Міс Кароліна з жахом стежила за цією процедурою. Коротун приніс у паперовому стаканчику води, і вона з вдячністю випила. Нарешті до неї повернувся голос.
— Як тебе звуть? — звернулася міс Кароліна до здорованя.
Той закліпав очима.
— Кого, мене?
Міс Кароліна кивнула головою.
— Барріс Юел.
Учителька подивилася в список.
— У мене тут записано Юел, а імені нема. Як пишеться твоє ім'я?
— Не знаю. Вдома мене звуть Барріс.
— Гаразд, Барріс,— сказала міс Кароліна.— Я думаю, ми увільнимо тебе сьогодні від занять. Іди додому і помий голову.
З шухляди столу вона дістала якусь товсту книжку, перегорнула і з хвилину читала.
— Надійний домашній засіб од... Барріс, іди додому і помий голову дьогтьовим милом. А потім протри гасом.
— Нащо, місус?
— Щоб вивести е-е... воші. Розумієш, Барріс, від тебе вони можуть перелізти на інших, ти ж не хочеш цього, правда?
Хлопець підвівся. Такого замазури я ще ніколи не бачила. Шия темно-сіра, шкіра на руках лущиться, під нігтями бруд. Обличчя — тільки очі промиті. Раніше його ніхто не помічав, можливо, через те, що ми з міс Кароліною цілий ранок розважали клас.
— Будь ласка, Барріс, і завтра, перед тим як іти до школи, помийся у ванні.
Хлопець зареготав.
— Думаєте, ви мене прогнали, місус? Я вже сам хотів іти — на цей рік з мене досить.
Міс Кароліна здивовано подивилася на нього.
— Що ти хочеш сказати?
Він не відповів, тільки презирливо фиркнув.
Хтось із старших у класі пояснив:
— Він із Юелів, мем.— І я подумала: вона однаково не зрозуміє, як не зрозуміла мене, коли я розповідала про Канінгемів. Але міс Кароліна слухала уважно.— Їх у нас повно. Щороку в перший день занять вони приходять до школи, а потім кидають. Це пані інспекторка заганяє їх у перший день, погрожуючи шерифом, але на цьому все й кінчається. Вона думає так: витягла їх до школи, занесла в список — усе виконано, закону дотримано. А потім цілий рік відмічай — мовляв, на заняття не ходить, і все...
— А як же дивляться на це батьки? — В голосі міс Кароліни відчувалося щире занепокоєння.
— Матері у них немає,— почулася відповідь,— а батькові байдуже.
Баррісу ця розмова лестила.
— Я вже третій рік у першому класі — по одному дню рік,— мовив він гордовито.— Як пощастить, то, думаю, на той рік переведуть у другий клас.
— Барріс, сідай, будь ласка,— сказала міс Кароліна.
Отут вона зробила помилку. Поблажливість Барріса змінилася гнівом:
— Е ні, місус, не вийде!
Підвівся Коротун.
— Відпустіть його, мем,— порадив.— Він недобра людина, справжній негідник. Чого доброго, може накоїти лиха, а в класі є малюки.
Коротун був непримітним серед інших, та коли Барріс Юел обернувся до нього, рука Чака ковзнула в кишеню.
— Спокійно, Барріс,— застеріг він,— а то й незчуєшся, як витягнеш ноги. А тепер — киш додому!
Барріс, здавалося, злякався хлопчини, удвічі меншого за нього, і міс Кароліна скористалася з його нерішучості:
— Іди додому, Барріс, а то я покличу директора. Однаково я повинна доповісти йому про все.
Юел фиркнув і нехотя попрямував до дверей. Відчувши себе на безпечній відстані, він обернувся і гукнув:
— Ну й чорт з тобою — доповідай! Знайшлася тут соплива, теж мені вчителька! Думає, що вигнала мене! А дзуськи! Мене не виженеш. Затям! Я сам іду!
Він постояв хвилину, щоб упевнитися, що вона плаче, і тільки тоді, човгаючи ногами, подався з класу.
Всі з'юрмилися навколо вчительки, і кожен як міг намагався її заспокоїти. Яка нікчема цей Юел... так повестися... таких і вчити не треба... де не по-мейкомбськи, міс Кароліно, справді, ні... ви не бійтеся, мем. Міс Кароліно, почитайте нам казку. Про котика вранці було дуже цікаво.
Міс Кароліна всміхнулася, витерла хустинкою носа, сказала: «Дякую вам, милі дітки», розгорнула книжку і здивувала нас довгою казкою про жабу, яка жила в хатинці.
Коли я того дня вчетверте проходила повз подвір'я Редлі — двічі пробігала галопом,— на душі у мене було сумно, як у домі Редлі. Чи й далі навчальний рік буде такий бурхливий, як перший день? Це навіть цікаво, та коли подумаєш, що дев'ять місяців не доведеться ні читати, ні писати, то від такої школи хочеться тікати світ за очі.
Надвечір я відчула, що дуже втомилась, і коли ми з Джемом побігли наввипередки зустрічати Аттікуса, який повертався з роботи, у мене не було навіть бажання випередити його. Так уже ми звикли — бігти назустріч батькові, тільки-но побачимо, як він виходить з-за рогу вулиці біля пошти. Аттікус, здавалося, забув, що вдень я впала і неласку, і без кінця розпитував мене про школу. Мої відповіді були короткі, Аттікус не наполягав.
Келпурнія, певно, відчувала, що день у мене видався не дуже веселий, і дозволила дивитись, як вона готує вечерю.
— Заплющ очі і відкрий рот — у мене щось є для тебе,— сказала вона.
Келпурнія рідко готувала хрущики — все ніколи, але сьогодні ми обоє були в школі, день видався в неї неважкий. Вона знала, що мені подобаються хрущики.
— Я скучала за вами сьогодні,— сказала вона.— Така нудьга бути самій удома. Десь о другій годині увімкнула радіо.
— А чого? Ми ж із Джемом все одно не сидимо вдома, хіба що в дощ...
— Це так, але ви недалеко, і я завжди можу гукнути котрогось із вас. Тільки те й роблю, що гукаю. Думаю, ще встигну підсушити хрущики,— сказала вона, встаючи з стільця.— А тепер тікай звідси, я накриватиму на стіл.
Келпурнія нахилилась і поцілувала мене. Я побігла, дивуючись, що це з нею сталося. Хоче помиритися зі мною — от і все. Вона завжди була сувора до мене. А тепер зрозуміла, що була несправедлива, і шкодує. Тільки не скаже відверто, бо вперта. Я стомилася від всього пережитого за день.
Після вечері Аттікус сів почитати газету і підкликав мене.
— Ну що, Всевидько, почитаємо?
Цього я вже не могла стерпіти і вибігла на веранду. Аттікус вийшов за мною.
— Що сталося?
Я відповіла, що мені нездужається і що до школи, з його дозволу, я більше не піду.
Він сів у крісло-гойдалку, закинув ногу за ногу, засунув пальці в кишеньку для годинника. Він запевняв, що йому так краще думається. Аттікус ждав мовчки, спокійно, і я вирішила закріпити свої позиції.
— Ти ніколи не ходив до школи — і добре робив. Я теж сидітиму вдома. Ти навчатимеш мене, як дідусь навчав тебе і дядечка Джека.
— Ні, я не можу,— сказав Аттікус.— Я маю заробляти на прожиття. Крім того, мене посадять у тюрму, якщо я триматиму тебе вдома. Отже, прийми на ніч магнезію, а завтра — до школи.
— Та я цілком здорова.
— Я так і думав. То що ж сталося?
Слово по слову, і я розповіла йому про всі свої пригоди.
— ...і вона каже, що ти навчав мене не так, як треба, тепер ми вже ніколи не зможемо читати разом, ніколи. Будь ласка, не посилай мене знову до школи, прошу тебе.
Аттікус підвівся і пройшов до кінця веранди. Довго і уважно вивчав гілку гліцинії, тоді повернувся до мене.
— Насамперед, Всевидько, ти повинна засвоїти один нехитрий фокус,— промовив він,— і тобі легше буде жити в злагоді з людьми, хто б вони не були. Ти ніколи не зрозумієш людину, поки не подивишся на речі її очима.
— Як це?
— ...поки не влізеш у її шкуру і не походиш у ній.
Аттікус сказав, що того дня я багато дечого навчилась і міс Кароліна теж. Вона зрозуміла, що Канінгему не треба було подавати милостиню. Але якби ми з Уолтером поставили себе на її місце, то зрозуміли б, що вона не навмисне скривдила його, міс Кароліна помилилася. Вона ж не може вивчити всі мейкомбські звички за один день, а тому не треба звинувачувати її, коли вона чогось не знає.
