— Голова індіанця,— промовив він.— Тисяча дев'ятсот шостого року. Ось глянь, Всевидько, друга монета — тисяча дев'ятсотого року. Старовинні.
— Тисяча дев'ятсотого,— повторила я.— Послухай...
— Помовч хвилинку. Дай подумати.
— Як по-твоєму, Джем, це чиясь схованка?
— Ні, тут, крім нас, майже ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...
— У дорослих схованок не буває... Як ти гадаєш, Джем, ми можемо забрати монетки?
— Не знаю, Всевидько. А кому їх віддати? Це правда, тут ніхто не ходить... Сесіл іде додому іншою вулицею, огинаючи все місто.
Сесіл Джейкобс жив у самому кінці нашої вулиці, біля пошти, ходив щодня цілу милю зайву, аби не проходити повз Редлі і місіс Лафайєт Дюбоз. Місіс Дюбоз жила через два будинки од нас. Геть усі сусіди вважали, що підлішого створіння, ніж місіс Дюбоз, світ іще не знав. Без Аттікуса Джем не наважувався пройти повз її двір.
— То як ти думаєш, Джем, що нам робити?
Знахідку треба зберегти, поки не знайдеться господар. Зірвати при нагоді квітку камелії, випити літнього дня тепленького молока від корови міс Моді Аткінсон або пригоститися чужим виноградом — це не вважалося порушеннями норм етики, але гроші — річ зовсім інша.
— Знаєш що,— сказав Джем,— хай будуть у нас, а восени підемо до школи, тоді спитаємо всіх дітей, може, хто і знайдеться. Це, певно, хтось із загородніх сховав, а сьогодні дуже поспішав додому і забув узяти монетки. Господар у них є, це точно. Глянь, вони блищать. За ними хтось ретельно доглядає.
— Гаразд, а нащо було ховати жувальну гумку? Адже вона швидко псується.
— Не знаю, Всевидько. Але ці монети хтось ховав неспроста, вони незвичайні.
— Як це, Джем?
— Розумієш, на них індіанська голова, отже, вони походять від індіанців. Це чарівні монети, вони дають щастя, І не якийсь там дріб'язок, як-от смажене курча на обід,— ні, це щось більше. Наприклад, довге життя, добре здоров'я, успіх на контрольній і таке інше... Це справжній скарб для когось. Поки що я заховаю їх у свою скриньку.
І перш ніж зайти до кімнати, Джем ще довго дивився на будинок Редлі. Здавалося, він знову про щось міркує.
Минуло два дні, приїхав Діл, гордий і щасливий: він сам приїхав поїздом від Мерідіана до станції Мейкомб (це тільки назва, насправді ж станція міститься в округу Еббот), його зустріла міс Рейчел в єдиному на все місто таксі; він обідав у вагоні-ресторані і бачив, як у Бей Сент-Луїсі з поїзда виходили два сіамських близнюки, і хоч йому не дуже вірили, Діл уперто доводив, що це правда. Тепер він носив не заяложені блакитні штанці, пристебнуті до сорочки, а справжні короткі штани з паском. Він не підріс, але став кремезний, і сказав, що бачив свого батька. Його батько вищий за нашого, у нього гостра чорна борода, він — президент залізничної компанії Луїсвіл-Нешвіл.
— Я трохи допомагав машиністові,— мовив Діл, позіхаючи.
— Так я тобі й повірю,— сказав Джем.— Краще мовчи. У що сьогодні гратимемо?
— В Тома, Сема і Діка,— відповів Діл.— Ходімо в палісадник.
Діл хотів грати в братів Роуверів, бо там усі три ролі благородні. Йому вже набридло грати характерні ролі.
— Мені остогидли ці Роувери,— сказала я.
Роль Тома Роувера, який раптом посередині картини втрачає пам'ять, надовго зникає з екрана, і тільки наприкінці його знаходять десь на Алясці, надоїла мені.
— Придумай щось новеньке, Джем,— запропонувала я.
— Набридло мені придумувати.
Канікули тільки-но почались, а нам уже все набридло. Що ж це за літо буде?
Ми прийшли в палісадник. Діл стояв, не спускаючи очей з похмурого будинку Редлі.
— Я відчуваю... запах... смерті,— промовив він.
Я сказала йому, щоб він замовк.
— Справді відчуваю,— вів далі Діл.
— Як це? Ти по запаху відчуваєш, коли хтось помирав?
— Ні, не так. Я понюхаю — і можу сказати, помре ця людина чи ні. Мене одна бабуся навчила.— Діл нахилився до мене і понюхав.— Джін... Луїзо... Фінч, ти помреш через три дні.
— Діл, перестань, а то так дам, що довго пам'ятатимеш. Дивись мені...
— Ну досить,— пробурчав Джем,— можна подумати, що ти віриш в жар-пару.
— Наче ти не віриш,— сказала я.
— А що таке жар-пара? — спитав Діл.
— Тобі ніколи не доводилося ходити самому вночі? Ідеш, кругом ні душі, і раптом попадаєш на гаряче місце,— пояснив Джем.— Жар-пара — це коли людина помре, а на небо потрапити не може, от вона й вештається по безлюдних дорогах, а наскочиш на неї — сам після смерті станеш таким, будеш тинятися по ночах і висмоктувати дух із живих...
— А як обійти таке місце?
— Обійти не можна,— сказав Джем,— іноді воно заступає всю дорогу, але коли тобі неодмінно треба пройти, маєш сказати: «Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене». Тоді жар-пара не обкрутиться навколо тебе...
— Не вір жодному його слову,— сказала я.— Келпурнія каже, що все це негритянські казочки.
Джем грізно подивився на мене, але тільки й сказав:
— То ми сьогодні гратимем чи ні?
— Давайте покатаємось у колесі,— запропонувала я.
Джем зітхнув.
— Ти ж знаєш, що я вже великий і в колесо не влізу.
— Штовхатимеш.
Я побігла за будинок, витягла з-під ґанку стару автомобільну шину і прикотила в палісадник.
— Я перша.
Діл сказав, що першим буде він — адже він тільки-по приїхав.
Розсудив нас Джем: першою буду я, зате Діл кататиметься довше. І я, зігнувшись, залізла всередину шини.
До останньої хвилини я не догадувалася, що Джем образився за те, що я посміла з ним сперечатися про жар-пару, він терпеливо ждав нагоди, аби відплатити. І відплатив: щосили штовхнув колесо, і воно помчало по тротуару. Земля, небо, будинки — все злилося в шаленій круговерті, у вухах мені дзвеніло, я почала задихатись. Витягти руки, щоб загальмувати, не могла: вони були затиснуті між колінами і грудьми. Я сподівалася, що, може, Джем дожене і зупинить колесо або воно наскочить на щось на тротуарі. Чула, як Джем, біжучи навздогін, щось вигукував.
Колесо наскочило на купу жорстви, повернуло, перекотилося через дорогу, стукнулося об щось тверде, і я вилетіла на бруківку, як корок із пляшки. В голові наморочилося, мене нудило, я лежала на бруківці і трясла головою, потім ударила долонями по вухах, щоб перестало гудіти в голові, і почула голос Джема:
— Тікай, Всевидько! Швидше!
Я підвела голову і закам'яніла: переді мною були східці, що вели на веранду будинку Редлі.
— Швидше, Всевидько, тут не можна лежати!.. — кричав Джем.— Вставай!
Трохи отямившись, тремтячи всім тілом, я звелася на ноги.
— Візьми колесо! — волав Джем.— Давай його сюди! Ти що, очманіла?
Нарешті я відчула, що можу рухатись, і хоча ноги в мене ще тремтіли, побігла до хлопців.
— А колесо?! — загорлав Джем.
— Сам піди й принеси! — крикнула я.
Джем замовк.
— Піди й забери, воно зразу ж за ворітьми. Іди, ти вже одного разу навіть стіни торкнувся рукою, пам'ятаєш?
Джем люто глянув на мене, але робити було нічого. Він побіг уздовж тротуару, біля воріт на мить завагався, потім кинувся вперед і виніс колесо з двору.
— Бачила? — мовив урочисто і дещо зневажливо.— Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!
Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.
На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:
— Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!
Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене. Вип'є лимонаду — і знову повернеться добрий настрій.
Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:
— Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.
— Яка? — поцікавився Діл.
— Зветься Страхолюд Редлі.
Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я — боягузка.
— Грати в Страхолюда Редлі? Як це? — запитав Діл.
Джем пояснив:
— Всевидько, ти будеш місіс Редлі.
— Це ще побачимо. Я думаю, що...
— В чому річ? — запитав Діл.— Ще й досі боїшся?
