З місіс Дюбоз щось сталося. Вона лежала на спині, вкрита ковдрами до самісінького підборіддя. Видно було тільки голову і плечі. Голова повільно хиталася то в один бік, то в другий. Зрідка місіс Дюбоз широко відкривала рот, і видно було, як ворушиться її язик. На губах збиралася слина, місіс Дюбоз втягувала її і знову відкривала рот. Здавалося, її рот жив своїм життям, він одкривався й закривався, як молюск-роззявка в час відпливу. Інколи з нього виривалося «пт...» — ніби там закипала каша.
Я смикнула Джема за рукав.
Він подивився спочатку на мене, потім на ліжко. Голова повернулася до нас.
— Місіс Дюбоз, як ви себе почуваєте? — спитав Джем.
Вона не чула.
Раптом задзвонив будильник, ми принишкли від страху. За хвилину, все ще приголомшені, ми з Джемом були вже на вулиці. Ми не втекли, Джесі випровадила нас: ще дзвонив будильник, як вона вбігла до кімнати і випхнула нас за двері.
— Ш-ш ш... біжіть додому,— сказала вона.
Вже в дверях Джем чогось загаявся.
— Їй час приймати ліки,— сказала Джесі і грюкнула за нами дверима. Я помітила, як вона поспішала до ліжка місіс Дюбоз.
Було за чверть до четвертої, коли ми повернулися додому, побігали з м'ячем на подвір'ї, потім настав час зустрічати Аттікуса. Він приніс мені два жовтих олівці, а Джемові — футбольний журнал. І хоч батько нічого не сказав, я гадаю, то була своєрідна винагорода за перший день читання у місіс Дюбоз. Джем розповів йому про наші пригоди.
— Страшно було? — запитав Аттікус.
— Ні, але вона така бридка. Її мучать якісь приступи. З рота весь час тече слина.
— Вона не винна. Коли людина хвора, на неї не завжди приємно дивитися.
— Мені було боязко,— сказала я.
Аттікус глянув на мене поверх окулярів.
— А тобі не обов'язково ходити з Джемом.
На другий день у місіс Дюбоз все повторилося, те саме було і третього дня. Поступово ми до цього звикли: спочатку місіс Дюбоз накидалася на Джема, дорікаючи йому за камелії і за батька-чорнолюба; потім замовкала і нарешті забувала про нас. Дзвонив будильник, Джесі випроваджувала нас, і ми до вечора могли робити що заманеться.
— Аттікус,— запитала я одного разу ввечері,— що таке чорнолюб?
Аттікус нахмурився.
— Тебе хто-небудь називає так?
— Ні, місіс Дюбоз так називає тебе. Вона щодня сердиться і каже, що ти чорнолюб. А мене так обізвав Френсіс на Різдво, доти я цього слова не чула.
— І тому ти на нього тоді накинулася?
— Так...
— Чого ж ти питаєш, що це означає?
Я стала пояснювати Аттікусу, що мене розлютило не те, що він сказав, а те, як він сказав.
— Ніби він сказав шмаркач чи щось подібне.
— Всевидько, розумієш, слово чорнолюб так само, як і шмаркач, беззмістовне. Як би тобі це пояснити... Невігласи і непорядні люди вдаються до цього слова, коли, на їхню думку, хтось добре ставиться до негрів, краще, ніж до них. Так називають людей таких, як ми з тобою, коли хочуть приклеїти брудний, образливий ярлик.
— Але насправді ж ти не чорнолюб?
— Звичайно, я чорнолюб. Я намагаюся любити всіх... Інколи про мене погано говорять... Розумієш, дівчинко, це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим. Це тільки свідчить, яка жалюгідна душа у людини, що так каже. Отже, не бери близько до серця слова місіс Дюбоз. Їй самій не солодко живеться.
Одного разу, приблизно через місяць, Джем, знемагаючи, брів по сторінках сера Вальтера Скаута (так він назвав Вальтера Скотта), а місіс Дюбоз виправляла його на кожному слові, коли раптом у двері хтось постукав.
— Увійдіть! — заверещала місіс Дюбоз.
Це був Аттікус. Він підійшов до ліжка і привітався з місіс Дюбоз за руку.
— Я йшов з роботи і не зустрів, як звичайно, дітей. Вирішив, що вони ще тут.
Місіс Дюбоз усміхнулась. Я не могла уявити, як вона могла розмовляти з людиною, котру так ненавиділа.
