Одяг на два неповнi днi Iрина збирала двi години. У трикiмнатнiй квартирi старого австрiйського будинку одну кiмнату займала вона, у другiй була колишня дитяча, тепер — дiвоча, там господарювала її 17-рiчна Сонька. Третю кiмнату — гардеробну — мама з донькою дiлили на двох. Та й частина речей та аксесуарiв були у них спiльними.
«Беру смугасту вiтрiвку!» — попереджала донька. «Єгипетськi сандалiї сьогоднi мої!», — вiдповiдала мати. Подiбний обмiн реплiками вiдбувався чи не щоранку.
Уздовж двох стiн у гардеробнiй стояли кронштейни з вiшаками для одягу. Стелажi з поличками були заставленi коробками з капелюхами, рукавичками та шаликами. Нижнiй ярус займало взуття на усi сезони. Старовинне, на повний зрiст, дзеркало у кованiй рамi давало можливiсть оглянути себе з нiг до голови. Подруги найбiльше любили саме цю кiмнату i навiть, загостювавши, могли залишитися ночувати на вузькiй кушетцi посеред гардеробної.
На цю кушетку Iрина мала звичку викидати усе, що їй хотiлося взяти у дорогу. А потiм повертала зайве назад, на вiшаки та полички. Старовинний манекен на троїстiй чавуннiй нiжцi (його колись подарувала тiтка Уляна) наразi стояв голий. Зазвичай Iрина одягала його у приготовлений ввечерi комплект одягу, поруч ставила вiдповiдне взуття. Це давало можливiсть при бажаннi подовше понiжитися у лiжку, а потiм зiбратися i вийти з дому за лiченi хвилини.
Надто азартно Iрина наскладала на кушетку усе, що могло знадобитися на березi озера: взуття, трусики, шалики, хустки, купальники, браслети, шийнi прикраси, сонячнi окуляри, парео, шкарпетки, лiфчики, ремiнцi…
— У-у-у, що робиться! — зазирнула у гардеробну Сонька.
— Ти ж з нами не хочеш, — вiдповiла Iрина. — Де новий журнал? Вiзьму з собою.
— У туалетi, але вiн тобi на озерi не знадобиться. Мам, я завтра влаштовую у нас вечiрку, ти не проти?… Ну, я пiшла.
— Сонько, щоб додому не пiзнiше десятої! Я не лягатиму, поки не прийдеш.
Далi йшов нелегкий у ритуалi збирання речей етап — вiдбракування зайвого. До «ацтекiвської» спiднички пасував терракотовий топiк та тепла бобка бежевого кольору. Тому синя курточка вiдправилася назад на вiшачок, до наступного разу. Хоча, стоп. Курточка теж може знадобитися прохолодного лiтнього вечора. У поєднаннi з блакитними штанами та синьо-бiлою кепкою. Чи хусткою Sonia Rykiel з густим мереживом, яку Iрина купила для дружини одного львiвського олiгарха, складаючи їй весняно-лiтнiй гардероб, але передумала i залишила собi. Але якщо брати синьо-бiлий варiант, тодi доведеться пакувати не лише бежевi кросiвки, але й синi. Або бiлi. Хоча, якi бiлi у лiсi?
Половина речей, витягнутих на кушетку, знову повернулася на свої мiсця, а груба валiза ледве закрилася, ховаючи за «блискавкою» варiанти на будь-який розвиток подiй: на випадок спеки, зливи, кiлькаденного дрейфування у човнi та несподiванного VIP-прийому у коктейльних сукнях на березi.
Iрина була живим запереченням усталеної думки про чоботаря без чобiт. Бiльшiсть її колег-дизайнерiв настiльки втомлювалися фонтанувати iдеями у професiйнiй сферi, що самi одягалися дуже просто, тижнями не вилазячи з джинсiв та футболок. Їй же подобалося не лише створювати одяг для своїх авторських колекцiй та складати гардероби заможним жiнкам як дорогооплачуваний шопер, але й натхненно та зi смаком одягати саму себе. Пiд хороший настрiй вона виходила з дому, немов картинка з журналу мод — i у салонi на неї збiгалися подивитися, щоб запам’ятати iдеї або отримати поштовх для народження своїх.
…Будиночок єгеря був оточений височезними соснами. У нагрiтому сонцем повiтрi стояв аромат хвої та м’яти. А шкура ведмедя на стiнi гостьової кiмнати вiдгонила* пилюкою — Iрина вiдчула це, оглядаючи тимчасове помешкання. Вирiшили їсти на вулицi пiд соснами за грубо збитим дерев’яним столом. Iрина перевдягнулася до вечерi.
— …I цi хлопцi сказали, що знiматимуть фiльм про свiй клас i школу, — розповiдала дружина Геннадiя за столом. — Їм дозволили взяти кiнокамеру. У результатi вийшов нiбито хороший фiльм, який показали на випускному вечорi. А потiм з’ясувалося, що одночасно вони зробили й iнший фiльм. Знущалися над своїми ровесниками перед камерою. Одного хлопця намагалися запхати головою в унiтаз. Iмiтували статевий акт. Просто жах!
— Ти бачила цей фiльм? — запитала Iрина.
— Звiдки? Я про це у газетi читала. Тепер вiдкривають справи проти тих покидькiв. Вони вже, до речi, студенти. Лише тепер комусь з батькiв потерпiлих касета потрапила на очi… Я б таких — у тюрму без суду i слiдства!
— Для чого «жертвам» тримати вдома касету зi знущаннями над собою? — засумнiвалася Iрина. — Може, вони усi разом просто дурiли перед камерою?…
— I давали пхати голови в унiтаз?!
— Добре, що свого часу вчителi не бачили деяких наших iгор, — озвався Геннадiй. — Теж би вирiшили, що за нами тюрма плаче. Пiдлiтку краще авансом довiри передати, анiж недодати.
— Гєнек, про що ти говориш? Ти б нашого Максима побачив у таких кадрах, якщо вiн бив би чи його б, i що б сказав? «Якi iгри дурнi?»
— Але це швидше за все, саме дурнi iгри, — не вступався Геннадiй.
Iрина мовчала. Щось щемливе ворухнулося у душi, i у пам’ятi сплив давнiй випадок. Вона навчалася тодi у 10-му класi. Батько-вiйськовий служив у Йєменi, мама поїхала з ним. А дiтей-школярiв брати з собою було заборонено, тому Iрину залишили у столицi, в iнтернатi для дiтей консульських працiвникiв, дипломатiв та вiйськових аташе, якi працювали за кордоном.
Якось у нiч проти недiлi, коли однокласниць розiбрали з iнтернату по домiвках родичi, вона опинилася у дiвочiй спальнi сама. Заснула, i раптом, нiби вiд поштовху, вiдкрила очi. У дверному отворi, у прямокутнику свiтла, що падав з коридору, стояв Сашко. Її з цим хлопцем в iнтернатi вважали «парою», казали: Саня з Iркою «ходять». Вони i справдi ходили, тримаючись за руки, цiлувалися на iнтернатських сходах до солодкого ниття унизу живота i будували плани на майбутнє. «Спочатку у нас буде хлопчик», — обiцяв Сашко. — «Чому хлопчик?» — запитувала вона. — «Ну добре, дiвчинка, — погоджувався вiн. — А потiм хлопчик». Їх стосунки не заходили далi демаркацiйної лiнiї, яка проходила на рiвнi грудей. Торкнутися одного з двох пружнiх горбочкiв було межею хлоп’ячої зухвалостi.
— Сань, чого ти? — пiдвела вона голову, побачивши знайомий силует у дверях.
Сашко вiдiрвався вiд притолоки, пiдiйшов до її лiжка, узяв за руку i сiв на килимок, на пiдлогу.
— Хочеш, аби Шиза нас побачила?
Шизою вони називали одну з нiчних чергових-виховательок.
— Уяви собi, який вона здiйме ґвалт.
— Там немає нiкого, я дивився… Знаєш, не можу я спати. Про тебе думаю. Скажи чесно… Тобi Васька подобається? Я бачив, як ти на нього дивилася сьогоднi.
— Коли?… На перервi?… Коли ви нам пирiжки принесли?… Ти здурiв!
— Нi, ти скажи, якщо вiн тобi подобається…
У дверях стояла нiчна чергова. Вони навiть не почули її крокiв.
— Сашко, це ти там? — стишено запитала вона.
Це була не Шиза, а Петрiвна — тiтка, яка завжди залишалася спокiйною i нiколи не кричала на вихованцiв. Вони ставилися до неї нейтрально, тобто не придумували їй образливих прiзвиськ i не смiялися над нею поза очi.
Шиза — не Шиза, яка вже рiзниця! Iру наче варом обдало. Що вихователька подумає? Що завтра влаштує? Вона вже уявляла, як та пише доповiдну, i вже готова була вiдповiсти щось принизливо-малодушне. «Вибачте, ми тут просто розмовляємо». Але не встигла.
— Iди до себе, Сашко, — тихо сказала Петрiвна. — Не поспiшайте. Усе ваше буде.
Повернулася i пiшла геть.
Саня з Iриною з двi-три секунди мовчали, а потiм приснули тихенько нервовим смiхом: ото попали!
«Та йди вже!» — легенько вiдштовхнула Сашка дiвчина.
Але вiдразу встати i пiти було для нього неприпустимою легкодухiстю. Учителi вважали його самовпевненим i зарозумiлим хлопцем. «Я сам знаю, що менi робити», — нiби говорив вiн усiм своїм виглядом, коли його починали виховувати. Тiльки Iрини слухався. Їхнiй класний керiвник Василь Степанович вiдверто експлуатував особливе ставлення Сашка до дiвчини. «Iро, поклич Сашка на медогляд. Уже поклич. Вiн у футбол грає». I вона виходила на подвiр’я, наближалася до краю поля: «Сань! Зайди у медкабiнет. Зараз, будь ласка». I той виходив з гри пiд здивованi погляди хлопцiв.
Якби Петрiвна, застукавши їх у дiвочiй спальнi, сказала щось цiлком очiкуване вiд дорослих, наприклад: «Ну-мо швидко, я сказала! Як не соромно!», вiн би не послухався. Почав би сперечатися, хамити i загнав би ситуацiю у глухий кут. Будь-якi катастрофiчнi наслiдки нiчного iнциденту були б для нього меншим лихом, анiж зневажлива думка, яка могла б промайнути в очах його дiвчини.
Але Петрiвна навiть не увiмкнула свiтла. А це зробив би кожен вихователь — вiд Шизи до директора iнтернату. Зробив би автоматично, почувши голоси юнака та юнки у спальнi. А Петрiвна пiшла геть, знаючи, що Сашко пiде за нею. Довiра зобов’язує. Особливо таких гонорових хлопцiв-їжакiв.
— Ваську завтра вб’ю, — весело пообiцяв Сашко, поцiлував Iру i вийшов.
…Вiд давнього шкiлького спогаду щось незворотньо змiнилося у сприйняттi цього лiтнього вечора. Небезпечна й захоплива гра у стосунки перестала вабити. Iрина любила гру мiж чоловiком i жiнкою з усiма її несподiваними ходами, блефуванням, «пiддавками» i тимчасовими перемогами. Вона приймала це як хорошу партiю у шахи, головне було — вибрати рiвного собi партнера. Вiдчувала, що врештi-решт переможе вона, а не вiн. I цього разу її бентежила перспектива вiддатися течiї подiй, дiстатися межi i повернути назад, до свого берега. А можливо, i не повернути. Бо де ж вiн, свiй берег?… Шукай не шукай, усе не те.
Подивилася на Геннадiя. Була ж сьогоднi думка — може, це вiн, той, кого вона шукає? Упiймала на собi промовистий погляд Юлi: «Я все бачу, все розумiю, менi боляче». Вiдвела очi. Що це за жорстока гра, коли двоє розважаються, а третьому болить? У Iрини пiсля любовної гарячки приходило охолодження (така вже дурна вдача), а чоловiк, якого вона допускала до себе якнайближче, навпаки, прикiпав до неї наживо. Так уже було не раз. То ж задля чого руйнувати це єднання чоловiка та жiнки, якi зараз з нею за одним столом? Можливо, не досконале, але ж єднання, священну територiю двох, сферу з двох половинок.
— Спати хочу, — несподiвано навiть для себе сказала Iрина. — Добранiч усiм!
— Я думав, ми у карти пограємо, — здивувався Борис. — Два на два.
Вона мовчки торкнулася його спини рукою i пiшла до їхньої кiмнати, знаючи вже напевно, що i з Геннадiєм Левковичем, i з Борисом у неї нiчого не буде. Чому про Сашка згадала? Пiсля нього вона тiльки свого чоловiка так кохала. I обох не зберегла.
6 Стриптиз
У нiчному клубi, неподалiк вiд Iриного дому, середа — жiночий день. Свої «Фiалки щосереди». Для жiнок вiд шiстнадцяти до глибоко постбальзакiвського вiку вхiд безкоштовний. Цього разу у програмi — «Незрiвнянний Макс iз Києва». Вирiшили пiти подивитися, що за Макс такий, чи справдi незрiвнянний.
Дорогою зустрiли Єрохiна, бiльд-редактора Галиного журналу. Вiн попросився до неї у команду з газети-конкурента, щойно почувши про її плани. Єрохiн був професiоналом екстра-класу. Хоча досить часто дозволяв собi випити, щоправда, пiсля роботи. Вечiр тiльки починався, а Єрохiн вже був добряче напiдпитку, i тому смiливiший i говiркiший, анiж зазвичай.
— Якi люди — i без охорони! — вигукнув вiн. — Приємно бачити свою шефову не бiля комп’ютера у редакцiї, а на вечiрнiй вулицi! До речi, про пташок — не у дiловому костюмi. Та ще й у фантастичнiй компанiї! — голосно гудiв, обводячи поглядом усю четвiрку. Вiн знав подруг своєї шефинi. — Не смiю запитати, куди направляєтеся…
— Ти нам усю рибу розлякав, — привiталася Iрина.
— Чого кричиш? — вiдiзвалася i шефова. — Ми, Єрохiн, на стриптиз направляємося. Дай дорогу.
Єрохiн було усмiхнувся: жарти, мовляв, розумiю — не дурний. Але второпав, що це правда, й навiть трохи протверезiв.
— Я мушу це бачити. I не пiду до Чюрльонiса, он його вiкна свiтяться. Пiду з вами. Чи пролiтаю як фанера над Парижем? Вiзьмiть з собою! Готовий на все. Вашi умови?
— Змiнити стать, — запропонувала Галя. — Тiльки тодi буде можливiсть побачити незрiвнянного Макса з Києва. Сьогоднi у клубi жiночий день.
Єрохiн провiв шефову з товаришками пiд самi дверi, а коли жiнки увiйшли до клубу, припав до скляної стiни i дивився їм услiд через «бiнокль» зi складених трубочками пальцiв.
Бiльд-редактор мав ще одну особливiсть: перебравши алкоголю, наступного дня випускав з пам’ятi деякi епiзоди того, що вiдбувалося напередоднi. Завтра можна буде розповiсти йому страшну iсторiю про те, як вiн, ввiвши в оману охорону нiчного клубу, проскочив усередину i голоснiше вiд усiх кричав Максовi «браво!». Повiрить.
Занадто багато, однак, випив Єрохiн… Галя згадала, як вiн колись знайомив її зi своїм другом-художником, якого усi називали Чюрльонiсом, хоча у нього було iнше прiзвище. «Це Чюрльонiс, у нас номери телефонiв вiдрiзняються лише останньою цифрою: в одного — 1, в другого — 2». Телефон Єрохiна — Галя подивилася в адресну книжку мобiлки — закiнчувався на одиничку. Набрала такий самий, лише з двiйкою.
— Чюрльонiс! Вийдiть, зустрiньте Єрохiна. Вiн вже пiд вашим будинком. Визирнiть у вiкно, вiн на входi у нiчний клуб спiлкується з охоронцем.
— Хто це?… — встигла ще почути Галя, натискаючи на червону кнопку.
У залi нiкого не було. Жодної жiнки. Проте гучно лунала iнструментальна музика, а свiтловi променi малювали у повiтрi знак безкiнечностi. Усмiхнена дiвчина-хостеса провела гостей до зарезервованого столика у другому ряду вiд круглої сцени посерединi зали.
— Може, бажаєте сiсти ближче? — вона намагалася перекричати музику, нахилившись чомусь до Луїзи.
— Бажаєте? — озирнулася та до подруг.
Тi знизали плечима: байдуже, мовляв. Або, мовляв, можна.
— Сюди, будь ласка, — показала рукою дiвчина. — Але треба доплатити сорок гривень.
— За що? — усмiхнулася Луїза так, нiби дiвчина запропонувала повернути кожнiй по двадцятцi. — За можливiсть вибрати столик у порожнiй залi? Не турбуйтеся даремно. Ми сядемо за свiй.
— Замовляти щось будете?
— Принесiть спочатку меню.
Розмовляти було практично неможливо, хiба обмiнюватися короткими фразами, голосно повторюючи їх.
Двi дiвчинки рокiв по сiмнадцять занадто розкуто, мабуть, вiд збентеження, увiйшли до залу. Вузесенькi джинси, коротенькi топи, пiрсинги в пупках. Ще три малолiтки також у топiках i джинсах сiли за свiй столик. Ото i вся публiка. Свiтло на три секунди згасло, i знову засяяло, вже з новою силою, пульсуючи у такт з музикою.
На сцену вискочив, манiрно переставляючи ноги, худенький хлопець у схiдному блискучому халатi. «Вас вiтає незрiвнянний Макс iз Києва!» — урочисто виголосив хтось невидимий. Макс завмер у позi статуї Незалежностi на центральному столичному майданi. У пiднятих над головою руках бракувало лише гiлки слави. Багатообiцяючим жестом розчахнув халат i повiльно витягнув зi стрiнгiв, на яких блискучими стразами було викладено слово sweet, довжелезне боа. Помах руками — i над головою танцiвника на кiлька секунд зависло коромисло з кольорового пiр’я. Точнiсiнько кам”яна «балувана Галя» з Майдану!
Глядачки спiвчутливо спостерiгали за сiрничковими ноженятами стриптизера та його урочистим виразом обличчя. Ритм музики почастiшав, нагадуючи барабанний дрiб, i Макс рiшучо скинув халат, залишившись у червоних стрiнгах та червоних чобiтках. Дупця виявилася кiстлявою i пласкою, як у тушки кролика.
Вiн надзвичайно старався, з помiтним зусиллям утримуючи на обличчi пластмасовий завчений усмiх.
Його було дуже шкода. А потiм стало дуже смiшно.
…Вечiр закiнчився iстеричним реготом на нiчний вулицi. Смiялися так, що таксист, приїхавши за викликом, повiдомив: «Їхав на ваш смiх, було чути ще за рогом».
Спочатку завезли додому Iрину, потiм Луїзу. Почекали, поки засвiтиться її вiкно на кухнi. Наступним за маршрутом був дiм Галi.
— Давай завтра в обiдню перерву пробiжимося по вернiсажу, по антикварних рядах… — запропонувала Магда.
— Я йду до лiкаря, — Галя взялася за ручку дверцят. — Менi призначили операцiю, щитовидку треба забрати повнiстю, уявляєш?