— А що як він вийде вночі, коли ми спимо?..— завагалась я.
Джем тільки свиснув.
— Всевидько, звідки йому знати, що ми робимо? До того ж мені здається, що його взагалі вже там нема. Певно, давно помер і його запхнули в димохід.
— Джем, давай ми з тобою будемо грати, а Всевидько хай тільки дивиться, якщо вона боїться.
Я знала, що Страхолюд нікуди не дівся, але довести не могла. Тому вважала за краще мовчати, бо знову скажуть, що я страхополох.
Джем розподілив ролі: я — місіс Редлі, я мала виходити і підмітати східці. Діл — старий Редлі, він ходив сюди-туди по тротуару і, коли Джем звертався до нього, тільки кашляв у відповідь. Джем, звичайно, був Страхолюдом: він ховається під східцями веранди і час від часу пищить та виє.
Літо тривало, і наша гра теж. Ми удосконалили і відшліфували її, вставляли діалоги, прикидали сюжет — і вийшла невеличка п'єска, яку ми щодня грали по-новому.
Діл був справжнім лиходієм: він легко вростав у характерні ролі, які випадало йому виконувати, і навіть ставав вищий, коли цього вимагала ситуація. Йому чудово вдавалися негативні персонажі — розбійники, варвари. Я без особливого бажання виконувала жіночі ролі. Того літа гра не захоплювала мене — це не Тарзан, до того ж на душі весь час було неспокійно, хоч Джем і запевняв: Страхолюд уже давно помер і мені нема чого боятись, тим більше, вдень зі мною Джем і Келпурнія, а ввечері приходить додому батько.
Джем був природжений герой.
З уривків чуток і різних пліток, що ходили у нашому кварталі, ми створили справжню невеличку драму: колись місіс Редлі була красуня, але після того як стала дружиною містера Редлі, вона втратила вроду і всі свої гроші. І ще вона втратила майже всі свої зуби, волосся та вказівний палець правої руки (це вже фантазія Діла: Страхолюд якось уночі одкусив у матері палець, бо був голодний і не міг зловити ні кота, ні білки); тепер цілі дні вона сидить у вітальні і плаче, а Страхолюд тим часом струже ножем меблі.
Потім ми грали хлопчаків, яких спіткало лихо. Цього разу я була суддею. Діл вів Джема до веранди, заштовхував його під східці, штурхав мітлою. Під час гри Джем появлявся знову уже в ролі шерифа, городянина або міс Стефані Крофорд, яка могла розповісти про Редлі більше, ніж будь-хто інший у Мейкомбі.
Коли наставав час коронного номера Страхолюда, Джем пробирався в будинок потайки, щоб не бачила Келпурнія, хапав ножиці з шухляди швейної машини, повертався, вмощувався в крісло-гойдалку і починав різати газету. В цей час Діл проходив мимо, кашляв, а Джем удавав, що штрикає ножицями йому в ногу. Звідти, де стояла я, все це було наче насправді.
І щоразу, коли містер Натан Редлі, йдучи до міста, проходив повз нас, ми замовкали і стояли нерухомо — цікаво, що б він зробив з нами, якби догадався?.. Ми переставали грати і тоді, коли бачили сусідів, але одного разу я побачила, що міс Моді Аткінсон, стоячи з садовими ножицями в руках по той бік вулиці, не зводить з нас очей.
Якось ми так захопилися грою — це був двадцять п'ятий розділ з другого тому нашої книги «Одна сім'я»,— що й не помітили, як підійшов Аттікус. Це було опівдні. Він стояв на тротуарі, стежив за нами і легенько попліскував себе по коліну скрученим у трубочку журналом. Сонце стояло на полудень.
— Що це у вас за гра? — спитав він.
— Та ми не граємо,— відповів Джем.
Джем ухилився од відповіді, і я зрозуміла, що наша гра — таємниця, тому промовчала.
— А нащо тобі ножиці? Нащо ви ріжете газету? Якщо це сьогоднішня, дам прочухана.
— Нічого.
— Що «нічого»?
— Нічого.
— Дай сюди ножиці,— сказав Аттікус.— Це не іграшка. Чи не має все це якогось відношення до Редлі?
— Ні,— відповів Джем червоніючи.
— Сподіваюсь, що це так,— сказав Аттікус і зайшов у будинок.
— Дже-е-м...
— Мовчи. Він пішов до вітальні, а там усе чути.
