Маленький чоловічок, що зайняв місце на підвищенні для свідків, мав ту перевагу над своїми найближчими сусідами, що коли б його довго мили в гарячій воді з дьогтьовим милом, шкіра б у нього стала білою.
— Містер Роберт Юел? — запитав містер Джілмер.
— Всі мене так звуть,— відповів свідок.
Містер Джілмер трошки випростався, і мені стало шкода його. Тут, мабуть, треба дещо пояснити. Я чула, що діти юристів, спостерігаючи, як гаряче виступають їхні батьки проти другої сторони, вбачають в останній особистих ворогів своїх батьків, важко переживають гострі дебати, а потім немало дивуються, коли під час першої ж перерви батько виходить із залу під руку з своїм «мучителем». Ми з Джемом так не думали. Вигравав наш батько процес чи програвав — ми не сприймали цього надто гостро. На жаль, я не можу пригадати жодного випадку, коли б поразка Аттікуса глибоко схвилювала нас, і якби я сказала, що таке бувало, то погрішила б проти істини. Ми розуміли, коли дебати ставали надто колючі й виходили за межі професійної етики, але з нашим батьком такого не траплялось. Я ще ніколи не чула, щоб Аттікус підвищив голос, за винятком тих випадків, коли йому доводилося мати справу з глухими свідками. Містер Джілмер робив своє діло, Аттікус — своє. Крім того, містер Юел був свідком містера Джілмера, і в нього не було ніяких підстав відповідати прокуророві так грубо.
— Ви батько Мейєли Юел? — знову запитав містер Джілмер.
— Ну, якщо навіть і не я, то тепер усе одно не дізнаєшся хто: мати її померла,— була відповідь.
Суддя Тейлор засовався. Він повільно повернувся в своєму кріслі, добродушно глянув на свідка.
— Ви батько Мейєли Юел? — запитав він таким голосом, що в залі відразу перестали сміятися.
— Так, сер,— покірно відповів містер Юел.
Суддя Тейлор мовив доброзичливіше:
— Ви перший раз у суді? Щось не пригадую, щоб я коли-небудь бачив вас тут.
Свідок кивнув головою, і суддя провадив далі:
— Так от. Давайте домовимося. Поки я тут суддя, в цьому залі ніхто не вимовить жодного непристойного слова. Зрозуміло?
Містер Юел кивнув головою, але я не певна, що він усе зрозумів. Суддя зітхнув і сказав:
— Можете говорити далі, містер Джілмер.
— Дякую, сер. Містер Юел, розкажіть нам, будь ласка, своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада.
Джем посміхнувся і відкинув назад волосся. «Своїми словами» була улюблена фраза містера Джілмера. Цікаво, чиїми ж іще словами, на думку містера Джілмера, міг заговорити свідок?
— Ну, це було двадцять першого листопада. Іду я ввечері з лісу, несу оберемок хмизу, доходжу до огорожі і чую — верещить моя Мейєла в хаті, як недорізана свиня...
Суддя Тейлор глянув суворо на свідка, але, певно, вирішив, що грубість допущено ненавмисно, і тільки спитав сонним голосом:
— О котрій годині це було, містер Юел?
— Якраз перед заходом сонця. Отож, кажу, верещить Мейєла так, наче її сам чорт... — Знову суворий погляд, і містер Юел замовк.
— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.
Містер Юел розгублено подивився на суддю.
— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу...— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий... з моєю Мейєлою!
Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п’ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.
Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.
— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?
Джем повернув до нас голову.
— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.
— Так я тебе й послухала!
Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:
— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.
Ці слова я сприйняла як смертельну образу.
— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!
— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев’яти немає.
Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.
— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.
Джем похитав головою.
— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.
Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.
Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.
Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.
— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.
Містер Юел скидався на глухонімого. Я була певна, що він ніколи раніше не чув слів, з якими до нього звернувся суддя Тейлор,— він ворушив губами, намагаючись їх повторити,— але суть все-таки, мабуть, вловив. Вираз самозадоволення розтанув на його обличчі, натомість прийшла тупа зосередженість, та це не завело в оману суддю Тейлора: весь час, поки Юел сидів у кріслі свідка, суддя не зводив з нього очей, ніби тільки й ждав, щоб той схибив.
Містер Джілмер і Аттікус перезирнулися. Підпираючи щоку рукою, Аттікус знову сидів на своєму місці, але його обличчя ми не бачили. Містера Джілмера охопила невпевненість, однак він підбадьорився, коли суддя Тейлор спитав свідка:
— Містер Юел, ви бачили, що підсудний чинив насильство над вашою дочкою?
— Бачив.
Зал мовчав, але підсудний щось тихо сказав. Аттікус шепнув йому, і він замовк.
— Ви сказали, що підійшли до вікна? — запитав містер Джілмер.
— Так, сер.
— Вікно високо від землі?
