— Нічого.
Втрутився суддя Тейлор:
— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.
Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:
— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?
Мейєла промимрила собі щось у долоні.
— Що таке? — запитав суддя.
— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.
— Містера Фінча?
Вона енергійно кивнула головою.
— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша...
Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.
— Скільки вам років? — запитав він.
— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.
Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.
— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.
— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.
Джем скоса подивився вниз, на свідка.
— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.
Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:
— Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і... і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова... батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде...
— Хто це «він»?
Мейєла вказала на Тома Робінсона.
— Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,— попросив містер Джілмер.— Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.
— Отой,— сказала Мейєла.— Робінсон.
— Що було далі?
— Я й кажу йому: «Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак». Скільки там тієї роботи для нього — раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати... Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене...
Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя — пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:
— Він повалив мене на підлогу, придушив і... заволодів мною.
— А ви кричали? — запитав містер Джілмер,— Ви кричали, відбивались?
— Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.
— А що було далі?
— Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: «Хто це тебе? Хто це тебе?» Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.
Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона — насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.
— Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? — запитав містер Джілмер.
— Ну ясно,— сказала вона достоту, як батько.
— Ви впевнені, що він таки заволодів вами?
Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:
— Він що хотів, те й зробив.
Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.
— У мене поки що все,— сказав він привітно,— але ви лишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний містер Фінч теж захоче дещо спитати у вас.
— Обвинувач не повинен настроювати свідка проти захисника,— манірно зауважив суддя Тейлор,— принаймні під час судового засідання.
Аттікус підвівся, всміхнувся, однак не підійшов до свідка; він розстебнув піджак, засунув великі пальці в пройми жилета і повільно попрямував через усю кімнату до вікна. Виглянув на вулицю і, певно, не побачивши нічого цікавого, повернувся й підійшов до свідка. Мій багаторічний досвід підказував мені: Аттікус намагається розв’язати якусь проблему.
— Міс Мейєла,— сказав він усміхаючись,— поки що у мене немає найменшого наміру вас лякати. Давайте познайомимося. Скільки вам років?
— Я вже казала, дев’ятнадцять, я он судді казала.— Вона кивнула головою на суддю Тейлора.
— Так, мем, ви казали, це правда. Ви вже вибачайте, міс Мейєла, роки беруть своє, і пам’ять стала не та, що колись. Якщо мені спаде на думку запитання, на яке ви вже відповідали, прошу відповісти ще раз. Домовилися? Гаразд.
Судячи з виразу обличчя Мейєли, не можна було сказати, що вона прийняла умови щирого співробітництва, які запропонував Аттікус. Дівчина дивилася на Аттікуса очима, повними люті.
— І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.
— Що ви сказали, мем? — запитав приголомшений Аттікус.
— Глузуєте з мене.
Суддя Тейлор втрутився:
— Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?
Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:
— А чого ж він обзиває мене — мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!
Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають співчуття, і все-таки мені стало шкода його, коли він намагався розтлумачити Мейєлі що й до чого.
— У містера Фінча просто така звичка,— пояснював суддя.— Ми з ним працюємо в цьому суді уже багато років, містер Фінч завжди і з усіма розмовляє так чемно. Він не глузує з тебе, він просто хоче бути ввічливим з тобою. Така вже він людина.
Суддя відкинувся на спинку крісла.
— Аттікус, прошу, а в протоколі відзначте, що з Мейєли ніхто не глузує, хоч вона й іншої думки.
Напевно, подумала я, її ще ніхто ніколи не називав «мем» або «міс Мейєла», коли вона сприймає як образу звичайне ввічливе звертання. Що ж у неї за життя? На це запитання я незабаром дістала відповідь.
— Отже, ви кажете, вам дев’ятнадцять років,— почав знову Аттікус.— Скільки у вас братів, сестер?
Він підійшов ближче до свідка.
— Семеро,— сказала вона, і я подумала: невже всі вони схожі на того, котрого я бачила в школі в перший день занять?
— Ви найстарша?
— Так.
— Мати давно померла?
— Не знаю... давно.
— В школу ви ходили коли-небудь?
— Я читаю і пишу не гірше за батька.
— Ви довго ходили до школи?
— Дві зими... чи, може, три... не пам’ятаю.
Поступово я починала розуміти, до чого веде Аттікус.
За допомогою запитань, які містер Джілмер не міг опротестувати — він не міг сказати, що вони несуттєві чи не стосуються справи,— Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім’ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші — трапляється, по кілька днів десь бродить і повертається додому напідпитку; в цих місцях рідко буває холодно настільки, щоб треба було взуватись, а коли й буває, то можна придумати чудове взуття із старої автомобільної шини; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися — неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь; але ж двоє в сім’ї уміють читати й писати, інші хай сидять удома, вони в господарстві потрібні.
— Міс Мейела,— сказав Аттікус так, ніби робив над собою зусилля,— у такої молодої дівчини, як ви, певно, є друзі, подруги. З ким ви товаришуєте?
Мейєла від несподіванки нахмурилася.
— Товаришую?
— Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?
Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.
— Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?
Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.
— Ви любите свого батька, міс Мейєла? — запитав він знову.
— Любити батька — як це?
— Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?
— Так собі, він лагідний, от тільки коли...
— Коли що?
Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар’єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.
— Нічого,— сказала Мейєла.— Я ж кажу, що він лагідний.
Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.
— От тільки коли напивається? — сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.
— Він ніколи не переслідував вас?
— Як це?
— Ну, коли він бував... сердитий, він вас ніколи не бив?
Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.
— Відповідайте на запитання, міс Мейєла,— мовив суддя Тейлор.
— Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,— проголосила вона рішуче.— Пальцем не зачепив.
У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.
— Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати... що порубати?
— Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.
