— Ну, то як? — засміялася Келпурнія.
Келпурнія завжди по суботах ретельно мила мене, але тієї суботи вона возилася зі мною особливо старанно. Двічі намилила, щоразу міняла воду, сунула мою голову в таз і вимила шампунем. Джемові вона вже давно довіряла, але цього разу вирішила перевірити, на що він відповів сердито:
— Чи можна в цьому домі помитися так, щоб ніхто не підглядав?
На ранок Келпурнія раніше ніж звичайно «зайнялася нашим туалетом». Коли вона лишалася у нас на ніч, то спала в кухні на розкладушці; того ранку вся кухня була завалена нашим святковим вбранням. Моє плаття Келпурнія так накрохмалила, що воно настовбурчилось і стало схоже на дзвін. Келпурнія примусила мене надіти нижню спідницю і замість пояса туго пов’язала рожеву стрічку. Мої лаковані туфлі вона так натерла черствим хлібом, що вони блищали, як дзеркало.
— Ми наче на карнавал збираємося,— сказав Джем.— Нащо все це, Кел?
— Я не хочу, щоб казали, ніби я погано доглядаю своїх дітей,— пробуркотіла вона.— Містер Джем, цей галстук аж ніяк не пасує до вашого костюма. Він зелений.
— То й що?
— А костюм синій. Невже ви не розумієте?
— Еге-ге,— закричала я,— Джем не розуміється на кольорах!
Джем почервонів од злості, але Келпурнія зауважила:
— Досить, у «Першу Покупку» годиться йти у веселому настрої.
«Перша Покупка» — африканська методистська церква — містилася за південною околицею міста, в негритянському кварталі, в районі лісопильні. Ця старезна будівля з колись фарбованими, а нині облупленими стінами була єдина в Мейкомбі церква з дзвіницею, а називалася вона так тому, що побудували її на перші гроші, зароблені визволеними рабами. В неділю тут молилися негри, а в будні білі грали в карти.
В церковному дворі і поруч на кладовищі глиниста земля була тверда як камінь. Коли хтось помирав у спеку, покійника обкладали льодом і ждали, поки піде дощ і земля розм’якне. Тільки подекуди на кладовищі стояли зруйновані надгробки; свіжіші могили були обкладені яскравими кольоровими скельцями та скалками битих пляшок від кока-коли. На деяких могилах височіли, як сторожі, громовідводи, що означало: небіжчик був неспокійної вдачі; на могилках дітей видніли недогарки свічок. Це було гарне кладовище.
Ми ввійшли в церковний двір, на нас повіяв теплий гірко-солодкий запах охайно вдягнених негрів: пахло помадою для волосся, жувальною гумкою, нюхальним тютюном, одеколоном, милом, м’ятними цукерками та бузковою пудрою.
Забачивши мене і Джема поряд з Келпурнією, чоловіки трохи відступили і зняли капелюхи; жінки склали руки на животі, як це завжди вони роблять в будні,— на знак шанобливої уваги. Люди розступилися, утворивши вузеньку доріжку, що вела до церковних дверей. Келпурнія йшла посередині, між мною і Джемом, відповідаючи на привітання своїх святково вдягнених сусідів.
— Як це розуміти, міс Кел? — почувся голос ззаду.
Келпурнія поклала руки нам на плечі, ми зупинились і озирнулися: в проході між двома рядами людей стояла висока негритянка. Вона виставила одну ногу вперед, уперлася ліктем лівої руки в бік і, піднявши долоню, показувала на нас. Голова конусом, якісь чудні, схожі на мигдалини очі, прямий ніс, чітко окреслений рот. Мені здалося, що жінка дуже висока.
Келпурнія міцніше стиснула моє плече.
— Що ти хочеш, Луло? — спитала вона. Раніше я не чула, щоб Келпурнія розмовляла таким тоном — спокійно, презирливо.
— Хочу знати, навіщо ти ведеш білих дітей до чорномазих у церкву?
— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія, і я знову звернула увагу на її голос: вона розмовляла так, як і всі негри.
— А цілий тиждень, певно, ти гостя у Фінчів?
Натовп загомонів.
— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, але троянди на її капелюсі затремтіли, вона гнівалася.
Коли Лула спробувала підійти до нас, Келпурнія сказала:
— Не підходь, чорномаза!
Лула зупинилась, але відказала:
— Нічого тобі приводити сюди білих дітей — у них своя церква, а у нас своя. Це наша церква, правда ж, міс Кел?
Келпурнія сказала:
— Але ж бог один, правда?
— Ходім додому, Кел,— мовив Джем,— ми тут небажані гості...
Я теж розуміла: ці люди не хотіли, щоб ми залишалися. Я скоріше відчувала, ніж бачила, що юрба наступає. Нас оточували щільніше, але коли я глянула на Келпурнію, її очі сміялися. Я знову подивилася на доріжку, обабіч якої були люди: Лула зникла. На тому місці стіною стояли негри.
Один вийшов наперед. Це був Зібо, сміттяр.
— Містер Джем,— мовив він,— ми раді бачити вас тут. А на Лулу не зважайте: вона сердита, бо преподобний Сайкс погрожував вичитати їй з кафедри. Всі її знають як баламутку, спаде на думку якась химера — от і носиться з нею; а ми дуже раді вам.
По цьому Келпурнія попрямувала до церкви, біля входу нас привітав преподобний Сайкс і повів до передньої лави.
«Перша Покупка» була нештукатурена, непофарбована. Вздовж стін на мідних скобах висіли гасові лампи; за сидіння правили лави з соснових дощок. За грубою дубовою кафедрою побляклий од часу рожевий шовковий стяг проголошував: «Бог є любов». Крім цієї прикраси, в церкві висіла ще літографія з картини Ханта «Світоч світу». Більше не було нічого. Ми звикли бачити в церкві піаніно чи орган, збірники псалмів, програму богослужіння — тут не було цих атрибутів. У церкві було похмуро, прохолодно, вогко, але парафіян прибувало дедалі більше, і в церкві ставало тепліше. До послуг кожного парафіянина на лавах лежали дешевенькі картонні опахала з яскравим зображенням Гефсиманського саду — дарунок Компанії металевих виробів Тіндела («Широкий і різноманітний вибір товарів»),
Келпурнія легенько підштовхнула нас із Джемом, щоб ми посунулися в кінець ряду, і сама сіла між нами. Витягла з гаманця хусточку, розв’язала тугий вузлик з одного кінця і дала нам з Джемом по монетці вартістю десять центів.
— У нас є свої,— прошепотів Джем.
— Тримай,— сказала Келпурнія.— Ви мої гості.
Якийсь час обличчя Джема виражало нерішучість: йому не хотілося брати гроші в Келпурнії, бо він мав власні, але чи етично відмовлятися за таких обставин? Зрештою вроджена чемність перемогла, і він поклав монетку в кишеню. Без найменших докорів сумління я зробила те саме.
— Кел, а де книжки з псалмами? — прошепотіла я.
— У нас таких книжок нема.
— А як же ви?..
— Тс-с,— сказала Келпурнія.
Преподобний Сайкс стояв за кафедрою і поглядом закликав парафіян до тиші. Це був невисокий, кремезний чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з чорним галстуком; у світлі, що проникало крізь матове скло вікон, виблискував золотий ланцюжок годинника.
— Брати і сестри,— мовив він,— ми дуже раді, що сьогодні до нас завітали гості — містер і міс Фінч. Усі ви знаєте їхнього батька. Перш ніж почати проповідь, я прочитаю кілька оголошень.
Преподобний Сайкс перегорнув якісь папірці, відклав один, потім витяг його поперед себе майже на довжину руки і став читати:
«Збори місіонерського товариства відбудуться у вівторок у будинку сестри Анет Рівз. Приносьте з собою шиття».
Далі прочитав із другого папірця:
«Всі ви знаєте, яке горе спіткало брата Тома Робінсона. Він був вірним парафіянином «Першої Покупки» з дитинства. Сьогоднішній грошовий збір і збір наступних трьох неділь піде його жінці Гелен, щоб вона могла звести кінці з кінцями».
Я ткнула Джема в бік:
— Це той самий Том, якого Аттікус захи...
— Тс-с!
Я повернулася до Келпурнії, але вона цикнула на мене ще до того, як я розкрила рота. Я принишкла і не зводила очей з преподобного Сайкса, який, здавалося, чекав, поки я вгамуюся.
— Попросимо нашого регента почати перший гімн,— сказав він.
Зібо підвівся з свого місця, пройшов між рядами, зупинився перед нами і оглянув паству. В руках у нього був досить потріпаний збірник гімнів. Зібо розгорнув книгу і сказав:
— Проспіваємо номер двісті сімдесят третій.
Цього я вже зовсім не розуміла.
— Як же ми співатимемо, коли перед нами немає слів?
Келпурнія всміхнулася.
— Заспокойся, дівчинко,— прошепотіла вона,— зараз усе зрозумієш.
Зібо кашлянув і голосом, що нагадував далеку канонаду, почав:
— Там, за рікою, лежить країна...
І сотня голосів напрочуд злагоджено проспівала ці слова слідом за Зібо. Не встиг завмерти протяжний голос на останньому слові, а Зібо читав далі:
— Серцю кожного із нас близька і мила...
І знову дружні й сильні голоси підхопили ці слова. Коли завмирала протяжна остання нота, Зібо читав наступний рядок:
— Тільки віра допоможе нам досягти заповітних берегів.
Паства трохи зам’ялась, і Зібо чітко повторив слова, хор проспівав їх. Коли вступав хор, Зібо загортав книгу, що означало: продовжуйте без мене.
Після того як завмерла остання нота урочистого хору, Зібо мовив:
— За тією сріблястою рікою спокій вічний і жаданий.
Так повторював хор рядок за рядком просту мелодію, поки гімн не кінчився сумною, ледве чутною нотою.
Я глянула на Джема, він дивився на Зібо трохи спідлоба. Я теж була приголомшена: якби не почула на власні вуха — не повірила б.
Потім преподобний Сайкс почав молитися за хворих і стражденних. Так молились і в нашій церкві, правда, преподобний Сайкс просив бога зглянутися на деяких хворих особливо.
У своїй проповіді він засуджував гріх, суворо повторив те, що було написано за ним на стіні; застерігав свою паству від спиртних напоїв, азартних ігор та сумнівних жінок. Нелегальна торгівля спиртним завдавала немало лиха негритянському кварталові, але жінки — більше. І тут, як і в нашому округу, я почула, що жінки — створіння грішні і нечисті. Здавалося, всі служителі церкви були певні, що це саме так.
Ми з Джемом слухаємо цю проповідь щонеділі, різниця тільки в тому, що преподобний Сайкс з церковної кафедри вільніше висловлює свою думку про кожного грішника зокрема: Джім Харді уже п’ять неділь підряд не був у церкві, а він не хворий; Констанції Джексон слід бути обачнішою, якщо вона не хоче полаятись із своїми сусідами: за весь час існування негритянського кварталу їй першій заманулося ставити огорожу на зло сусідові.
Преподобний Сайкс закінчив свою проповідь. Він став біля столика перед кафедрою і закликав парафіян вносити пожертвування. Такого ми з Джемом ще не бачили. Один за одним виходили парафіяни наперед і кидали в чорну емальовану бляшанку від кави хто п’ять, хто десять центів. Ми з Джемом теж пішли, і коли наші монетки дзенькнули, почули тихе «Спасибі, спасибі».
На превеликий наш подив, преподобний Сайкс висипав гроші на стіл і полічив. Потім випростався і сказав:
— Цього не досить. Нам треба зібрати десять доларів.
Парафіяни занепокоїлися.
— Всі ви знаєте, для чого потрібні ці гроші: Гелен не може залишити дітей і піти працювати, поки Том у тюрмі. Якщо кожен дасть ще по десять центів, тоді вистачить...— Преподобний Сайкс помахав комусь рукою і гукнув у другий кінець церкви: — Алек, зачини там двері. Ніхто звідси не вийде, поки ми не зберемо десять доларів.
Келпурнія подлубалася в своїй сумочці і витягла потертий шкіряний гаманець.
— Ні, Кел,— прошепотів Джем, побачивши, що вона дає йому десять центів,— у нас є свої гроші. Всевидько, де твої десять центів?
У церкві ставало душно, і я подумала, що преподобний Сайкс триматиме свою паству в духоті, поки в бляшанці не буде потрібної суми. Тріщали віяла, човгали ноги, парафіян, охочих пожувати тютюнець, уже нудило.
Я аж здригнулася від несподіванки, коли преподобний Сайкс суворо мовив:
— Карлоу Річардсон, я тебе ще не бачив біля цього столика.
Худорлявий чоловік в штанях кольору хакі підійшов і кинув монету в бляшанку. Паства схвально зашуміла. А преподобний Сайкс вів далі:
— Я закликаю всіх, у кого немає дітей, пожертвувати ще по десять центів. Цього буде досить.
Поступово десять доларів зібрали. Двері відчинили, повіяло теплим свіжим вітерцем, і стало легше дихати. Зібо ще прочитав рядок за рядком «На бурхливих берегах Йордану», і служба кінчилась.
Я хотіла залишитися й оглянути церкву, одначе Келпурнія швидко випхнула мене в прохід поперед себе. Біля дверей вона зупинилася, щоб поговорити з Зібо та його сім’єю, а ми з Джемом тим часом перекинулися словом з преподобним Сайксом. У мене було дуже багато запитань, але я вирішила про все дізнатись у Келпурнії.
— Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,— сказав преподобний Сайкс.— Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.
І все-таки я не втрималась:
— А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?
— Ви хіба не чули? — запитав преподобний Сайкс.— у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати...
— А чому вона не може взяти їх із собою? — спитала я.
Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив’язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.
Преподобний Сайкс завагався.
— Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу... Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.
— А чого її можуть не взяти?
І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:
— Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.
Джем сказав те саме, і ми пішли додому.
— Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.
Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.
— Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,— відповіла вона.— І ніхто не хоче... не хоче мати справи з його сім’єю.
— Що ж він такого зробив, Кел?
Келпурнія зітхнула.
— Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в’язниці.
— Містер Юел? — Я стала пригадувати,— Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з’являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав...
— Оце вони і є.
— А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу... Кел, а що значить учинити насильство?
— Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,— сказала Келпурнія.— Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.
— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.
— 3 повтором?
— Це називається повтором?
— Еге ж. Скільки я себе пам’ятаю, тут завжди так співають.
Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.
Келпурнія засміялася.
— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.
— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?
— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В «Першій Покупці», можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.
— А в якій школі ти вчилася, Кел? — спитав Джем.
— Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б’юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.
— Невже ти така стара?
— Я навіть старша за містера Фінча.— Келпурнія всміхнулася.— Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років «старіші» за ті, які пам’ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.
— А коли твій день народження, Кел?
— Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.
— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.
— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.