— Халепа, та й годі,— сказала я.— Звідки мені знати, що їй не подобається, коли читають, виходить, я ще й винна. Послухай, Аттікус, мені зовсім не обов'язково ходити до школи,— несподівано подумала я.— Пам'ятаєш, я тобі розповідала про Барріса Юела. Він приходить до школи тільки в перший день. Пані інспекторка записує його ім'я до списку — і цього досить, усе по закону...
— Тобі це не підходить,— заперечив Аттікус.— Бувають випадки, коли доцільно обійти закон. Але в даному разі закон невблаганний. Отже, ти повинна ходити до школи.
— Я не розумію, чого я повинна ходити, а Юелу — необов'язково.
— Тоді слухай.
І Аттікус розповів мені, що Юели ось уже протягом трьох поколінь — ганьба Мейкомба. Скільки він пам'ятав, жоден з них і дня не прожив чесною працею. Він сказав, що коли-небудь на Різдво, під кінець свята, візьме мене з собою і покаже, де і як вони живуть. Ці люди живуть, як тварини.
— Коли б у них було хоч найменше бажання здобути освіту, вони ходили б до школи,— сказав Аттікус.— Можна, правда, примусити їх, але нерозумно тягти до школи таких, як Юели, коли вони цього не хочуть.
— А якби я не пішла завтра до школи, ти примусив би мене?
— Облишмо це,— сухо сказав Аттікус.— Ти Всевидько Фінч, така ж, як і всі. І повинна коритися законові.
Аттікус сказав, що Юели — це своєрідна каста. За певних умов звичайні люди розважливо надають їм деякі переваги; іншими словами, намагаються не помічати деякі їхніх вчинків. Не помічають, наприклад, що Юели не ходять до школи. Що містер Боб Юел, батько Барріса, стріляй і ловить капканами дичину в той час, коли це заборонено.
— Але ж це погано, Аттікус! — вигукнула я.— Полювання в окрузі Мейкомб в недозволений період вважається грубим порушенням закону, злочином перед людьми.
— Так, це порушення закону,— відповів батько,— і це справді погано. Та коли чоловік, одержавши грошову допомогу, пропиває її, діти його плачуть, бо вони голодні, то думаю, що в нашому округу не знайдеться землевласника, який пошкодував би для них дичину, навіть якщо б їхній батько здобув її незаконно.
— Містер Юел не повинен цього робити...
— Авжеж, не повинен, але такий уже він є, і ніщо його не змінить. Сподіваюся, ти розумієш, що діти тут не винні.
— Так, розумію,— промимрила я і зробила ще одну спробу: — Тільки якщо я ходитиму до школи, ми ніколи не зможемо читати разом...
— Це тебе справді турбує?
— Так.
Аттікус якось особливо глянув на мене, і цей вираз його обличчя провіщав щось значне.
— Ти знаєш, що таке компроміс? — запитав він.
— Це коли обминають закон?
— Ні, це коли досягають угоди при взаємних поступках. Приміром, так: ти погоджуєшся ходити до школи, і ми з тобою читаємо щовечора, як робили раніше. Домовились?
— Так!
— Вважатимемо, що угоду скріплено без звичайних формальностей,— мовив Аттікус, помітивши, що я хочу плюнути йому в долоню.
Коли я зібралася йти і відчинила двері, Аттікус зауважив:
— До речі, Всевидько, у школі ти не кажи про нашу угоду.
— Чому?
— Боюсь, що нашу діяльність не схвалять вищі учені авторитети.
Ми з Джемом уже звикли до того, що наш батько говорить мовою заповітів та кодексів, і коли чогось не розуміли, могли перебити його і запитати, що означає незрозуміле слово чи вираз.
— То й що?
— Я ніколи не ходив до школи,— сказав батько,— але відчуваю, що коли міс Кароліна дізнається про наші вечірні читання, то сваритиме уже мене, а цього мені не хотілося б.
Того вечора ми з Джемом дуже сміялись,— батько читав нам довгу історію про чоловіка, який не знати чого заліз на флагшток і не хотів злазити. Цього було досить, щоб Джем наступну суботу просидів у хатці високо на платані. Він заліз туди після сніданку і сидів аж до заходу сонця. Він би лишився там і на ніч, але Аттікус перервав постачання. Я цілий день тільки те й робила, що лазила до Джема і назад, виконуючи його доручення — носила йому книжки, їжу, воду, а коли несла ковдру на ніч, Аттікус сказав: не звертай на нього уваги, і він скоро злізе. Аттікус мав слушність.
РОЗДІЛ IV
Мої подальші дні в школі мало чим відрізнялися від першого. Вони минали під знаком перетворення в життя грандіозного плану, за яким штат Алабама витратив гори паперу і олівців у своїх добрих, але марних намірах навчити мене «груповій дії». Під кінець мого першого року навчання те, що Джем називав «десятковою системою Дьюї», поширилося на всю школу, тому я не мала змоги порівняти її з іншими методами викладання. Але звертали на себе увагу деякі факти: Аттікус і мій дядечко свого часу навчалися вдома, проте знали все — принаймні чого не знав один, те знав другий. Крім того, батька стільки років обирали до законодавчого органу штату, і щоразу одноголосно, хоч він нічого не знав про нововведення, без яких, на думку наших учителів, неможливо виховати порядного громадянина. Джем навчався наполовину за «десятковою системою», наполовину за звичайною, і в нього виходило непогано, незалежно від того — діяв він сам чи в колективі. Але Джем — не типовий приклад. Ніяка хитромудра система навчання не відірве його від читання. Щодо мене, то я ще нічого не знала, хоч, правда, читала журнал «Тайм» і все інше, що попадало вдома під руку, одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі.
Цілий рік моє навчання в школі кінчалося на півгодини раніше, ніж у Джема, — він учився до третьої години, — і щоразу я мчала повз подвір'я Редлі до самісінької нашої веранди — тут уже відчувала себе в безпеці. Але одного разу, пробігаючи повз дім Редлі, я помітила таке, від чого мені перехопило подих. Озирнувшись навкруги, я повернула назад.
В самому кінці садиби Редлі росли два віргінських дуби, їхнє коріння виходило на дорогу, і в цьому місці вона була нерівна. Якась блискуча цятка на дереві привернула мою увагу.
На стовбурі, в ямці, на рівні моєї голови, немов підморгуючи мені, у сонячному світлі виблискував шматочок срібної фольги. Я стала навшпиньки, ще раз поспіхом роззирнулась і витягла з ямки два пакетики жувальної гумки без верхньої обгортки.
Одразу хотіла засунути їх у рот, але вчасно згадала, де я. Дома на веранді почала розглядати знахідку. На вигляд гумка була свіжа. Понюхала — запах приємний, лизнула, почекала хвилинку — не вмерла, тоді я засунула пакетик у рот: це була «подвійна м'ятна».
Повернувшись із школи, Джем одразу ж поцікавився, де я дістала гумку. Я сказала, що знайшла.
— Ніколи не бери в рот те, що знаходиш.
— Я знайшла не на землі, а на дереві.
Джем недовірливо гмукнув.
— Справді, на дереві,— сказала я.— Бачиш отой дуб біля школи?
— Виплюнь негайно!
Я виплюнула. Гумка все одно вже втратила свій смак.
— Я півдня її жую і не вмерла, навіть не нудить.
Джем тупнув ногою:
— Ти хіба не знаєш, що тих дерев навіть торкатися не можна? Помреш!
— А ти ж тоді торкнувся стіни.
— То інша річ. Піди і прополощи горло, негайно. Чуєш?
— Не хочу, весь смак змиється.
— Не хочеш? Скажу Келпурнії.
Я послухалася Джема — не хотіла мати справу з Келпурнією. Не знаю чому, але відтоді, як я пішла до школи, наші стосунки змінилися: Келпурнія більше не мучила мене своєю несправедливістю, не втручалася в мої справи, хоч увесь час тихенько бурчала. Я ж ішла на жертви, аби тільки було тихо-мирно.
Надходило літо, я і Джем ждали його з нетерпінням. Це була наша улюблена пора року: спати можна на задній закритій веранді або навіть у хатинці на дереві, влітку стільки ласощів, усе навкруги горить тисячами барв під гарячим сонцем, але найголовніше влітку — це Діл.
В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.
— Може, завтра приїде Діл,— сказала я.
— Певно, післязавтра,— відповів Джем.— Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.
Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,— повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,— і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.
— Бачу, Всевидько, бачу...
Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку — маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках — з червоного оксамиту, з малесеньким замочком — держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.