— Ви добре знали Тома Робінсона?
— Що це?
— Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?
Мейєла кивнула головою.
— Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.
— Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?
Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.
— Того вечора ви...— почав він знову.
— Вперше.
— Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?
Це питання вже не застало її зненацька.
— Ні, не запрошувала, ні, ні.
— Якщо ви скажете один раз «ні», то й цього досить,— зауважив Аттікус спокійно.— І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?
— Може, й зверталася,— погодилася вона.— Тут їх чимало вештається.
— Ви не пригадуєте якогось такого випадку?
— Ні.
— Гаразд, давайте повернемося до того, що сталося в той вечір. Ви сказали, що коли ви ввійшли в кімнату і обернулися, Том Робінсон стояв позаду вас, так?
— Так.
— Ви сказали, що він схопив вас за горло, лаявся всякими словами... так?
— Так.
Раптом виявилося, що пам’ять у Аттікуса не така вже й погана.
— Ви сказали: він повалив мене на підлогу, придушив і заволодів мною — так?
— Я так сказала.
— Ви пам’ятаєте, як він бив вас по обличчю?
Мейєла завагалася.
— Ви добре пам’ятаєте, що він вас душив. Ви весь час відбивалися — пам’ятаєте? Ви відбивалися і кричали з усієї сили. А пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю?
Мейєла мовчала. Здавалось, вона силкувалася щось збагнути. Я навіть подумала: може, і вона, так само як містер Гек Тейт і я, намагається уявити собі, що перед нею стоїть людина. Вона глянула на містера Джілмера.
— Міс Мейєла, це просте запитання. Я повторюю. Чи пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю? — Тепер Аттікус не говорив приязно і добродушно. Це говорив юрист — сухо й безсторонньо.
— Ви пам’ятаєте, щоб він бив вас по обличчю?
— Ні, не пригадую, щоб бив. Хоча, той... він таки ударив мене.
— Можна вважати ваші останні слова за відповідь на запитання?
— Що? Так, він ударив... не пам’ятаю, просто не пам’ятаю... Все це сталося так несподівано...
Суддя Тейлор суворо глянув на Мейєлу.
— Не треба плакати, дівчино,— почав він, але Аттікус сказав:
— Дайте їй виплакатись, якщо вона хоче, ваша честь. Часу у нас досить.
Мейєла гнівно потягла носом і глянула на Аттікуса.
— Я відповім... на всі запитання... витяг мене сюди і глумиться... відповім на всі ваші запитання...
— Чудово,— сказав Аттікус.— Лишилося кілька запитань. Вибачте мою настирливість, міс Мейєла, ви посвідчили, що підсудний ударив вас, схопив за горло, придушив і заволодів вами. Я хотів би знати, чи ви цілком певні, що саме цей чоловік скривдив вас. Ви можете впізнати чоловіка, який учинив над вами насильство?
— Авжеж, можу, он він сидить.
Аттікус звернувся до свого підзахисного.
— Встаньте, Том. Хай міс Мейєла гарненько подивиться на вас. Чи це той самий чоловік, міс Мейєла?
Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.
— Всевидько,— сказав схвильовано Джем.— Поглянь, Всевидько! Преподобний, він же каліка!
Преподобний Сайкс повернувся до Джема і, схиливши наді мною голову, сказав пошепки:
— Під час збирання бавовни його руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком... трохи не вмер — багато крові втратив... м’ясо аж до кісток повиривало...
— Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство? — запитав Аттікус.
— Це він.
Наступне запитання Аттікуса — едине слово:
— Як?
Мейєла розлютилася.
— Не знаю як, але це він... я вже казала, все сталося так раптово, що я...
— Давайте обміркуємо все спокійно,— почав Аттікус, але містер Джілмер перебив його, протестуючи цього разу не тому, що запитання не стосувалося справи чи було несуттєве, а тому, що, на його думку, Аттікус залякував свідка.
Суддя Тейлор засміявся.
— Облиште, Хорейс, ніхто свідка не залякує. Якщо хтось когось і лякає, то це свідок — захисника.
Крім судді Тейлора, в залі ніхто не засміявся. Навіть не було чути немовлят, і раптом мені спало на думку — чи не задихнулися вони біля грудей своїх матерів.
— Отже, міс Мейєла, ви засвідчили, що підсудний душив і бив вас... Ви не сказали, що він підкрався ззаду, збив вас і ви втратили свідомість, ви сказали: я обернулась, а він переді мною...— Аттікус підійшов до свого столу і кісточками зігнутих пальців постукував у такт кожному своєму слову.
— Ви не хотіли б переглянути свої попередні свідчення?
— Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?
— Ні, мем, я хочу, щоб ви сказали те, що було. Розкажіть нам ще раз, будь ласка, як усе було.
— Я вже розповідала.
— Ви сказали, що обернулись і побачили його перед собою. Тоді він почав вас душити?
— Так.
— А потім кинув душити і вдарив по обличчю?
— Я ж уже казала, що вдарив.
— І підбив вам праве око кулаком правої руки?
— Я пригнулась і... і кулак ковзнув, от як воно було. Я пригнулась, і кулак ковзнув.
Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться.
— От бачите, ви раптом пригадали всі подробиці. А ще недавно у вас все було як у тумані, правда ж?
— Я сказала: він мене ударив.
— Гаразд. Він вас душив, ударив, а потім учинив насильство — так?
— Ну ясно.
— Ви дівчина дужа, що ж ви робили весь цей час,— покірно стояли?
— Я ж вам уже казала: я кричала, відбивалася руками й ногами...
Аттікус підійшов до підвищення, зняв окуляри, уп’явся в свідка своїм здоровим правим оком і почав сипати запитання. Суддя Тейлор перебив його: