— Замовкніть, сер! — гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.— Лінк Діз,— крикнув він знову.— якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!
Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.
— Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,— сказав він.— Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.
Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:
— Далі, містер Джілмер.
— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.
— Так, сер.
— І добре ти всипав тому чорномазому?
— Він побив мене.
— Це так, але засудили тебе, правда ж?
Аттікус підвів голову.
— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.
— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.
— Так, сер, мені дали тридцять діб.
Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.
— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?
— Авжеж, сер, гадаю, що це так.
— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?
— Я ніколи цього не робив, сер.
— Але сили в тебе вистачить для цього?
— Думаю, що вистачить.
— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?
— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.
— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?
— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.
— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?
— Так, сер.
— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?
— Я робив і свою роботу, сер.
— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?
— Як це «заради чого», сер?
— Заради чого ти так вболівав за неї?
Том Робінсон відповів не відразу.
— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...
— А містер Юел, а семеро дітей?
— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...
— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?
— Я ж кажу, хотів допомогти...
Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.
— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?
— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...
— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.
Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.
— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.
— Ні, сер.
— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?
— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...
— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?
— Ні, сер, це не так.
— Отже, ти твердиш, що вона бреше?
Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.
— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.
На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.
— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?
— Ні, сер, це не зовсім так.
— Що значить «не зовсім так»?
— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.
— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?
— Я вже казав, сер, я злякався.
— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?
— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.
— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?
— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.
— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?
— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.
— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!
— Ні, сер, що ви!
Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.
— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.
Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.
— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.
— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.
— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.
Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.
— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.
— Кого, Тома?
— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...
— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.
Діл терпляче зітхнув.
— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.
— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...
— Але з іншими він розмовляв не так.
— Діл, то були його свідки.
— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.
— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.
— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.
— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.
— Містер Фінч не такий.
— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці».
— Я не про те,— сказав Діл.
— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.
Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.
— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж?
РОЗДІЛ XX
— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.
Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.
— Ану, покуштуй,— сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. — Потягни гарненько — і все як рукою зніме.
Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.
— Хи-хи,— не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.
— Діл, обережніше,— попередила я.
Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.
— Всевидько, це просто кока-кола.
Містер Реймонд сів, прихилився до дерева. Доти він лежав на траві.
— Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.
— Виходить, ви п’єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?
— Так, мем,— мовив містер Реймонд і кивнув головою.
Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім’ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.
— Здебільшого саме це я й п’ю.
— То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п’ян... Вибачте, сер,— спохватилась я.— Я не хотіла вас образити...
Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:
— А навіщо ви так робите?
— Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,— сказав він.— Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається — діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?
— Ні, сер, не зрозуміло,— сказали ми з Ділом.
— Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.
— Але ж, містер Реймонд, це несправедливо — удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.
— Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п’яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.
Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти — мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.
— Бо ви діти,— сказав він,— і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...— Містер Реймонд кивнув на Діла.— Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте — і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років — і не буде.
— А чого плакати, містер Реймонд? — Діл згадав, що він мужчина.
— Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди.
— Аттікус каже: обманути білого — погано, але обманути кольорового — в десять разів гірше,— промимрила я.— Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.
— Ну, не думаю...— мовив містер Реймонд.— Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.
Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.
— Ходімо, Діл,— сказала я нарешті.— Тобі вже легше?
— Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки — як рукою зняло.
Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс зберіг наші місця.
В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем — у того рука бігала як навіжена.
— Шкода,— промимрила я,— прогавили.
Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.
«...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом...»
Я штовхнула Джема в бік.
— Давно він почав?
— Щойно проаналізував докази,— прошепотів Джем,— ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п’ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.
— А містер Джілмер?
— Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.
Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено — так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.
Аттікус замовк на хвилинку, потім поклав годинник разом з ланцюжком перед собою на стіл і сказав:
— З вашого дозволу, ваша честь...
Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус зробив те, чого ніколи не робив ні доти, ні згодом, ні на людях, ні вдома, він розстебнув комір, ослабив галстук і зняв піджак. Він ніколи не розстебне на собі жодного гудзика, аж поки не настане час лягати спати; для нас з Джемом це було настільки незвично, що здавалося, батько стоїть перед нами голий. Ми безпорадно переглянулися.
Аттікус засунув руки в кишені і попрямував до присяжних. У світлі блиснула золота запонка на його сорочці і ковпачки авторучки та олівця.
— Панове,— сказав він. Ми з Джемом знову переглянулися. Він вимовив це так, як звичайно звертався до мене вдома: «Всевидько».
Тепер його голос не був сухий та байдужий, він розмовляв з присяжними так, ніби зустрів на вулиці знайомих.
— Панове, я не затримаю вашої уваги. Я хотів би використати час, який ще лишається, аби нагадати вам, що справа ця неважка, вона не потребує складного аналізу, розплутування складних фактів, але вона потребує, панове, щоб кожен з вас усвідомив собі чітко, без тіні сумніву,— винен підсудний чи не винен. Почати хоча б з того, що взагалі не було підстав цю справу передавати до суду. Справа ця проста і зрозуміла, як двічі по два.
Обвинувачення не пред’явило жодного медичного доказу, що підтверджував би злочин, у якому звинувачується Том Робінсон. Єдиний аргумент, на який посилається обвинувач,— це свідчення двох осіб. Перехресний допит показав, що вірогідність цих свідчень дуже сумнівна, до того ж підсудний їх рішуче спростовує. Підсудний не винен, але в залі сидить людина, справді винна.
Я глибоко співчуваю головному свідкові обвинувачення, проте яким би глибоким не було моє співчуття, воно має межі; я не можу виправдати її, коли вона намагається перекласти свою вину на іншого, поставивши на карту його життя. Я кажу «вину», бо головний свідок звинувачення винна. Вона не вчинила злочину, вона просто порушила суворий, освячений часом закон нашого суспільства, закон настільки невблаганний, що кожного, хто його порушить, суспільство викидає геть як недостойного. Вона жертва жорстоких злигоднів і темноти, але я не можу її жаліти: вона біла. Вона добре усвідомлювала мерзенність свого вчинку, проте бажання переважило закон, і вона, вперто добиваючись свого, перейшла межу дозволеного. Вона не зупинилась. А далі з нею трапилося те, що трапляється, мабуть, з кожним принаймні раз у житті. Вона зробила так, як роблять діти: спробувала позбутися доказів своєї причетності до вчиненого. Але перед нами не дитина, що ховає крадені ласощі: вона завдала своїй жертві жорстокого удару — їй треба позбутися того, хто знає про неї правду. Він не повинен більше потрапляти їй на очі. Їй треба знищити свідчення своєї провини.