— Майже три фути.
— Вам добре було видно кімнату?
— Так, сер.
— Який вигляд мала кімната?
— Там усе було порозкидано, як після бійки.
— Що ви зробили, коли побачили підсудного?
— Я кинувся навколо дому до дверей, але не встиг добігти, як він вискочив і ну тікати. Проте я його добре розгледів, хоча й не гнався за ним — дуже розхвилювався за Мейєлу. Я вскочив у хату — Мейєла лежить на підлозі і гірко ридає...
— Що ж ви тоді зробили?
— Ну, я щодуху побіг по Тейта. Чорномазого я впізнав, він живе недалеко від нас, там їх ціле кубло, а він повз наш дім щодня ходить. Суддя, я вже п’ятнадцять років прошу наше окружне начальство: викуріть звідти чорномазих, з ними ж небезпечно жити по сусідству, до того ж і майно розкрадають...
— Дякую, містер Юел,— сказав квапливо містер Джілмер.
Свідок майже бігом спустився з підвищення і наштовхнувся на Аттікуса, який підвівся, маючи намір про щось запитати його. Суддя Тейлор дозволив присутнім посміятись.
— Одну хвилинку, сер,— сказав дружелюбно Аттікус.— Ви дозволите кілька запитань?
Містер Юел знову подався до крісла для свідків і, вмостившись, звів на Аттікуса гордовито-підозріливий погляд — так мейкомбські свідки дивляться на адвокатів своїх супротивників.
— Містер Юел,— почав Аттікус,— вам того вечора довелося чимало побігати. Давайте пригадаємо, ви сказали, що побігли до будинку, підбігли до вікна, вбігли в хату, підбігли до Мейєли, побігли по містера Тейта. Може, ви і по лікаря бігали?
— А нащо він був потрібен? Хіба я сам не бачив, що воно і до чого?
— І все-таки одного я не можу зрозуміти,— сказав Аттікус.— Невже вас не турбував стан вашої дочки?
— Ну аякже. Сам бачив, хто нашкодив.
— Ні, я маю на увазі фізичний стан. Ви не подумали про те, що ушкодження потребують невідкладного медичного втручання?
— Що?
— Ви не подумали про те, що вашій дочці потрібен був лікар, до того ж негайно?
Свідок сказав, що він про це не подумав, що ніколи в своєму житті лікарів не викликав і того вечора теж; нікуди діти п’ять доларів, чи що?
— Це все? — запитав він.
— Не зовсім,— недбало кинув Аттікус.— Містер Юел, ви чули показання шерифа, так?
— Як це?
— Ви були в залі суду, коли містер Гек Тейт виступав як свідок на тому місці, де сидите ви? Були, правда ж? Ви все чули, що він казав?
Містер Юел подумав, зважив і, певно, вирішив, що в запитанні ніякої каверзи немає.
— Так, чув,— відповів він.
— Ви погоджуєтеся з тим, як він описав заподіяні вашій дочці ушкодження?
— Як це?
Аттікус обернувся до містера Джілмера і всміхнувся. Містер Юел, певно, остаточно впевнився, що ввічливість по відношенню до захисника — річ зайва.
— Містер Тейт засвідчив, що праве око у Мейєли було підбите і що все...
— Аякже, погоджуюся,— сказав свідок.— 3 усім, що сказав Тейт, погоджуюся.
— Отже, погоджуєтеся? — добродушно запитав Аттікус.— Я просто хотів пересвідчитися.
Він підійшов до секретаря, щось сказав йому, і секретар кілька хвилин розважав присутніх, читаючи свідчення містера Тейта, читав так виразно, ніби називав цифри біржового бюлетеня: «...під яким оком... лівим... тоді це праве око... містер Фінч, праве, тепер я пригадую... права половина обличчя... в синцях (секретар перегорнув сторінку). Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали... я сказав, що у неї було підбите праве око...»
— Дякую, Берт,— сказав Аттікус.— Містер Юел, ви ще раз прослухали свідчення шерифа. Можете що-небудь додати? Ви погоджуєтеся з тим, що сказав шериф?
— Згоден з Тейтом. У неї під оком був великий синяк, і вся вона була добряче побита.
Цей маленький чоловічок, здавалося, вже забув, що кілька хвилин тому він був посміховищем у цьому залі. Було очевидно, що Юел не вважав Аттікуса серйозним супротивником. Він знову почервонів, набундючився — таким ми бачили його раніше: точно рудий півень, здавалося, вій от-от лусне від самовдоволення, аж тут Аттікус знову спитав:
— Містер Юел, ви вмієте читати і писати?
— Протестую,— перебив його містер Джілмер,— не розумію, яке відношення до справи має письменність свідка, питання не по суті.
Суддя Тейлор хотів щось сказати, але не встиг.
— Містер Тейлор, дозвольте мені це запитання, а до нього ще одне, і ви все зрозумієте.
— Гаразд, дозволяю,— сказав суддя Тейлор,— але дивіться, Аттікус, щоб ми справді зрозуміли. Протест відхилено.
Містеру Джілмеру, як і всім нам, хотілося почути, яке відношення до справи мала освіта Юела.
— Я повторюю запитання,— сказав Аттікус.— Ви вмієте читати і писати?
— Ну ясно, вмію.
— Напишіть, будь ласка, своє прізвище і покажіть нам.
— Це можна. Що ж, по-вашому, я не розписуюсь, коли отримую допомогу?
Відповідь сподобалась його землякам, що сиділи внизу, в залі. Вони почали перешіптуватися, хихикати — бач, мовляв, який хоробрий цей Юел!
Я почала нервувати. Аттікус, звичайно, знає, що робить, і все-таки мені здається, він схибив. Ніколи, ніколи на перехресному допиті не став свідкові запитань, на які заздалегідь не знаєш відповіді,— цю істину я засвоїла ще в колисці,— а то можеш дістати відповідь не ту, яка тобі потрібна, і все піде нанівець.
Аттікус витяг із внутрішньої кишені піджака конверт, а з жилетки — авторучку. Рухи його були повільні, неквапливі. Він повернувся так, щоб його добре бачили присяжні. Зняв ковпачок авторучки і акуратно поклав перед собою на стіл. Потім легенько струснув ручку і разом з конвертом подав свідкові.
— Прошу, напишіть нам своє прізвище,— сказав він.— Зробіть, будь ласка, так, щоб усі присяжні бачили, як ви будете писати.
Містер Юел написав своє прізвище на зворотному боці конверта і, задоволений, підвів голову: суддя Тейлор здивовано стежив за ним, ніби замість свідка раптом розквітла пахуча гарденія; містер Джілмер від подиву трохи підвівся. Усі присяжні дивилися на Юела, а один навіть нахилився вперед, обхопивши руками поручні.
— Що вас так цікавить? — запитав свідок.
— Виявляється, ви лівша, містер Юел,— зауважив суддя Тейлор.
Містер Юел сердито повернувся до нього і сказав, що не розуміє, яке це має значення. Він чоловік богобоязливий, а Аттікус Фінч просто знущається з нього. Фінчі і всякі інші адвокати-пройдисвіти завжди знущалися з нього. Він уже розповідав, як усе сталося, і те саме повторятиме знову і знову. Так він і зробив. На всі запитання Аттікуса відповідав одне: він зазирнув у вікно, потім побіг за чорномазим, потім побіг по шерифа. Зрештою Аттікус одпустив його.
Містер Джілмер поставив свідкові ще одне запитання:
— Я бачу, ви пишете лівою рукою, містер Юел, ви що — однаково володієте і правою, і лівою?
— Зовсім ні. Лівою я орудую краще, ніж правою. Лівою краще, піж правою,— повторив він, кинувши лютий погляд на захист.
Джем тихо радів і легенько стукав пальцями об поручні, а одного разу навіть прошепотів:
— Тепер вони в наших руках.
Я не поділяла такого оптимізму. Аттікус намагався довести, як мені здавалося, що Юел сам міг побити Мейєлу. Принаймні так зрозуміла я. Коли у неї було підбите праве око і побита переважно права половина обличчя, закономірно, що її бив лівша. Так міркував Джем, так міркував би Шерлок Холмс. Але могло бути, що Том Робінсон теж лівша. Як і містер Гек Тейт, я уявила собі, що переді мною хтось стоїть, проаналізувала сутичку і дійшла висновку, що Том Робінсон міг тримати Мейєлу правою рукою, а молотити лівою. Я подивилася на нього. Він сидів спиною до нас, широкі плечі, товста шия. Він легко міг упоратися з нею. Чи не надто рано почав Джем рахувати своїх курчат?
РОЗДІЛ XVIII
Але тут хтось знову голосно вигукнув:
— Мейела Вайолет Юел!
До місця для свідків попрямувала молода дівчина. Коли вона, піднявши руку, присягалася говорити правду, тільки правду, нічого, крім правди, і хай допоможе їй бог, то здавалося, що це тендітна і слабенька дівчина, а коли сіла в крісло для свідків, обличчям до нас, ми побачили її такою, яка вона була насправді: кремезна, певно, звична до важкої роботи. У нашому округу неважко вгадати, хто миється часто, а хто — раз на рік. У містера Юела був такий вигляд, ніби його ошпарили або вимочували цілу ніч і він втратив рятівний шар бруду, а шкіра стала надміру чутливою до нового середовища. Мейєла, судячи з усього, намагалася бути охайною, і я пригадала червоні герані на подвір’ї Юелів.
Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.
Мейєла мовчала.
— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.
— На ганку.
— На якому?
— У нас тільки один ганок, парадний.
— Що ви робили на ганку?