— Знаєте, котра година, Аттікус? — сказала вона.— Рівно чотирнадцять хвилин на шосту. Будильник поставлено на половину шостого. Не забудьте.
Раптом мені спало на думку, що ми щоденно затримуємось у місіс Дюбоз трохи довше, що будильник щоразу дзвонить на кілька хвилин пізніше і тому приступи місіс Дюбоз починаються до дзвінка. Сьогодні вона мучить Джема уже скоро дві години, а приступу все ще нема. Ми попали в пастку! Будильник — наш порятунок. А що як одного дня він узагалі не задзвонить, що тоді робити?
— Отже, місіс Дюбоз, Джем кінчає читання — термін минув,— сказав Аттікус.
— Треба було б ще з тиждень,— відповіла вона,— для певності...
Джем підвівся.
— Але ж...
Аттікус подав рукою знак, і Джем замовк. Коли йшли додому, Джем нагадав, що домовлялися на місяць, місяць минув, і це несправедливо.
— Ще тільки тиждень, сину.
— Ні,— сказав Джем.
— Так,— сказав Аттікус.
Наступного тижня ми знову ходили до місіс Дюбоз. Будильник остаточно замовк, і місіс Дюбоз нас просто відпускала. «Досить»,— казала вона, і ми йшли додому. Батько на цей час був уже вдома і читав газету. Хоч приступи і скінчилися, місіс Дюбоз лишалася такою ж сварливою жінкою: коли сер Вальтер Скотт вдавався до довгого описування якогось рову чи замку, їй ставало нудно і вона починала допікати:
— Джеремі Фінч, я тобі казала: ти пожалкуєш, що сплюндрував мої камелії. Тепер тобі шкода їх, правда?
Джем відповідав, що йому шкода.
— Ти думав, що знищив мій «гірський сніг», так? Джесі каже, що вершки відросли. Наступного разу ти це краще зробиш, га? Вирвеш прямо з корінням, га?
Джем відповідав, що саме так він і зробить.
— Ти не буркочи собі під ніс, хлопче! Подивися мені в очі і скажи: «Так, мем». Правда, тобі ніяково людям і в очі дивитися — ще б пак, з таким батьком, як у вас!
Джем підводив голову, втуплював погляд у місіс Дюбоз, обличчя спокійне — ніяких ознак роздратування. Останнім часом Джем навчився бути ввічливим і підкреслено уважним навіть тоді, коли доводилося вислухувати її жахливі вигадки.
Нарешті настав довгожданий день, коли місіс Дюбоз сказала:
— Досить,— і додала: — Це все. До побачення.
Отже, кінець. Наша радість не мала меж, ми, підстрибуючи, весело помчали додому.
То була гарна весна: дні ставали довші, і ми мали більше часу для ігор. Джем захопився статистикою — він хотів знати все про кожного футболіста студентських команд країни. Щовечора Аттікус читав нам спортивні сторінки газет. Судячи з усього, команда штату Алабама (ми не могли навіть вимовити імена футболістів) має шанс цього року знову завоювати Кубок Троянди. Якось увечері Аттікус, як завжди, переглядав газету, але не встиг прочитати й половини спортивного огляду, як задзвонив телефон.
Аттікус відповів. Потім вийшов у коридор і зняв з вішалки капелюх.
— Я зайду на хвилинку до місіс Дюбоз,— сказав він.— Скоро вернуся.
Проте Аттікус затримався. Давно вже настала пора мені спати, а його усе не було. Коли він повернувся, в руках у нього була коробка від цукерок. Аттікус сів у вітальні і поставив коробку біля свого крісла.
— Що вона хотіла? — спитав Джем.
Ми не бачили місіс Дюбоз уже понад місяць. Останнім часом вона не сиділа на терасі.
— Вона померла, сину,— сказав Аттікус.— Щойно.
— О,— сказав Джем,— Добре.
— Це справді добре. Принаймні більше не страждатиме. Вона довгий час хворіла. Знаєш, сину, що то в неї були за приступи?
Джем похитав головою.
— Місіс Дюбоз була морфіністкою,— сказав Аттікус.— Вона приймала морфій, щоб затамувати біль. Лікар приписав їй. Вона могла б приймати морфій до кінця своїх днів і не померла б у таких муках, але вона була людина непримиренного характеру...
— Як це? — запитав Джем.
