Що ж це за свідчення? Том Робінсон, жива людина. Вона хотіла позбутися Тома Робінсона. Своїм існуванням Том Робінсон весь час нагадував би їй про те, що вона вчинила. А що вона вчинила? Намагалася спокусити негра.
Вона, біла, намагалася спокусити негра. Наважилася на вчинок, якому в нашому суспільстві немає виправдання: поцілувала чорного. І не якогось старого негра, а молодого, сильного чоловіка. Доти закон для неї не існував, але досить було його порушити, як вона відразу ж попала в його безжалісні лещата.
Батько випадково побачив це. Що він сказав, ми знаємо із свідчення підсудного. Що ж зробив батько? Ми не знаємо напевно, але Мейєлу Юел хтось по-звірячому побив, і є непрямі докази, що били її лівою рукою. Ми знаємо також, що містер Юел почав діяти так, як діяв би на його місці кожен богобоязливий, непримиренний і поважний білий. Він подав відповідні свідчення, безсумнівно, підписані лівою рукою, і Том Робінсон опинився на лаві підсудних і, як ви самі бачили, давав присягу, поклавши на біблію єдину здорову руку — праву.
Отже, тихий, порядний, скромний негр, який мав необережність пожаліти білу жінку, змушений тепер заперечувати слова двох білих. Нема потреби нагадувати вам, як вони поводилися, коли давали свідчення,— це ви бачили самі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейкомб, стали перед вами, панове, перед судом, безсоромно впевнені, що їхні свідчення не викличуть ні найменшого сумніву, впевнені, що ви, панове, поділяєте їхню думку — хибну думку — про те, що всі негри брехливі, що всі негри розпусні, що білі жінки повинні остерігатися всіх негрів,— так міркують наші свідки і люди їхнього кола.
Таке припущення, панове, по своїй суті — брехня, така ж чорна, як шкіра Тома Робінсона, і ви це знаєте не гірше за мене. Проте ви добре знаєте правду, ось вона: є негри брехливі, є негри розпусні, є й такі негри, яких повинні остерігатися жінки — і білі і чорні. Але ж це можна сказати про все людство, а не тільки про якусь одну расу. В цьому залі не знайдеться людини, яка б жодного разу в своєму житті не збрехала, яка б хоч раз у житті не повелась аморально, нема на світі такого чоловіка, який хоч раз не подивився б на жінку хтиво.
Аттікус замовк і дістав з кишені носовичок. Потім він зняв і протер окуляри, і тоді ми зробили ще одне відкриття: раніше ніхто з нас ніколи не бачив, щоб Аттікус пітнів — на його обличчі не було й краплини поту, а тепер воно вилискувало, наче від загару.
— Ще кілька слів, панове, і я закінчую. Томас Джеферсон колись сказав, що всі люди від природи вільні і рівні; янкі і моралісти з вашінгтонських департаментів частенько дорікають нам цими словами. В наш благословенний час, у тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році, люди схильні повторювати ці слова до речі й не до речі. Ось вам один з таких безглуздих прикладів: педагоги переводять з класу в клас тупоголових і ледарів разом із здібними, бо всі люди, серйозно доводять педагоги, рівні від природи, а діти, залишені на другий рік, страшенно страждають од свідомості своєї неповноцінності. Але ми знаємо, що не всі люди народжуються рівними в тому розумінні, як дехто хоче нас переконати: один вирізняється своїм розумом, у другого з незалежних від нього причин більше можливостей, третій може більше заробити, одні жінки вміють краще пекти пироги — словом, є люди, від народження набагато обдарованіші, ніж інші.
Та є в нашій країні установа, перед якою всі люди рівні — жебрак і Рокфеллер, тупоголовий і Ейнштейн, невіглас і ректор університету. Ця установа, панове,— суд. І не має значення, який це суд — верховний суд Сполучених Штатів, чи скромний мировий суд десь у глушині, чи наш вельмиповажний суд, де ви засідаєте. Наші суди, як і інші громадські установи, мають свої вади, але при всьому тому суд у нашій країні — великий зрівнювач, і перед ним усі люди рівні.
Я не ідеаліст і не схильний вважати, що наш суд взагалі і суд присяжних зокрема — найбільш досконала установа. Це не ідеал, але це жива, реальна дійсність. Панове, суд в цілому не кращий, ніж кожен із присяжних, що слухають цю справу. Поміркованість суду — це поміркованість присяжних, поміркованість присяжних в цілому — це поміркованість кожного зокрема. Я певен, панове, що ви безсторонньо розглянете заслухані сьогодні свідчення, приймете справедливе рішення і відпустите підсудного до його сім’ї. В ім’я бога закликаю вас: виконайте свій обов’язок.
Останні слова Аттікус вимовив ледь чутно, і, одвернувшись від присяжних, він іще щось сказав, але я не розібрала. Незрозуміло було, чи він звертався до присяжних, чи розмовляв сам із собою. Я штовхнула Джема під бік.
— Що він сказав?
— Він, здається, сказав: «Ради бога, повірте йому».
Діл раптом перегнувся поперед мене і смикнув Джема за рукав.
— Подивись-но туди! — І показав пальцем.
Ми глянули і на мить завмерли. По середньому проходу йшла Келпурнія. Вона прямувала до Аттікуса.
РОЗДІЛ XXI
Келпурнія ніяково зупинилася біля бар’єра, чекаючи, коли її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, в руках вона тримала конверт.
Нарешті суддя Тейлор побачив її і сказав:
— Це, здається, Келпурнія?
— Так, сер,— відповіла вона.— Будь ласка, сер, можна передати містерові Фінчу записку? Вона ніякого відношення до... до суду не має.
Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус узяв з рук Келпурнії конверт. Розірвавши його, він прочитав записку і сказав:
— Ваша честь, я... це записка від моєї сестри. Вона пише, що десь зникли мої діти... пішли опівдні і досі... я... чи не могли б ви...
— Я знаю, де вони,— озвався містер Андервуд.— Он вони, на галереї для кольорових... вони прийшли туди рівно о першій годині і вісімнадцять хвилин.
Батько обернувся і глянув угору.
— Джем, ідіть-но сюди! — гукнув він.
Потім щось сказав судді, але нам не чутно було. Ми протиснулися повз преподобного Сайкса і попрямували до сходів. Аттікус і Келпурнія зустріли нас унизу. Келпурнія — розгнівана, Аттікус — виснажений.
Джем аж підскакував від радості:
— Ми виграли, правда ж, виграли?
— Не знаю,— коротко відповів Аттікус.— Ви весь час були тут? Ідіть з Келпурнією, вечеряйте і сидіть дома.
— Ой, Аттікус, дозволь нам повернутися! — почав благати Джем.— Дозволь нам послухати вирок. Будь ласка!
— Невідомо, скільки доведеться чекати, присяжні можуть затриматися довго, а можуть повернутися за хвилину...— Але ми бачили, що Аттікус полагіднів.— Гаразд, оскільки ви всю справу слухали, можете послухати до кінця. Тільки приходьте сюди після вечері, але їжте спокійно, не поспішайте, нічого особливого ви не пропустите, а якщо присяжні все ще будуть радитися, почекаєте разом з нами. А втім, думаю, що все скінчиться до того, як ви повернетесь.
— Думаєш, його так скоро виправдають? — запитав Джем.
Аттікус розкрив рот, хотів відповісти, але так нічого й не сказав, повернувся і пішов.
Я молилася, щоб преподобний Сайкс зберіг наші місця, та згадала, що, коли присяжні пішли радитись, глядачі повалили з залу суду на вулицю. Тепер вони накинулися на аптеку, пивницю, готель — принаймні ті, хто не взяв з собою нічого на вечерю. Я перестала молитись.
Келпурнія повела нас додому.
— Відшмагати б вас усіх. Подумати тільки, щоб діти отаке слухали! Містер Джем, ви не придумали нічого кращого, ніж повести свою маленьку сестру на цей суд? Міс Олександру параліч розіб’є, коли вона про все дізнається! Не годиться таке дітям слухати...
На вулиці вже загорілися ліхтарі, і кожен, коли ми підходили ближче, освітлював профіль розгніваної Келпурнії.
— Містер Джем, я думала, у вас є голова на в’язах. Ну й додумалися! Взяти з собою маленьку сестру. Додумалися, сер! І вам не соромно? Невже у вас ніякої тями нема?
Я раділа. Стільки цікавого за один день — на цілий рік вистачить перебирати в пам’яті, а тепер ось Келпурнія шпетить свого дорогоцінного Джема — які ще чудеса чекають на мене сьогодні?
Джем усміхався.
— Кел, а тобі самій хіба не цікаво почути, що там було?