Коли ми знайшли у дворі безпечніше місце, Діл запитав Джема, чи ми ще будемо грати.
— Не знаю, Аттікус не сказав, що не можна...
— Джем,— озвалася я,— мені здається, що Аттікус усе знає.
— Ні, не знає. Якби знав, то сказав би.
Я не була певна, але Джем сказав, що я дівчисько, а дівчата завжди ладні щось вигадувати, за це їх і не люблять, і коли я така, як усі інші, то можу йти геть і грати з ким хочу.
— Гаразд,— відказала я,— грай далі, ти дограєшся.
Те, що Аттікус, прийшовши на обід, застукав нас, було другою причиною, чому мені розхотілося грати. Перша ж виникла того дня, коли я вкотилася до Редлі у двір. І хоч голова моя тряслася, мене нудило, а Джем щосили кричав, я все ж почула тоді ще один звук,— тихий звук, який не міг долинути з тротуару: в будинку хтось сміявся.
РОЗДІЛ V
Я знала, що зрештою мені пощастить вплинути на Джема, і зітхнула з полегкістю, коли ми перестали грати в Страхолюда. Правда, Джем запевняв, що Аттікус не забороняв, отже, ми могли не припиняти гри; та коли б навіть і заборонив, то є вихід: дати інші імена дійовим особам, і тоді вже до нас не присікаєшся.
Ділу дуже сподобався такий план. До речі, Діл ставав просто-таки нестерпний, наслідуючи в усьому Джема. Якось на початку літа він запропонував мені вийти за нього заміж, невдовзі забув про це. Наче обгородив мене кілочками, позначив як свою власність, сказав, що все життя кохатиме тільки мене, та й забув про все. Я його відлупцювала, але це мало помогло. Він ще більше здружився з Джемом. Цілими днями вони сиділи в хатці на дереві, щось затівали, планували і кликали мене тільки тоді, коли їм потрібен був третій. Але я трималась осторонь від їхніх безглуздих витівок; байдуже, що вони називали мене дівчиськом; того літа я здебільшого проводила вечори в товаристві міс Моді Аткінсон — у неї на веранді.
Мені і Джемові дозволяли бігати на подвір'ї міс Моді, при умові, що ми не підходитимемо до азалій, проте наші стосунки з нею були не зовсім визначені. До того, як Джем і Діл почали сторонитися мене, вона була для мене просто сусідка — не більше, хіба що трохи добріша за інших.
За нашою мовчазною угодою з міс Моді ми могли гратися на галявині, їсти виноград, не вилазячи на підпірки, вільно бігати по великій ділянці за будинком; умови настільки великодушні, що ми навіть рідко розмовляли з нею — боялися порушити хитку рівновагу стосунків, але Джем і Діл своєю поведінкою зблизили мене з нею.
Міс Моді ненавиділа свій дім, і проведений у ньому час вона вважала втраченим. Міс Моді була вдова, до того ж жінка-хамелеон: коли працювала в саду, то надівала старий бриль і чоловічий комбінезон, а коли, прийнявши о п'ятій вечора ванну, виходила на веранду, то вже була королева вулиці — красива, гарно вбрана, велична. Вона милувалася всім, що росте на землі, навіть бур'яном. Проте був один виняток. Коли вона знаходила у своєму дворі подорожник, починалася друга битва на Марні: міс Моді бігла до нього з бляшанкою і поливала коріння якоюсь отрутою, такою згубною, що якби ми не трималися осторонь, то й нас спіткала б доля подорожника.
— А чому б його просто не вирвати? — запитала я, побачивши, як міс Моді наступає на стеблинку завбільшки дюймів три.
— Вирвати, кажеш? Просто вирвати? — Жінка підняла знівечену стеблинку і провела по ній великим пальцем. З неї посипалися малесенькі зернятка.— Бачиш? Один такий паросток може спустошити весь город. Восени зернята підсохнуть, і вітер рознесе їх по всьому округу.— Вираз обличчя у міс Моді був такий, ніби йшлося принаймні про єгипетську чуму.
Розмовляла міс Моді жваво і рішуче — манера, не властива жителям Мейкомба. Кожного з нас вона називала повним іменем; коли всміхалась, у неї з обох боків блищали два золотих зуби. Якось я замилувалася ними і сказала, що, може, коли-небудь і в мене будуть такі. На це міс Моді відповіла: