс Дюбоз ловила його на цьому і примушувала прочитати слово по літерах. Джем читав уже хвилин двадцять. А я розглядала закіптюжений камін, дивилась у вікно,— куди завгодно, аби не дивитися на місіс Дюбоз. Вона все рідше поправляла Джема, в одному місці він випустив цілу фразу, і вона не помітила. Вона вже не слухала. Я глянула на ліжко.