— Замовкніть, сер! Вам би від сорому й голови не підводити, а ви всміхаєтесь...— І Келпурнія знову почала сварити Джема, але він лишався байдужим. Піднявшись на східці, вона закінчила своїм улюбленим: «Якщо містер Фінч не дасть вам прочухана, я сама займусь вами. А зараз марш додому, сер!»
Джем увійшов у дім посміхаючись. Келпурнія мовчки кивнула головою, що означало: Діл може вечеряти з нами.
— Тільки негайно подзвони міс Рейчел і скажи, де він, — веліла вона.— Тітка з ніг збилася, тебе шукаючи, дивись, щоб не випровадила тебе завтра вранці назад до Мерідіана!
Дізнавшись від Келпурнії, де ми були, тітка Олександра мало не знепритомніла. Ми сказали, що Аттікус нам дозволив повернутися туди знову; саме це, певно, її боляче образило, бо за вечерею вона не промовила жодного слова, похмуро дивилась у тарілку і копирсалася в ній виделкою. Тим часом Келпурнія щедро пригощала нас — Джема, Діла і мене, підливала молока, накладала картопляний салат з шинкою і весь час буркотіла: «Посоромилися б...»
— Їжте спокійно, встигнете,— сказала вона.
Преподобний Сайкс зберіг наші місця. Дивно, але на вечерю в нас пішла майже година, не менш дивно й те, що в залі суду майже нічого не змінилося: лави для присяжних були порожні, підсудного не було. Суддя Тейлор появився якраз, коли ми сідали на свої місця.
— Майже ніхто з місця не зрушив,— сказав Джем.
— Коли присяжні пішли, дехто теж вийшов,— сказав преподобний Сайкс.— Чоловіки принесли жінкам поїсти, матері годували дітей.
— А давно вони пішли? — запитав Джем.
— Десь півгодини тому. Містер Фінч і містер Джілмер ще поговорили трохи, а суддя Тейлор звернувся з напутнім словом до присяжних.
— Ну, і як він?
— Що сказав? О, він говорив до ладу. Говорив справедливо. Щось таке: якщо вірите, мовляв, у це, то виносьте такий вирок, а як у те — то виносьте інший вирок. Мені здалося, що він трохи схиляється на наш бік...— Преподобний Сайкс почухав потилицю.
Джем усміхнувся.
— Він не повинен схилятися, ваша превелебність, але, не турбуйтеся, ми виграли,— сказав він упевнено.— Жоден суд не може осудити людину на підставі таких свідчень...
— Не будьте надто впевнені, містер Джем, я не пам’ятаю такого випадку, коли б присяжні вирішили справу на користь кольорового проти білого.
Але Джем став заперечувати, довго зважував свідчення з погляду закону про вчинене насильство в його власному розумінні: якщо дівчина погодилася, то це не насильство, але їй повинно бути не менше вісімнадцяти років — по закону штату Алабама,— а Мейєлі вже дев’ятнадцять. Якщо ж ні — треба відбиватись і кричати; і коли тебе все-таки осилять, і надто коли ще й стукнуть так, що ти втратиш свідомість,— це насильство. Коли ж тобі немає вісімнадцяти, тоді судитимуть неодмінно.
— Містер Джем,— сказав дещо несміливо преподобний Сайкс,— не годиться маленькій леді слухати такі речі...
— Та це нічого, вона все одно не розуміє, про що йдеться,— сказав Джем.— Правда ж, це справи дорослих?
— Зовсім не правда. Я все розумію.— Певно, я сказала це дуже переконливо, бо Джем замовк і більше цієї теми не торкався.
— Котра година, містер Сайкс? — запитав він.
— Незабаром восьма.
Я подивилася вниз і побачила Аттікуса. Засунувши руки в кишені, він ходив уздовж вікон, потім підійшов до бар’єра, глянув на лави присяжних, на суддю Тейлора і знову попрямував до вікон. Я вловила його погляд і помахала йому рукою. Він кивнув мені у відповідь і пішов далі.
Містер Джілмер стояв біля вікна, розмовляючи з містером Андервудом, Берт, секретар суду, відкинувся на спинку стільця і, поклавши ноги на стіл, курив сигарету за сигаретою.
Тільки працівники суду — Аттікус, містер Джілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, і Берт — поводилися як звичайно. Я ще ніколи не бачила, щоб у переповненому залі суду було так тихо. Десь заплаче немовля, пробіжить у проході дитина, але дорослі сиділи, як у церкві. На галереї навкруги нас з біблійським терпінням стояли і сиділи принишклі негри.
Старенький годинник на будинку суду заскрипів і відбив вісім дзвінких ударів, що відгукнулися луною в усьому тілі.
Коли годинник пробив одинадцяту, я вже не чула: незважаючи на мої відчайдушні зусилля, сон здолав мене; вмостившись зручніше, я схилила голову на руку преподобного Сайкса і задрімала. Раптом прокинулась і, щоб не задрімати знову, почала рахувати голови внизу: там було шістнадцять зовсім лисих, чотирнадцять майже рудих, сорок каштанових та чорних і... тут я пригадала, що мені одного разу розповів Джем, коли він ненадовго захопився психологічними дослідженнями: якби велика кількість людей, наприклад на вщерть заповненому стадіоні, одночасно подумали про одне й те саме, скажімо, щоб у лісі загорілося дерево, то це дерево само загориться. І в мене виникла рятівна ідея: що коли всіх, хто сидить унизу, попросити подумати разом про те, щоб Тома Робінсона звільнили? А потім я збагнула, що коли й вони так стомилися, як я, то з цього нічого не вийде.
Діл, схиливши голову на плече Джема, міцно спав, Джем ждав спокійно.
— Щось довго вони радяться, правда?— сказала я.
— Довго, Всевидько, довго,— весело відповів Джем.
— А ти думав, що за п’ять хвилин усе вирішиться.
Джем підняв брови.
— Є речі, яких ти не розумієш,— сказав він, а я була така стомлена, що навіть не захотіла сперечатись.
Сон, певно, вже минув, бо я не змогла б відчути того, що відчула. Так було і минулої зими, я затремтіла, хоч було тепло. Це відчуття ставало виразніше, і нарешті в залі стало, як і того холодного лютневого ранку, коли замовкли пересмішники, а теслі, що ставили новий будинок на подвір’ї міс Моді, перестали стукати молотками, коли всі двері в околиці зачинилися щільно, як зачиняються вони в будинку Редлі. Завмерла безлюдна вулиця, вона теж чекала, а зал суду був переповнений. Ця задушлива, млосна ніч і той зимовий ранок були такі схожі. Увійшов містер Гек Тейт, про щось розмовляє з Аттікусом, і ось у моїй уяві постає містер Гек Тейт у високих чоботях і мисливській куртці. Аттікус перестав ходити, поставив ногу на обніжок, слухає містера Тейта і повагом гладить коліно. Ось-ось містер Тейт скаже:
— Стріляйте, містер Фінч...
Але натомість вигукнув голосно і владно:
— Прошу до порядку!
Голови внизу одразу підвелися. Містер Тейт вийшов із залу і повернувся з Томом Робінсоном. Він провів його на місце поряд з Аттікусом і сам став поруч. Суддя Тейлор раптом прокинувся, насторожено випростався і обвів очима лави присяжних.
Далі все було, як у сні: повернулися присяжні, вони рухалися повільно, наче плавці під водою, десь здалека долинав млявий голос судді Тейлора. І тоді я побачила те, що могла помітити тільки дочка адвоката. Це було все одно, що дивитися, як Аттікус виходить на вулицю, зводить рушницю і тисне на курок... Дивитися, знаючи, що рушниця не заряджена.
Присяжні ніколи не дивляться на підсудного, якщо вони його засудили. Коли наші присяжні повернулися, жоден з них не глянув на Тома Робінсона. Старшина передав містерові Тейту якийсь папірець, той подав його секретареві, а секретар — судді.
Я зажмурилася. Суддя Тейлор зачитував рішення присяжних — кожного зокрема: «Винен... винен... винен... винен». Я непомітно глянула на Джема: вчепившись руками в бильця галереї, він стискував їх так, що пальці побіліли, і від кожного «винен» плечі його здригались, немов від удару.
Суддя Тейлор щось говорив. У руках він тримав молоток, але не стукав. Як у тумані, я побачила — Аттікус збирає зі столу свої папери і ховає в портфель. Клацнув замком, підійшов до секретаря суду, щось сказав йому, кивнув містерові Джілмеру, потім підступив до Тома Робінсона і, поклавши йому руку на плече, щось сказав на вухо. Зняв із спинки стільця свій піджак, накинув на плечі. Вийшов із залу засідань, але цього разу іншим виходом — не так, як завжди. Йому, певно, хотілося якнайскоріше прийти додому бо він швидко попрямував через зал до південного виходу. Я весь час дивилася на нього, але він не підвів очей.