Аттікус пояснив:
— Невдовзі до твоєї витівки вона попросила мене скласти їй заповіт. Лікар Рейнольдс сказав, що їй лишилося жити не більше кількох місяців. Всі її справи були в абсолютному порядку, але вона зауважила: «З однією справою в мене негаразд».
— З якою саме? — збентежено спитав Джем.
— Вона сказала, що хоче покинути цей світ нікому і нічим не зобов'язаною. Джем, вона тяжко хворіла, людина в її становищі може вдатися до якого завгодно засобу, аби полегшити страждання, і ніхто її не осудив би, але вона була іншої думки. Вона вирішила перед смертю перебороти згубний потяг до морфію, і як сказала, так і зробила.
— То це й було причиною її приступів? — запитав Джем.
— Так, саме це й було причиною приступів. Більшість з того, що ти читав їй, вона не чула, я певен. Вся її увага була прикута до будильника. Якби ти не попав до її рук, я все одно звелів би тобі ходити до неї і читати. Твоє читання, певно, трохи відвертало її увагу. Була й ще одна причина...
— І вона померла вільною і чистою?— запитав Джем.
— Як гірське повітря,— сказав Аттікус.— Майже до останньої хвилини не втрачала свідомості,— Аттікус усміхнувся,— і сварилася. З усіх сил кляла мене і віщувала, що до кінця своїх днів я тільки те й робитиму, що братиму тебе з тюрми на поруки. Вона веліла Джесі запакувати для тебе оцю коробку...
Аттікус нахилився, підняв коробку від цукерок і передав її Джемові.
Джем одкрив коробку. В ній на зволоженій ваті лежала прекрасна прозоро-біла квітка — камелія «гірський сніг».
У Джема очі мало не полізли на лоб.
— Стара карга, чого вона до мене присікалася! — закричав Джем і жбурнув квітку додолу.
Аттікус швидко підвівся і підійшов до Джема. Син схилив голову батькові на груди.
— Ну-ну, годі,— мовив батько.— Я думаю, що цим вона тобі сказала: тепер усе гаразд, Джем, усе гаразд. Ти ж знаєш, вона була жінкою благородною.
— Благородною? — Джем підняв голову. Він був червоний як рак.— І це після всього, що вона про тебе казала?
— І все-таки вона була жінкою благородною. Хоча її погляди на речі й не збігалися з моїми... це так, сину. Проте, я тобі вже казав, якби ти навіть проявив стриманість того вечора, я все одно послав би тебе до місіс Дюбоз, щоб ти почитав їй уголос. Я хотів, щоб ти уважніше придивився до неї, хотів, щоб ти побачив справжню мужність, щоб переконався, що не обов'язково мати в руках рушницю. Справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш. Місіс Дюбоз перемогла. Вона померла певна, що нікому нічим не зобов'язана. Це наймужніша людина, яку мені будь-коли доводилося бачити.
Джем підняв коробку від цукерок і жбурнув у вогонь. Потім підняв квітку. Я пішла спати, а він сидів і гладив пальцями пелюстки камелії. Аттікус читав газету.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ XII
Джемові сповнилося дванадцять років. Ладнати з ним стало нелегко: характер непостійний, настрій мінливий. А апетит — страшний. Весь час Джем огризається — не чіпляйся до мене! Я не витримала і спитала Аттікуса:
— Чи не солітер у нього?
Аттікус сказав, що ні, просто Джем росте. І я повинна бути терпляча і якомога рідше йому надокучати.
Перемінився Джем за останні тижні. Одразу після смерті місіс Дюбоз. Раніше він, здається, був радий, коли я супроводжувала його на ті щоденні читання. І враз у нього появилися нові, незрозумілі погляди, він почав їх нав’язувати мені, дійшло до того, що інколи він повчав мене, що і як робити. Одного разу ми посварились, і Джем крикнув:
— Пора вже бути людиною! Навчишся ти коли-небудь поводитися так, як належить дівчині?
Я розплакалась і побігла до Келпурнії.
— Ти не повинна засмучуватись із-за містера Джема,— почала вона.
— Міс-те-ра?!
— Так, містера, він уже майже дорослий.
— Не доріс він ще до містера,— сказала я.— Його треба відлупцювати, та нікому, а я не можу, бо мала.
— Дитино,— заспокоювала Келпурнія,— містер Джем стає дорослим, і тут нічого не вдієш. Тепер йому дедалі частіше хочеться побути на самоті, займатися своїми справами — усі хлопці такі. А ти, щоб не нудьгувати, приходь до мене. В кухні завжди знайдеться діло.
Літо мало бути непоганим: Джем хай собі робить що хоче, а я, поки приїде Діл, буду з Келпурнією. Вона, здається, рада, коли я забігаю до неї в кухню, дивлюсь, як вона порається, і думаю: це зовсім не просто — бути дівчиною.
Настало літо, а Діл не приїжджав. Я одержала від нього листа і фотокартку. Він писав, що у нього новий батько — це було його фото — і що йому доведеться влітку лишитися в Мерідіані, бо вони надумали робити рибальський човен. Новий батько Діла був адвокат, як і Аттікус, але набагато молодший. З фотографії на мене дивилося досить приємне обличчя, я раділа, що Ділові пощастило придбати такого батька, але водночас мене охопив розпач. Правда, в кінці листа Діл запевняв, що вічно мене кохатиме, писав, щоб я не турбувалася, що він тільки-но заробить грошей, приїде по мене, і ми одружимось, і щоб я йому писала.
Я розуміла, що маю справжнього жениха, та яка від цього радість, коли його не було поряд. Раніше я ніколи про це не думала, але літо для мене — це Діл, який сидить біля ставу і курить цигарку з мотузка; заблищать, забігають у Діла очі — значить, придумав, як виманити з дому Страхолюда Редлі; літо — це квапливий поцілунок Діла, коли на нас не дивиться Джем, це бажання завжди бути разом. Коли Діл був поряд, життя текло своїм звичайним річищем, без нього воно ставало нестерпним. Два дні я ходила сама не своя.
До того ж законодавчі збори штату було скликано на позачергову сесію, і Аттікус поїхав на два тижні. Губернаторові заманулося терміново влаштувати аврал і позбутися кількох молюсків, що присмокталися до днища державного корабля; в Бірмінгемі почалися сидячі страйки; черги за хлібом у містах ставали все довші, а фермери — все бідніші. Та ці події відбувалися в світі, далекому від нас із Джемом.
Одного разу ми немало здивувалися, побачивши в «Монтгомері едвертайзер» карикатуру, під якою був напис «Фінч із Мейкомба». Аттікус — босий, у коротких штанях, прикутий до парти — щось старанно виводив на грифельній дощечці, а навкруги якісь легковажні дівчата верещали і гикали на нього.
— Це комплімент,— пояснив Джем.— Він завжди робить те, до чого інші не беруться.
— Як це?
До того нового, що останнім часом з’явилося в характері Джема, слід додати ще одну рису: йому почало здаватися, що він усе на світі знає.
— Ну, Всевидько, це щось на зразок перебудови системи оподаткування в округах і таке інше. Більшість людей такими речами не цікавиться.
— Звідки ти знаєш?
— Годі, дай мені спокій. Я читаю газету.
Хай буде так, як він хоче. Я пішла в кухню. Келпурнія лущила горох, нараз вона спитала:
— Що мені з вами робити в неділю? Як ви підете до церкви?
— Дуже просто. Гроші на пожертвування Аттікус нам залишив.
Келпурнія примружила очі, і я здогадалася, що вона думає.
— Кел, ми будемо поводитися пристойно, справді. Ось уже скільки років ми не пустуємо в церкві.
Келпурнія, певно, пригадала один пам’ятний день: то була неділя, йшов дощ, ми лишилися самі — ні батька, ні вчительки не було. Зоставшись без нагляду, ми всім класом пішли в кочегарку і прив’язали там Юніс Ен Сімпсон до стільця. Потім про неї забули. Піднялися нагору, слухали тихенько проповідь, коли раптом щось як затарабанить — десь били по трубах парового опалення, батареї дзвеніли, аж поки хтось не пішов з’ясувати, в чому річ. Коли Юніс Ен привели з кочегарки, вона заявила, що більше не бажає грати в мученика, хоча Джем Фінч і сказав, що коли вона вірить у бога по-справжньому, то не згорить, але внизу надто жарко.
— І крім того, Кел, Аттікус не вперше залишає нас самих,— протестувала я.
— Залишає тоді, коли знав напевно, що з вами в церкві буде вчителька. Цього разу він про це нічого не згадував — може, забув.
Келпурнія почухала потилицю. І раптом усміхнулася.
— Може, ви з містером Джемом підете завтра до церкви зі мною?
— Ай справді!